Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини в 20-х—30-х рр. XX ст.

Після закінчення Першої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу різних східноєвропейських держав: Східна Галичина і Волинь — до складу Польщі; землі Північної Буковини, Бессарабії і Мармарощини — до складу королівської Румуни; Закарпатська Україна — до складу Чехо-Словаччини.

Українські землі в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, на західноукраїнських землях у складі Польщі діяв закон, що забороняв використовувати українську мову в державних і муніципальних установах. Замість назви «Україна» запроваджувалися нові — «Малопольща» або «землі Польщі "Б"». Було скасовано Галицький автономний сейм, ліквідовано місцеве самоврядування, закривалися українські школи, проводилась політика насильницької асиміляції, українські імена і прізвища змінювались на польські.

Українці залишалися в опозиції до польського уряду. Свої права і свободи вони захищали легальними й нелегальними методами боротьби. Тільки у Східній Галичині було створено 12 політичних партій.

Політичні партії та блоки Східної Галичини поділялися на ліві, центристські й праві. До лівих належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка вела активну політичну діяльність, хоча була нечисленною. Партія діяла в підпіллі, хоча під її впливом перебували й легальні організації. Ліве крило партії виступало за союз із Москвою, праве дотримувалося більш стриманої позиції.

Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Утворений у 1925 р., він мав сильний вплив на українське населення Галичини, оскільки його програма базувалась на ідеології соборності й державності. На виборах 1928 р. до польського парламенту блок здобув більшість українських мандатів до сейму. Лідери об'єднання — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький, М. Рудницька, І. Кедрин-Рудницький. УНДО закликав українців боротися проти політики ополячення за демократичні порядки конституційним шляхом. Пізніше лідери УНДО вимагали від поляків надання Західній Україні автономії.

Представники українських політичних партій у польському сеймі утворили Український клуб, який вимагав надання Україні самостійності. Правою політичною силою, що сповідувала націоналістичну ідеологію, стала Організація українських націоналістів (ОУН, виникла 1929 р. у Відні), її очолив Є. Коновалець, ідеологами стали В. Липинський і Д. Донцов. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм — заперечення ліберальних цінностей, проповідування рішучих дій заради національних інтересів. Вищою цінністю виступало створення незалежної Української держави. Для досягнення мети виправданими вважалися будь-які засоби, навіть терор. Поворот частини українського національного руху до тоталітарної ідеології пояснюється тим, що Україні не вдалося відстояти незалежність, а тоталітаризм утверджувався в багатьох державах Європи.

На західноукраїнських землях, що перебували у складі Румунії, керівний режим проводив тверду колоніальну політику. Були закриті всі українські школи, ліквідовано самоврядування громад, переслідувалися громадські діячі, священики, здійснювалася румунізація населення, румунську мову було оголошено державною, придушувалися соціальні й збройні виступи (1924 р., Татарбунарське повстання).

1927 р. було створено Українську національну партію (УНП), лідером якої був В. Залозецький. УНП дотримувалася центристських позицій і виступала за співпрацю з існуючим режимом. Представники УНП мали місця в румунському парламенті, де виступали проти політики румунізації.

Праві суспільно-політичні сили не були організаційно оформлені. їх представляли націоналістичні молодіжні, студентські й спортивні організації («Товариство Мазепа», «Товариство М. Залізняк»). Лідери цих організацій О. Забачинський, П. Григорович, Д. Квітковський проповідували методи боротьби, подібні до оунівських (терор, підпільна діяльність). Закарпатська Україна входила до складу Чехо-Словаччини під назвою Підкарпатська Русь, а з 1928 р. — Підкарпатський край. Чехословацький уряд не проводив такої жорсткої антиукраїнської політики, як польський і румунський. Він не надав Закарпаттю автономії, але українське населення отримало можливість політичної та культурної самореалізації. Лібералізм уряду привів до виникнення й швидкого поширення культурно-просвітницького товариства «Просвіта» (А. Волошин, М. і Ю. Бращайки), Товариства русофілів ім. Духновича. У чехословацькому парламенті інтереси українців представляло Українське національне об'єднання (УНО).

Суспільно-політичне життя в країні базувалося на ідеях русофільства, українофільства, мадярофільства.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя в Західній Україні була греко-католицька церква. Так, митрополит А. Шептицький протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації українсько-польських відносин. Висновок. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях відрізнялося різноманітністю. Діяли різні політичні партії, об'єднання і блоки — від лівих до правих,— які висловлювали різні політичні інтереси і використовували легальні й нелегальні методи боротьби. Найбільш складна суспільно-політична ситуація склалася на українських землях у складі Румунії. Польський уряд хоча і здійснював дискримінаційну стосовно українців національну політику, але дозволив їм представляти свої інтереси в сеймі. Найбільш сприятлива суспільно-політична ситуація для українського населення склалася в Чехо-Словаччині. Однак жодний уряд не надав українцям автономії.

Дати: 1925 р., 1927 р., 1929 р. ■ Поняття, терміни, назви: політична партія, інтегральний націоналізм, УНДО, ОУН, УНП, УНО.

■ Особистість в історії: Д. Левицький, Д. Донцов.