Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. в Україні

Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України[1, c. 427-429].


Висновки

У 1917 р. територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед, в інтересах російського та європейського капіталу. Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості. Поняття «селянин» і «українець» були синонімами.

Соціальне і національне питання змішалися у вибухонебезпечний коктейль. Поруч з російською державою та церквою пригнобленими українськими селянами господарювала російська та польська шляхта, яка складала клас феодальних поміщиків. У цьому контексті український марксист Микола Порш передбачав, що:

«Український національний рух не буде буржуазним рухом переможного капіталізму, як у випадку чехів. Він скоріше буде схожим на ірландський випадок: рух пролетарських та напівпролетарізованих селянських мас».

 

41) В рiзнi перiоди ХIХ - ХХ ст. украiнська культура зазнала великого впливу цiлого комплексу iдей, вироблених про гресивними дiячами як православноi, так i греко-католицькоi церков, якi сприяли формуванню своэрiдноi ii самобутньоi нацiональноi iдеологii украiнського народу зорiэнтованоi на визрiвання його нацiональноi самосвiдомостi. Так, в першiй половинi ХIХ ст. в умовах украiнського вiдроження в Галичинi серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних традициях , з'являються такi освiченi й енергiйнi постатi, як випускники Львiвськоi духовноi греко-кятолицькоi семiнарii, дiячi прогресивного лiтературного угруповання М. Шашкевич, I. Вагилезич, Я.Головацький, якi дбали не лише про iнтереси власноi церкви. а й про народнi, нацiональнi потреби, намагаючись сприяти пiднесенню народноi освiти, нацiональноi культури. Зразком такоi турботи за духовне вiдродження украiнського населення Галичини став iх вiдомий альманах , укладений з на родних пiсень, поезiй та наукових статей.

Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов'язаний з iм'ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого - не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (, ) та молодiжних органiзацiй (), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.). Для художникiв Л. Шептицький придбав слецiальне примiщення, де мiстилася художня школа 0. Новакiвського i майстернi М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Украiнський католицький Союз, що видавав тижневик та лiтературно-науковий журнал , заклав друкарню . У 1919 р. Л. Шептицький органiзував у духовнiй семiнарii факультет, який перетворив у 1927 - 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академiю з фiлософським i теологiчним факультетами. У 1923 р. вiк заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. - Украiнський Католицький Iнститут Церковного З'эднання iм. митропо лита В. Рутського.

Митрополит Л. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний i вiдповiдальний перiод, коли посилився ii визвольний рух за своэ нацiональне й державне самовизначення. Вiн активно пiдтримував iдею украiнськоi державностi, брав участь у багатьох полiтичних акцiях. У 1918 р. як член Украiнськоi Нацiонзльноi Ради вiн виступив за створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вiтав у Львовi i благословив на чолi з Ярославом Стецьком.

Революцiйнi подii 1917 р. викликали значнi змiни у церковному життi Украiни. Ще за часiв гетьманату робилися спроби започаткувати Украiнську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларацiя про необхiднiсть створення у незалежйiй Украiнськiй державi самостiйноi нацiональноi церкви. Пiсля падiння гетьманату Директорiя своiм декретом вiд 1 сiчня 1919 р. формально проголосила автокефалiю правсславноi церкви на Украiнi. Але органiзацiйне оформлення украiнськоi автокефалii вiдбулося лише 14 - 23 жовтня 1921 р. на Всеукраiнському православному церковному соборi у Киэвi, який висвятив протоiэрея Василя Липкiвського - одного з iнiцiаторiв руху за нацiональну церкву на першого эпископа УАПЦ та митрополита Киiвського i всiэi Украiни. Цим актом була фактично започаткована дiяльнiсть УАПЦ, яка стала помiтним явищем у духовному життi вiруючих Украiни в 20-х роках .

Однак негативне ставлення бiльшовицькоi влади до релiгii спричинило на початку 20-х рокiв руйнування церков, знищення творiв релiгiйного мистецтва, конфiскацiю церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеi, архiви, складськi примiщення. Проте й за таких важких умов украiнська iнтелiгенцiя й духовенетво намагалися зберегти нацiональну культурну спадщину. У червнi 1926 р. був прийнятий закон про захист iсторичних пам'яток i визначних мiсць, за яким деякi церковнi споруди та комплекси (наприклад, Киэво-Печерська лавра) перетворювались у державнi заповiдники.

Наприкiнцi 20-х рокiв почалися масовi репресii проти духовенства, дiячiв культури i науки, фахiвцiв, фактично проти всiэi украiнськоi iнтелiгенцii, яка була звинувачена в буржуазному нацiоналiзмi та контрреволюцiйнiй дiяльностi. В. Липкiвського усунули вiд проводу УАПЦ i згодом вислали на Соловки, де вiн помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославськiй в'язницi. В 1930 р. УАПЦ припинила своэ iснування на Украiнi. 3 32-х украiнських эпископiв живим залишився лише Iван Огiэнко (1882 - 1972 рр.) - вiдомий вчений i церковний дiяч, який багато зробив для вiдродження украiнськоi культури, дослiджуючи ii багату iсторiю у своiх численних публiкацiях (, тощо). Але й вiн був змушений емiгрувати за кордон, де продовжив свою релiгiйно-церковну та культурно-просвiтницьку дiяльнiсть серед украiнськоi дiаспори.Ще одним злочинним полiтичним актом пiсля лiквiдацii украiнськоi православноi автокефалii, спрямованим проти свободи совiстi украiнського народу, було знищення сталiнськими каральними органами у 1946 р. Украiнськоi Греко-Католицькоi Церкви. Значна частина ii духовеиства на чолi з Й. Слiпим (1892 - 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Вiд того часу аж до кiнця 80-х рокiв УГКЦ на Захiднiй Украiнi перебувала у пiдпiллi (). Основну сферу своэi дiяльностi вона перенесла у середовище украiнськоi емiграцii.

3 40-х рокiв офiцiйне церковне життя на Украiнi зосередилося виключно в парафiях Украiнського Екзархату Руськоi Православноi Церкви (РПЦ). У повоэннi роки украiнське духовенство особливо великих зусиль докладало для лiквiдацii страшних наслiдкiв фашистськоi окупацii на Украiнi. Зокрема, як вiдомо, був зруйнований церковно-архiтектурний ансамбль Киэво-Печерськоi лаври, на територii якоi гiтлерiвцi повнiстю знищили всесвiтньовiдомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирi, яким було завдано всликоi шкоди.

Духовне слово вiруючим Украiни з Киэва доносив друкований церковний орган , а украiнськiй дiаспорi - . Упродовж 60-х рокiв Екзарх Украiни, владика Iосаф був членом товариства культурних зв'язкiв з украiнцями за кордоном. Особливо посилилась культурно-просвiтницька дiяльнiсть украiнського духовенства в другiй половинi 80-х рокiв пiд час пiдготовки до вiдзначення 1000-лiття хрещення Киiвськоi Русi. В суспiльнiй думцi дедалi бiльшого поширення почали здобувати православно-богословськi оцiнки культурно-художнього життя минулого та його духовноi спадщини.

Пiд час урочистих актiв в Киэвi та iнших мiстах Украiни неодноразово пiдкреслювалась визначна роль церкви в утвердженнi та розвитку украiнськоi культури. Фонд культури Украiни органiзував виставку картин, скульптур, художнiх виробiв на честь 1000-лiття запровадження християнства. У Киiвському театрi опери i балету iм. Т. Шевченка вiдбувся концерт духовноi музики. Музей украiнського образотворчого мистецтва розгорнув виставку украiнськоi iкони ХII - ХIХ ст.

В сучасних умовах не зменшуэться роль рiзноманiтних християнських конфесiй в удосконаленнi духовного та суспiльно-полiтичного життя незалежноi Украiни, змiцнення державностi, розвитку нацiональноi школи. Вiдомо, як позначилися на долi украiнського народу, його державностi, культурi, духовному свiтi наслiдки тоталiтарноi радянськоi системи. Адже, сповiдуючи державний атеiзм, вона, по сутi, породжувала полiтику, спрямовану на денацiоналiзацiю украiнськоi культури, нiвелювання ii самобутностi, позбавлення тисячолiтнiх християнських традицiй, iх загальнолюдських цiнностей та iдеалiв. Пiд вульгарно-мате рiалiстичними гаслами: , - велась iдейна боротьба iз власним народом, його вiрою, звичаями i традицiями. Релiгiя оголошувалася , а вiруючi люди вва-жалися найбiльш вiлсталою, темною верствою населення, яка пiдлягала перевихованню у процесi будiвництва (звичайно, безрелiгiйного) суспiльства. Владнi структури, керуючись настановами компартiйноi номенклатури, прагнули витiснити з украiнськоi духовностi власне народне, нацiональне, оголошуючи його патрiархальщино абож крайнiми проявами нацiоналiзму. До останнiх вiдносилися щедрiвки, колядки, веснянки, гаiвки, а вiдтак усе, що переплiталося з вiрою в Бога, дотриманням християкських цiнностей i моральних заповiтiв.

Але усi намагання пристосувати культурно-духовнi здобутки народу до штучно створених умов, заiдеологiзувати духовнiсть, культуру, традицiйнi свята i обряди, уставленi звичаi потерпiли крах. Нинi ми пожинаэмо наслiдки нашого перебування у полонi незнання або викривленого знання щодо воiстину священних для людськоi спiльноти понять - Бог, Вiра, Релiгiя, Церква, що спричинило втрату батькiвськоi духовностi, викликало жахливу руiну людськоi душi. .

Нинi Украiна переживаэ складний i водночас потенцiй не благодатний час нацiонально-духовного вiдродження, складовою частиною якого стала розбудова незалежноi украiнськоi православноi церкви (УПЦ - КП, УАПЦ), та вiдновлення на украiнських землях Украiнськоi греко-католицькоi церкви (УГКЦ). Завдяки ним ми повертаэмося до джерел загальнолюдських цiнностей, якi значною мiрою наповненi релiгiэю й, зокрема, християнством. Разом з тим у суспiльствi спостерiгяэться й чимало негативиих процесiв. Навiть у часи няв'язуваного атеiзму через засоби масовоi iнформацii, кiно, книги не спостерiгалося такоi ша-леноi агресii бездуховностi, аморальностi, розбещеностi, насилля, що веде до розтлiння душ, особливо молодих. Все це говорить про втрату спiввiтчизниками високих iдеалiв, справжнiх джерел духовного життя, якi здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучаснi умови суспiльного життя вимагають бiльш широкоi участi християнськоi Церкви у моральному оздоровленнi украiнського народу, його духовному та нацiональному вiдродженнi. Важливим чинником повнокровного вiдродження духовпостi украiнськогю народу, його iсторii та культури э необхiднiсть якомога скорiшого вiднов лення традицiйного мiсця християнства серед широких верств населення, пiдвищення доброчинноi, культурно-свiтницькоi, миротворчоi та виховноi ролi Церкви в украiнському суспiльствi.

Процес утвердження украiнськоi мови як державноi, сучасний розвиток нацiональних начал культурного життя викликають вiдповiднi змiни i в церковному життi Украiни. Якщо в УГКЦ богослужiння й церковна проповiдь украiнiзувалися ще в ХIХ ст., а в православних парафiях захiдних областей Украiни проповiдь ще з довоэнного часу зде бiльшого звучала рiдною для вiруючоi пастви мовою, та процес украiнiзацii православноi церкви в схiдних областях Украiни поступово починаэться лише останнiм часом. 3 появою украiнських перекладiв богослужбових текстiв та iх освоэння священнослужителями у практичному богослужiннi. Над перекладами працюють представники Украiнськоi православноi та Украiнськоi автокефальноi церков.

Вiдродження моральних цiнностей людини, повернення до духовного корiння народу нерозривно пов'язане iз визнанням мiсця та ролi релiгii i церкви в розбудовi держави та суспiльства. Релiгiя i церква в нашому сучасному рацiональному i прагматичному свiтi здатнi стати не тiльки на сторожi духовностi та моральностi украiнськоi нацii, але й бути могутнiм захистом проти денацiоналiзацii, будь-яких спроб iдейно та духовно зруйнувати Украiнську державу. Задля цього всi украiнськi церкви повиннi якомога швидше покiнчити з мiжконфесiйним розбратом й включитися в екуменiчний об'эднавчий процес на Украiнi. Тiльки за такоi умови вони отримають силу вiд могутнього припливу нацiональноi iдеi та поступу украiнського державотворення, щоби найбiльiш повно й всебiчно виявити себе в сучасному розвитку духовноi культури Украiни.

42) Відродження народного господарства республіки по­чалось одразу ж після визволення з-під фашистської окупації.

У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств. В результаті в Ук­раїні залишились цілими лише 19% довоєнної кіль­кості промислових підприємств, у той час як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового по­тенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні в 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії воно складало 30%, у Фран­ції 38%, а рівень англійської промислової продукції вже у 1946 р. досяг 80% показників 1937 р.

Суттєво ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946-1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а, навпаки, до зими 1946-1947 pp. дедалі більше на­бувала рис справжньогоголодомору.

Ускладнили си­туацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаго­тівель, що мали постійну тенденцію до збільшення {улипні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн пудів); посилення в цей час кримі­нального переслідування «розкрадачів хліба», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. ква­ліфікувалися як «вороги народу»; великі обсяги екс­порту хліба і продуктів тваринництва за кордон.

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано близько 1 млн хворих на дистрофію. Катастрофічне станови­ще з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звер­тання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав; «Ти м'якотілий? Тебе обдурюють, вони гра­ють на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми розтратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а та­кож Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки у 1946 р. померло близько 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. чоловік. Голод додатково ускладнив і без того важкий процес відбудови. Він став причи­ною скорочення трудових ресурсів, вимагав додатко­вих капіталовкладень у сільське господарство, нега­тивно вплинув на моральний стан суспільства, що поставило Україну у ще більш невигідні умови по­рівняно з західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу.

Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного центру. Цікаво, що у Франції теж здійснювалось державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, а не обов'язко­вий, як у СРСР, характер.

Економіка України у повоєнний час відбудовува­лась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюз­ної економічної системи. Причому частка республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво зни­зилася з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 р. У подальшому, незважаючи на бурхливий розвиток української промисловості, вона вже не зможе повер­нути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові інду­стріальні центри, що виникли за Уралом, будуть роз­виватись значно швидшими темпами.

Важливим фактором відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу у ко­роткий іс мобілізувати значні матеріальні і людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові не­обхідного об'єкта. Характерною особливістю радянсь­кої економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка знаходила свій вияв у крупномасштаб-них мобілізаційно-пропагандистських заходах — ру­хах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо в 1946 р. соціалістичним змаганням за достро­кове виконання п'ятирічного плану та підвищення про­дуктивності праці було охоплено 80% робітників і служ­бовців країни, то наприкінці 1948 р. уже 90%.

Ціною величезного напруження фізичних і духов­них сил народу, з допомогою усієї країни народне гос­подарство України за короткий строк було відбудова­но.

У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокат­них станів, почали функціонувати реконструйовані ме­талургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Крама­торський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився цілою низкою но­вих підприємств.

У березні 1953 р. помер Сталін. З його смертю закін­чилася епоха культу особи. З припиненням репресій, частковою реабілітацією, послабленням ідеологічного контролю, критикою культу особи почалися процеси лібералізації.

У цей період відбуваються значні зміни у сфері національних відносин. Республіки отримують більше прав, спадає хвиля русифікації, національні кад­ри заміщають все більше посад у своїх республіках.

У керівництві КПРС процес лібералізації сприй­няли з застереженням. Група керівників партії на чолі з Г. Малєнковим, Л. Кагановичем і В. Молотовим вчинила спробу усунути М. Хрущова з посади першо­го секретаря ЦК КПРС. Хрущову вдалося перемогти опозицію, боротьба з якою тільки зміцнила його по­зиції в партії. Він мав досі небачений вплив у КПРС.

В Україні почалися експерименти і реформи у всіх галузях народного господарства. Деякі з них мали успіх, як, наприклад, різке піднесення сільськогоспо­дарського виробництва в середині 50-х років, ефек­тивність нової системи державного управління, пози­тивні зрушення у соціальній сфері.

Проте реформування суспільного, політичного, еко­номічного було недостатньо, та й проводилося воно не­регулярно, непланово, волюнтаристськи. Рухливі рам­ки оновлення суспільного життя визначались боротьбою протилежних за змістом тенденцій — демократич­них і консервативних. Давалася взнаки незавершеність процесу десталінізації, крах хрущовських надлрограм у реформуванні державного управління, економіки і сільського господарства. А екстенсивний розвиток господарства, збереження командної системи не дали можливості завершити позитивні зрушення, зробити іх тенденцією у розвитку країни.

Усі хрущовські «надпрограми» зазнали краху, хоча кожна з них мала багато корисного. Занадто грандіоз­ними були їх масштаби, форсовані темпи, вольові ме­тоди, які застосовувались при їх виконанні. Усе це було пов'язано з недоліками командної системи. Ре­зультатами участі України у реалізації хрущовських «над програм» були — втрата ритмічного розвитку еко­номіки республіки; невдале використання матеріального і людського потенціалу; перевага екстенсивних форм господарювання.

Хрущовська «відлига». Тим часом досить позитивні зміни відбувалися в суспільно-політичному житті. Ва­гомою подією став XX з'їзд КПРС, на якому М. Хру­щов виступив з розвінчанням культу особи Й. Сталі­на. З цієї доповіді, на з'їзді світові стало відомо, якою ціною були досягнуті успіхи в створенні соціалістич­ної системи в СРСР.

З цього часу можна говорити про поступове, малопомітне руйнування тоталітарної сис­теми, яка була встановлена в країні ще в 1917 р. Тота­літарної, тобто такої, за якої глава держави розпоряд­жався не тільки майном і життям, а й свободою совісті громадян.

Завдяки ініціативі М. Хрущова були засуджені зло­чини сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони ні в чому не винних громадян і України теж. Почався процес реабілітації репресованих, який триває і понині. Мільйони несправедливо засуджених громадян були виправдані. Багато хто з них реабіліто­ваний, на жаль, уже посмертно.

У період «хрущовської відлиги» (від назви повісті І. Еренбурга «Відлига») у ході активного реформу­вання тоталітарну систему в СРСР було на деякий час дестабілізовано. Та реформаторський ентузіазм швид­ко згас, навіть не залишивши після себе тих небага­тьох реформ, які вдалися.

У середині 60-х років Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну М. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економіч­на реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори — рентабельність, прибуток тощо — на грунт соціалістичної економіки. Проте події «празької весни» 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, а й у світі. Уся світова соціалістична система взяла курс на кон­сервування здобутків соціалізму.

У цей час економіка України втрачає власний дина­мічний ритм.

Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розмі­щення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією стали основними причинами такого розвит­ку подій.

З усіма негативними наслідками проявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, ви­конавча владаузурпувала законодавчі функції, наро­довладдя було підмінено формальним представницт­вом трудівників у Радах усіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролися за права людини, свободу совісті і національ­ний суверенітет. Дисиденти (інакомислячі), крити­куючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу.

43) Період кінця XVIII- початку XX ст. - період великої неволі нашого
народу, коли українська духовна культура розвивалась за умов постійних
утисків збоку Російської та Австрійської імперій. Після знищення Гетьманщини
(1764 р.) та зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), юридичного оформлення
загальноукраїнського кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині
(1783 р.), скасування чинності Магдебурзького права (1831 р.) і Литовського
статуту (1840 р.), на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на
російську колонію. Про цей час писав Т. Ш. Шевченко:
"Світе тихий краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?"
Продовжувалося висмоктування творчих людей іншими культурами, чому була
підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики часів
колоніального режиму. Трагічно, що Україна все більше русифікувалась,
втрачала свої інтелектуальні сили, а українці втрачали своє національне ім'я та
збільшували число представників російської культури. Так, українець Данило
Туптало став "російським" митрополитом, український поміщик В. Капніст
став відомим російським поетом, Березовський і Бортнянський - засновниками
"російської" музики, В. Боровиковський - гордістю "російського" живопису...
XIX - початок XX ст. є періодом національно-культурного Відродження в
Україні, усвідомлення українцями себе як нації, як дійсної особи історії і
сучасного світу, відродження народних традицій і звичаїв, розширення сфери
вживання української мови (попри заборони 1863, 1876, 1881 рр.), створення
національної школи, літератури, мистецтва, розквіту духовної культури, а
найголовніше - досягнення національної незалежності, створення самостійної
національної держави.
-60-
Початок українського Відродження пов'язують з творчістю першого
класика вітчизняної літератури й драматургії І. П. Котляревського ("Енеїда",
"Наталка Полтавка"), який перший увів українську народну мову до літератури
і сприяв усвідомленню українцями себе як нації. Засновниками художньої
прози нової української літератури був Г. Квітка-Основ'яненко ("Пан
Халявський", "Українські дипломати", "Сватання на Гончарівці"), разом з яким
в літературу приходять поети-романтики Є. Гребінка ("Богдан"), А.
Метлинський ("Думки та пісні та ще дещо"...).
Ідея національного відродження, ствердження національної
самосвідомості найбільше втілилась у творчості великого українського поета,
мислителя, художника Т. Г. Шевченка. Його слово стало символом України і
піднесло її культуру до світового рівня. Такого ж рівня пізніше досягали кращі
літературні твори П. Мирного, І. Франка, І. Нечуй-Левицького, Л. Українки.
Важливу роль в пробудженні національної самосвідомості належить
"Історії русів", яка продовжуючи традиції козацьких літописів, відстоює ідею
автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолювання і
право народу України на свободу та державність. В цей період з'являються
наукові праці, в яких розробляються питання історії та етнографії України,
мовознавства та фольклористики. Це твори М. Маркевича ("История Малорос-
сии"), М. Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина"), П. Куліша
("Записки о Южной Руси"), О. Потебні ("Думка і мова", "Мова і народність"),
М. Драгоманова ("Малоруські народні перекази і оповідання") та інші.
Важливим чинником формування світоглядних позицій стала філософія,
видатними представниками якої були С. Гогоцький (автор "Філософського
лексикону"), П. Юркевич ("Из науки о человеческом духе"), К. Ганкевич,
І. Федорович.
В цей період виникають: професійна українська музика, живопис, театр.
Великим надбанням українського мистецтва стало формування оригінальної
композиторської школи, завдяки таким композиторам, як С. Гулак-
Артемовський (опера "Запорожець за Дунаєм"), П. Воробкевич... Світову славу
принесла творчість М. Лисенка - великого українського композитора,
блискучого піаніста, талановитого хорового диригента, музикознавця та
громадського діяча. В українському образотворчому мистецтві утверджується
реалізм, що виявляється в побутовому, історичному та пейзажному жанрах
(І. Соколов, К. Трутовський, С. Васильківський, Т. Копистянський та інші).
Важливим чинником розвитку національної української культури став
театр. За активної участі М. Кропивницького в Єлізаветграді в 1882 році був
створений професійний театр, до якого увійшли такі прославлені актори, як
М. Садовський, М. Заньковецька, О. Вірина, П. Саксаганський.
Отже, можна стверджувати, що українська культура в період XIX -
початку XX ст., створивши такі духовні та художньо-естетичні цінності,
зробила прорив із невідомості й забуття та стала в один ряд з розвиненими
націями світу.
Розглядаючи третє запитання, структуруйте його, виділивши чотири
-61 -
V
етапи в розвитку української культури XX століття. Перший - український
ренессанс (1917-1929 рр.), що увійшов в українську історію як "Розстріляне
відродження". Другий - політичний тоталітаризм, поєднаний з "соціалізмом"
(1930-1956 рр.). В умовах сталінської диктатури культурний процес був
деформований, денаціоналізований, вів до загального знищення художнього
смаку та естетичного рівня. В цей період були фізично і духовно знищені
найяскравіші представники національної культури. Третій - рух за розвиток
національної самосвідомості та національної культури (1956-1987 рр.). В ці
роки, коли під гаслом "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури"
цілеспрямовано проводилась денаціоналізація неросійських народів і на межі
загибелі опиняються національні мови, виникає рух ("шістдесятники") за
відновлення втрачених національних традицій, за демократичні права і
свободи. Більшість українських "шістдесятників" були репресовані, а деякі
(В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин) загинули в ув'язненні.
Навіть такі соціально-політичні умови не призвели до повного
руйнування традиційної української культури, оскільки її розвиток дуже
уповільненими темпами тривав, але спричинили появу рис провінційності та
вторинності, відсунули її на задній план світової культури.
Четвертий етап тільки розпочався і триває в нових історичних умовах,
умовах української незалежної держави, яка повинна надати захист і підтримку
національній культурі, в т. ч. і рідній мові.
Конкретний матеріал для розгляду цього питання і теми в цілому
знаходиться в рекомендованій літературі.