ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА ТА ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ КИРИЛИЧНИХ РУКОПИСІВ

108 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Слов'янський

просвітитель

св. Кирило.

За малюнкам,

знайденим

у катакомбній

церкві.

Рим.

ПОХОДЖЕННЯ

СЛОВ'ЯНСЬКОГО

ПИСЬМА

У період активного культурного і торговельного спілкування південних та східних слов'ян з Візантією, а західних слов'ян з латиномовними західними країнами слов'ян­ські народи почали використовувати для свого письма літери, як вказує Храбр, грецької та латинської абеток. Упорядкованої, сталої абетки у них ще не було.

Таким типом письма слов'яни користу­валися досить довго («і тако бешу многа лєта»), а згодом, як пише Храбр, «людинолюбець Бог послав їм святого Костянтина Філософа, званого Кирилом, мужа праведного й вірного, і він створив їм тридцять і вісім письмен...». Далі вказується, що 24 літери було взято з грецького алфавіту, а 14 — «зі слов'янської мови».

Із «Паннонського житія» Кирила і Мефодія ми дізнаємося, що у 862 р. князь Моравії

Слов'янська рукописна книга 109

Ростислав, щоби захистити свою молоду дер­жаву від нападів західних королів та від активного втручання у внутрішнє життя країни німецької Католицької Церкви, вирішив укласти дипломатичну угоду з Візантією. Він попросив візантійського імператора Михай­ла III і патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських учителів, які б навчили представників місцевого духовенства від­правляти церковну службу та виголошувати проповіді не латиною, а зрозумілою народові рідною мовою.

Звернення моравів було відразу підтримано візантійськими владиками. Воно узгоджува­лося з інтересами зовнішньої військової політики Візантії, яка вже багато років намагалася поширити свій вилив на території західних слов'ян, і з інтересами Візантійської Церкви, яка не хотіла допустити експансії на цих землях католицького Риму. Якщо раніше боротьба Католицької Церкви за вплив і владу в християнському світі маскувалася під філо­софсько-схоластичне вчення, то з середини IX ст. ця боротьба на територіях слов'янських країн, народи яких були щойно прилучені до християнства, стала відкритою. Достатньо згадати, як важко поширювалося християнс­тво в Болгарії, яке було прийняте від Візантії у 865 р. Під впливом прелатів Римської Церкви вже через рік, у 866 p., болгарський цар Борис розірвав угоду з Візантійською Церквою та запросив у країну римо-католиць-ких священиків. Але в 870 р., не дійшовши згоди з представниками Католицької Церкви, знову налагодив добрі стосунки з церковними ієрархами могутньої Візантії.

Вчителями Слова Божого на моравські зем­лі були прислані брати Костянтин-Кирило (826-869) та Мефодій (815-885), родом із македонського міста Солунь. Мати їх була грекинею, батько — болгарином. На братів упав вибір не лише тому, що вони добре знали слов'янську мову, але й тому, що мали певні успіхи у дипломатичній та місіонерській діяльності.

Старший брат Мефодій, наприклад, деякий час служив воєводою в Македонії. Пізніше він став ченцем, а згодом — ігуменом монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. Молод­ший — Кирило (до прийняття чернецтва — Костянтин) — перебував при дворі візантій­ського імператора та під керівництвом патрі­арха Фотія тривалий час вивчав богослов'я й «еллінські художества», оволодів багатьма

іноземними мовами. Будучи призначений бібліотекарем патріаршої бібліотеки при соборі св. Софії, він одночасно викладав у вищому навчальному закладі філософію, за що отримав прізвисько Філософ. З дипломатичною місією у складі візантійського посольства він побував у Сирії та Хазарії, брав участь у численних релігійно-філософських диспутах. Кирило був у 859 р. в Херсонесі (Крим), де зустрічався з представниками слов'янської християнської громади та бачив слов'янські богослужбові книги, переписані, ймовірно, иротокирилицею. До речі, Кирило вів місіонерську діяльність в Болгарії — в містах і селищах на р. Бро-гальниця з середини 50-х років IX ст., тобто до офіційного прийняття болгарами христи­янства (865). Можливо, Кирило власне там і почав розробляти нову слов'янську абетку.

Оскільки в моравів не було писемності, Кирило вирішив для виконання місіонерської мети не обмежуватися лише проповідями, як це було у Болгарії, а створити (або закінчити) слов'янську абетку й перекласти та переписати для цього народу необхідну кількість бого­службових книг.

Через рік — у 863 р. — Кирило, за свід­ченням «Житія», уклав для моравів слов'ян­ську абетку. Разом із братом Мефодієм, пе­реклавши моравською мовою Євангеліє та декілька основних літургійних книг, вони стали проводити богослужіння національною мовою. Через деякий час у містах і селищах Моравії почали створювати школи з вивчення рідної мови, відкривати переписувальні майстерні в монастирях.

Плідна місіонерська та просвітницька праця Кирила й Мефодія викликала негативну реакцію з боку німецьких католицьких свяще­ників. Побачивши загрозу Католицькій Церкві, вони наполягли, щоби «солунські брати» покинули Моравію. Кирило й Мефодій виру­шили до Риму з'ясовувати спірні питання, де невдовзі Кирило захворів і 14 лютого 869 р. помер. Мефодій через деякий час, отримавши в Римі сан архієпископа Моравії та Паннонії, повернувся у м. Велеград, де знову почав активно займатися просвітництвом. Його культурно-просвітницька робота, яка сприяла зміцненню національної моравської Право­славної Церкви, перш за все була спрямована проти німецького духовенства, яке, в свою чергу, робило все, щоби скомпрометувати Мефодія. Врешті-решт проти його особи бу­ло висунуто сфабриковане звинувачення,

110 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТІ'

Кирилична і Мефодія ув'язнили на два з половиною роки.

абетка (кирилиця).

МефОДІЙ НЄ СКОрИВСЯ і ПІСЛЯ ЗВІЛЬНСННЯ

з в язнищ з новим піднесенням продовжував свою просвітницьку місію: зі своїми учнями, серед яких виділявся Іоанн Горазд, він переклав і переписав усі необхідні за візан­тійським церковним статутом богослужбові книги. Після смерті брата Кирила Мефодій продовжував своє місіонерство в Моравії ще протягом 16 років — аж до своєї смерті; він помер 6 квітня 885 р.

- Залишившись без підтримки своїх учителів, учні великих слов'янських просвітителів Климент, Наум і Ангеларій не змогли витри­мати утисків німецького духовенства та на­прикінці IX ст. змушені були залишити моравські міста й переселитися в Болгарію. І там вони, вірні своїм славетним наставникам, продовжували зміцнювати позиції Православ­ної Церкви.

На жаль, до наших днів не дійшло жодного тогочасного слов'янського рукопису — ні виго­товленого під безпосереднім керівництвом Кирила та Мефодія, ні перекладеного і пере­писаного їх видатними учнями. Тому сучас­ній науці не відомо, яку ж із двох існуючих слов'янських абеток — глаголицю чи ки­рилицю — створив Кирило.

Кирилична абетка, якою були переписані богослужбові книги XI ст., складалася з 43 літер: 24 грецьких унціального уставу і 19 спеціально створених для передачі звукових

особливостей слов'янської мови. Графіка кириличних літер мала підкреслену геометрич­ність: знаки писалися чітко вертикально, кож­на літера окремо від іншої, тому текст легко читався на відстані під час церковних служб.

Цифрова система кирилиці повністю відповідала системі, що була прийнята гре­ками, і складалася з літер грецького алфавіту з додаванням надрядкового знака — титла, який вказував, що літера вжита у значенні цифри.

Графіка літер глаголиці (віл старосл. гла­гол — мова, слово) мала зовсім іншу стильову ознаку: літери мали багато заокруглень і пе­тель, тому досить важко писалися й читалися. Глаголична абетка складалася, на думку дослідників, із 40 літер, 39 з них відповідно відтворювали ті ж звуки, що в кириличному письмі, і лише одна літера, якої не було в кирилиці — «дєрвь».

Між обома абетками є значні графічні відмінності, але в накресленні окремих літер простежуються спільні елементи. Наприклад, в обох абетках малюнки таких літер, як «Д>>, «Ж», «М», «Ф», «Ц», «Ч», «Ш», «Щ», «Ю» загалом подібні. Саме це і є підтвердженням певного історичного зв'язку між абетками і вка­зує на їх взаємовплив у процесі становлення.

Питання, яку ж із двох слов'янських абеток створив Кирило і яка з них є давнішою, не з'ясоване й досі: одні вчені, а їх досить багато в різних країнах, схиляються до того, що Кирило є творцем кирилиці, інша група вчених вважає видатного слов'янського просвітителя винахідником глаголиці. Перші звертають увагу на загальновідомий факт перебування Кирила упродовж деякого часу в Херсонесі, де, можливо, вже існувала християнська гро­мада. Власне там він мав можливість ознайо­митися з богослужбовими книгами, написани­ми «руськими письменами», тобто східно­слов'янською мовою, але грецькими літерами. Особливість слов'янських письмен того часу відзначає і Чорноризець Храбр: «охрестившись, слов'яни почали писати грецькими та рим­ськими письменами».

Пізніше, створюючи слов'янську абетку, Кирило використав частину грецьких літер, а для передачі специфічних звуків слов'янської мови ввів нові літери, надавши їм близького до візантійського уставу накреслення. Але в дослідників писемності виникають сумніви, чи Кирило міг за один рік створити нову слов'ян­ську абетку і з братом Мефодієм перекласти

Слов'янська рукописна книга 111

слов'янською мовою декілька богослужбових книг. Ймовірно, у слов'ян докирилівських ча­сів уже існувала самобутня або запозичена писемність, якою й скористався Кирило.

Вчені припускають, що після смерті Кирила та Мефодія богослужбові книги, написані кирилицею, на землях західних слов'ян забороняються Римом. їх навіть знищують, а діячів Православної Церкви жорстоко пере­слідують. Саме у тривожні для православ'я часи на цих теренах учні Кирила і Мефодія створюють глаголичну абетку. Переписавши слов'янські книги глаголицею, вони тим самим зберегли досягнення просвітницької діяльності своїх учителів.

Більшість сучасних учених є прихиль­никами другої гіпотези, за якою Кирило був творцем глаголичної абетки. їхні міркування базуються на тому, що найдавніші слов'янські писемні пам'ятки створені, можливо, ще при житті Кирила і Мефодія, були написані глаго­лицею. Це підтверджується також тим, що у глаголичних рукописах, які дійшли до нас, використовуються слова, властиві мові захід­них слов'ян, для яких Кирило і створив абетку. До того ж у глаголичних рукописах вжива­ються архаїчні слов'янські висловлювання, які в кириличних текстах трапляються дуже рідко. Окрім цього, збереглися пергаментні палімп-сести, де поверх стертих глаголичних текстів зміст відтворено кирилицею. Припущення, що Кирило f Херсонесі читав слов'янські руко­писи, написані літерами грецького уставного письма, науковці розглядають ширше: Кирило міг побачити слов'янські книги, але написані літерами візантійського скоропису, які, до речі, віддалено нагадують графіку глаголиці.

Глаголиця була поширена на території Моравії, Хорватії, Македонії, тобто там, де безпосередньо здійснювалася просвітницька діяльність Кирила і Мефодія. Кириличне ж письмо набуло поширення серед болгар і східних слов'ян, у яких економічні та політичні стосунки з Візантією були міцнішими. Східні слов'яни також користувалися глаголицею, але, ймовірно, як тайнописом.

Найбільш ґрунтовне дослідження цього питання висвітлене в праці сучасного бол­гарського вченого Емила Георгієва «Слов'ян­ська писемність до Кирила і Мефодія». Автор на основі гіпотези, висунутої ще у 1884 р. російським медієвістом В. Міллером про виникнення кириличного письма у процесі спілкування слов'ян із греками, дійшов

ВИСНОВКУ, ЩО КИрИЛИЦЯ НЄ була НІКИМ ВИНаЙ- Глаголична

дена, а склалася еволюційно-історичним абетка

(глаголиця).

шляхом для практичних потреб слов ян на землях десь по сусідству з греками, най­імовірніше — на півдні Болгарії і в Криму.

Наукове припущення В. Міллера та Е. Георгієва щодо еволюційного шляху фор­мування кириличного письма було пізніше підтверджено й іншими вченими. Зокрема, видатний український історик С. Висоцький знайшов на стінах Софії Київської графіті (від італ. graffiti — видряпаний) неповної кири­личної абетки, яка складалася ще із 27 літер: 23 грецьких і лише 4 слов'янських: «Б>>, «Ж», «Ш», «Щ». Давні неповні кириличні абетки були знайдені також у Болгарії та Росії (Новгороді).

З цього приводу С. Висоцький пише: «На два важливих питання походження слов'ян­ської писемності, яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старшою — глаголиця чи кирилиця — однозначної відповіді немає. Проте можна твердити, що Кирило не міг винайти кирилицю, тому що вона склалася еволюційним Історичним шляхом, чому є вагомі докази, а міг її лише вдосконалити. На друге питання відповімо так: глаголицю винай­дено у 863 p., і вона старша від кирилиці, яку вдосконалено лише на початку X ст., але протокирилиця значно старіша від глаголиці. Проте існування протоглаголиці викликає великі сумніви».

ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Зографсысе

Євангеліє.

Зразок

круглої

глаголиці.

Болгарія.

Кінець X ст.

Наприкінці ЇХ — на початку X ст. при царському дворі Симеона (? — 927) у Прес-лаві була створена академія, в стінах якої працювали такі видатні історики та пись­менники, як Чорноризець Храбр, Іоанн Екзарх, Климент Охрідський та багато інших вчених, перекладачів, каліграфів і художників, які приїхали до Болгари з багатьох слов'ян­ських країн. У цей період і була вдосконалена кирилиця. У каліграфічній майстерні академії переписували кириличні книги урочистим уставним накресленням і оздоблювали геоме­тричним та рослинним орнаментом, складеним з елементів квітів і листків аканта.

Художнє оздоблення болгарських рукописів розвивалося під безпосереднім впливом візан­тійського книжкового мистецтва. Орнамен­тальні прикраси розфарбовували червоною, зеленою, жовтою й коричневою фарбами. В багато оздоблених рукописах використовува­ли також пурпур, золото і срібло. Книги виго­товляли на тонкому добротному пергаменті.

До нашого часу збереглося досить мало писемних глаголичних пам'яток. До найста­ріших із них слід віднести кілька графіті, які датуються 907 p., виявлених на стінах Круглої церкви царя Симеона у Преславі; підпис

слов'янського священика на грамоті 982 p., знайденій в Афонському монастирі, та декілька написів на керамічних плитках.

Глаголиця існувала у двох модифікаціях: круглій та кутастій. У Болгарії нисці корис­тувалися круглою глаголицею, в Хорватії — кутастою.

До нас дійшло вісім давньоболгарських рукописних книг, написаних глаголицею, в тому числі й Зографське Євангеліє кінця

X ст., переписане круглою глаголицею. Руко­пис гарно оздоблений декоративними застав­ками та ініціалами, які прикрашені орнамен­том геометричного характеру.

Широковідомою пам'яткою глаголичного письма є рукопис чесько-моравської редакції

XI ст., відомий під назвою «Київські глаголичні листки». Рукопис переписаний також круглою глаголицею. Ця пам'ятка надійшла із Єруса­лима до Київського церковно-археологічного музею у XIX ст.

Також небагато збереглося кириличних писемних пам'яток IX—X ст. Найдавнішою з них є напис монументальним уставним шрифтом болгарською мовою на олов'яній печатці, яка була знайдена при розкопках Старого Міста в Преславі. На лицьовому боці посередині печатки зображено хрест, обрам­лений по колу молитовним написом: «Господи, поможи твоєму рабу». На зворотному боці вміщено чотирирядковий напис: «Георгій чернець і синкел болгарський». При розкопках виявлено декілька кириличних і кирилично-глаголичних написів кінця IX—початку X ст., виконаних на керамічних плитах та ви­шкрябаних на стінах Круглої церкви царя Симеона.

Знайдено і кілька точно датованих кири­личних пам'яток. Наприклад, при розкопках у с. Герман біля оз. Преспа (тепер Македонія) була знайдена могильна плита, напис на якій викарбуваію у 993 р. за наказом царя Самуїла (969—1014) на честь його батьків.

Вчені виявили також кілька уривків текстів, написаних слов'янською мовою, але латинськими літерами, — зокрема, у німець­кому монастирі Баварії — Фрейзінген — у 1803 р.

На релігійні погляди словенів і хорватів вплинула Римо-Католицька Церква. Обряди цієї Церкви прийняли західнослов'янські народи, землі яких простягалися від Балтій­ського моря до Південних Карпат. У Велико-моравському князівстві їх стали дотримуватися

Слов'янська рукописна книга 113

Олов'яна печатка Георгія Синкеля Болгарського. Пресчав на Г. Афон. Близько

870-880 pp.

 

 

з IX ст., у Чеському князівстві — з IX—X ст., у Польській державі — з X ст. Народи цих країн прийняли і латинську писемність. Напри­клад, латинською мовою написані найдавні­ший чеський рукопис Козьми Празького «Хроніка чехів» (XI ст.) і найдавніша польська писемна пам'ятка — історична «Хроніка» Галла Аноніма (1112—1115).

У другій половині XII ст. внаслідок визво­лення болгарського народу з-під 160-річного панування Візантії виникає Друге Болгарське царство. В країні почалося нове піднесення національної культури. Одним із провідних болгарських осередків книги став Рильський монастир. Книги, виготовлені в скрипторії цього монастиря, розповсюджувалися далеко за межі Болгарії. В XIV ст. у столиці Болгар­ського царства м. Тирнові була заснована пфеписувальна майстерня, у якій створено багато чудових рукописів. Наприклад, у Четверосвангелії (1356) художники зобразили 965 текстових мініатюр, а на фронтиспісі розмістили портретні зображення царя Александра та членів його родини.

Уже в добу раннього середньовіччя західні слов'янські народи розмежувалися за конфе­сійною ознакою — серби залишилися право­славними, а словени та хорвати стали като­ликами. Сербія відчувала внаслідок свого гео­графічного розташування вплив із заходу — романської, а зі сходу — візантійської культур. На початку XIV ст. в оформленні сербських рукописів став сильно відчутним вплив мистецтва болгарської книги.

Наприкінці XIV ст., коли турки-османи загарбали балканські країни, численні монас­тирські переписувальні майстерні припинили свою діяльність. Багато болгарських і серб­ських учених, письменників, перекладачів, художників, каліграфів емігрували до Вели­кого князівства Литовського та Московської

Русі. У Болгарії КИРИЛИЧНІ КНИГИ прОДОВЖували переписувати лише у Рильському монаСТИрі, а В 1 реЦП — у СЛОВ ЯНСЬКИХ МОНаСТИрЯХ

ДЖЕРЕЛА

СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ

ПИСЕМНОСТІ

Як і у більшості народів світу, у східних слов'ян виникнення писемності було зумовлене пожвав­ленням соціально-економічних відносин у сус­пільстві — початком формування державності та поширенням на схід ідей християнства. «На початковому етапі східні слов'яни могли корис­туватися якимось різновидом піктографічного письма — «чртами і рєзами», за термінологією Чорноризця Храбра, — пише історик С. Ви-

СОЦЬКИЙ у КНИЗІ «Київська ПИСемна ШКОЛа X— Кириличний

XII ст.». — Проте у зв'язку з утворенням дер- штис'

викарбувании на жавних спільнот — племенних союзів, розвит­ком торгівлі й поширенням християнства така писемність вже не могла задовольнити зроста-

камені за наказом болгарського царя Самуїла.

ючі потреби суспільства». Підтвердженням цієї

993 р.

114 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Черепок

глиняної

посудини

з кириличним

написом

«Горухща».

X cm.

думки є численні знахідки археологів на території України — побутові предмети, дато­вані І—V ст. (доба черняхівської культури), на яких нанесені різні знаки та літери, а також вирізьблені латинськими або грецькими літе­рами цілі слова. Початок проникнення християнського вчення у східнослов'янське середовище вчені датують серединою IV ст.

У середині IX ст. східні слов'яни, які заселяли території Київської і частково Черні­гівської земель по середній течії Дніпра та Переяславської землі, об'єдналися в давньо­руську державу — Київську Русь. Головним етносом держави були поляни, частково древляни та чернігівські северяни. На цей період припадає і значне пожвавлення еконо­мічних та культурних зв'язків східних слов'ян з сусідніми державами і перш за все — з Бол­гарією та Візантією.

Найголовнішими писемними джерелами з історії Київської Русі є грецькі та руські літо­писи, а також рукописи візантійських істориків і церковних діячів. У «Повісті минулих літ» пишеться: «В літо 852, коли почав царювати у греків Михайло, стала називатися Руська земля. І об цім нам стало відомо, бо при цареві Михайлові приходила Русь на Царгород, як пишеться про те в грецькому літописанню». З Патріаршого, або Никонівського, літопису за описом 867—869 років відомо про похід київського князя Аскольда на Царгород та прийняття ним і частиною його військової дружини християнської віри. Про хрещення Аскольда і його війська йдеться також у руко-писі візантійського патріарха Фотія «Енци­кліки» (до 867 р.): «Отже, не тільки цей народ (болгари — авт.) проміняли своє початкове безчестя на віру Христа. Але навіть і той народ, який багаторазово і багатьма звеличується за свої діяння і який перевершує всі інші народи жорстокістю та кровожерливістю — так звані

роси, які, підкоривши сусідні народи, загор­дилися й підняли руку на Римську державу. Нині й вони змінили еллінську (читай «язи­чеську» — авт.) і погану віру, котру сповіду­вали раніше, на чисту та істинну християнську релігію й ведуть себе по відношенню до нас як наші підлеглі й друзі, і вже не виявляють своє грабіжництво та велику зухвалість, як ще недавно».

Варто пригадати й повідомлення про діяль­ність перших грецьких християнських місіо­нерів у Скіфії: Афанасія Александрійського, Тертуліана, Єпіфанія Констанського та Іоанна Златоустого, які, ймовірно, першими почали навчати східних слов'ян використовувати грецькі уставні літери для записування хрис­тиянських молитов. Вони, очевидно, могли навіть скласти спрощену слов'янську абетку на основі повного грецького алфавіту (24 літе­ри) з додаванням деяких знаків для передачі специфічних звуків слов'янської мови. А мож­ливо, що за наказом константинопольських ієрархів для русів військової дружини Аскольда, які прийняли хрещення, були пере­кладені та переписані «руськими письменами» Євангеліє і Псалтир. Ймовірно, ці рукописи в 60-х роках IX ст. бачив Кирило в Херсонесі, коли з візантійським посольством перебував у Хазарії.

Немає сумніву, що в Києві було відомо про діяльність Кирила та Мефодія у Моравії в 863 р. Про винайдення славетними просвіти­телями слов'янської абетки, наприклад, розповідається в «Повісті минулих літ»: «Коли ж брати прийшли, почали вони складати азбуку слов'янську і переклали Апостола і Євангеліє. І раді були слов'яни, коли почули своєю мовою силу і мудрість писання. А потім переклали брати Псалтир та інші книги».

У 882 р. давньоруський князь Олег — близький родич Рюрика, який князював у Новгороді, вбиває київських князів Аскольда та Діра й захоплює владу в Києві. Олег, покла-даючись на силу своєї військової дружини, відмовляється від подальшої християнізації на Русі, яку почав Аскольд, і знову державною релігією утверджує язичництво. Але це не зупинило поступового поширення християн­ських ідей серед східних слов'ян і створення в інших містах, крім Києва, християнських громад.

Досить довго науковці вважали, що майже півторастолітнє існування Києво-руської дер­жави — від середини ЇХ ст. й до запровад-

Слов'янська рукописна книга 115

ження на Русі християнства Володимиром Святославичем у 988 р. — було безписемним періодом, що поширення писемності на Русі почалося тільки після прийняття офіційного хрещення. Але ці погляди хибні — археологічні дослідження останнього часу підтверджують протилежне: населенню Київської Русі до 988 р. було відомо кілька писемних систем: рунічна, куфічна, грецька, кирилична, глаго­лична і, можливо, протокирилична.

На території України знайдено багато писе­мних пам'яток, датованих IX—X ст.: це дир-геми (арабські срібні монети), предмети ужит­кового призначення з арабськими і рунічними написами та грецькими літерами з числовим значенням, прясла та гральні кості з різно­манітними знаками тощо. Наприклад, глиняна корчага X ст. з написом «гороухща» (гірчиця), судячи з її форми, була виготовлена в Таврії. У написі використана літера «щ», якої немає в грецькому алфавіті, а це свідчить про те, що східним слов'янам уже була відома писем­ність, заснована на грецькій абетці з доданими деякими слов'янськими літерами.

При археологічних розкопках у Києві, Галичі, Мінську, Волоковиську, Новгороді та інших містах знайдені писала — металеві або кістяні стрижні, загострені з одного кінця та з лопаточкою на другому кінці, за допомогою яких писали, як і в більшості країн світу, на по­критих воском дощечках. До речі, писал ом наносили написи і на берестяних грамотах.

Підтвердження існування у східних слов'ян писемності ще у дохристиянський період є і в рукописах арабських істориків першої половини X ст. Наприклад, у 921 р. арабський вчений Ахмед ібн Фадлан побував у волзько-камських болгар і бачив слов'янський обряд поховання шляхетного руса. Повернувшись додому, вчений виклав свої враження в книзі, а обряд поховання описав так: «Спочатку вони розпалили вогнище і на ньому спалили тіло, а потім вони спорудили щось схоже на крутий пагорб і поставил» посередині велику дере-вянку білої тополі, написали на ній ім'я того мужа та царя русів...».

Ще один арабський вчений, Ібн-ель-Недім, у своєму творі «Книга розпису наукам» (987) свідчить, що руси в той час уже мали писемну систему. Він навіть скопіював один руський напис, який зберігся й до нашого часу. Автор писав: «Літери цього напису не схожі на літери грецького алфавіту або на скандинавські руни. Це старовинні руські літери, дуже подібні на

Дохристиянський руський напис, відтворений Ібн-ель-Недшом. 987 р.

 

 

досі не розшифровані інскрипти (від лат. inskriptus — неописаний), накреслені на скелях між Суецом і горою Сінай». Скопійо­ваний ним руський напис також залишається не розшифрованим. Деякі вчені вважають, що цей напис є або зразком докирилівського письма типу «чрт» і «рєзів», або піктографічною маршрутною картою.

Незаперечним доказом існування в Київсь­кій Русі до офіційного прийняття християнства невпорядкованої абетки є зразок письма, який виявив український учений С. Висоцький у Софійському соборі в Києві під час дослід­ження давніх графіті Михайлівського вівтаря. Він знайшов зразок азбуки, складеної з 27 літер. Порівнявши відкриту азбуку з грецьким алфавітом, який складається з 24 літер, дослідник побачив, що з 27 знаків азбуки 23 подібні до уставних грецьких. Серед них не було лише грецької літери «псі». Решта чотири — спеціальні букви для передачі слов'янських звуків: «Б», «Ж», «Ш», «Щ». Місце кожної літери точно відповідає грецькому алфавітові, крім вказаних чотирьох.

С Висоцький так підсумував результати свого дослідження: «Враховуючи те, що це не грецький алфавіт, не літери з числовим значен­ням і не дописана кирилиця, можна зробити висновок: відкрита абетка відноситься до неві­домої нам писемності, яку знали в Києві ще в IX ст. Київська абетка за кількістю слов'ян­ських літер є найдавнішою з усіх відомих слов'янських абеток, давнішою навіть від згадуваної Храбром. Нею, можливо, також користувалися при карбуванні монет за доби Володимира Святославича та Ярослава Мудро­го. Це дає нам змогу віднести відкриту абетку до середини IX ст., тобто часів, близьких до утворення Київської держави та Аскольдового хрещення».

До речі, знайдений С. Висоцьким зразок азбуки підтверджує гіпотезу В. Міллера, вислов­лену ще 1884 р. про те, що у східних слов'ян здавна існувало письмо, створене на основі пристосування грецького уставу до фонетичних особливостей слов'янської мови.

І, нарешті, вагомим доказом того, що у другій половині IX—X ст. у східних слов'ян існувала писемна система, є тексти угод

11 в ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТ

Найдавніша

кирилична

абетка,

знайдена

С. Нш'іщьніім

у Софійському

соборі м. Киема.

Середина ЇХ ст.

Напис на мечі:

«Коваль Людота».

XI cm.

Київської Русі з Візантією, складені у 907, 911, 944, 971 роках. З «Повісті минулих літ» стало відомо, що дипломатичні угоди з Кон­стантинополем писалися двома мовами: на одному пергаментному аркуші грецькою — мовою Візантії, на іншому — мовою східних слов'ян. В угоді князя Ігоря записано: «Ми же свєщаніє се написахом на двою харатію». З «Повісті минулих літ» дізнаємось, що раніше руські посли і купці, щоби засвідчити свої офі­ційні повноваження, користувалися золотими і срібними печатками, а після підписання угоди з Візантією вони повинні були пред'являти грамоти: «нині звелів наш князь посилати гра­моти до грецького царя. І з тих грамот ви дізнаєтесь, що [ми] прийшли з миром». А це підтверджує, що Києво-руське державне управління на той час, можливо, вже було повністю забезпечене грамотними писцями, для яких не становило великих труднощів користуватися кількома писемними системами, оскільки державне листування велося зі всіма сусідніми країнами.

Як бачимо, на основі існуючих епіграфіч­них (від грец. epigraphe — напис) пам'яток IX—X ст. та літературних джерел немає підстав вважати, що період з середини IX ст. — часів виникнення Київської держави — й до кінця X ст., тобто до офіційного хрещення Русі князем Володимиром у 988 p., був повністю «безписьменним періодом». У IX—першій

половині X ст. в адміністративно-державному веденні справ руські писці, можливо, корис­тувалися письмом із грецькою графічною основою, а з середини X ст. — уже сформо­ваною кирилицею, яку було вдосконалено у Болгарії ще на початку X ст. в державних перенисувальних майстернях болгарського царя Симеона. Ймовірно, в дипломатичному листуванні писці користувалися і глаголицею, але як тайнописом.

СТАНОВЛЕННЯ

КИЇВСЬКОЇ ПИСЕМНОЇ ШКОЛИ ТА ПОЧАТОК СТВОРЕННЯ КНИГ

Прийняття християнства —

основа поширення писемності

Офіційне прийняття східними слов'янами християнства сприяло розвиткові писемності в Києво-руській державі. Про це свідчать численні археологічні знахідки виробів ужит­кового призначення з кириличними написами на них: глиняний посуд, келихи, веретена, прясла, гребені для чесання льону, ювелірні прикраси, амулети, златники та срібляники періоду правління київських князів Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого. Написи карбували на межових каменях, шоломах, мечах, навіть чоботарі записували імена замов­ників на копилах. У 1086 р. за наказом тмутараканського князя Гліба на мармурі був викарбуваний уставом кириличний напис, у якому вказувалася точна відстань між Тмуга-раканню і Керчю. По всій Київській Русії вздовж доріг ставили великі камені з написа­ми, з яких мандрівники довідувалися, куди веде той чи інший шлях. На берегах річок \ встановлювали великі кам'яні хрести, напи­си на яких розповідали про мілину на річці (брід) або ближні шляхи.

Під час розкопок у Києві знайдено багато і побутових речей із кириличними написами: І «Стефан псол», «Братіло дєлал», «Коета дєлал» І та ін. На уламку однієї з корчаг є такий напис: і «Благодатнєша плона корчага сія».

На підставі окремих писемних пам'яток! науковцям важко було зробити чіткий висно­вок про поширення писемності серед населен­ня Київської Русі. Новий матеріал для дослід-

118 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ7

Берестяна

грамота

з Новгорода.

XII cm.

Багрянородного «Про керування імперією» на­водиться опис шляху від Царгорода-Констан-тинополя повз Київ до Новгорода, в якому згадується багато слов'янських міст (Київ, Вишгород, Чернігів, Новгород), річок (Дніпро, Дунай), дніпровських порогів (Не спи, Островний, Неясить, Хвилі), а також назви слов'янських племен (руси, кривичі, словени, лужичани, деревляни, дреговичі, сіверяни, уличі). К. Багрянородний згадує навіть імена князів Ігоря та Святослава.

У грецькому алфавіті не було відповідних літер для передачі звуків, притаманних слов'ян­ській мові, тому грецькою писемністю дове­лося передавати їх приблизно. Але згодом східні слов'яни, як припускають вчені, ство­рили протокириличне письмо, що, ймовірно, і стало сприятливим чинником для подальшого розвитку тісних культурно-політичних і торго­вельних зв'язків із Візантією та Болгарією. Також були створені певні умови для поширен­ня на Русі християнства, а разом з новою вірою — і богослужбових книг.

Загальновідомо, що на Русі, насамперед у Києві, ще задовго до офіційного прийняття християнства було багато прихильників Хрис­тової віри. Це, можливо, варто пов'язувати з перебуванням у другій половині IX ст. київського князя Аскольда у Візантії, де він і частина його війська прийняли хрещення. Київська Русь за Аскольда вже досягла певного розвитку феодальних відносин, але намагання Аскольда офіційно охрестити Русь закінчилося невдачею, оскільки для впровадження в державі таких вирішальних змін ще не склалися відповідні умови. Після захоплення Олегом у 882 р. княжої влади в Києві на Русі знову запанували язичницькі традиції. Але процес християнізації Русі не припиняється: напри­клад, за свідченням угоди князя Ігоря з гре­ками 944 p., велика частина руських послів та вояків були вже охрещені, вони присягали в київській церкві св. Іллі на Подолі.

Друга спроба запровадити християнство на Русі в X ст., а разом з ним і розповсюдити писемність, пов'язана з іменем княгині Ольги

Слов'янська рукописна книга 119

(?—969) — видатної правительки, першої київської княгині-християнки, яка охрестилася в Києві у 955 р. напередодні поїздки до Конс­тантинополя влітку 956 р. У Константинополі посольство Ольги перебувало до осені й зус­тріло тут новий рік (вересневий 957-й). Посольство було досить великим: 22 посли, 42 купці, 18 жінок, які обслуговували княги­ню, 12 перекладачів та духовний наставник Ольги — священик Григорій. Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (905—959) офіційно прийняв Ольгу двічі: 9 вересня (у середу) і 18 жовтня (у неділю). Разом з посольством Ольга повернулась до Києва в листопаді 957 р.

Деякі історики, зокрема Михайло Грушев-ський, висловлюють думку, що посольство Ольги було запрошене до Константинополя особисто імператором Візантії для укладання церковно-нолітичної угоди, метою якої, мож­ливо, було хрещення всієї Київської Русі. С. Висоцький з цього приводу пише: «Безпе­речно, Візантія була зацікавлена в хрещенні такої величної та багатолюдної сусідньої дер­жави, що гарантувало б їй безпеку кордонів, допомогу в боротьбі з арабами, вигідну тор­гівлю тощо. Зі свого боку, Русь також мала власні державні інтереси, одним з яких було прилучення країни до числа християнських держав Європи». Але цю угоду не було укла­дено, тому що Ольга вимагала, щоб її син Святослав (?—972) одружився з принцесою імператорського дому, а на це імператорська родина не погодилась.

Повернувшись із Константинополя, Ольга, невдоволена рішенням імператора Візантії, розпочала дипломатичні переговори із західни­ми державами, звернулась до імператора Священної Римської імперії Отгона І (912—

973) з проханням прислати до Києва єпископа. Але після категоричної відмови сина Свято­слава та його військової дружини охреститися політична ситуація в країні змінюється: реаль­на влада переходить до наступника престолу Святослава, який твердо захищав погляди свого надійного язичницького оточення.

Велике бажання Ольги охрестити Русь належно оцінено в літописах. Наприклад, у «Повісті минулих літ» літописець порівнює княгиню із зорею, що передує сходові сонця, а це значить — хрещенню Русі.

Підкреслюючи особливе значення хрещення Ольги для християнізації Русі, перший руський письменник, а з 1051 по 1054 pp. митрополит Київський і всієї Русі Іларіон у своєму рукописі «Слово про закон і благодать» підкреслює, що княгиня Ольга разом з Володимиром «принес­ли хрест від нового Єрусалима — Константина-града».

Із писемних джерел відомо, що велика княгиня Ольга померла 11 липня 969 р., про­живши християнкою 15 років. При її житті діяльність київської християнської громади значно активізувалась: у Києві були побудовані соборний храм св. Іллі на Подолі, церква св. Миколая на Аскольдовій могилі та церква св. Софії у Верхньому Місті.

Зрозуміло, що в другій половині X ст. у Києві вже добре знали книгу: без літургійних рукописів неможливо було здійснювати цер­ковні відправи. Це були і рукописи грецького походження, і книги, написані старослов'ян­ською мовою, які привозили з Болгарії. Ймовірно, користувалися й записами молитов, перекладених мовою русів за допомогою грець­ких літер, ще з часів князя Аскольда. При церкві св. Іллі, мабуть, була відкрита школа і діяла невелика переписувальна майстерня.

Берестяні

грамоти,

знайдеш

п м. Звенигород

(Львівщина).

XII cm.

120 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

З цього приводу історик В. Ламанський ще у 1915 р. писав: «На основі пам'яток христи­янської культури XI ст., що дійшли до нас, слід передбачати ціле століття попереднього розвитку. Так, за одне або два покоління пис-ців і книжників не могли скластися такі русько-слов'янська чи слов'яно-руська мова, стиль, правопис, які ми бачимо, наприклад, в Службових Мінеях або у перших наших письменників». І далі: «Непояснимо і незрозу­міло, як з 5—7-річних хлопчиків, хрещених за княжим наказом у 990-х роках, міг через 30—40 років з'явитися на Русі цілий ряд відомих і невідомих діячів християнської культури, писемності і літератури, пере­писувачів давньоруських рукописів, як Упир Лихий, що переписав для князя Володимира Ярославича у Новгороді Книги Пророків з тлумаченнями у 1047 р. (пам'ятка відома з копії XV ст. — авт.), або диякон Григорій, писець Остромирового Євангелія (1056— 1057). Хто буде стверджувати, що таких писців у половині XI ст. було дуже і дуже мало?».

Те, що задумала свого часу велика київська княгиня Ольга — залучення народів Києво-руської держави до християнської культури, щоби спілкуватися з християнськими держа­вами Західної Європи, поширення в державі писемності та книжковості — втілив у життя внук княгині Володимир Святославич (?— 1015). У 988 р. Київська Русь, народи якої проживали на землях від Білого до Чорного морів, була офіційно охрещена. З того часу за наказом княжої влади почали руйнувати язичницькі капища, спалювати дерев'яні зображення язичницьких богів.

На місці Перунового пагорба в Києві взялися за будівництво церкви св. Василія, що ознаменувало початок спорудження церков у багатьох містах держави. Німецький хроніст Титмар Мерзебурзький (975—1018), побував­ши в Києві за часів князювання Володимира І Великого, писав, що «в цьому великому місті, яке є столицею держави, близько 400 церков і 8 ринків, а людей незліченна кількість».

Для повноцінного функціонування храмів необхідно було підготувати священиків, дяків, багато служителів і мати необхідну кількість богослужбових рукописів, а це вимагало створення шкіл та переписувальних майсте­рень. У Лаврентіївському літописі під 988 р. зберігся запис про створення в Києві школи, до якої за указом князя Володимира почали

набирати дітей «нарочитої чаді» (дітей замож­них верств населення) для «навчання книж­кового». Цей навчальний заклад був відкритий при першій на Русі кам'яній церкві св. Бого­родиці — Десятинній, побудованій у 966 р. на княжі кошти, в якій з 997 р. перебувало корсунсько-херсонське духовенство на чолі з митрополитом Анастасом. «Це була велична, монументальна споруда, — пише академік Я. Запаско. — Інтер'єр церкви відзначався пишністю форм оздоблення. Його було прикра­шено іконами, фресковим живописом, різно­кольоровою мозаїчною підлогою, зробленою з коштовного каміння і керамічних нлит, покритих кольоровою поливою, а також вели­кою кількістю мурованих деталей, що дало підставу називати церкву «мармуровою».

Звичайно, відразу після хрещення Русі місцевих перекладачів і переписувачів ще, можливо, не було або їх було дуже мало. Бого­службові рукописи, переписані східнослов'ян­ською мовою, так звані «кирило-мефодіївські переклади», привозили з Болгарії, де хрис­тиянство існувало вже ціле століття. У школі та переписувальній майстерні, які, можливо, свого часу були створені при церкві св. Іллі, а також у навчальному закладі та в иерени-сувальній майстерні при Десятинній церкві були підготовлені, ймовірно, вітчизняні перек­ладачі, переписувачі, оздоблювані книги, художники-мініатюристи та палітурники, натхненною працею яких закладена творча основа для подальшого розквіту вітчизняної книжкової культури.

У благородній справі утвердження христи­янської віри велика заслуга належить дружині Володимира — грекині Аііні Порфірогенеті, доньці візантійського імператора Романа II, онука Костянтина Багрянородного. її руки двічі просив імператор Священної Римської імперії Оттон II, але візантійський двір надав перевагу Володимирові Святославичу. Разом з Анною до Києва приїхали представники грецького духовенства, які допомагали їй відкривати школи та переписувальні майстерні при діючих церквах. Безперечно, вона при­везла зі собою багато богослужбових манус­криптів, численні ікони, оздоблені хрести, дорогоцінні чаші та різноманітні церковні прикраси для Десятинної церкви. «Цей дина­стичний шлюб підносив авторитет країни та влади, сприяв розвитку національної свідо­мості, гордості за державу, — пише історик С. Висоцький. — Цариця Анна мала вищу

Слов'янська рукописна книга 121

візантійську освіту, вона була носієм римо-еллінських традицій, і тому її вплив на куль­турне життя Києва та країни на зламі X— XI ст. був безперечним і корисним».

У писемних джерелах X—XI ст. хоча й від­значається певна діяльність дружини Володи­мира в церковній та освітній сферах, все ж головною постаттю у процесі впровадження християнства як державної віри та книж-ковості на Русі поруч із Володимиром завжди виступає велика княгиня Ольга.

 

Розвиток освіти

та книжковості в XI ст.

Після смерті Володимира (1015) за київ­ський престол почалася вперта боротьба між його синами. За княжими законами посісти київський престол повинен був старший брат Святополк. Але молодший син Ярослав (близь­ко 978—1054), який був у той час намісником у Новгороді, порушив традицію і в 1019 р. здобув перемогу. Основою внутрішньої та зов­нішньої політики Ярослава стали подальша християнізація, поширення освіти, цілісність і єдність країни, захист державних кордонів. Для того щоби здобути прихильність киян, він почав своє князювання з розбудови Києва та просвітницької діяльності.

Київ уже за часів князя Володимира був великим містом. А при князюванні Ярослава Володимировича столиця Київської Русі стала одним із найбільших міст Європи, її почали називати «другим Константинополем». Один тільки оборонний вал із дубовими мурами висо­тою 14—15 м тягнувся навколо Верхнього Міста на 3,5 км. Над урочистими Золотими воротами було побудовано церкву Благо­віщення, зводилися монастирі св. Георгія і св. Ірини, інші культові споруди. У будівельних роботах було задіяно кілька тисяч будівничих різних професій, оздоблювачів, художників, (серед них багато високообдарованих фахівців, запрошених з інших міст і країн).

У Києві на той час проживало понад 70 тисяч мешканців. За часів правління Ярослава Володимировича Київ став ще красивішим і могутнішим європейським центром, посівши одне із перших місць у Європі за рівнем своєї культури, освіченості, пошани до книги.

За наказом київського князя на честь пере­моги руської дружини над печенігами побуду­вали Софійський собор (закладений у 1037 р.). За прикладом Десятинної церкви при соборі створили велику бібліотеку та великокняжий скрипторій. Книжковий фонд бібліотеки становили, як відзначає історик руської церкви Е. Голубинський, 500 рукописів. На той час це була дуже велика книгозбірня, яка попов­нювалася стараннями Ярослава Мудрого. При Софійському соборі у 1037—1039 pp. було складено один із найдавніших літописних зводів, автори якого користувалися багатьма історичними манускриптами: грецькими хроні­ками, руськими актовими матеріалами та іншими писемними джерелами.

Київська Русь міцніла, налагоджувала політичні, економічні та культурні зв'язки зі всіма сусідніми країнами та державами Захід­ної Європи. Для дипломатичної і військової служби та роботи у державному управлінні були потрібні широкоосвічені фахівці. Такими працівниками стали перші вихованці школи, заснованої Володимиром Великим ще у 90-ті роки X ст. і пізніше перетвореної у навчальний заклад вищого типу.

При дворі князя Ярослава на базі велико­княжого скрипторію була створена своєрідна академія, слава про яку поширилася далеко за межами Русі. У польській хроніці початку XVI ст. записано, що Ярослав запросив до Києва людей, які добре знали грецьку мову і перекладали з неї книги руською. Вони переклали богослужбову та повчальну літературу, Четьї-Мінеї, книги світського характеру: історичні рукописи — «Хроніки» Георгія Синкелла та Георгія Амартола, «Істо­рію іудейської війни» Иосифа Флавія, науково-популярні рукописи — «Християнську топогра­фію» Козьми Індикоплова; повісті — «Повість про Александра Македонського» («Алексан-дрія») та «Повість про Акіра Премудрого»; життєписи святих —«Житіє Василія Нового» та багато інших. Серед перекладів є й апок­рифічні (антиканонічні) твори — наприклад, «Відвертість Мефодія Патарського».

У «Повісті минулих літ» (кінець XI—поч. XII ст.), перекладеній В. Близнецем, вказу­ється, що Ярослав приділяв книжковості велику увагу і сам часто звертався до книг: «Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і пере­кладали вони з грецького на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, — так і тут:

122 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

 

Євангеліє

(Реймське),

яке належало

доньці Ярослава

Мудрого

князівні Анні.

Київ.

40-ві роки XI ст.

баТЬКО ВСЬОГО ЦЬОГО ВОЛОДИМИР, ВІН ЗЄМЛЮ

зорав і розпушив її, тобто просвітив християн­ством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приемлемо серцем книжну науку».

За прихильність до науки й до «книжного слова» Ярослав отримав у народі прізвище Мудрий. Він зібрав першу на Русі власну бібліотеку, до якої увійшли, ймовірно, і чис­ленні чудово оздоблені манускрипти, що їх привезла зі собою з Царгорода цариця Анна. На жаль, історикам невідома подальша доля книжкової колекції Ярослава. До нашого часу збереглася одна книга з цієї книгозбірки — кириличне Реймське Євангеліє (рукопис не датований). Євангеліє було переписане у великокняжому скрипторії Софійського собору десь у 40-х роках і призначалося для особистого користування доньки Ярослава Мудрого — князівни Анни, тому виготовлене у кишеньковому форматі. Анна взяла його зі собою до Франції, коли у 1049 р. виходила

заміж за французького короля Генріха І. Піс­ля вінчання Анни та Генріха І у соборі м. Реймс (тогочасної столиці Франції) Єван­геліє залишилось у соборі. В XIV ст. невідомо ким до кириличного тексту Євангелія було долучено частину тексту, написаного глаго­лицею. У такому вигляді рукопис і дійшов до нашого часу.

Осередки книгописання

та пам'ятки писемної

культури в домонгольський період

Потужні скрипторії діяли у Києві при Десятинній церкві та при Софійському соборі. Саме тут були створені такі видатні пам'ятки вітчизняного книжкового мистецтва, як Остромирове Євангеліє (1056—1057) та Ізборник Святослава (1073). Переписування рукописів було налагоджено в XI ст. і в деяких монастирях. Ченці виготовляли рукописи безпосередньо в своїх келіях, іноді працюючи артільно.

У Києві в XI—XII ст. діяло 18 монастирів. Найдавнішим і найвизначнішим на Русі був Києво-Печерський монастир (1051), заснова­ний Антонієм і Феодосієм. В одній із новел Києво-Печерського патерика розповідається про інока Ларіона, який був «хитр» писати книги. Поруч із ним чернець преподобний Никон «строїв книги», тобто фальцював аркуші в зошити і складав з них блоки рукописів, які потім «одягав» у палітурні кришки. З ними разом працював ігумен Феодосій, який пряв «вервіє» (нитки для зшивання зошитів). Пра­цюючи, вони тихо співали псалми.

Києво-Печерський монастир став справж­ньою духовною академією, де здобували вищу освіту майбутні ієрархи Православної Церкви і де творили славетні літописці. Тут Великий Никон (?-1088) склав у 1072-1073 pp. літописний звід, у якому уточнив хронологію руських історичних подій і виклав дані про Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава; ігумен Іоанн створив у 1093—1095 pp. «Початковий звід», на сторінках якого чи не вперше звину­вачено князів у міжусобицях, що призводили до поразки руських військ у битвах зі степови­ками -половцями; чернець Нестор — літопи­сець і письменник — написав тут у 1113 р. руський літопис «Повість минулих літ», орга­нічно пов'язавши києво-руську історію із за­гальносвітовим історичним процесом і тради­ційно дотримуючись християнської історіо­графії.

Слов'янська рукописна кнша 123

«Повість минулих літ» є неоціненною пам'яткою давньослов'янської культури і головним джерелом з історії Київської Русі до XII ст. Про значення цього рукопису академік Д. Лихачов писав: «Безумовно, що жодна християнська слов'янська країна і жодна краї­на Північно-Західної Європи не мали в Хі­на початку XII ст. такого чудового твору з історії своєї Вітчизни, якою була «Повість минулих літ». У цьому літописному зводі про книгу написані такі поетичні рядки: «Велика-бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ, це джерело мудрості, в книгах — бездонна гли­бина, ми ними втішаємося в печалі, вони узда для тіла і душі».

Український історик і дослідник київської писемної школи X—XII ст. С. Висоцький пише: «Поява такого визначного твору, як «Повість минулих літ» Нестора була результатом розвит­ку київської писемної школи у XII ст. Це — цілком оригінальний історичний твір, що закликав до єдності та національної свідомості населення Русі в межах Київської держави. Повість написано майстром-ерудитом, патріо­том і публіцистом, який послідовно відстоював ідею захисту та збереження Київської держави, засуджував князівські чвари та усобиці».

До нашого часу дійшло багато руських літописних зводів, на початку яких вміщена «Повість минулих літ». Найбільш повними з них вважаються Лаврентіївеький, Іпатіївський та Радзивіллівський літописи.

Лаврентіївеький літопис виконано у 1377 р. в одному з монастирів Новгорода ченцем Лаврентієм. Цей літописний звід містить «Повість минулих літ», твори Володимира Мономаха, а також літописні списки, де висвітлюються події, пов'язані з Київською державою та боротьбою князів за Київ.

Іпатіївський літопис, у якому зібрані списки иівденно-руських літописних зводів, складений у XV ст. в Іпатіївському монастирі м. Кост­роми. Крім «Повісті минулих літ», у літописний звід увійшли Київський і Галицько-Волинський літописи, а також літописні списки, де розповідається про боротьбу князів за київський престол.

Радзивіллівський літопис близький до Лаврентіївського. Він традиційно починається з «Повісті минулих літ». Цей літопис, можливо, був складений у XIII—XIV ст. в одному з монастирів м. Смоленська. Зберігся список кінця XV ст. Літопис багато оздоблений: його

ппа т Л\ ші

 

прикрашають 617 мініатюр. З XVII ст. рукопис літописного зводу зберігався в бібліотеці литовського князя Богуслава Радзивілла, який у 1668 р. подарував його бібліотеці прусських герцогів Кенігсберзьких. Тому літопис у книгознавчій літературі отримав назву Радзивіллівський, або Кенігсберзький.

Більшість інших збережених літописних зводів, як правило, також починаються з «Повісті минулих літ».

У Києво-Печерському монастирі — осеред­ку книгописання — у XIII ст. було створено Києво-Печерський патерик, який пізніше набув значної популярності в Україні-Русі. На його сторінках викладено багато історичних відомостей XI—XII ст., розповідається про життя та діяння наивідоміших християнських діячів і ченців Києво-Печерської лаври. Авторство частини новел до Патерика — «Про святого блаженного Агапіта, безмездного лікаря», «Про преподобного Мойсея Угрина», «Про Микиту Затворника, який після цього

Євангеліє

Сторінка, написана глаголицею. Франція, м. Реймс. ХП7 ст.

] 24 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Власноручний напис

Липи Ярославпи

на /ра.мопй

Суш'оигькому

абшнгпшу:

*Ана pt'/uui»,

тобто *Ашю

королева/-.

Франція.

1063 р.

був єпископом у Новгороді» та ін. — належить талановитому чорноризцеві Полікарпу.

Заслуга Києво-Печерського монастиря у розвитку культури й освіти надзвичайно вели­ка. Достатньо сказати, що з середини XI і про­тягом XII ст. тут підготовлено близько 50 єпис­копів для всіх земель Київської Русі, багато з яких були письменниками і перекладачами. З цього приводу історик С. Висоцький писав: «Отже, Києво-Печерський монастир у XII ст. і пізніше, аж до татаро-монгольської навали, був величезним визначним центром київської писемної школи, з якої вийшли й де здобули освіту та виховання численні письменники, літописці, філософи-книжники, політичні та церковні діячі. В ньому переписувалися й виготовлялися книги, писалися оригінальні лі­тературні твори й літописи. Культурні діячі — вихованці монастиря, безсумнівно, докладали багато зусиль до формування писемної та літературної києво-руської мови».

Наприкінці XI ст. та у XII ст. визначним осередком освіти та книгописання стає Виду-бицький монастир, заснований у 1070 р. Він стояв на київській околиці Видубичі, на правому березі Дніпра. В монастирі було закладено кам'яну церкву архістратига Михаїла. В монастирі працювали видатні письменники та літописці. Зокрема, ігуменові Лазарю належить «Переказ про Бориса і Гліба», який отримав у Київській Русі значну популярність, виховуючи патріотичний дух і закликаючи молодших князів підкорятися старшим і не порушувати єдності Руської землі.

На початку XII ст. осередок києво-руського літописання перемістивсяся з Києво-Печер-

ського до Видубицького монастиря. У його стінах ігумен Сильвестр протягом 1116 р. відредагував і доповнив «Повість минулих літ». Сильвестр був духовним наставником і дорадником Володимира Мономаха (1053— 1125), який у 1113 р. став Великим князем київським, тому літописець приділив велику увагу його діяльності.

Видубицький монастир заснував Всеволод Ярославич (1030—1093), зробивши його «вотчим», тобто родовим монастирем князів Мономаховичів. Саме тому літературну діяльність видатного державного діяча Володи­мира Мономаха, який написав у 1117 р. «Повчання дітям», дослідники книги пов'я­зують із писемною школою Видубицького монастиря. До того ж у «Повісті минулих літ» подано текст цього твору.

На сторінках «Повчання...» Володимир Мономах дає життєві настанови своїм дітям, щоби вони піклувалися про державу та народ, надавали великого значення навчанню протя­гом усього життя і за приклад ставить свого батька Всеволода Ярославича, який оволодів п'ятьма іноземними мовами. Князь прагне, щоби сини були хоробрими вошами, вимогли­вими і добрими батьками, звертається до них з патріотичною промовою бути між собою у дружбі й злагоді та постійно пам'ятати нро зміцнення Руської держави. Наприкінці XI ст. між князями посилюються чвари й усобиці: одне князівство почало виступати проти іншого, брат — проти брата, сини — проти батьків. У «Повісті минулих літ» під 1097 р. записано: «І не було миру на Руській землі. Воювали князь з князем, місто з містом. І той приводив половців, а той поляків, нападали і перехоплювали один в одного або волость, або місто, або престол братній». Володимирові Мономаху вдалося на деякий час об'єднати князівства в єдину державу, припинити міжусобні війни й перемогти половців. За свої мудрі діяння він і заслужив повагу і прихиль­ність народу.

Видубицький монастир до кінця XII ст. залишався одним із головних осередків київ­ської писемної школи. Ігумен монастиря Мойсей був досвідченим книжником та орато­ром, досконало знав Святе Письмо і добре володів грецькою мовою. У 1200 р. він склав Київський літопис, до якого увійшли такі самостійні твори: Сімейна хроніка Ростисла-вичів, Чернігівський літопис Ігоря Святосла­вича, Літопис переяславського князя Володи-

Слов'янська рукописна книга 125

Києво-Печерський

патерик.

Неспюр-

літоїшсець. Мідьорит Леошпія Тарасовичи. Київ. 1702 р.

 

 

мира Глібовича та Похвальне слово Рюрикові Ростиславичу. Літопис Мойсея дійшов до нашого часу в Іпатіївському літописному зводі (1119-1200).

Вершиною києво-руської писемної культури другої половини XII ст. стала найвидатніша пам'ятка давньоукраїнської літератури — «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187). Автор відображає невдалий похід у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1150— 1202) в половецькі степи і як патріот землі

Руської звертається до володимиро-суздаль-ського князя Всеволода, київських князів Рюрика та Давида Ростиславичів і галицького князя Ярослава Володимировича (Осмомисла) із закликом об'єднатися й спільно виступити проти ворогів на захист своєї держави, яка є спадщиною усього князівського роду.

Ім'я автора «Слова...» невідоме. Він був дуже добре обізнаний з київською топографією (описує церкви, «золотоверхий терем», інші будівлі) та знав про все, що пов'язане з життям

126 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

київського князя Святослава. Можливо, автор був із князівського оточення. Українські дослід­ники дійшли висновку, що автором «Слова о полку Ігоревім» міг бути київський боярин Петро Бориславич, який займався редагуван­ням і складанням києво-руських літописів.

Піднесення у Руській державі в XI —пер­шій половині XII ст. культури і рівня освіче­ності зумовило зростання попиту на книгу. Вже в XI ст. при церквах і монастирях створю­валися початкові школи, а пізніше — при Яро­славі Мудрому — у Софійському соборі, Києво-Печерському і Видубицькому монастирях були засновані навчальні заклади вищого типу.

Початкові школи мали, ймовірно, різні навчальні програми, оскільки з літописів відо­мо, що до одних шкіл набирали дітей замо­жних верств населення, до інших — дітей старост і священиків. У своїх дослідженнях М. Грушевський підкреслює, що ці школи відрізнялися за обсягом навчання та призна­ченням вихованців: у початкових школах готували майбутніх дяків, псаломщиків для допомоги священикам, у привілейованих — виховували дітей церковних ієрархів, князі­вських і боярських родин, майбутня діяльність яких була пов'язана з державним правлінням, військом, княжим двором і вищим церковним служительством. У початкових школах, можливо, в основному навчали читанню, а хто продовжував навчання — опановував писання та лічбу. Основними підручниками були Апостол і Псалтир.

У навчальних закладах вищого типу на­вчали іноземних мов і правил риторичного й поетичного стилю. Навчальна програма була запозичена у візантійських аналогічних шкіл і передбачала вивчення богослов'я, філософії, граматики, співу. Навчання контролювалося київською церковною ієрархією, більша час­тина якої складалася з греків, що отримали вищу освіту у Візантії. Вони були і викла­дачами багатьох дисциплін. Можливо, школи вищого типу і підготували перших «книжни­ків», які переклали багато рукописів слов'ян­ською мовою з грецької ще при Ярославі Мудрому.

Вищу освіту отримували не тільки духовні служителі, а й представники князівського дому та боярських родин, наприклад, син Ярослава Мудрого — Всеволод. Освіту здобували й жін­ки із заможних родин: у 1086 р. в Києві князівна Анна Всеволодівна при Андріївському монастирі, де вона була черницею, заснувала

школу, в якій близько 300 дівчат навчалися грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю. Уміння читати й навіть писати у другій половині XI—першій половині XII ст. було вже невипадковим явищем серед населення Руської землі.

Рукописна книга того часу стала бажаною в будь-якій родині, на неї відчутно зріс попит. Монастирські переписувачі не могли цей попит достатньо забезпечувати, оскільки виготовляли рукописи переважно для внутрішнього користування. Тому в містах почали з'являтися світські переписувачі рукописів, які виготовляли книги не тільки на замовлення, а й для продажу. Проте світські скрипторії не могли ще конкурувати з монастирськими, адже руські монастирі ранньофеодального періоду були провідними носіями культури та освіти. Монастирі володіли значними матеріальними засобами і давали талановитим ченцям можливість займатися літературною, перекладацькою та книжковою справами. Наприклад, у Києво-Печерський монастир Нестор прийшов 17-річним хлопчиком і, здобувши всебічну освіту, став письменником. Вивчення грецької мови й ґрунтовне ознайомлення з численними писемними джерелами дали йому змогу в по­дальшому скласти «Повість минулих літ», у якій він виявив не тільки літературні здібності, а й уміння робити об'єктивні історичні узагальнення.

У Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях поступово організо­вувалися широковідомі літературні об'єднання, а навколо потужних скрипторіїв — колективи фахівців із книжкової справи. їхніми зусил­лями були сформовані літературно-мистецькі напрямки книжкової культури.

Ченці монастирів майстерно володіли калі­графією і на високому мистецькому рівні оздоблювали рукописи. Підтвердженням цього є Остромирове Євангеліє (1056—1057), Ізбор­ник Святослава (1073), Мстиславове Євангеліє (1103—1117), виготовлені у княжому скрип­торії при соборі св. Софії в Києві, а також Юріївське Євангеліє (1119—1128), яке, оче­видно, також переписано у Києві.

Крім трьох потужних київських книжкових осередків, у XII ст. книги виготовляли також в інших містах і монастирях Київської держави. Наприклад, у монастирях на тери­торії Галицького та Волинського князівств, в Успенському храмі м. Галич, монастирі

Слов'янська рукописна книга 127

ус. Городище (поблизутеперішньогом. Черво-ноград Львівської обл.), а також у монастирях Чернігівського, а пізніше і Новгород-Сівер-ського князівств.

До нашого часу дійшло досить мало книг з домонгольського періоду, і тому певний час вважалося, що рукописна книга у давньо­руську епоху була явищем недостатньо поши­реним. Але історик Б. Сапунов, вивчаючи феномен поширення освіти та книгописання на Русі, що виник в XI ст., пише: «Використо­вуючи сучасну термінологію, можна стверджу­вати, що тоді на Русі виник інформаційний вибух».