Західно­українські землів 20—30-ті роки 40 страница

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію в Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робо­чої сили в господарчому секторі Третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеч­чини, 2,4 млн. були вихідцями з України.

Характерним для «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий те­рор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Ха-тинь: с. Обухівку було спалено, а все населення розстріля­но. За час окупації подібні варварські акції фашистами бу­ло проведено в 250 населених пунктах республіки.

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у


Встановлення фашистського окупаційного режиму



Рівному — 99 тис, сотні тисяч мирних громадян було зни­щено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор набував систематичності — з німецькою педантичністю здійсню­вали каральні акції, створювали гетто і концентраційні та­бори. 7 грудня 1941 року побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Його суть поля­гала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними — на 14,5 млн.). Жорсто­кий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання Генерально­го плану «Ост» — обезлюднення східних територій для пе­реселення сюди німецьких колоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України було здійснено 1942 р. У цей час у 486 україн­ських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населен­ня на території в 500 км2, що охоплювала частину Він­ницької та Житомирської областей, було створено «ні­мецьку переселенську округу Хегевальд», у якій прожива­ло 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, «вістря проник­нення» колонізаційного потоку, що мав поширитися на значну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни (забезпечення продоволь­ством, матеріальними і людськими ресурсами потреб ні­мецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жите­лів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арій­ської раси) створювало базу для дострокової реалізації го­ловного стратегічного завдання — колонізації значної час­тини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.


470 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

14.7. Радянський

партизанський рух

на окупованій території України

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних влас­тей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тяг­неться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступо­во переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широко­масштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, ак­тивна взаємодія з формуваннями Червоної армії, насту­пальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із шта­бу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початко­вий період війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в ти­лу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати насту­пальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмуху­ванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на ме­ті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань органі­зації і тактики боротьби партизанських формувань, згор-


Радянський партизанський рух на окупованій території України 471

тання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизан­ських схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було віднов­лено із значним запізненням вже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в об­ласті ніхто не готував більшовицького підпілля, не працю­вав над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».

Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 рр. в Червоній армії. У 1938—1941 рр. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 рр. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального за­безпечення УРСР.

Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх ме­муарах зазначає, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються парти­занські групи.

На початковому етапі партизанського руху дуже гос­тро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репре­сій 1937—1938 рр. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто зали­шився на окупованій території для боротьби в тилу воро­га чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсут­ність кваліфікованих командних кадрів, військових фа­хівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальни­ків. Нове покоління партизанських лідерів значною мі­рою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських Рубежах, що... доведеться займатися саме партизан­ським рухом на Україні».


472 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських-формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордон­них військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 рр. — начальник Українського штабу партизансько­го руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив парти­занські з'єднання та загони України на фактор стратегічного зна­чення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), на­чальник Головного управління прикордонних військ, заступник мі­ністра МВС УРСР (1956—1957).

Партизанські загони і підпільні групи були недостат­ньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Укра­їні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсій­них груп, що були залишені в перший рік війни на окупо­ваній території, на червень 1942 р. мали відомості про наяв­ність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової оку­пації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координацій­ного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боє­припасами, медикаментами.

Роль значного стримуючого фактора відігравало до­сить жорстке ставлення з самого початку війни до парти­занського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у нака­зі начальника Верховного командування вермахту Кейте-ля від 16 вересня 1941 року зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною терито­ріях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь наисуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і наисуворіших заходів для утримання ав­торитету окупаційної влади й запобігти розростанню ру­ху... Справжнім засобом залякування тут може бути тіль­ки смертна кара».

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомо­му політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.


радянський партизанський рух на окупованій території України



Спираючись на підтримку місцевого населення, знан­ня місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи се­ред німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під оку­пацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особ­ливу активність партизанський рух виявив у вирішально­му 1943 р.: цього року партизани в окупаційній зоні підір­вали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської актив­ності, оскільки можна було завдавати потужних руйнів­них ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за під­рахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.

Усього протягом війни партизанські формування Украї­ни провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У пе­ріод 1941—1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих ра­йонах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступаль­на воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та ви­роблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність коорди­наційного центру, погане постачання загонів зброєю, боє­припасами, медикаментами; жорстоке придушення оку­паційними властями будь-яких виявів опозиції фашист­ському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів бо­ротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого на­селення дали змогу партизанському руху перейти на якіс­но вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.



Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)


14.8. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби ЗО червня 1941 року проголосити у Львові віднов­лення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР на­ціоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коно-вальця. Саме цього періоду почали виявлятися розхо­дження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в емігра­ції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолюва­ли підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бан-дера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, сут­тєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН перегляну­ти політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну держа­ву (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західни­ми країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до по­міркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблен­ня конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з поль­ською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, яко­го і було затверджено лідером організації. Відповіддю мо­лодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скли­кання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформу­вала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.


Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.



Бандера Степан Андрійович (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової органі­зації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з по­чатком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний го­ловою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національ­ного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, не­залежності України. 15 жовтня 1959 року вбитий у Мюнхені аген­том радянських спецслужб Б. Сташинським.

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — ре­волюційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мель-никівська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — неза­лежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського пи­тання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок націо­нальної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не запере­чували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближен­ням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто на­маганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військо­вого командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нах-тігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці ук­раїнські частини для охорони і каральних акцій на окупо­ваній території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Си­туацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом Третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати ін­шу у своїх власних, часто протилежних цілях».


476 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національ­но-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Кра­ківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув 'язнений польською владою. Брав участь у під­готовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опози­ційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 року у Львові, голова утвореного внаслідок цього Україн­ського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — го­лова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор кни­ги «ЗО червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на по­чатку вторгнення не стануть конфронтувати з українця­ми, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-виз­вольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця не­визначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — ство­рювала певний простір для маневру, для активних держа­вотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помили­лися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української держав­ності була швидкою і різкою. Заступник держсекретаря Кундт лідерам ОУН-Б заявив: «Фюрер — єдиний, хто ке­рує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники росій­сько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Отецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і від-


Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.



правлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української дер­жави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язни­ці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бан­дерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гіт-леру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 рр., просимо честі для нас і нашої мо­лоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовиць­кого варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіона­ми Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німець­ким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою укра­їнське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельників-ців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну сво­боду дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особ­ливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядуван­ня, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган україн­ського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спря­мовані на поступове відновлення української держави, су­перечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочали­ся репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рі­шучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ро­лі зовнішніх факторів у процесі становлення української Державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держа­ви. Мельниківці в основному розраховували на значну до­помогу Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово пе­ретворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаю­чи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, Третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.


478 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

Історія формування Української повстанської армії до­сить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «бі­лих плям». Ще в серпні 1941 р. Т. Бульба-Боровець оголо­сив себе головним отаманом України, ідейним спадкоєм­цем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.

Боровець Тарас (псевдонім — Бульба) (1908—1981) — діяч ук­раїнського повстанського руху часів Другої світової війни. В'язень фашистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і траге­дія українського повстанського руху».

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на те­риторії Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічу­вали 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпус­тити це формування, вони перейшли до партизанської бо­ротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. На­зва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Бо­ровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, під­порядкованій певній державній концепції».

Після невдалої спроби ЗО червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі реп­ресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — зазначав свого часу С. Банд ера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволите­лі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеч­чина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».

Становлення оунівського партизанського руху почало­ся в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові форму­вання значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур) (1907— 1950,) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В'язень поль­ських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у


Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.



Чехо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до Проводу ОУН-Б. У1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний голо­вою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Голов­ним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генераль­ного секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька ро­ків керував партизанською боротьбою УПА проти радянського ре­жиму. Загинув у бою під Львовом.

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалеж­не партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії про­ти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Пів-ніч (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з ні­мецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вва­жають, що кількість членів УПА становила ЗО—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а зго­дом і підрозділи Червоної армії.