Західноукраїнські землі у 1921 – 1939 рр.
Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Більшість чотиримільйонного українського селянства страждало від малоземелля. Водночас до Західної України було направлено понад 200 тис. польських переселенців (так званих осадників) із центральних районів, переважно з числа колишніх військових. їм виділялись кращі землі, великі фінансові субсидії, 100 тис. польських переселенців було спрямовано в західноукраїнські міста. Важкі умови, низький рівень життя змусили близько 190 тис. західних українців емігрувати у міжвоєнний період за океан.
Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Частка українців серед студентів вищих навчальних закладів не перевищувала 10%.
Такі дії породжувало значне напруження у стосунках між українством та польською владою. 1919-1923 роки були роками їхнього "взаємного невизнання", 1923-1929 - "протистояння".
Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму.
Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму.
1920 р. група офіцерів заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжувати боротьбу проти іноземної окупації України. її провідником було обрано керівника українських січових стрільців Є. Коновальця. У 1929 р. представники УВО, низки інших українських організацій - "Української націоналістичної молоді", "Легіону Українських націоналістів", "Асоціації української націоналістичної молоді" - зустрілися у Відні й заснували "Організацію українських націоналістів" (ОУН). Напередодні Другої світової війни вона налічувала 20 тис. членів. Основним змістом її діяльності був захист інтересів українства, зокрема методами терору проти польської влади. Крім сотень випадків "експропріації" державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Польська влада з середини 30-х років розпочала великомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, внаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН на чолі з С. Баядерою та М. Лебедем та сотні рядових членів організації. За цих умов в ОУН стався розкол на два крила; помірковане та радикальне. До першого належали представники старшого покоління (Коновалець, Андрієвський, Сеник, Сціборський, Сушко), які і вважали за необхідне добитися допомоги для руху з боку Німеччини; до другого крила - представники молодшого покоління (Бандера, Лебідь, Отецько, Климов, Климишин, Шухевич), вони вважали за доцільне орієнтуватися більше на власні сили, продовжувати боротьбу зі зброєю в руках.
Таким чином, Галичина залишилася аграрно-сировинним додатком Польщі у міжвоєнний період. Суспільно-політичне життя краю характеризувалося наростанням конфронтації між корінним українським населенням краю та польською владою, що провадила жорстку колонізаційну політику.
Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 pp. захопила частину українських земель, була Румунія, яка загарбала Буковину, що була автономною провінцією в Австро-Угорській імперії. З румунською анексією все це було втрачено. 22 роки румунської окупації щодо населення краю провадилась політика румунізації, своєю жорстокістю та непримиренністю вона перевершила політику Польщі у Східній Галичині,
Буковинська українська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі. У краї існувало два крила українського руху - поміркований (прагнув компромісу з режимом) та революційний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Забичинський, П. Григорович, Д. Квітковський.
Закарпаття входило до складу Чехословаччини, найдемократичнішої держави Східної Європи, яка не провадила такої відкритої дискримінації та асиміляції щодо українства, як Польща та Румунія.
Після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословаччина 10 жовтня 1938 р. надала крайові самоврядування. Уряд А.Волошина негайно приступив до перетворення Карпато-Україну на автономну українську державу. Тоді ж було сформовано військову організацію - Карпатську Січ. У момент створення уряду 15 березня Сейм Закарпаття проголосив самостійну республіку - Карпатську Україну - на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою було визнано українську, гербом - тризуб, затверджено державний прапор - жовто-синій.
В цей час Угорщина почала окуповувати частину краю за таємним пактом 1989р.
18 березня опір Карпатської Січі було зламано
Наприкінці 30-х років в умовах розгортання масштабної світової війни та агресивної політики Німеччини на чолі з А. Гітлером Західна Україна потрапила до сфери геополітичних інтересів великих держав.
Карпатська Україна1939 р.
Карпа́тська Украї́на (також Підкарпатська Русь) — автономна республіка у складі Чехо-Словаччини в 1938–1939, Українська незалежна держава на Закарпатті в березні 1939.
Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття.
12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.
Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною. Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат».
6 березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію та давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській Січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхали, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчине і Коропець.
З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.
У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р. У кінці березня 1939 р. президент республіки Августин Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.
Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.