БОРОТЬБА ЗА ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

(1917-1920 рр.)(4год.)

План

1. Формування державницьких структур в Україні на початку 1917р. Діяльність Центральної Ради

2. Державний переворот навесні 1918р. Гетьманат та його крах

3. Директорія

4. Українська Народна Республіка на теренах західноукраїнських земель

5. Поразка національно-патріотичних сил України

 

Основний зміст: формування державницьких структур в Ук­раїні на початку 1917 р.; діяльність Центральної Ради; прийняття Універсалів УНР; державний переворот навесні 1918р., створен­ня гетьманату «Українська держава» та його крах; виникнення Директорії УНР та Української Народної Республіки на теренах західноукраїнських земель; виникнення та існування більшо­вицького режим:, боротьба українського народу проти денікінців.

 

1. Формування державницьких структур в Україні на початку 1917р. Діяльність Центральної Ради

У лютому 1917 р. у Російській імперії відбулася буржуазно-демократична революція, яка привела до повалення династії Романових та встановлення влади Тимчасового буржуазного уряду на чолі з князем Г. Львовим. Паралельно була створена Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів. У державі встановилося двовладдя. Насправді жодна із сторін реальної влади у країні не мав.

Центральна Рада. Функцію повноважного представника інте­ресів українства перед Тимчасовим російським урядом взяла на се­бе Центральна Рада, яка 9 березня 1917 р. звернулась з відозвою «До українського народу», де закликала вибирати органи самоуп­равління, збирати гроші в український Національний фонд, твори­ти вільне життя. Політику нового національного парламентського формування підтримали Київський губернський кооперативний з'їзд і Всеукраїнський національний конгрес (березень-квітень 1917 р.). Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-тери­торіальної автономії і санкціонував новообрану Українську Цент­ральну раду як Крайову раду.. Рада видала Універсал, згідно з яким перебирала на себе державні функції на українській території.

Влітку 1917 р. Центральна Рада досягла своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. На­прикінці травня виїхала до Петрограду делегація, яка висловила Тимчасовому урядові побажання: щоб Україна мала широку авто­номію; щоб вона мала постійного комісара при Російському уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація армії, школи; щоб всі пости в Україні займали українці; щоб були звільнені галицькі військовополонені. Уряд Росії відмовився задовольнити вимоги ук­раїнців. Тоді Центральна Рада ухвалила документ, який дістав назву «1-й Універсал Української Центральної ради». 10 червня 1917 р. Універсал було зачитано на II Всеукраїнському військовому з'їзді:

«...Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російського, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)... Однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба створити ук­раїнські організації по містах і селах, укласти свої закони.

15 червня 1917 р. на засіданні Ради оголошено Декларацію про створення українського уряду — Генерального секретаріату та роз­поділ роботи між секретарями (міністрами). Головою уряду і сек­ретарем внутрішніх справ обрано В. Винниченка секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку X. Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця С. Єфремова, секретарем військових справ — С. Петлю­ру, секретарем земельних справ — діяча кооперації Б. Мартоса, се­кретарем судових справ — адвоката В. Садовського, секретарем продовольчих справ — кооператора М. Стасюка, секретарем на­родної освіти — науковця І. Стешенка.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тим­часовий уряд Росії. Міністри Російського уряду, які приїхали до Києва, визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який буде подано на санкцію Всеукраїнських Установчих Зборів.

З липня 1917 р. Центральна Рада пішла на поступки видала II Універсал, де підкреслювалось що вона визнає Всеросійські Ус­тановчі Збори, які мають встановити автономію України, та запев­нялося, що УНР не має наміру відокремлюватися від Росії.

На підставі порозуміння між Центральною радою і міністрами Тимчасового уряду, вона поповнила свій склад представниками національних меншин, що мешкали в Україні; до Малої ради прой­шло 18 осіб неукраїнців на 40 українців, до Генерального секре­таріату — 5 осіб (2 росіянина, 2 єврея, 1 поляк). Центральна Рада нараховувала 822 особи. Делегати Всеукраїнської ради селянських депутатів складали — 212; Всеукраїнської ради військових депу­татів — 158; Всеукраїнської ради робітничих депутатів — 100. Де­путати загальних робітничих та солдатських рад — 50, українських соціалістичних партій — 20, російських соціалістичних партій - -40, єврейських соціалістичних партій — 35, польських соціалістич­них партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітни­чих і загальнонаціональних з'їздах — 84; представників про­фесійних, просвітних, економічних та громадських організацій і національних партій — 108. В Центральній раді не було представ­ників Української церкви.

Центральна Рада уклала «Статут Вищого Управління Украї­ни», на підставі домовленості з міністрами Тимчасового уряду, але новий кабінет з О. Корейським на чолі не прийняв цей документ. Замість нього українцям була нав'язана «тимчасова інструкція», яка значно обмежувала права українських урядовців: 1) Генераль­ний секретаріат мав призначати, на пропозицію Центральної ради, Тимчасовий уряд; 2) територія, яка підлягала Генеральному секре­таріатові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Во­линською, Подільською, Полтавською та Чернігівською); 3) число генеральних секретарів зменшено; 4) у складі секретарів повинно бути 4 неукраїнці. Діставши «Інструкцію» Тимчасового уряду. Ге­неральний секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок праці.

Під час жовтневих подій 1917 р. в Росії Цен­тральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада 1917р. проголо­сила Українську Народну Республіку,чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В Універсалі визначалися межі України, оголошувалося про скасування приват­ної власності на землю, амністію і відміну смертної кари, реформу судівництва, про 8-ми-годинний робочий день і контроль над ви­робництвом, про необхідність переговорів про мир. Підтверджува­лися свободи: совісті, слова, друку, зборів, мови, професійних спілок, недоторканості особи, житла. Визнавалася національно-персональна автономія, призначено дату скликання Всеукраїнсь­ких Установчих Зборів: початок січня 1918 р. В руках Генерально­го секретаріату був весь державний апарат, у тому числі частина фронтових військ, що знаходилися на території УНР. III Універсал встановлював межі Української республіки. Українська влада пе­рейшла з національно-моральної сфери в державно-правову. Ідею української державності затверджено, реалізовано, введено в життя.

Повалення Тимчасового уряду, розклад армії остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна. Розпочалася ланцюгова руйнівна ре­акція у всіх сферах державного, політичного, економічного та соціального життя. Світова війна обернулася на громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демо­кратії, засуджуваладеструктивну руйнівну політику більшо­виків. У свою чергу, більшовики вбачали у Центральній раді свого основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти Ради цілу низку політичних і воєнних ударів. В кінці грудня 1917р., на початку січня 1918 р. представниками урядових кіл держави бу­ла висунута пропозиція протидіяти впливу більшовизму, його по­ширенню серед українства та відкритому збройному замаху на Ук­раїнську республіку шляхом проголошення самостійності України.

Обміркувавши ці проблеми, Мала рада 11 січня 1918 р. прого­лосила IV Універсал, яким проголошувалася самостійність УНР. Універсал став поворотним пунктом української революції, бо ним Україна рішуче заявила, що метою визвольних змагань українців є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу. Проголошення самостійності республіки започаткувало новий етап державно-політичного життя. В IV Універсалі говорилося про незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнай­скоріше, повинні вирішити питання про федеративний зв'язок з ко­лишньою Російською державою.

Державним гербом визнано тризуб — символ влади князів Ки­ївської Русі. Виконавчий орган, замість Генерального секретаріату, дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з державами Центрального блоку. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї ма­ла бути створена народна міліція для охорони робітничого народу. Після повернення демобілізованих додому всі народні ради по­винні переобратися з наданням права голосу солдатам. Це будуть Ради селянських, робітничих та солдатських депутатів.

IV Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від більшо­виків та інших нападників. Уряд Республіки мав підписати народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші найпоширеніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народу без викупу. Усі національні меншини користуватимуться правом національно-персональної автономії. За­проваджувався 8-ми годинний робочий день. Для зміцнення національної єдності, протидії зовнішній антиукраїнській пропа­ганді уряд розпочав створення Української автокефальної церкви.

Після підписання Брестського мирного договору з Німеччиною та її союзниками у лютому 1918 р., за яким Німеччина визволяла Україну від більшовиків, а Центральна Рада забезпечувала німецьку сторону продовольчими товарами, у березні 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва.

2 березня 1918р. був ухвалений закон про новий територіально-адміністративний поділ, згідно з яким територія УНР поділялось на тридцять земель: землі охоплювали приблизно 3-5 попередніх повітів і поділялись на волості, останні складалися з громад. Завданням нової реорганізації територіального устрою була ліквідація залишків колоніального минулого, по­вернення до історичних та етнографічних традицій козаччини. Во­на диктувалась також потребами на зміцнення на місцях політич­них, культурних та економічних позицій молодої Української дер­жави, доведення її політики до окраїн. Однак через військово-політичну нестабільність новий устрій так і не був упроваджений у життя. Останнього дня свого існування — 29 квітня 1918р. Цен­тральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошува­лася суверенною демократичною парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

 

2. Державний переворот навесні 1918р. Гетьманат та його крах

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Ре­альність поновлення більшовицької експансії, нездатність Цент­ральної ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня дер­жавної та економічної розбудови, наростаюча загроза перетворен­ня України на німецьку колонію, підштовхнули несоціалістичні си­ли суспільства до державного перевороту, який завершився 29 квіт­ня 1919р. створенням нового державного утворення — гетьманату «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі зміни демократичної парламентської форми державного правління на ав­торитарну, створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що гру­пувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату, вка­зують на успіхи у сфері зовнішньої політики, а також на помітні зрушення в галузі культурного життя і духовній сфері. У цей час бу­ло налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано державний флот.

Основу зовнішньополітичних стосунків України з СРФРР, До­ном і Кубанню, Білорусією, Кримом, Румунією становили пробле­ми кордонів, врегулювання територіальних суперечностей. Влітку 1918 р. Німеччина, Болгарія й Туреччина ратифікували Брестську угоду та обмінялися з українською стороною ратифікаційними гра­мотами. Переговори про встановлення дипломатичних відносин з Україною вели нейтральні країни: Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція,але з юридичними визнаннями «Української держави» вони не поспішали. На той час українці вже намагалися встановити контакти з представниками Америки, Франції, Англії.

Значними були досягнення в галузі культури і освіти. Створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито державні універси­тети у Києві та Кам'янці — Подільському; засновано широку мере­жу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук. Важливим зрушенням у ду­ховній сфері стало утворення Української автокефальної право­славної церкви.

Та все ж, незважаючи на це П. Скоропадському не вдалося на­довго утримати владу. Всі успіху гетьманату була, головним чи­ном, стабільність держави, а гарантом стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини і Австро-Угорщи­ни. Фактично справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація; Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері ук­раїнській державі необхідна була Німеччина і як своєрідна проти­вага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного пра­ва. Німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмо­ве зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демокра­тичного формування власної держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному Й. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на власницькі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уря­ду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення роз­колу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення трива­лості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, за­борона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швид­ко перейшла до активних дій. Поразка Німеччини у війні позбави­ла Українську державу опори, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади.

Директорія

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листо­пада для керівництва повстання був обраний тимчасовий верхов­ний орган УНР — Директорія. — У її складі В. Винниченко (голо­ва), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. В ли­стопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана П. Скоропадського, а на почат­ку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Виступ Директорії досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух протії політики ге­тьманату та окупаційного режиму. Сильною стороною Директорії було й те. що вона об'єднала хоч і різних за поглядами але досить впливових та авторитетних лідерів: В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Уміло нейтралізувавши німців, пе­ретягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ, прого­лосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпе­чила собі перемогу.

Проте, вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити Київ. З цього мо­менту для Директорії розпочинається період політичної неста­більності, жорстокої боротьби за владу, нескінченних переїздів (Вінниця, Проскурів, Рівне, Станіслав, Кам'янець-Подільський), пе­ріодичних реорганізацій уряду (шість разів змінювався склад уряду, який очолювали В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа та В. Пилипенко) і кардинальних змін офіційної політичної лінії.

Ще під час підготовки повстання проти П. Скоропадського діячі соціалістичних партій домовились не поспішати з відновлен­ням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії, відсутність чіткої моделі держа­вотворення (за час свого існування Директорія тією чи іншою мі­рою спробувала такі форми суспільної організації як парламентсь­ка республіка, республіка Рад та військова диктатура) призвели до встановлення військової диктатури. На грудневому 1918 р. трудо­вому конгресі, який був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні, буловиріше­но у зв'язку з ускладненням воєнно-політичної ситуації, тимчасово віддати усю повноту влади С. Петлюрі. Прогресуючий напрям вла­ди, наростаючий хаос і безлад, єврейські погроми, зростання масштабів отаманщини, яка перетворилася на потужний дес­табілізуючий фактор, небоєздатна армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій не дали змоги Директорії на­довго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР. На­прикінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над тери­торією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

 

4.Українська Народна Республіка на теренах західноукраїнських земель

Не менш вагомим є досвід дер­жавотворення суспільно-політичних інституцій в західноук­раїнських областях. Активізація національно-визвольного руху в цьому регіоні була результатом впливу лютневої та жовтневої ре­волюції в Росії, створення Української Народної Республіки і кон­тактів з їхніми урядами, а також безпосередньої участі значної час­тини населення Галичини, Буковини і Закарпаття у вирі рево­люційних подій на Сході.

25 березня 1918р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх га­лицьких партій, на якому прийнято рішення про відновлення укра­їнської державності у краї та створенні засад демократичного суспільства. У вересні відбулися масові мітинги і віча населення, які вимагали об'єднання всіх українських земель в коронний край з ок­ремим намісником і українською адміністрацією. В умовах глибо­кої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося пред­ставницьке зібрання депутатів парламенту та крайових сеймів Східної Галичини і Буковини, яке обрало Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Є. Петрушевпчем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії Українську державу, закликавши до її творен­ня всі національні меншини краю. Не обійшлося без збройних су­тичок з поляками, причому перехід влади до Української Націо­нальної Ради у Львові, Станіславі, Стриї, Коломиї, Бродах, Зба­ражі, Тернополі, Самборі відбувся здебільшого мирно в перших числах листопада 1918р.

Нова влада намагалась відкрити широкі можливості для роз­витку понівеченого війною господарства, національного та куль­турно-освітнього життя краю, демократичних громадсько-політичних ініціатив. 5 листопада у програмному Маніфесті УНР декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян неза­лежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-ми годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці і громадського спокою, проведення аграрної рефор­ми. 9 листопада 1918 р. сформовано уряд: Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький. Державні секре­таріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — Л. Цегельський, закордонних справ В. Панейко, земельних справ — О. Баран, публічних робіт — І. Макух, віросповідання та освіти — О. Барвінський. 13 листопада 1918 р. затверджено Тимча­совий закон про державну самостійність українських земель ко­лишньої Австро-Угорської монархії, проголошено Західноук­раїнську Народну Республіку. Її територія охоплювала 70 тис. км2., населення налічувало майже 6 млн.чол. Гербом ЗУНР став Золотий лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

В умовах воєнної розрухи уряд і президент Є. Петрушевич приділяли особливу увагу організації економіки, виведенню її із глибокої кризи. У зв'язку з цим було монополізовано продаж зер­на, картоплі, цукру, солі, спирту, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, хлібопекарських виробів, цигарок, сірників. Поча­лася активна відбудова залізничного транспорту. Урядові кола за­явили про співпрацю з представниками фінансових кооперативів. 4 квітня 1919 р. упроваджено в обіг валюту ЗУНР — гривні і карбо­ванці. 14 квітня 1919р. був ухвалений закон, який визначив основи аграрних реформ. Ліквідовувалось велике землеволодіння, заборо­нялося самовільне захоплення і розподіл земель.

Створювалися умови для громадського самоврядування і національного самовираження, демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя. Затверджено державність ук­раїнської мови, обов'язковість її вживання у державних установах, організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із дер­жавними і громадськими структурами на їх рідній мові. Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях. Право висунення канди­датів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціаль­ними виборчими списками. Проведенню парламентських виборів у червні зашкодили зовнішньополітичні обставини.

З моменту виникнення Республіка зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, міжна­родним невизнанням тощо. 21 листопада 1918 р.внаслідок зброй­ної агресії польські збройні формування захопили Львів, десять повітів з п’ятдесяти дев'яти, у яких була проголошена влада ЗУНР. Уряд Народної Республіки змушений був переїхати до Тер­нополя, потім до Станіслава. У цей час ЗУНР шукала підтримки з боку світового співтовариства, проте її на міжнародній арені виз­навати не поспішали.

Уряди ЗУНР і Директорії УНР, на­магаючись взаємно зміцнити свої позиції, 1 грудня 1918 р. у Фас­тові укладають попередню угоду про об'єднання обох держав. Урочисте проголошення Акту з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», за­твердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейме­новано у Західну Область Української Народної Республіки.

На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР і УНР втрачали у цей час власні повноваження над своїми тери­торіями. На початку червня 1919р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Це призвело до реорганізації владних струк­тур ЗОУНР. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, вся по­внота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича. До речі, за його ініціативою, в кінці 1919р. Акт возз'єднання зі Східною Україною західноукраїнських земель було денонсовано.

Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, незважаючи на відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією. У квітні 1920 р. між Польщею та урядом УНР було встановлено кордон, за яким захід­ноукраїнські землі відійшли до польської держави.

Паризький договір 15 березня 1923 р. узаконив розчленування українських земель, затвердивши новий кордон по Збручу.Після його опублікування уряд Західноукраїнської Народної Республіки самоліквідувався.

 

6. Поразка національно-патріотичних сил України

Слабкістю та розпорошеністю, відсутністю досвіду національних політичних сил скористалися більшовики, які вели боротьбу за встановлення радянської влади в Україні з перших днів повалення монархічного та буржуазного урядів Росії. В грудні 1917 р. в Харкові була проголошена Україн­ська Народна Республіка (більшовицька). Народний секретаріат якої очолив М. Скрипник, головою ВУЦВК обрано Ю. Мєдвєдєва. Подальші події призвели до неодноразового реформування як на­зви, так і політики більшовицьких державотворень. Достатньо за­уважити, що весною 1918 р. вже існувало декілька радянських рес­публік, які Декларацією ЦВК-України від 7 березня 1918 р. запро­шувалися до об'єднання (Українська, Донецько-криворізька, Одеська, Таврійська, Донська), маючи на меті збройний захист «советской власти» на території Півдня Росії.

Вдруге більшовицька влада була відновлена під новою офіційною назвою Українська Соціалістична Радянська Республіка в січні 1919 р. Головою уряду — Ради Народних Комісарів став X. Раковський; центральними органами визначені були Всеукраїн­ський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів, до компетенції яких входили всі за­гальнодержавні питання. Юридичне оформлення радянської дер­жавності відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з'їзд рад в Харкові прийняв першу Конституцію УСРР. Цим докумен­том проголошувалося встановлення радянського ладу в Україні, закріплювалася перемога «диктатури пролетаріату».

Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму,після чого диктатура, а слідом за нею і держава мали зійти з істо­ричної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Дек­ларовано скасування приватної власності, владу робітничого кла­су, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Соціально-економічна політика РНК України повторювала модель державного регулювання еко­номіки РСФРР — «воєнного комунізму», складовими частинами якого були: націоналізація всіх підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу та запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарст­ва, встановлення державного контролю за виробництвом, запрова­дження загальної трудової повинності; введення продовольчої роз­кладки. Державне регулювання економіки та встановлення продо­вольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібо­заготівлі призвели до невдоволення, а потім і до розгортання стихійного селянського протесту, а в результаті — до громадянсь­кої війни та краху більшовицького режиму.

Внутрішньою нестабільністю молодої держави скористалися зовнішні сили. У другій половині 1919 р. білогвардійська Добровольча армія окупувала майже всю Україну, встановивши окупаційний режим відкритої терористичної дикта­тури, метою якого було відновлення «единой й неделимой» Російської монархії. Внаслідок відкритої боротьби українського народу проти денікінців останнім не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики, які в березні 1920 р. володіли майже всіма великими містами України, незважаючи на те, що сільське населення ще чинило значний опір.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада, послабивши офіційний курс, продовжувала здійснювати курс на встановлення диктатури пролетаріату. В листопаді 1920 р. громадянська війна в Україні, фактично, завершилася, її результатом стала поразка національно-патріотичних сил, територіальний розкол українсь­ких земель, перемога радянських форм державності.

Отже, поразка Української Народної Республіки під керівництвом Центральної ради 1917-1918 рр. мала багато причин. Та основна причина поразки полягала в тому, що ні український народ, ні його керівники не були підготовлені до боротьби за дер­жавну самостійність. Провідників національного руху, пропаган­дистів ідеї безоглядної жертовної боротьби за українську державу, за її фізичну, моральну і господарську могутність, була дуже не­значна кількість. У лідерів національного руху, у їхніх міркуваннях і стремліннях не було ідеї боротьби за власну державність, їм зава­жали ідеї своєрідного інтернаціоналізму, ідеї «соціальної рево­люції» та ідеї федерації народів. Самі народні маси, рядовий склад війська, сільська інтелігенція показали найбільше розуміння своїх завдань, але воно було стихійне, лише підсвідоме відчуття дійсності.

Значна частина українських політиків вважала, що зможе при­нести державність і самостійність народу України за допомогою зовнішніх сил. Однак трапилось так, що і УНР і ЗУНР стали жерт­вами егоїзму країн німецько-австрійського блоку і Антанти, які максимально використавши їхні природні та економічні можли­вості, геополітичне становище у скрутний час залишили «союз­ників» без політичної і військової підтримки, чим фактично сприя­ли їх ліквідації, зробивши ставку на більш перспективних парт­нерів.

Причини зовнішнього характеру грають у долі народу друго­рядну роль. Українську державу 1917-1921 рр. створив народ, вся українська нація. Без цієї творчості ніякі професійні політики, за висловом В.Вннниченка, «не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти». Поразку визвольної боротьби спричинила деструктивність суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Українська революція переважно спиралися лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого був пробільшовицької орієнтації. Революція сама со­бою не утворила української буржуазії, навпаки, вона знищила й ту, що була на той час в країні. Елементи старого соціально-еко­номічного устрою — поміщики, фабриканти, середні земельні власники, поліцаї, погромники мріяли про повернення поміщицько-монархічного ладу, вкорінення приватної капіталістичної влас­ності. Причому, значна більшість буржуазії в Україні (аграрної, промислової, бюрократичної) була не українською.

Зрадницька по­зиція і нерішучість переважної частини революційних вождів, які почали кидати Директорію, втікали за кордон, інші переходили на бік ворогів українства призвела до того, що більшовикам вдалося оволодіти Україною та встановити своє командування в усіх галу­зях — національній, економічній і політичній. Коли радянський уряд після перемоги над поляками звернувся до ук­раїнського народу з закликом до конструктивної праці й до мирних відносин з Росією, обіцяючи Україні державну незалежність і допо­могу у відбудові її держави й господарства, народ приймав цю про­позицію, відчуваючи на собі відверту політику економічної експлу­атації країни, національного гніту та політичного терору.

 

 

Лекція № 8

УКРАЇНСЬКА РСР В 20-30 рр. XX ст.(4 год.)

План

1. Міжнародно-правовий статус УСРР на початку 20-х років. Створення СРСР.