Теоретико – методологічні основи аналізу Європейських міждержавних правових систем
правова система суспільства є однією з підсистем соціальної системи, завдяки її спрямованості на досягнення мети – правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку суспільства.
Обґрунтовано положення, що єдиними елементами правової системи суспільства є суб’єкти права, так як лише вони наділені необхідними властивостями для забезпечення її мети та реалізації функцій.
Установлено, що інтегративні властивості правової системи, стан рівноваги необхідний для її функціонування забезпечуються її структурою; об’єктивні закономірності структури, спрямованість на досягнення правопорядку та необхідність забезпечення функціонування правової системи як цілісного явища зумовлюють появу доцільних та необхідних частин, що відображають структурну організацію правової системи, її стійкість та мінливість (трансформування); виявлено, що інституційну частину складають суб’єкти права, функційну – стійкі зв’язки між ними, які проявляються завдяки діяльності суб’єктів права у правових відносинах; нормативну – сукупність правових засобів (зокрема, норм права).
Виявлено озн Визначено поняття європейської правової інтеграції та виокремлено основні її стадії: 1) наближення національних правових систем до європейських міждержавно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів; 2) входження їх до європейських міждержавних правових систем у межах єдиного правового простору та остаточна правова адаптація; виокремлено основні способи європейської правової інтеграції: правова гармонізація та правова уніфікація. аки, що характеризують правову систему суспільства як відносно самостійне явище, на основі яких сформульовано поняття правової системи суспільства як цілісної структурно впорядкованої за допомогою норм права та інших правових засобів стійкої взаємодії суб’єктів права, що забезпечує досягнення правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи.
У квітні 1948 року 16 західноєвропейських держав створили Організацію Європейського економічного співробітництва (ЄЕС), яка мала міжурядовий характер. У 1961 році ОЄЕС була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), до якої приєдналися США і Канада, а також Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) як корпоративна структура.
Наступні зміни у європейську інтеграцію були внесені Маастрихтською угодою, відомою як Договір про Європейський Союз (ДЄС), що був підписаний у 1992 році і набув чинності 1 листопада 1993 року. Стаття А Договору декларує, що "основою Союзу є Європейські Співтовариства".
В основу рішень, які приймалися у 1990-1991 роках, були покладені цінності, закріплені Паризькою Хартією, які сприяли зближенню між Сходом та Заходом на шляху до єдиної демократичної Європи. Цьому повинні були сприяти нові механізми взаємодії європейських держав, формування яких почалося ще у 80-90-х роках. Зокрема, це такі процеси:
1. інституалізація політичної взаємодії у рамках НБСЄ (закріплення загальних цінностей, норм та стандартів поведінки держав; контроль над роззброєнням; створення механізмів реагування щодо надзвичайних ситуацій; попередження конфліктів та регулювання кризових ситуацій; організація співробітництва у сфері економіки та людських вимірів НБСЄ);
2. реформування багатосторонніх організацій Сходу (РЕВ, ОВД) та Заходу (НАТО, ЄС, ЗЄС);
3. налагодження співробітництва між НАТО, ЄС, ЗЄС, Радою Європи, з одного боку та державами Східної Європи - з іншого;
4. формування субрегіональних організацій (наприклад, Ради держав Балтійського моря, Чорноморського економічного співробітництва) [462, с. 307].
До основних проблем, від вирішення яких залежить і буде залежати система міжнародних відносин у Європі, належать такі: 1) об'єднання Німеччини, інтеграція її в Євросоюз та НАТО, а у зв'язку з цим - розширення наднаціональних повноважень Євросоюзу, у межах яких передбачається "розчинення" впливу ФРН; 2) різний рівень соціально-економічного розвитку держав Заходу та Сходу Європи, перехідний період породжують небезпеку внутрішньої дестабілізації в окремих країнах з трансграничними наслідками; 3) виникнення локальних та регіональних конфліктів, які потребують ефективних засобів управління кризовими ситуаціями, а також вироблення довгострокової стратегії та політики попередження внутрішніх конфліктів, вироблення міжнародних інструментів мирного їх розв'язання; 4) поява нових викликів безпеці (масова міграція населення, незаконне розповсюдження наркотиків, міжнародний тероризм, організована злочинність), що потребує формування ряду нових засобів регулювання, зокрема, правових.
Формування нової Європи в сучасних умовах базується на принципах поступового розширення західних організацій (зокрема, Євросоюзу і НАТО), а не зближення Сходу і Заходу. Хоча багатоманітність європейських процесів не зводиться лише до розширення цих організацій, а до формування сукупності європейських інститутів, кожний з яких є унікальним та необхідним з точки зору управління європейськими процесами
європейська правова інтеграція - це процес об'єднування та взаємного пристосування національних правових систем Європи у межах міждержавних правових систем з метою досягнення та збереження стабільності і розвитку європейського регіону та його суб'єктів.
Сучасна європейська правова інтеграція містить такі основні стадії:
1. наближення національних правових систем до європейських міждержавно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів;
2. входження їх до європейських міждержавно-правових систем у межах єдиного правового простору та остаточна правова адаптація.
3.Консультування соціального педагога з питання – судовий захист житлових прав
Цей засіб захисту суб'єктивних житлових прав громадян є найбільш впливовим та ефективним. Як правило, він застосовується при вирішенні житлових суперечок тоді, коли такий порядок прямо передбачений законом, чи коли усі інші засоби захисту не принесли позитивного результату. Судовий порядок захисту передбачає подання зацікавленою особою позову до відповідного суду.
Закон визначає деякі суперечки, що витікають з житлових правовідносин, які вирішуються виключно в судовому порядку. Так, ст. 108 ЖК України визначає, що договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодав-ця лише з підстав, установлених законом, і тільки в судовому порядку, крім випадків виселення з будинків, що загрожують обвалом. Ст. 109 ЖК України також встановлює, що виселення із займаного приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду допускається лише з підстав, установлених законом, та провадиться в судовому порядку.
Засоби захисту порушених житлових прав у суді поділяються на речово- та зобов'язально-правові. Для пред'явлення речового позову необхідно, щоб порушувалось речове право та щоб не існувало договірних відносин між власником майна і порушником житлового права. До речових засобів захисту цивільних прав відносяться віндікаційний позов, негаторний позов, позов про виключення майна із опису та з-під арешту, позов про визнання права власності.
Віндикаційний позов - це позов власника, що не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння. Метою віндікаційного позову є відновлення порушеного права власності. На позови щодо повернення майна з чужого незаконного володіння розповсюджується трирічний строк позовної давності.
Якщо майно набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках.
Негаторний позов - це позов власника, що володіє майном, про усунення перешкод з боку третіх осіб у здійсненні права власності. Метою цього позову є усунення будь-яких перешкод, що чиняться власнику майна, хоч ці порушення й не поєднані з правом володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності. Отже, негаторний позов може бути поданий у будь-який час, доки триває порушення з боку третіх осіб чи не ліквідовані його наслідки, що впливають на нормальне користування чи розпорядження майном з боку власника.
Для подання негаторного позову необхідна наявність таких умов: відсутність договірних відносин між власником і особою, що чинить перешкоди у здійсненні права власності щодо речі; річ повинна знаходитись у володінні власника; мають бути перешкоди з боку третіх осіб щодо нормального користування чи розпорядження власником своїм майном. Сторонами негаторного позову є власник майна та третя особа, що своїми протиправними діями перешкоджає власникові у нормальному здійсненні ним права власності.
Крім віндикаційного та негаторного позовів, на захист права власності також спрямовані інші позови. Наприклад, про визнання чи про виключення майна з опису.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема за позовами:
а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;
б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;
в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;
г)_про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними у випадках, передбачених ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правоспроможності щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;
г) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілейовану купівлю цієї частки;
Д) про передачу в приватну власність майна яке за законом підлягає відчуженню громадянину
е) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону «Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;
є) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи и неодержані доходи);
ж) про виключення майна з опису.
Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності. Відповідні положення щодо захисту права приватної власності поширюються також і на особу, яка хоч не є власником, але володіє майном з підстав, передбачених законом чи договором.
Білет № 17