Галицько-Волинська держава 4 страница

У ХІХ та на початку ХХ ст. вчені значно розширюють базу своїх досліджень щодо етногенезу слов’ян. Чимала група істориків – медевістів, лінгвістів, археологів (Л.Нідерле, М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін.) започатковують вісло-дніпровськутеорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність. Після її розпаду в процесі розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов’янська належність ряду культур у цьому регіоні (не раніше рубежу І тис. н. е.).

У 30-40-х роках ХХ ст. польські вчені Ю.Косташевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавинський обгрунтували вісло-одерську концепцію. Ця теорія зв’язує походження слов’яських старожитностей з лужицькою культурою (період пізньої бронзи та раннього заліза) і територіально обмежує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60-х роках ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, Б.Рибаков та ін.), яка органічно об’єднала ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Сучасні українські археологи (В.Баран, Д.Козак, Р. Терпиловський) розвинули дніпро-одеську теорію. Вони довели, що становлення слов’янського етносу – тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Кожна з названих концепцій (особливо остання) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов’ян відповідає дійсності. Однак до раннього середньовіччя вони не займали водночас усієї території між Дніпром та Одером.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених I-II ст. н.е., де слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан у V ст. н.е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (подніпров’я), склавини (Подунав’я).

М.Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з IV ст.). І.Крип’якевич писав: “Держава антів протривала три століття, від кінця IV і до початку VII ст. … В історії України вона має важливе значення: український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море”. (Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990, с. 30).

Східні слов’яни на той час заселили більшу частину території України. У них (VIII ст.) виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Отже, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.

Бажано ознайомитися з “норманською теорією”, авторами якої були вчені XVIII ст. (члени Петербурзької академії наук) Міллер та Байєр. Вони обгрунтували концепцію “варязького” походження Давньоруської держави. Такий підхід антинауковий і навіть ідеологічно шкідливий; проте абсолютно заперечувати зовнішній фактор теж недоцільно. Варто зазначити, що в результаті довготривалих досліджень теорії виникнення Київської держави вчені України, Росії (XX ст.) довели, що східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало протодержавні утворення. Це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. “Норманська теорія” втратила наукове значення.

ІІ. Володимир Великий (980–1015 рр.) – один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в’ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя.

За Володимира в 988 р. на Русі було прийняте християнство з Візантії, яке стало єдиною державною релігією. Перед цим він провів свою 1-у релігійну реформу – встановив культ Перуна. Значення прийняття християнства:

1. Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників.

2. Християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми.

3. Християнство допомогло налагодженню більш тісних міжнародних зв’язків Русі з християнським світом.

На початку висвітлення правління Ярослава Мудрого (1019–1054) варто зазначити, що після смерті Володимира між його синами розпочалася боротьба за владу, яка закінчилась перемогою Ярослава. Першочерговим завданням Ярослава Володимировича (як і його батька) був захист рідної землі від печенігів, яких він вщент розгромив (1036 р.). Були також відвойовані у польських феодалів землі, загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р., звільнено від поляків волинське місто Белз, возз’єднано з Давньоруською державою всю Червону Русь (галицькі землі).

У Києві та в інших містах були створені скрипторії (книжкові майстерні), в яких переписували церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Саме за Я.Мудрого в Києві (1037-1039 рр.) було створено перший літописний ізвод.

Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета – норвезького, Анна – французького, Анастасія – угорського королів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора, Ізяслав – з сестрою польського князя, Святослав – з онукою німецького цісаря.

Масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах “сімейної дипломатії” союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають “тестем Європи”. Проте, саме зі смертю Ярослава починається період феодального роздроблення держави. Він узаконив спадкове володіння в удільних князівствах, прагнучи завершити міжусобну боротьбу за Київ. Але саме цей заповіт призвів до послаблення князівської влади київського князя та до сепаратистських ухилів цого нащадків.

ІІІ. Характеризуючи правління Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) ще будучи князем у Переяславі, він постійно робив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів. Утвердившись у Києві, доповнив статті “Руської правди”, за якими обмежувалось лихварство, дещо полегшувалось становище селян. Володимир Мономах відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого, був ініціатором проведення Любецького з’їзду (1097 р.). Головними ухвалами цього з’їзду були:

- кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;

- встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;

- заборонялись приватні стосунки князів з половцями.

Проте ухвали з’їзду носили декларативний характер і були швидко порушені.

Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але подальший розвиток феодальних відносин і посилення окремих князівств робили це роздроблення неминучим, що відбулось після смерті князя. Хоч він своєю діяльністю беріг єдність держави, проте в кінці свого життя – так само, як і Ярослав Мудрий – погодився на її поділ, щоб заспокоїти амбіції князів.

У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби.

Тема №3

Галицько-Волинська держава

І. Джерела

ІІ. Галицьке та Волинське князівства до об’єднання.

ІІІ. Утворення Галицько-Волинської держави. Данило Галицький.