Священне як значеннєва ланка в «Житії» Феодосія Печерського

КУРСОВА РОБОТА

із навчального курсу: __________________________________________

_____________________________________________________________

(назва дисципліни)


на тему: _____________________________________________________

_____________________________________________________________

 

Студента (ки) ____ курсу спец....«культурологія»_____________________

_____________________________

(прізвище та ініціали)

Викладач:

 

_____________________________

 

Харків – 20 _


ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………..с.3

Розділ 1. Священне як значеннєва ланка в «Житії» Феодосія Печерського………………………………………………………………………...с.8

Висновки до 1 р……………………………………………………………...с.15

Розділ 2. Образ Борця-Аскета в агіографії Ісаакія Печерського…………с.17

Висновки до 2 р……………………………………………………………...с.25

Розділ 3. Агональність як значеннєва ланка аскетики в «Житії» Києво-Печерського ченця Феодора……………………………………………………..с.27

Висновки до 3 р……………………………………………………………...с.35

Висновки……………………………………………………………………..с.36

Список використаних джерел………………………………………………с.38


ВСТУП

 

Актуальність теми. Істотним виміром християнської культури виступає аскетична її константа, що трактується в якості «діяльного здійснення релігійно-моральної досконалості шляхом напруги всіх щиросердечних і тілесних сил християнина»1. Християнська думка представляє аскетизм як подвиг наслідування Христу та виражає його в пам'ятниках агіографічної літератури. Агіографічна література являє собою унікальне явище християнської культури. Її зміст становлять образи подвижників християнського благочестя, спрямовані до здійснення євангельського ідеалу святості. Ці образи представлені зразками аскетичного способу життя та виконують роль культурних еталонів, необхідних для збереження, відтворення й трансляції ціннісних констант християнської традиції. Вивчаючи аскетичну літературу, гуманітарні науки прагнуть осягти значеннєву сторону аскетичної культури в різноманітних її аспектах.

В агіографічній літературі її ключові значеннєві ланки являють собою сакралізовані конструкції духовної творчості, у якому священне виступає провідним фактором породження смислу. Священне необхідно визнати центральною значеннєвою більшості інтерпретації різних релігійних артефактів. Тому вивчення священного в різноманітних його модифікаціях актуалізується не тільки з погляду дослідження питань морфології релігійної культури, але також з позиції осмислення механізмів релігійної творчості, у якому священне виглядає одним з істотних його інструментів.

Як культурний простір дослідження феномена священного в даній роботі вибрані три агіографічних нарративи з Києво-Печерського патерика, що визнаний видатним пам'ятником християнської думки епохи Київської Русі. Варто особливо підкреслити, що затребуваність агіографічної творчості в православ'ї складається не тільки в прагненні описати й узагальнити релігійний досвід подвижників благочестя, але також у виробленні культурних зразків як механізму регулювання способу життя відповідно до встановленого ідеалу. Одним з таких зразків служать образи трьох видних представників православної чернечої культури Київської Русі - Феодосія, Ісаакія і Феодора Печерських.

Одним з істотних значеннєвих аспектів аскетики виступає «духовна лайка» подвижників у напрямку активного протистояння деструктивним силам. Мова йде про агональність як однієї з найважливіших рушійних сил культурних процесів. Агон виглядає істотною ланкою в агіографічній міфології, значення якого не тільки виражає систему християнських цінностей, але й конструює аскетичну аксіоконстанту. У даному відношенні актуальність теми обумовлюється завданнями осмислення аксіологічного змісту різних модифікацій релігійної культури, а також механізмів їх формування. Цим самої актуалізується культурологічне релігієзнавство як специфічна гуманітарна дисципліна, що не просто розглядає релігію як феномен культури, але активно використає в релігієзнавчих дослідженнях методологічний апарат культурології.

Вивчення образів борців-аскетів в агіографічних текстах дозволяє осмислити аксіологічну шкалу християнської аскетики в міфопоетичній формі її прояву, що втілена в цих образах. Поряд із цим, сакралізація й героїзація пустельників в агіографічних нарративах вказує на істотний механізм міфотворчості, який необхідно вивчати в контексті фундаментальної проблематики культурної творчості. Образи аскетичних дій у міфі подвижників релігійного благочестя тісно сполучається з образами протидії їм з боку демонічного світу, і у своїй сукупності вони утворять образну мову, за допомогою якої конструюється аскетичний дискурс і його міфологічна апологетика. Все це вимагає культурологічного підходу до вивчення християнської аскетики й актуалізує культурологічне релігієзнавство як специфічну область релігієзнавчих досліджень.

Різні питання, що відносяться до розглянутих подвижників, висвітлювалися у працях М.Е. Башликової[1], архієпископа Ігоря (Ісиченка)[2], І.К. Смолича[3], В. Н. Топорова[4], Г. Федотова[5]. Окремі спроби дослідити образи святих Ківо-Печерських патерика робилися харківським релігієзнавцем Г. Д. Панковим[6] в статтях, на які спирається автор цього дослідження. Аспект юродства в життєписі Ісаакія Печерського порушений в дослідженні давньоруської сміхової культури, зробленого А. М. Панченком[7].

Мета даної роботи - ґрунтуючись на культурологічному підході, вивчити характер аскетичної культури Київської Русі на матеріалах образів Феодосія, Ісаакія і Феодора в Києво-Печерськім патерику. Реалізація поставленої мети передбачає рішення наступних завдань:

- на матеріалах «Житія» Феодосія Печерського усвідомити значення священного як смислотворчого ядра аскетичної культури;

- на матеріалах «Житія» Ісаакія Печерського реконструювати образ борця-аскета як культурного еталона;

- на матеріалах «Житія» Феодора та Василя Печерських осмислити значення агона як вираження аскетичних духовних цінностей.

Об'єктом дослідження служить аскетична культура Києво-Печерського патерика. Предметом дослідження житія Феодосія, Ісаакія і Феодора Печерських як еталонів аскетичної культури української православної традиції.

Методологія дослідження.

Методологія даного дослідження виконана на стику культурології й релігієзнавства, що актуалізує культурологічне релігієзнавство як специфічну область гуманітарного знання. Серед культурологічного інструментарію найбільше значення автором надається аксіологічному аналізу культурних текстів для того, щоб усвідомити характер ціннісного відношення представників певної релігійної традиції до Бога, людині й світу. Цінності утворюють простір значень, що концентруються навколо опозиції священне / мирське, що вказує на зв'язок між феноменологічними і аксіологічними методами аналізу. Обидва ці виду вивчення тексту доповнюються методом структурного аналізу, що передбачає з'ясування характеру зв'язку між елементами тексту як цілісного культурного явища, до якого відносяться персонажі, події, цінності. Істотне значення в представленій роботі здобуває методологія феноменології релігії, націлена на вивчення значеннєвої сторони релігійної культури, що висуває у своїх дослідженнях категорії священного (сакрального), що ставиться в опозицію категорії мирського (профаного). Зазначена опозиція чітко виявляється в релігійних текстах, у тому числі й у Києво-Печерськім патерику.

Досвід вивчення автором агіографічної літератури свідчить про наявність у ній ряду актуальних світоглядних питань, які концентруються навколо святого як центральної фігури будь-якого агіографічного тексту. Відношення святого до навколишнього його світу й власної особистості актуалізує численні питання світосвідомості, самосвідомості й богосвідомості, виражені в певних цінностях і ідеалах. Зазначена обставина відкриває можливості для філософського осмислення агіографічних міфів за допомогою філолофсько-антропологічного та етичного підходів до рішення відповідних світоглядних питань.

Всі вищевикладені методи вивчення тексту складуть у даному дослідженні герменевтичний його аналіз. Герменевтична процедура усвідомлюється автором не тільки у вигляді інтерпретації змістів, вкладених авторами міфу в простір тексту, але також у реінтерпретації – перекладу даних у тексті значеннєвих значень на мову релігієзнавства, культурології й філософії, а точніше - культурологічного й філософського релігієзнавства, у дискурсах яких працює автор. Виділені в процесі вивчення тексту значення будуть доповнюватися тими значеннями, які прийняті в культурологи, релігієзнавстві й філософії, і не просто доповнюватися, але здобувати нові значення відповідно до мовленевого інструментарію названих дисциплін. Те ж саме відноситься й до структурного методу дослідження: інтерпретатор не просто визначає структуру досліджуваного тексту, але й змінює її структуру за допомогою створення власної структури об'єкта свого аналізу. У результаті наведеної герменевтичної процедури автором створюється новий текст, але вже не в міфо-теологичному його вираженні, але в парадигмі культурологічного релігієзнавства, заснованого на світській ціннісній системі.

Таким чином, актуальність теми дійсної роботи також обумовлюється актуалізацією дослідницького потенціалу культурологічного релігієзнавства і його застосування у вивченні конкретного міфу, а також актуалізацією деяких елементів некласичного підходу до наукових процедур.

Структура роботискладається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний об’єм роботи складає 39 сторінок із них 36 сторінок – основного тексту.


РОЗДіЛ 1.

Священне як значеннєва ланка в «Житії» Феодосія Печерського

«Житійна» література висвітлює шлях праведників, ведучий до святості й Бога. Цей шлях наповнюється безліччю ієрофаній, за допомогою яких самовиражається священне. Вже при висвітленні дитинства Феодосія Печерського в його «Житії» вводиться ієрофанія богообраності за допомогою виражень «став вмістилищем Святого Духа» і «на ньому почиває Божественна благодать»[8]. У результаті, образ Феодосія представлений з погляду особливої концентрації в ньому нуменозного й отримав вираження сакралізованого образу. У феноменології релігії сакральне (священне) розглядається в опозиції профанному (мирському). Латинське слово sacer, з якого випливає поняття сакрального, переводиться як «відділене», «віддалене», «вибране» із середовища мирського. Демаркація між священного і мирським простежується не в просторі «горизонталі», але в просторі «вертикалі»: обрання священного із середовища мирського й відділення першого від другого означає піднесення сакрального над профанним в онтологічному й аксіологічному сенсі. Таким чином, ієрофанія богообраності, уведена авторами тексту на початку життєпису Феодосія, споконвічно забезпечила священний характер авторитету подвижникові на протязі даного оповідання.

Онтологічний зміст обрання Феодосія в якості «вмістилища Святого Духа» доповнюється аксіологічним змістом, відповідно до якого майбутній пастир і вчитель ченців виявився обраним не із числа премудрих філософів і правителів міст, але із числа простих, звідки «сіяла пресвітла ранкова зірка»[9]. При цьому автор прославляє Бога за вибір: «тому що той, хто грубий і неписьменний, виявився мудріше філософів»[10]. У даному виреченні проявляється парадоксальна (з погляду звичного соціального порядку) аскетична аксіологія, що прагне підняти простих подвижників християнського благочестя перед премудрими філософами та правителями.

«Зростаючи тілесно, він зміцнював духовно в любові до Бога, і день за вдень ходив у Божу церкву, слухаючи Божественні книги з більшою увагою. І крім того, він не наближався до граючих дітей, всупереч звичаю, властивому для юних, і навіть гребував всіма їхніми іграми», говориться в Печерськом патерику[11]. У викладеному фрагменті виявляються два основних аспекти. Перший з них - це потяг до Бога, доведений до стану любові. Р. Отто, основоположник феноменології релігії, назвав таку настроєність людської свідомості захопленістю нуменозним і співвідносив її з фасцинуючим проявом священного (mysterіum fascіnans «таємниця заворожлива, приваблююча»)[12]. Він звернув серйозну увагу на священне як на притягальну силу, здатну не тільки лякати, але також зачаровувати людини: «чого страшуся - до того ж і тягнуся»[13]. Другий аспект - відмова від звичайних дитячих ігор, що означає небажання поринати в мирську повсякденність. Замість дитячих ігор Феодосій віддав перевагу вивченню «божественних книг», що означало прагнення прилучатися до сакрального. Міркування юнака над питанням про порятунок власної душі спонукало його залишити рідний будинок і відправитися в паломництво по священних місцях. Це означало початок розриву з його боку зі звичним світом і прагнення обзавестися сакральним оточенням.

Згодом, юнак задумався над словами Ісуса Христа, сказаними їм у Євангелії: «Якщо хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого й матері, і дружин і дітей, і братів і сестер, а притім і саме життя своєї, той не може бути Моїм учнем; і хто не несе хреста свого і йде за Мною, не може бути Моїм учнем»[14]. У зазначеному висловленні радикалізується аскетична позиція розриву зі світом і проходження за Христом як крестоносіння. Інші слова, над яким глибоко задумався юний Феодосій, складалися у відомому заклику Христа: «Прийдіть до Мене, всі обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе й навчитеся від Мене, тому що Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим»[15].

Наведені два євангельських фрагменти отримують істотного значення в даному тексті не тільки з погляду з'ясування дослідниками ідейної мотивації, що остаточно спонукала юного Феодосія прийняти чернечий постриг. Ці фрагменти також важливі з метою з'ясування значеннєвих механізмів у конструюванні агіографічних текстів. Відомо, що в християнстві Євангелія займають центральне місце в божественному одкровенні. Тому апеляція автора «Житія» Феодосія до божественного одкровення варто розглядати в якості вищої священної санкції в обґрунтуванні життєвої позиції праведника. Кожне із двох процитованих вище євангельських фрагментів має особливе значеннєве значення. Перше носить характер ультимативного імперативу, що пропонує зробити жертовний вибір на користь партіціпації з Ісусом Христом за рахунок радикального розриву із власним емпіричним «я» і з повсякденним сімейним оточенням. Друге висловлення позбавлене значення ультимативної імперативності й здобуває фасцинуючий характер, що створює для особистості ситуацію захопленості нуменозним, про що говорилося вище. Якщо в першому випадку Христос звертається до навколишніх його людей як вождь, що пропонує народу певні вимоги, то в другому випадку - як лагідний і турботливий учитель, що надає всім нужденне своє навчання як духовний притулок.

У своїй сукупності обидва ці євангельські висловлення представлені у вигляді сакрального виклику, на який подвижник дає відповідну відповідь: «Відгукуючись на це, що надихає Богом, Феодосій запалився любов'ю й запопадливістю до Бога, і спрагою Бога, і думав, де і як прийняти постриг і сховатися від своєї матері»[16]. Таким чином, зміст тих самих слів Ісуса Христа, які піддаються в цьому випадку аналізу, складається в створенні автором даного «Житія» сакрального аттрактора як головного ціннісного фактора у визначенні праведником своєї подальшої життєвої лінії. У зазначеному відношенні апеляція до священного авторитету Євангелія виглядає специфічним способом конструювання сакральних змістів в агіографічної літературі.

Значна увага в «Житії» Феодосія Печерського приділяється чесноті смиренності, що займає істотне місце в аскетичній практиці будь-якого християнського подвижника. Зміст зазначеної чесноти не обмежується покаянням у гріхах, до чого Феодосій призивав чернечі братії, будучи ігуменом монастиря. Воно також не обмежується відмовою від зарозумілості й гордині у відношенні до оточуючих людей, але також припускає терпіння ганьблень із боку навколишніх, і навіть - несправедливих. Феодосій замолоду переносив глузування у свою адресу, а під час перебування ігуменом - його неодноразово докоряли й дорікали навіть учні. Особливим предметом образ і глузувань послужив грубий одяг преподобного - козлина, замість світлого й дорогоцінного одягу. «Але він і від цього не засмучувався, а тільки був радий, що переніс приниження з такими докорами, і від душі радів, прославляючи Бога за випробуване», говориться в Києво-Печерськім патерику[17]. Ця радість показана як життєве втілення повчання Христа в Нагорній проповіді: «Блаженні ви, коли будуть паплюжити вас і гнати й усіляко неправедно злословити за Мене; Радуйтеся й веселитеся, тому що велика ваша нагорода на небесах»[18]. Ці слова відтворюються в «Житії» Феодосія, у якому вони наділені значенням священної легітимації відносно смиренності як життєвої позиції праведника.

Згідно Києво-Печерському патерику, Феодосій у юному віці, бажаючи походити на вбогого, носив худий і залатаний одяг. Це викликало негативну реакцію з боку його батьків, що наполягали, щоб їхній син облачався у більше кращий одяг, що личить його статусу[19]. Нерідко юнак спеціально виходив до рабів у село й працював з ними з «великою смиренністю», а мати йому забороняла так ходити, дорікаючи в тім, що син ганьбить не тільки себе, але й свій рід[20]. Такими вчинками Феодосій навмисне применшував свою особистість у порівнянні із соціальним станом своєї родини. «Смиренність Феодосія, підкреслювалося В. Н. Топоровим, направляється як проти своєї соціальної, так і проти фізичної міри (вихідного статусу - готування проскур і польові роботи). Цим самої він викреслює себе із соціальної ієрархії, відкидаючись від світу та мирського й служачи Богу»[21].

Смиренність розглядається християнством як наслідування Христу: «Навчитеся від Мене, тому що Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим»[22]. Коли матері Феодосія набридло дивитися й вислухувати, як над її сином посміювалися інші люди, вона настійно благала його припинити трудитися разом з рабами. Але на це юнак їй відповів: «Вислухай, мати моя! Адже Сам Господь Ісус Христос зробився жебраком і упокорив Себе, давши нам приклад, щоб і ми упокорювали себе заради Нього. Адже Він переніс наруги, був обпльований, але все терпів для нашого порятунку. Отже, ми ще більше повинні терпіти, прагнучи знайти Христа»[23]. Виходить, смиренність розглядається не просто у вигляді приватної чесноти, але як священний борг у співвіднесеності з життям Ісуса Христа. Цим самої освячується життєвий шлях праведника як добровільне прийняття на себе священного обов'язку. «Захоплений такою глибиною смиренності Христова, він упокорювався й сам, уважав себе нижче всіх, всім служив і всім подавав свій приклад. Він раніше за всіх приймався за працю й у церкві також був раніше за всіх інших, а йшов самим останнім», вказується про Феодосія в Патерику[24]. Будучи ігуменом, преподобний надавав настільки істотне значення смиренності, що визнав за необхідне в передсмертну годину із ченцям про названий борг не тільки перед старшими, але й перед своїми однолітками, зберігаючи любов до них і покірність[25].

Смиренність Феодосія не тільки послужила предметом глузувань, але й поваги з боку деяких людей. Наприклад, за цю якість Феодосія полюбив правитель одного міста та подарував йому святковий одяг. Однак, надягши його, подвижник відчув, що носить якусь вагу. Тоді він неї пожертвував злиденним, а сам облачився у звичний для нього худий одяг. Довідавшись про це, правитель подарував Теодозію інший, більш кращий одяг, і просив його в ньому ходити. Але юнак і цей подарунок пожертвував жебракам, внаслідок чого правитель ще більше полюбив праведника, дивуючись його смиренності[26]. Коли Феодосій став не тільки ігуменом монастиря, але також відомим подвижником християнського благочестя, він удостоївся від людей шанування «не по багатству вбрання й кольором одягу, не по кількості грошей, а по чистоті його життя, по світлій душі, по багатьом його наставляннях, які дихали в його вустах Святим Духом. А замість світлого й дорогоцінного одягу йому служила козлина, і його волосяниця була як почесна царська багряниця. Ходячи в них, він залишався великим і вів богоугодне життя» [27].

У процитованому агіографічному фрагменті звертає на себе увагу специфічна мова піднесення праведника. По-перше, її становлять вираження «чистота життя», «світла душа», які опозіціонує комфорту сильних і багатих цього світу. По-друге, метафора «волосяниця як почесна царська багряниця» вказує на вбогість як на прикрасу аскета, на противагу загальнозначущим мирським прикрасам. По-третє, остання пропозиція цитати покликана підкреслити контраст між убогим зовнішнім виглядом і величчю душі в особистості подвижника, що веде богоугодне життя. Нарешті, фраза «наставляння, які дихали в його вустах Святим Духом», вказує на авторський прийом сакралізації не тільки особистості Феодосія, але й всієї його життя ченця.

В «Житії» підкреслюється сміх людей над заняттям Феодосія, а також невдоволення з боку його матері підбурював злісний ворог, під яким мається на увазі Диявол, однак смиренністю юнака він був переможений. Цим самим смиренність виглядає у вигляді зброї, з яким праведник веде «духовну лайку» проти натиску з боку мирської суєти та нечистої сили.

Особливе місце в агіографічній літературі займають вчинені святими чудеса, які виглядають вторгненням нуменозного у звичний життєвий уклад і є специфічними ієрофаніями. В «Житії» Феодосія Печерського наводяться чотири випадки ієрофании чуда, спрямованість яких відрізняється розмаїтістю: перше чудо спрямоване на збільшення благ монастирського побуту, друге - на порятунок одного боярина від загрози позбавлення волі, третє - на рятування чорноризця від його несправедливої ганьби, четверте - на зцілення хворого. Лейтмотивом всіх зроблених святим чудес служать вимовлені слова Феодосія відносно боярина: «Навіщо ти так засмучуєшся? Або думаєш, що я відійшов від вас? Якщо ж я тілом і відлучився від вас, то духом я постійно з вами»[28]. Цим самої святий прославляється як життєвий помічник і захисник, що дозволяє висновувати про аксіологічну роль описаних в агіографічній літературі чудес як засобу сакральної легітимації культу святих у православ'ї. Однак в описі першого чуда йдеться, що учні подвижника прославили Бога за те, що їхній учитель і пастир зміг удостоїтися благодаті зробити чудо[29]. У цьому випадку автором акцентується увага на чуді як на спеціальному божественним дарунку святому. Ієрофания божественного дарунка легітимізує зроблену святим ієрофанию чуда та надає авторитет святому як співучасникові земної повсякденності, котра він сам і покинув.

Висновки

 

Отже, «Житіє» Феодосія Печерського чітко демонструє зміст аскетичної трансформації в системі православної культури: деаксіологізацію людини як емпіричного індивіда і його реаксіологізацію як особистість, яка піднімається до святості. Самозаперечення праведником своєї мирської автономії є умовою для самоствердження безумовної цінності теономної особистості. У цьому полягає персоналістичний аспект шляху праведника. Ключовими значеннєвими ланками зазначеного шляху в агіографії Феодосія Печерського представлений світ (як ситуація життєвого розриву), Бог і святість (як ситуація кінцевої життєвої мети), подвиг (як ситуація життєвого прагнення до мети). У конструюванні розглянутого агіографічного тексту центральна роль приділяється священному, модифікованому в ряді ієрофаній, серед яких виділяються наступні: 1) ієрофанія богообраності праведника, 2) ієрофанія євангельських виречень, 3) ієрофания захопленості нуменозним, 4) ієрофанія присутності нуменозного в праведника (наприклад, коли Феодосій говорить вустами Святого Духа), 5) ієрофания чудес. За допомогою цих ієрофаний агіографічна міфологія здійснює піднесення праведника тим, що відмежовує його особистість від профанного та включає її в простір сакральних цінностей.

Піднесення Феодосія в Києво-Печерському патерику варто розглядати не тільки в християнсько-антропологічному значенні - як піднесення праведника в напрямку статусу святого. Стосовно до більше широкого - культурно-аксіологічного контексту життєвий шлях і властиво особистість Феодосія піддалися піднесенню до рівня еталона як механізму соціокультурного регулювання життєвими процесами. У даному відношенні священне, у сукупності різних його модифікацій (ієрофаній), представляється істотним смислоутворюючим фактором у легітимації цінностей християнської аскетики, що може розглядатися специфічним способом управління духовними та соціальними процесами.


Розділ 2