Розвиток української культури в роки кризи авторитарного режиму

(друга половина 1960-х – перша половина 1980-х рр.)

Другу половину 1960-х – першу половину 1980-х років прийнято умовно називати періодом «застою». Хоча раніше в період «від­лиги» й було зроблено певні кроки на шляху демократизації, але не вдалося ліквідувати характерну для сталінізму ідеологіза­цію всіх сфер суспільного життя, включаючи й культуру. Не було подолано такі характерні для сталінської ідеологічної системи явища, як згубна система монополії в духовному житті, повна нетерпимість до інако- мислення, нищення істо­ричної пам’яті народу, вульгарний атеїзм тощо. Все це спри­чинило утвердження в суспільстві процесу ресталінізації, ство­рило передумови застою й стагнації, тенденції яких досить чітко простежувалися з другої половини 60-х років. Період застою можна охарактеризувати як реванш бюро­кратії, наляканої процесами демократиза- ції суспільства, що загрожували їй втратою влади. Партійно-державна номенкла­тура перейшла в рішучий наступ, нама- гаючись зберегти й зміцнити свої позиції в суспільстві шляхом повної реставрації командно-бюрократичної системи управління та реабілітації Сталіна.

Спрямованість ідеологічної концепції, що утверджувалася в суспільстві з другої половини 60-х років, визначила ос- новні риси культурних процесів і явищ у духовній сфері. Все більше з’являлося літера­турно-мистецьких творів, що в тій чи іншій мірі відходили від лінії викриття сталінщини. Відбувається відступ від демокра­тичних норм, проголошу- них у роки хрущовської «відлиги». Однією із найхарактерніших ознак цього процесу була зміна ставлення до інтелі- генції. З другої половини 60-х років ідео­логічний наступ на інтелігенцію відбувався в дусі неосталінізму.

По­силювалося переслідування тих представників інтелігенції, які виступали проти неосталіністської лінії. Разом з тим, під впливом тенденцій «відлиги» (які ще в деякій мірі зберігались) водночас допускалося існування опозиції, що певною мірою мала можливість відкрито обстою­вати свої ідеї. Поширювався «самвидав», організову­валися акції, що викривали природу тоталітаризму: в директивні органи надсилалися колективні протести з кри­тикою офіційної полі- тики та в зв’язку з переслідуваннями інакомислячих. Але поступово тиск на громадську думку з боку органів влади посилився. Це стало особливо характерним після подій 1968 р. в Чехословаччині.

В умовах індустріального суспільства стан роз­витку науки й техніки визначив зростання соціального значення ін- телектуалів у суспільному процесі. Це стосувалося також і художньої інтелігенції, що брала активну участь у форму- ванні громадської свідомості. Адже інтелігенція в кожному суспільстві є провідною силою нації, її совістю. Свідчен ням прагнення інтелігенції до утвердження своєї ролі в суспільстві була поява в період ресталінізації творів, що не від- повідали критеріям офіційної ідеології. Так, Олесь Гончар опублікував у 1968 р роман «Собор», навколо якого розгор- ну­лася гостра дискусія. Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поко- лінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір ого- лосили «ідейно порочним, шкідливим та пасквільним», з роботи знімали навіть тих редакторів і критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії. Було організовано шельмування письменника, роман не видавав- ся. В 1971 році О.Гончара усунули від керівництва Спілкою письменників України.

За відхід від критеріїв художньої творчості, визначених компартійним керівництвом, митців нещадно критикували. Літературу та мистецтво прагнули зробити повністю підконтрольними. У другій половині 60–80-х рр. ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літе­ратури, в яких партійні організації зобов’язувалися посилити непри­миренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості й місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946–1948 рр., в яких різко і несправед- ливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були скасовані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партій- ності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму, цькували видатних діячів української твор­чої інтелігенції.

Восени 1970 р. відбувся VI пленум прав­ління Спілки письменників України, на якому було піддано критиці як «іде- ологічно не витримані» твори ряду авторів. Серед них оповідання «Березневий сніг» та повість «Іван» Івана Чендея, ро- мани «Катастрофа» Володимира Дрозда, «Мальви» Романа Іваничука та ін. На квітневому 1973 р. пленумі ЦК КПУ, були висунуті претензії до художньої інтелігенції, зокрема до письменників. В матеріалах пленуму говорилось, що в ряді публікацій були відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів. Як зазначалось, їх автори «виявляли національне чванство і обмеженість, ідеалізували патріархальщину… Деякі літератори у своїй твор- чості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову ар- хаїчними словами та штучними зворотами».

Посилилася ідеологічна цензура творчості багатьох діячів культури. Керівники компартії України критикували ук- раїнське поетичне кіно за «наголос на абстрактній символіці і різко етнографічний орнамент». Такі відомі діячі кінема- тографії як Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Леонід Осика зазнавали утисків у своїх творчих пошуках в розробці цього напряму. Було обмежено в прокаті знамениті фільми Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Леоніда Осики «Ка- мінний хрест» (1968), Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972). Різко негативну оцінку дістав фільм «Про- пала гра­мота» (1972). Його авторам – режисеру Борису Івченку та сценаристу Івану Драчу – інкримінувалося «замилу- вання» козацькою минувшиною, спотворення характерів діючих осіб. З аналогічних позицій критикувалися літератур- ні твори С. Тельнюка «Грає синє море» та «Ле­генда про трьох сестер».

Трагічним для української культури було те, що в умовах ресталінізації змінювалися самі орієнтири, спрямованість культурної політики: від ліберальної терпимості щодо шістдесятників тоталітарний режим переходив до поси­лення ідеологічного тиску на інтелігенцію й навіть репресій. Було за­арештовано ряд діячів культури, у тому числі літера- торів і публіцистів Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Миколу Руденка, Гелія Снєгірьова та ін. Арешти діячів української культури, що брали участь у дисидентському русі, продов- жувалися з середини 60-х до середини 80-х років. Лише з 1987 р. розпочалось деяке пом’якшення репресивної системи. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випус­кати «дисидентів» на волю.

Навіть у ці тяжкі для української культури роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на деякі поступки. Так у 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний Василь Земляк за талановитий роман «Лебедина зграя» (що потім став основою відомого фільму Івана Миколайчука «Вавілон ХХ»). В 1979 р. після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман Михайла Стельмаха «Чотири броди». У 80-і рр. дістають визнання проза Анатолія Дімарова, поезія Миколи Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Ліни Кос- тенко «Маруся Чурай», що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На досить високому рівні в цей час стояло українське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура.

Звівши постулат марксистського світогляду «буття визначає свідомість» у ранг державної ідео­логії, радянська вла- да закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нема- теріальну сферу – освіту, охорону здоров’я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінан- сування цих сфер, які протягом десятиліть визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника такого собі «про­шарку суспільства».

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньому СРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призве­ли до відставання «соціалізму» в багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих до- казів того, що ні економічний, ні науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігно- рування проблем культурного розвитку обертається економічною стагнацією. Саме так і сталося в 70–80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені проблеми, з’являються застійні явища, утво- рюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки., що мали місце у другій половині 60–80-х рр, культурне життя не перери- валося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед сфери освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, на- давала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдоско­налення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти. Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спе­ціальної освіти. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з ви- щою і се­редньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свід- чило про серйозний науковий та культур­ний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60–80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрокра­тичної системи освіта й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськи- ми цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухня­них радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялося з трибуни, чи друкувалося в газеті «Правда». Право на сумнів кваліфікувалось як інакомис­лення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянсько­го суспільства.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолюти­зація категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких було «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у по­силеній русифікації освітніх закладів (ця тенденція розпочалася ще у хрущовськіу добу, коли дозволялося за проханням батьків звільняти учнів від вивчення української мови). У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння ро- сійською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні закла­ди». Поряд з цим у республіці в той час не було прийнято жодної постано­ви щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та змішані російсько-україн- ські школи становили лише 28 %, а російські – 72 %. В інших великих містах республіки їх було, відповідно, 16% і 84%. У Донецьку не було жодної української школи. Вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюди перей­шли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відве­дено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали назива­ти сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й заро- бітна плата вчителям російської мови була ви­щою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націоналізм». Російською мовою виходили найцікавіші й найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише протягом 60–70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 р., коли першим секретарем ЦК Компартії України став Володимир Щербицький, посилюється русифіка­ція. Внаслідок цього в Україні мова корінного населення звузилася до побутової говірки села, спілкуван­ня не- значної частини інтелігенції міста, до часткового функціонування у сільських школах та гуманітарних вищих навчаль- них закладах і майже по­вністю була витіснена з наукового вжитку, урядової і партійної документації.

Суперечливі процеси відбувалися в розвитку науки. У другій пол. 60–80-х рр. в Україні зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми діяльності, збільшувалась чисельність науко- вих кадрів. Центром наукових досліджень залишалась Академія наук УРСР. На початок 1985 р. у її складі було 78 нау- кових установ, 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. У них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів, 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, нау­ковці України здійснили ряд важливих відкрит- тів і винаходів, які збагати­ли українську науку. Наприклад, створена В. Глушковим київська школа кібернетики за де- якими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порош­ковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, Є. Патона.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважа­лося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необме­жений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веден- ням господарства, будь-якими прогре­сивними формами організації виробництва. Ця теорія призвела до ряду серйоз­них помилок, що мали місце в науково- технічній політиці того часу. Серед них – недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієн­тири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, заку­півля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчиз­няного машинобудування, відсутність стимулів для роз­витку новітніх технічних роз- робок і впровадження їх у виробництво. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним до­сягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишньо- го СРСР від держав Заходу.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від істо­ричної правди, утруднювали і розвиток су- спільних наук. Діяльність наукових установ України, особливо в галузі суспільних наук, у період застою перебувала під контролем партійно-ідеоло­гічних структур. Багато праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби­ток того часу: були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викрив­лення української історії, було створено навіть особливу професію – кри­тиків «совєтологів».

Як і в попередні роки, ідеологічний пресинг набував різних форм. Уже в 1972 р. було фактично скасовано постано- ву Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1956 р. про увічнення пам'ятних місць, пов’язаних з історією запорозького ко- зацтва. Згортається будівництво унікального меморіалу на острові Хортиця. Посилилися по­шуки «ідеологічних ви- кривлень» у наукових установах. На­прикінці 1972 року виникла «справа» Інституту археології Ака­демії наук УРСР. Групу співробітників інституту звинуватили в цілому ряді «історичних, методологічних, теоре­тичних помилок». Як прояв «українського буржуазного націоналізму» розцінювалася спроба поновити видання «Київська старовина».

Звинувачення були пред’явлені й тим, хто брав участь у підготовці бібліографічного покажчика «Розвиток радян- ської археології на Україні», в якому згадувалися імена І. Багряно­го, І. Огієнка, Н. Полонської-Василенко. Як про­яв «українського буржуазного націоналізму» розцінювалося й те, що у виданому Інститутом мистецтвознавства, фолькло- ру та етнографії ім. М. Т. Рильського бібліографічному покажчику«Українське радянське карпатознавство» йшлося про таких українських діячів, як В. Кубійович, С. Єфремов, К. Грушевська та ін. Ідеологічний тиск відчували на собі й колективи інших наукових установ України.

Не уник звинувачень навіть перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, якому закидали недостатню бо- ротьбу з українськими націона­лістичними проявами, деякий місницький патріотизм. Його книжка «Україно наша Ра- донська», в якій, мовляв, було ідеалізовано українську істо­рію, запорозьке козацтво, була фактично знищена. Шелеста усу­нули з посади першого секретаря і вислали з України.

Отже в цілому, в зазначений період поряд з визначними досягненнями в галузі культури мали місце деформації, які були викликані негативними, кризовими явищами в житті суспільства. В обстановці беззаконня, підозри і страху, що насаджувались у суспільстві тоталітарно-бюрократичною системою, значною мірою де­формувалися мистецькі талан- ти. Поряд з творами, в яких порушува­лися серйозні соціально-моральні проблеми, виходило чимало посе­редніх, що прославляли досягнення «розвинутого соціалізму», комуністичну партію та її лідерів. Єдиним правильним методом в українській культурі продовжував визнаватися соціалістичний реалізм. Некомпетентне адміністрування у сфері куль- тури шкодило її розвитку. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднював сферу культурного жит- тя, залишаючи за його рамками те, що не вкладалося в догми партійно-номенклатурної ідеології.

Однак, незважаючи на всі ці негативи, український народ жив, працював, творив. Ідеологічний пресинг не міг при- душити духовний потен­ціал народу в його багатогранних художньо-мистецьких проя­вах, припинити процес розвитку української культури. Вона жила й розвивалася в нелегких умовах утисків та переслідувань і порівняно з минулими роками досягла чималих успіхів.