Розгляд індивідуальних трудових спорів у судах

Тема: ІНДИВІДУАЛЬНІ ТРУДОВІ СПОРИ

План

4. Розгляд індивідуальних трудових спорів у судах

Розгляд індивідуальних трудових спорів у судах

На початку 90-х років XX ст. вектор історичного, політичного й економічного розвитку нашої країни зазнав серйозних змін. З'явилося розуміння неминучості радикального оновлення - суспільство і держава потребували переходу до загальновизнаних світових стандартів, основаних на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, пріоритеті прав і свобод людини та громадянина. У суспільній свідомості поступово утверджувалася система цінностей, прийнятих у демократичних країнах світу, - права і свободи людини, громадянське суспільство, правова держава.

Історичні особливості розвитку України - існування її протягом майже всього минулого століття в умовах тоталітарного режиму - визначили характер перетворень, що відбуваються. Наразі є очевидним, що забезпечення прав і свобод людини, формування громадянського суспільства та його інститутів, вільна ринкова економіка можливі тільки за умов створення правової держави. Зважаючи на це, стала по-справжньому нагальною потреба в розробленні політичної та правової платформи для дійсно незалежної судової влади як реальної опори, що забезпечує міцність усієї конструкції держави та стійкий політичний, економічний і

соціальний розвиток.

Відповідно до Конституції України (статті 6, 126, 129) державна влада в нашій країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Провадження правосуддя держава покладає виключно на суди. Інші органи державної влади й посадові особи не мають права приймати на себе функції й повноваження, що становлять компетенцію органів судочинства.

Основною функцією судових органів є реалізація завдань правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди забезпечують охорону не тільки прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а й інтересів держави, в тому числі виконавчих органів державної влади від порушень із боку громадян і недержавних організацій у сфері економіки, охорони громадського порядку, забезпечення безпеки тощо. Здійснення правосудця - основна, але не єдина функція судів. У процесі своєї роботи вони здійснюють також функцію контролю за діяльністю органів виконавчої влади щодо громадян і інших суб'єктів правовідносин, які виникають у сфері виконавчої й розпорядницької діяльності зазначених органів. Мета правосуддя - захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності й організаційно-правової форми створення. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, окремих громадян та їх об'єднань і підлягають виконанню на всій території України.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 липня 2002 р. №15-рп/2002 по справі про досудове врегулювання спорів виходить із того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України ("юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі") треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Частина 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають установленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Основного закону не може бути обмежене.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами, а також визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Із змісту ч. 2 ст. 124 Основного закону щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

За загальним правилом відповідно до п. 1 Перехідних положень Конституції України індивідуальні трудові спори вирішуються на розсуд заявника безпосередньо судом або після їх попереднього розгляду КТС.

Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах, згідно ст. 232 КЗпП України, розглядаються трудові спори за заявами:

1) працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються;

2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;

3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини чвільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;

4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 р. №9 уточнює ці положення та зазначає, що у будь-якому разі, безпосередньо в місцевих судах розглядаються також заяви про виключення з членів кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, іншої громадської організації і спори з питань переведення на іншу роботу і накладення дисциплінарних стягнень.

Відповідно до ч. 2 ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються спори про відмову у прийнятті на роботу:

а) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи чи організації;

б) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу чи організацію;

в) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, одиноких матерів - за наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

г) виборних працівників після закінчення строку повноважень;

ґ) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

д) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган згідно з чинним законодавством зобов'язаний укласти трудовий договір.

У той же час у п. 6 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів" Пленум Верховного Суду України вказав, що суди безпосередньо розглядають також і позови інших осіб, які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП України. Отже, в судовому порядку може бути оскаржено не тільки незаконну відмову в прийнятті на роботу осіб, з якими роботодавець відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір, а й будь-який інший випадок необґрунтованої відмови.

Спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів господарського товариства, а також тими членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори. Так, ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 липня 2007 р. у справі за позовом М. до ТОВ "Національний центр медичних технологій" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди скасовано рішення Святошинського районного суду м. Києва від 26 липня 2006 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2006 р. і передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Апеляційний суд, зокрема, вказав, що позивач брав участь у засіданні зборів учасників ТОВ, на яких було переобрано генерального директора ТОВ, а тому порушення порядку його повідомлення про скликання зборів немає правового значення. Так само не має правового значення видання наказу про звільнення позивача з роботи в період його тимчасової непрацездатності, оскільки наказ є лише фактичним оформленням відповідного рішення зборів учасників ТОВ. Колегія суддів Верховного Суду України з таким висновком не погодилася, вказавши, що судами, зокрема, не з'ясовано дотримання порядку звільнення, передбаченого КЗпП України. Посадова особа товариства, навіть якщо вона є учасником (акціонером) господарського товариства, звертається до суду за захистом своїх трудових, а не корпоративних прав.

Способом захисту порушених або оспорюваних прав у таких категоріях спорів є подання позову про поновлення на посаді, зобов'язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов'язків тощо відповідної посадової особи господарського товариства, а не позову про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства. Підвідомчими (підсудними) загальним судам є також спори між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства та товариством, що виникають не з корпоративних відносин, а щодо трудових відносин посадових осіб товариства, якщо однією зі сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.

Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови від 1 листопада 1996 р. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

У районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах також розглядаються трудові спори за заявами:

а) працівника чи роботодавця, зокрема, якщо один із них не згоден із рішенням КТС підприємства, установи, організації (підрозділу);

б) прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

При цьому незалежно від того, хто звернувся з заявою на рішення КТС - працівник, роботодавець чи прокурор, суд розглядає її в порядку позовного провадження, як трудовий спір, що вирішувався в КТС, тобто як вимогу працівника до підприємства, установи, організації.

Стаття 233 КЗпП України передбачає, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськраионного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (наказ та трудова книжка є доказами, що підтверджують звільнення та його підстави).

На практиці виникає питання з приводу співвідношення приписів Кодексу адміністративного судочинства України та КЗпП України щодо строків звернення до районного, районного у місті, міського чи міськраионного суду за вирішенням трудових спорів. Вищий адміністративний суд України в постанові "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 р. №2 наголосив, що відповідно до ч. 2 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною третьою цієї статті встановлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до суду. Зокрема, при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Тому громадянин може звернутися із заявою про вирішення спору в тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення з публічної служби - у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно ст. 8 Конвенції МОП №158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця" 1982 р. (ратифікована Україною 16 травня 1994 р.) можна вважати, що працівник відмовився від свого права оскаржити рішення про звільнення, якщо він не скористався з цього права протягом розумного строку після припинення трудових відносин. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної роботодавцю, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Оскільки цей строк обчисляється з дня виявлення шкоди, то час, який пройшов до цього, значення для вирішення питання про притягнення працівника до матеріальної відповідальності не має. При зверненні до суду вищестоящого органу та прокурора також застосовується однорічний строк. У разі пропуску з поважних причин цих строків суд може їх поновити. Для оскарження до суду рішення КТС встановлений не позовний, а процесуальний десятиденний строк із дня одержання виписки з протоколу засідання комісії чи його копії.

При обгрунтованості позову про відмову у прийнятті на роботу суд рішенням зобов'язує роботодавця укласти трудовий договір з особою, запрошеною на роботу в порядку переведення - з першого робочого дня наступного після дня звільнення з попереднього місця роботи (якщо була обумовлена інша дата - з цієї дати), з іншими особами - з дня їх звернення до власника або уповноваженого ним органу з приводу прийняття на роботу.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення в точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених чинним трудовим законодавством. У разі затримки видачі трудової книжки з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з вимогами ч. 5 ст. 235 КЗпП України прийняте органом, який розглядає трудовий спір, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника підлягає негайному виконанню. За ст. 77 Закону України "Про виконавче провадження" виконання рішення вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Питання, пов'язане з фактом поновлення на роботі, вирішується відповідно до рішення суду: видається наказ про поновлення працівника на роботі та вносяться зміни до трудової книжки працівника відповідно до п. 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення від 29 липня 1993 р. №58, зокрема, визнається недійсним запис, зроблений відповідно до наказу, визнаного судом незаконним (наприклад, пишеться: "Запис за таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі"). Отже, поновлення на попередній роботі відбувається не з дати винесення судом рішення про таке поновлення, а з дати звільнення працівника, яка, відповідно до цього рішення, визнається недійсною. Після поновлення працівника на роботі оплата праці повинна провадитися згідно зі штатним розписом, що діє на підприємстві, в установі, організації і відповідно до укладеного нового трудового договору. У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

На службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, суд покладає обов'язок покрити шкоду, заподіяну роботодавцю у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звіль нення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо роботодавець затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком. У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають із трудових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах. Із цих же підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення КТС при повторному розгляді спору.

У разі, якщо працівника звільнено без законної підстави або з порушенням установленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за п. 1 ст. 40 КЗпП України (звільнення у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників). На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені главою ІІІ-А КЗпП України для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України "Про зайнятість населення".

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи, відчутно актуалізується право людини на захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, як видається, невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання само-цінності кожної людини, а стан і рівень реалізації цієї тенденції у тій чи іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного прогресу, найбільш переконливим показником "людиноцентристської" орієнтації відповідної країни. Відображення зазначеної тенденції спостерігається як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання. Компенсація моральної шкоди супроводжує й міжнародну пра-возахисну судову практику. Майже всі рішення Європейського суду з прав людини, в яких держава-відповідач визнається порушником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосуються, у тій чи іншій формі, питання про саме таку компенсацію. Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237-1 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП України є недійсними. За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу, якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого.

Надзвичайно важливе значення для розгляду індивідуальних трудових спорів має питання визначення та обчислення строків. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Згідно зі ст. 241-1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють із дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Останніми роками в юридичній літературі ведеться активна дискусія про необхідність формування спеціалізованої трудової юстиції у вигляді трудових судів. Спеціалізовані трудові суди існують у багатьох державах (зокрема, в Німеччині, Фінляндії, Великій Британії, Франції, Австрії, Бельгії, Данії, Люксембурзі, Іспанії, Португалії, Швейцарії (в окремих кантонах), Швеції, Норвегії, Канаді (у провінції Квебек), Новій Зеландії, Ізраїлі). У Сполучених Штатах Америки, Японії, Канаді (на федеральному рівні й у англомовних провінціях) діють спеціалізовані адміністративні органи, що виконують судові функції. Трудові суди розвинених країн розрізняються за декількома параметрами:

а) рівнем компетенції, тобто за категоріями справ, що знаходяться в їх юрисдикції;

б) складом (тристоронні, двосторонні або одноособові);

в) вибором і роллю непрофесійних судів у тристоронніх судах;

г) ступенем використання досудових (примирних) процедур;

ґ) процесуальними повноваженнями та іншими характеристиками.

Діяльність установ спеціалізованої трудової юстиції довела на практиці свою необхідність і корисність як одного з інститутів соціально-правової інфраструктури, що сприяє ефективному вирішенню трудових конфліктів із максимальним урахуванням інтересів сторін, що сперечаються, і всього суспільства в цілому й тим самим у забезпеченні соціального миру. Загальновизнаною є важливість ролі установ спеціалізованої трудової юстиції в розвитку трудового права, підвищенні його авторитету, консолідації, у досягненні внутрішньої погодженості, ліквідації прогалин у правозастосовній практиці, її вдосконаленні.