Боротьба козацтва з турецько-татарською агресією на початку 17 ст. П. Сагайдачний.
У перші десятиріччя XVII ст. посилився соціально-економічний і політичний занепад Туреччини. Уповільнився розвиток міст, ремесел, торгівлі. Зростали феодальне гноблення, експлуатація і безправ'я селянства та міської бідноти. Національний гніт, що тяжів над підкореними народами, гальмував їх економічний і культурний розвиток. Внаслідок загострення класових і національних суперечностей в різних частинах імперії спалахували народні повстання. Авторитет султана підупав. Окремі феодальні угруповання в боротьбі за владу садовили на трон своїх кандидатів. Яничари, раніше добірне військо, стали перетворюватися в руках феодальних клік на знаряддя двірцевих переворотів. Усе це підривало міць Османської Порти.
Однак Туреччина ще залишалася могутньою воєнною державою і продовжувала політику загарбання чужих земель. Протягом перших двох десятиріч XVII ст. вона двічі воювала (1602—1612 і 1616—1618) з своїм суперником на сході — Іраном (за Вірменію, Грузію, Нахічевань, Азербайджан) і являла собою постійну небезпеку для країн Західної і Східної Європи. Її васал, кримський хан, іноді по кілька разів на рік вдирався на територію Речі Посполитої. Найбільше від таких нападів терпів український народ. У 1616 р. кримська орда вдерлася на Поділля, «умиваючи по лікоть руки в нашій крові, — писав сучасник, — і плюндруючи все вогнем і мечем». Цього разу татарська орда, як хвалився кримський хан в листі польському королю, знищила 200 сіл і містечок, а кожний татарин — учасник цього нападу захопив сім і більше невільників.
Весь тягар оборони південно-східних кордонів Речі Посполитої лягав на плечі населення і, в першу чергу, козаків. Це пограниччя майже не мало державних фортець і залог. Обороняючи свою країну від загарбників, козаки, тобто в масі своїй покозачені селяни й міщани, об'єднувалися з реєстровими, запорізькими й донськими козаками і виряджалися в походи на Крим і Туреччину, руйнували ворожі фортеці, пустошили маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли бранців, допомагали пригнобленим верствам Османської Порти боротися із своїми поневолювачами. Між українськими й російськими козаками здавна існував бойовий союз. «А у нас де, — розповідали в 1632 р. донці, — у Донських казаков, с Запороскими черкасы приговор учинен таков: как приходу откуда чаят каких... людей многих на Дон или в Запороги и Запороским черкасом на Дону нам, казаком, помогать, а нам, Донським казаком, помогать Запороским черкасом».
Велике враження на сучасників справило здобуття в 1606 р. козаками Варни, найбільшої турецької фортеці на західному узбережжі Чорного моря, яку вважали неприступною.
Безстрашність і воєнний хист українських козаків, їх роль у боротьбі з султанською Туреччиною визнавали й іноземці. Італієць д'Асколі (він довго жив у Криму) писав: «Козаки такі завзяті, що не тільки при рівних силах, а й 20 чайок не побояться 30 галер падишаха, як це видно щороку на ділі». Інший сучасник, польський біскуп Павло Пясецький, зазначав: «Можна б без кінця обчислювати вигоди... міліції [козацької], котра підкопує силу турків... За словами самих турків, вони нікого не бояться так, як козаків». Справді, турецький хроніст Наіма писав про морські походи козаків: «Можна з упевненістю сказати, що не знайти у всьому світі людей, які б менше думали про життя або менше б боялися смерті. Як оповідають люди, обізнані з військовою справою, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».
Турки вживали різних заходів, щоб покласти край цим набігам. У турецько-польських взаєминах, наприклад, майже не було випадку, коли б Порта не вимагала від Польщі винищити або суворо покарати козаків. Султан Мурад III (кінець XVI ст.), дорікаючи польським послам в Константинополі за те, що Польща не може стримати козаків від походів на турецькі володіння, кричав: «Збожеволіли ви чи що? Хто і коли міг мені протистояти? Мене страшиться Персія, венеціанці, у мене просять пощади іспанці, німці мусять давати все, що скажу... увесь світ тремтить переді мною». Султан вимагав від польського уряду суворої кари для «провинників». Але дістав таку відповідь: козаки — вихідці різних народів: українці, молдавани, угорці, поляки і навіть турки й татари, вони не визнають над собою влади ні короля, ні Речі Посполитої. «Якщо ви їх винищите, — говорили польські представники, — з нашого боку не матимете жодних заперечень».
Боротьба народних мас проти загарбників посилювалась. У 1608 р. «дивовижними хитрощами» козаками було здобуто, зруйновано й спалено Перекоп. У 1609 р. вони напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл і Кілію, а також на Білгород (Дністровський). У 1614 р. козаки з'явилися навіть перед Трапезундом, куди, як говорили сучасники, ще не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азісю. Того ж року вони здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані.
Навесні 1615 p. вже сама «неприступна» турецька столиця, де, крім флоту, завжди стояла султанська гвардія в 30 тис. чол. (24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів), на власні очі побачила козаків: у Босфор увійшло 80 чайок. Сміливці підпалили портові споруди й повернули назад. Турецька ескадра зараз же вирушила навздогін. Біля Очакова зав'язався бій. Козаки взяли на абордаж декілька галер, в тому числі й ту, на якій знаходився начальник ескадри. Решта галер повернула назад. Захоплені судна козаки спалили на очах у очаківської залоги.
Але найбільшою, мабуть, на той час експедицією був морський похід на Кафу в 1616 p., коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув і спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря, і визволив з полону кілька тисяч бранців.
Заслуги козаків у боротьбі з загарбниками мусили визнавати навіть представники польського панівного класу. «Не маючи від вас жодної допомоги, — писав, звертаючись до польського панства, шляхтич Б. Папроцький, — вони [селяни й козаки] забезпечують вам такий спокій, як поставленим на відгодівлю волам, а ви ставите себе над ними і випрошуєте собі в цих [українських] краях маєтки». Коли султанська Туреччина відкриє, як звір, говорить далі Папроцький, на Польщу свою пащу, то козаки без страху кладуть туди свою руку. Вони кидаються в безодню війни, нехтуючи будь-якою небезпекою, «і коли зроблять щось корисне, — пише він на закінчення, — зростає ваша слава».
Героїчна боротьба козацтва проти агресії ханського Криму й султанської Туреччини не тільки захищала Україну і Польщу, а й підтримувала визвольний рух підкорених Портою народів.
Значною мірою козацькі успіхи були пов'язані з талановитим керівництвом гетьмана Петра Cагайдачного (бл. 1570—1622), який, за підрахунками дослідників, провів 60 боїв на суходолі та на морі й жодного не програв. З ним на чолі козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських загонів у регулярну дисципліновану армію. У політичній діяльності головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох най діяльніших частин українського суспільства — козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. У результаті активізувалося як козацтво, котре поступово виходить за межі своїх вузько станових інтересів та долучається до загальнонаціональних справ, такі міщансько-духовна інтелігенція, яка, відчувши підтримку Війська Запорізького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани.
Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою "Конаша") Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця "Розмова про унію", яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як "прекоштовний твір".
Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців.
Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці XVI століття. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти або до шляхетського або до селянського стану.
Разом із політичним переворотом у другій половині XVI століття на українських землях стався й інший ще важливіший переворот-економічний у системі господарства, що привело до збільшення населення та виснаження природних багатств краю, який різко міняє й торує нові шляхи виробництва. До половини XVI століття на українських землях переважало лісове господарство - полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.
З половини XVI століття хлібороби найбільш працюють у рільництві та виробництві хлібних продуктів, які посилено добувають і вважають за головну статтю вивозу. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі й, замість них, здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав'язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану.
До цих причин натиску наприкінці XVI століття додалася ще й третя - релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Перші два повстання були придушені, але вони сприяли тому, що новий лад довелося закріпити законодавчим шляхом. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу, їх підпорядкували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала скоритися шляхті, впустити її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно, населення прагнуло уникнути важкої долі кріпака, і - як можливий вихід із важкого стану - почалися втечі на південь. Від залюдненої смуги Дніпровської України на широких просторах, від Тясмину до берегів Чорного та Азовського морів, лежали предовгі необжиті степи теперішнього Новоросійського краю. Ці простори, на основі давніх грамот і договорів, були спадщиною великих князів литовських, і фактично нікому не належали. Тут бували тільки зрідка ногайці, а в низів'ях Дніпра та його припливів селилися де-не-де хутори й виникали літні стоянки мешканців українських міст і староста, які вирушали влітку в степи для рибальства й мисливства. Щоб ці хутори та стоянки захистили від нападів ногайців, заповзятий Черкаський староста Дмитро Вишневенький у першій половині XVI століття на одному із дніпрових порогів спорудив фортецю - Січ, і спорядив її постійним гарнізоном, який складався із добровільців - вихідців з українських староста. Цей гарнізон і став зародком запорозької громади. До другої половини XVI століття Запорозька Січ, яка стала Прикордонною фортецею, не змогла дати волю багатьом людям.
У відповідь на Брестську унію в Україні почалося активне покозачення населення, втечі селян і міщан на Січ від переслідування поляків. Наприкінці XVI - на початку XVII століття Сагайдачний опинився на Січі, де невдовзі став помітною особою серед старшин та козацтва. Спершу був обозним, завідував артилерією Січі, згодом його обирають кошовим отаманом. Він стає учасником і організатором багатьох успішних походів козацького війська. На початку XVII століття брав участь у поході на Молдавію та Лівонію. Під керівництвом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. 1605 року вони взяли Варну, 1608 року захопили Перекопську фортецю і спалили її. Восени 1609 року на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород. 1616 року 2000 козаків на 40 чайках перепливли Чорне море і напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон та ескадру. 1615 року 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана козаки спалили гавані Мізевні та Архіокі. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. 1616 року під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму - Кафу (нині Феодосія) і визволили тисячі полонених. 1618 року Сагайдачний у складі польського війська королевича Владислава, який претендував на царський престол, взяв участь у поході на Москву. У 1619 році він з військом приєднується до антитурецької ліги європейських держав. 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Сагайдачного відіграло вирішальну роль у розгромі турецької армії 1621 року під Хотином. Під час Хотинської битви Сагайдачного було поранено отруєною стрілою. За активної участі Сагайдачного, який 1620 року разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, було відновлено скасовану після Брестської унії Київську митрополію.
1622 року Сагайдачний помер. Похований у Богоявленській церкві київського Братського монастиря. Усвоєму заповіті відписав усе своє майно на освітні, благодійні та релігійні потреби.
Петро Сагайдачний сформувався як полководець наприкінці XVII - на початку XVIII століття, коли почався інтенсивний розвиток і зміцнення запорозького козацтва, викликані польсько-католицькою експансією і турецько-татарською агресією. Оттоманська Порта, що була найбільшою державою у ті часи, запанувала на Чорному морі і Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону й готувалася загарбати землі України, Московії, Польщі, Білорусі, а далі й усієї Європи. Султанська Туреччина інспірувала й напади на Україну Кримського ханату, свого васала. Вторгнення татарських орд в українські землі супроводжувалося нещадним розоренням міст і сіл, масовим полоненням українців. Тому проти такої супердержави та її васала потрібна була велика й організована сила, якою й стала Запорозька Січ, коли її очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Він розробив стратегію збройного спротиву ханським ордам і турецьким військам. Запорожці влаштовували морські й сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря - береги Анатолії та Малої Азії, намагаючись послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.
Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи головного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36-40 годин досягали турецьких берегів. Під час плавання вони користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. На швидких і проворних човнах - чайках вони проти сонця непомітно підпливали до турецької ескадри й з настанням ночі зненацька брали галери на абордаж, блискавично захоплювали їх, знищували турецький екіпаж, визволяли невільників.
Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором та чорноморським лиманом. Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Його морська ескадра часом налічувала понад 300 чайок з екіпажем до 20 тисяч запорожців. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Особливо відзначилися запорожці 1605 року під час здобуття Варни та 1616 року, коли здобули Кафу, найбільший невільницький ринок у Криму і наймогутнішу турецьку твердиню. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру.
Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Султан змушений був скликати екстрену нараду для обговорення заходів оборони від козаків, у якій брали участь представники союзних з Портою держав - Венеції, Нідерландів, Франції. Зі свого боку Сагайдачний з військом приєднується до антитурецької "Ліги християнської міліції" - коаліції Персії, Франції, Польщі, Ватикану, Абхазії, Мінгрелії та Грузії. Тільки наприкінці століття Запорозьке військо, прихистивши втікачів, набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило протест проти нового ладу, який намагалася запровадити на Україні польська шляхта.
Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Вперше його ім'я стає відоме 1605 року, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Наступного року новий похід закріпив за ним славу ватажка запорожців, і його ім'я вже знала вся Україна. 1606 року запорожці під орудою Сагайдачного напали на Кафу (Феодосію), спалили в гавані турецький флот, здобули фортецю й визволили звідти багато християнських бранців. Адже Кафа була головним невольничим ринком у Криму. Згодом він здійснив ще низку морських походів на турецькі володіння. Вони завжди були успішні, а це здобуло Конашевичу таку повагу й шану, яких досі не мав жоден козацький гетьман.
Польський уряд неприхильне дивився на зміцнення Запорозької Січі як на вогнище козацьких рухів, що хутко зростало, тим паче, що серед населення захопленої й закріпаченої України дедалі більше й більше росла й ширилася свідомість, що Запорожжя стає грунтом для народного протесту. Одначе Польща вела тоді важку війну з Московською державою, підтримуючи внутрішні заворушення у ній, щоб мати й собі користь із тих смут. Король Сигизмунд III мріяв про нездійсненне для себе завдання - завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті-заборонив доставляти на Запорожжя харчі.
Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького війська.
Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організвав сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі.
Врятувати короля від неминучої загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод вернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширеннямтитулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України. Скориставшись тим, що 1620 року в Києві перебував єрусалимський патріарх Теофан, він схилив його висвятити нового православного Київського митрополита і п'ятьох православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали унію. Отже, завдяки авторитетові козацького гетьмана була відновлена для подальшої боротьби з унією ієрархія українського краю, через відсутність якої православ'я потерпало від постійної небезпеки нерівної боротьби з уніатами.
Так склалися обставини, що цей смілий крок не викликав розриву з польським урядом. 1620 року Речі Посполитій загрожувало турецьке нашестя, яке перевершувало всі відомі сутички з Туреччиною. Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Львові й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво.
Конашевич негайно вирушив із 40-тисячиою армією козаків до Хотина і там з'єднався з польською армією Всі намагання турків були безсилі зламати об'єднання християн, й після сорока днів облоги й численних атак Осман вернув на свої володіння. Головним героєм цього захисту Хотина став Петро Сагайдачний, його досвід, хоробрість, рішучість. Навіть польські письменники відзначали роль гетьмана в успішному завершенні цієї війни.
Але й Конашевич заплатив життям за свою діяльність: укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги. Сагайдачний їхав додому, лежачи на возі, подарованому йому королевичем, в супроводі королівського лікаря. А 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний умер у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською.
Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства. Але місце могили марно шукатиме нині поцінувач старожитностей, краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків.
36. Українські землі під владою речі посполитої (кінець 17 – середина 18 ст.)
Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.
Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.
Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.
Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.
На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.
Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.
Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.
Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.