Доробок у галузі скульптури

Біографічні відомості

Народився 14 (26 квітня) 1887 року на хуторі Ладанський (нині село Новопетрівка Роменського району Сумської області) в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина нащадка грузинського князівського роду Васо Кхварідзе, якого в середині 19 століття привіз московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.

Дитинство Івана Кавалерідзе пройшло в селі Талалаївці на Полтавщині.

Початкову земську школу закінчив 1899 року. Більше за все йому подобалося виліплювати з глини фігурки людей і тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Аркадійовича Мазаракі, що закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався у Київській гімназії Вальтера.

У 1907—1909 роках навчався у Київському художньому училищі. У 1909—1910 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. У 1910—1911 роках удосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі.

У лютому 1915 року Іван Кавалерідзе був мобілізований і направлений для проходження служби у 119-ий запасний батальйон, який дислокувався у В'ятці, а в квітні 1915 року майбутній скульптор і митець був переведений до школи прапорщиків у Петергоф, під Петербургом, а згодом — до Трього зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті коло покоїв останнього московського імператора Миколи Романова у лютому 1917 року.

Жовтневий переворот І. П. Кавалерідзе зустрів у Ромнах, де згодом за дорученням секретаря Роменського ревкому З. Й. Свідерського, а наприкінці 1920-их років — заступника голови Всеукраїнського фотокіновідділу, отримав доручення щодо створення місцевого музею та створення бюсту Тарасу Шевченку. Працюючи у відділі народної освіти у Ромнах, він викладав малювання у шести школах, вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925—30), організував Товариство охорони пам'яток старовини тощо.

Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Поховано на Байковому цвинтарі.

Доробок у галузі скульптури

У творчому доробку Кавалерідзе — скульптурний портрет Федора Шаляпіна (1909), пам'ятники — княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1919 р., відновлений у 1996 р.), Тарасу Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926, зруйнований на початку 1960-х рр.), Григорію Сковороді в Лохвиці (1922), Києві (1977), проект пам'ятника Ярославу Мудрому (1944—1960), проект пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962) , композиції «Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962); «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на коні», «О.Пушкін і М.Гоголь», «М.Кропивницький», «Летять журавлі»; меморіальні дошки та горельєфи.

Також створював монументальні пам'ятники одіозним більшовицьким узурпаторам та їх поплічникам — Артему у Слов'яногірську (тоді Святогірську), який було відкрито у 1927 році, та Леніну з комсомольцями.

О. Архипенко.

Архипенко народився в Києві. Ще у дитячі роки зацікавившись живописом, він у 1902-1905 рр. продовжив навчання у приватних студіях Москви. Хоч у ті роки Архипенко кілька разів брав участь у збірних виставках, нічого, на жаль, із його робіт не збереглось. У 1908 році він переїхав до Франції.

От з цього моменту, власне, і почалася біографія Архипенка-митця. В Парижі 25-річ­ний українець лише кілька тижнів відвідував школу мистецтв. Потім він полишив її і вже ніколи не звертався ні до мистецьких закладів, ні до відомих, іменитих майстрів. Він обрав свій шлях мистецького вдос­коналення. Студіюючи у паризьких музеях разом з Амадео Модільяні ста­родавню скульптуру Греції, Ассирії, готики і, особ­ливо, Єгипту, Архипенко виробляв власний, неповторний стиль, намагаючись, за його словами, "поєднати в одній формі нев­ловиме: простір, прозорість, світло, реф­лексію...". І це йому блискуче вдалось. Революцію, яку Пабло Пікассо творив у малярстві, Олександр Архипенко здійснив у скульптурі.

Майже всі новаторські тенденції у мистецтві поч. ХХ ст. так чи інакше пов'язані з його ім’ям. Зароджується кубізм. Олександр Архипенко входить до знаменитої паризької "Золотої секції" разом з Дюшампіаном, Браком, Пікассо, Браккузі та Модільяні. У його роботах того періоду все тяжіє до простих форм: голова – куля, рухи – циліндри, очі – блакитні еліпси – "Синя танцюристка", "Боксери", "Карусель-П'єро" (1913). Та коли майстрові вказують, що його "Боксери" – початок кубізму в скульптурі, він відповідає: "Думка вико­ристання простих форм виникла з моїх захоплень… Саме вона привела мене до форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму. Але я не кубіст. Я сам по собі, я – неза­лежний". Знаменитий "Гондольєр" (1914), про якого Г.Голь писав: "…казкова вертикальна лінія, що ледь-ледь спирається на діагональ, а в цілому несе незрівнянну рівновагу", за словами Архипенка, "виносить геометричний характер із скрайнього спрощення, а не з догми кубізму…".

Так. Митець завжди у мистецтві "крокував своїм шляхом". Захопившись ідеєю моде­лювання простору, він вперше у світовій практиці використовує "простір всередині" та "порожнечу" як зобра­жальний елемент, рівний матеріальному. Це була одна з найбільших Архипенкових знахідок – “відкриті форми”. Водночас він переносить акцент з опуклості на впадину, зі світла на тінь. Так постають його шедеври, що стали вже мистецькою класикою ХХ століття – "Крокуюча жінка" (1912), "Червоний танок" (1913), "Жінка, що сміється" (1915).

Архипенко повертає у скульптуру колір, сміливо використовує най­різноманітніші матеріали: дерево, метал, скло. Нарешті, робить ще один винахід: скульпто-малярство, у якому поєднує тривимірний простір з пло­щиною, а скульптуру з малярством.

Ці новації породжують серію мандрівного цирку "Медрано" (1912), скульптури "Перед дзеркалом" (1915), "Еспаньйола" (1916), "Натюрморт з книгою і вазою на столі" (1918) та інші. У 1921р. скульптор переїздить із Парижа до Берліна, а у 1923 р. – до США, де поселяється назавжди. Тут, в Америці, у 1928 р. він ще раз дивує глядача своєю мистецькою знахідкою, архи­пентурою, ідея якої зародилась у нього ще в Берліні. За допомогою складного механізму вузькі кольорові смуги рухалися, творячи певні композиції, що змінювалися за бажанням художника.

Експериментував він зі "звуковою скульптурою" та робив напівпрозорі, освітлені зсередини форми – об'єкти (1940). Творча діяльність Олександра Архипенка вражаюча – 125 пер­сональних виставок. Не менша кількість виставок уже після смерті скульптора. Найвідоміші галерії світу – від Нью-Йорка до Токіо – гостинно відкривали двері перед творами митця. 48 музеїв та 139 приватних колекцій можуть похвалитися його скульптурами та картинами.