У якому Тоня мало не робить сальто на лижах

Цілий лютий у всьому Ґліммердалі панує глибока зимова тиша. Не клекоче річка, бо її скувало кригою. Не щебечуть пташки, бо вони відлетіли на Південь. Навіть не чути овець, бо їх зачинено у хлівах. Усюди тільки білий сніг, чорне гілля і високі, мовчазні гори.

Але у цій погідній зимі є одна чорна цята, що ось-ось здійме немало галасу. Та чорна цята стоїть біля підніжжя Зубця, лишивши за собою довгу, кривулясту лижню. Цята зветься Тоня Ґліммердал. Вона має тата, який господарює у Ґліммердалі на хуторі, й маму, яка досліджує моря й океани. А ще в Тоні руді, мов лев’яча грива, кучері. На Великдень їй виповниться десять років. Вона хоче святкувати їх так, щоб у горах розляглися виляски.

Власник кемпінга Клаус Гаґен, той чоловік, що не любить дітей, загалом не мав би на що нарікати. Адже у всьому Ґліммердалі була тільки одна дитина. А одну дитину навіть Клаус Гаґен мав би витримати. Та ба! Кого-кого, а Тоні Ґліммердал Клаус Гаґен просто не зносить. Щось у ній є таке, що всі його пожильці з першого погляду розуміють: в долині, куди вони прибули, найголовніша персона — Тоня, хоч вони ніколи довго не затримувалися в «Оздоровчому кемпінгу» Клауса Гаґена. На щастя, маленька володарка Ґліммердала занадто гостинна особа.

—На твоєму лобі, Тоню, треба було б написати «Ласкаво просимо», — сказала якось тітка Ідун.

Узимку сліди від Тониних чобіт і лиж петляють по всьому Ґліммердалі.

—Я випускаю її вранці надвір і сподіваюсь, що до вечора вона повернеться, — відповідає тато Сіґурд, коли сусіди, навідуючись до нього, питають, де поділася його донька, адже люди у Ґліммердалі завжди цікаві про все знати.

—Шурка-бурка Ґліммердала, — називають вони її.

І тепер ось Тоня помаленьку суне по снігу, так що її лижі показують носами на Скельку. Сьогодні п’ятниця, останній день перед зимовими канікулами, і їх зарані відпустили з уроків. Ще зовсім-зовсім видно.

—Гарна штукенція — зимові канікули, — мимрить собі під ніс Тоня. — Зимові канікули і катання з гір.

Спуск зі Скельки крутий. Настільки крутий, що Тоня на тому місці, де вона стоїть, мусить неабияк зібратися духом, але так завжди роблять і тітка Ейр із тіткою Ідун, коли приїздять додому на Великдень. Вони стартують звідси, зі Скельки, зриваючися з місця на шаленій швидкості і здіймаючи за собою снігову завірюху, схожу на весільний вельон. На краю Скельки вони звичайно високо підстрибують і летять чи не до небес. Тітка Ейр навіть робить сальто.

—У житті потрібні дві речі, — любить казати тітка Ейр. — Швидкість і впевненість.

Яка розумниця ця тітка Ейр, думає Тоня. І поки тітка Ейр навчається в Осло, її небога у всьому намагається виробити в собі швидкість і впевненість.

Але є одне тверде правило: воно полягає в тому, що Тоня Ґліммердал ніколи не підстрибує навіть так легенько, як ящірка, коли Ґунвальд не сидить біля свого вікна в кухні й не дивиться на неї у бінокль. По-перше, мало радості стрибати, якщо на тебе ніхто не дивиться, а по-друге, добре, коли є кому зателефонувати до Червоного Хреста на той випадок, як вона не підведеться після приземлення. Ґунвальд живе далекувато від підніжжя Зубця, але в нього сильний бінокль. І ось Тоня махає руками, подаючи сигнал, що вона готова.

На цьому з тишею в Ґліммердалі покінчено.

—«У скрипаля, у Пера, була собі корова!» — репетує Тоня і рушає вперед.

Коли людина стоїть на лижах, то головне співати. Завжди, як Тоня зістрибує зі Скельки, вона співає так голосно, що в западині Піку зсовувається снігова лавина.

—«У скрипаля, у Пера, була собі корооооова!»

Вона ледь присідає, виставляє вперед руки і нагинає голову, щоб легше було долати силу вітру.

—«Він виміняв корооооову на скрипку голосну!»

Схил Скельки мовби розростається. Тоня знає: тепер, щоб не померти від страху, треба співати на повну силу.

—«ВІН ВИМІНЯВ КОРОВУ НА СКРИПКУ ГОЛОСНУ!» — репетує вона так, що горами Ґліммердала розкочується луна.

Цур тобі пек! Де моя швидкість?! Жах, та ця Скелька весь час росте! Щоб Тоня ніколи не зуміла. Ніколи, ніколи, ніколи не зуміла. Вона ось-ось дійде. Доходить. Тоня заплющує очі. Вже край. Млоїть під грудьми й німіють ноги.

—«Старенька люба скрипкоооооооооооооооооооооооо!»

Тоня летить. Ніколи досі під час польоту вона не співала «Скрипаля Пера» стільки разів. Хай тобі абищо, майже цілий приспів! Якби вона вміла робити сальто так, як тітка Ейр, то встигла б зробити й тричі поспіль.

«Та, на жаль, я ще не вмію робити сальто, — думає Тоня, перебуваючи в повітрі. — Чи, може, все-таки вмію», — думає потім, бо помічає, що її голова опиняється там, де мають бути ноги, а ноги там, де має бути голова.

І от після карколомного польоту Тоня плюхається пузом у сніг, мов шоколадна фігурка в кремовий торт. Довкола біло й холодно, а Тоня лежить непорушно й не знає, жива вона чи мертва. Очевидно, Ґунвальдові, що сидить біля кухняного вікна, також цікаво те знати. Тоня не ворушиться, аж поки відчуває, як у неї в грудях б’ється серце. Тоді злегка трясе головою, ніби хоче дізнатися, чи все там на місці.

—Може, це й було сальто? — питає вона саму себе.