Передумови формування етнонаціональних конфліктів
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ»
Виконав студент групи 12-СЦ 20 травня 2014 р. Ходаковський Б.В.
Керівник доцент кафедри соціології 20 травня 2014 р Галушко К.Ю.
Оцінка
ЗМІСТ
ВСТУП 3
Розділ І Етнонаціональний конфлікт 5
1.1.Етнонаціональний конфлікт як процес 5
1.2.Передумови формування етнонаціональних конфліктів 9
1.3. Класифікація етнонаціональних конфліктів 13
1.4. Основні методи вирішення етнонаціональних конфліктів 20
1.5. Форми прояву етнонаціональних конфліктів 23
Розділ ІІ. Етнонаціонльні конфлікти в світі 26
2.1. Англія - Північна Ірландія 26
2.2. Франція – Корсика 27
2.3. Іспанія – баски 30
2.4. Туреччина – курди 33
2.5. Греція та Туреччина – Кіпр 35
2.6. Етнонаціональні конфлікти на пострадянському просторі 38
2.6.1. Грузино-абхазький конфлікт 39
2.6.2. Молодова – Придністров’я 40
2.6.3. Вірменія - Азербайджан - Нагорний Карабах 41
2.6.4. Чеченські війни 42
Висновок 43
Список використаної літератури 45
ВСТУП
Конфлікти супроводжують та рухають історію людства з давніх-давен і до наших днів. Ще задовго до понять “етнос”, “нація” чи “суспільство” племена хоробрих кельтів схрещували мечі з суворими германцями, горді вершники скіфів спустошували перське військо Дарія, а Римська імперія рухала кордони. Європи тисячоліття до Великих географічних відкриттів.
З прадавніх часів люди змушені були триматися разом, щоб протистояти стихіям природи. Ізольовані групи людей формували свої унікальні риси та культурні ознаки. Проходячи нові і нові етапи розвитку людство так і не злилося в бурхливому океані історії в єдину масу, а кожний окремий індивід представляє свою індивідуальну групу – народність, етнос, націю. Конфлікти між якими є невід’ємним атрибутом їх взаємовідносин.
Проблемам аналізу дослідження етнонаціональних конфлітків присвячено ряд робiт вiтчизняних та закордонних вчених, серед яких треба видiлити наступні імена: Бромлєй Ю. В., Гумільов Л.М., Аклаєв А.Р., Річард Скемергорн, Томас Еріксен, Фрідріх Майнеке, Кен Вулф та інші. Об’єктом даної роботи є один з результатів та процесів етнонаціональної взаємодії – етнонаціональних конфлікт.
Предмет – причини, сценарії розвитку та наслідки етнонаціональних конфліктів
Мета – дослідити причини, сценарії розвитку та наслідки етнонаціональних конфліктів
Поставлена мета обумовлює наступні завдання:
1. Дати визначення понятту етнонаціональний конфлікт:
1.1. Знайти ознаки процесу в етнонаціональному конфлікті
1.2. Знайти його першопричини;
1.3. Класифікувати етнонаціональні конфлікти;
1.4. Визначити засоби запобігання цим конфліктам;
1.5. Знайти форми прояву етнонаціональних конфліктів;
2. Проаналізувати етнонаціональні конфлікти на історичних прикладах:
2.1. Європейський сепаратизм;
2.2. Етнонаціональні конфлікти на пострадянському просторі.
Методологічні, теоретичні й інформаційні основи дослідження ґрунтуються на роботах дослідників, що працювали та працюють в сфері етнонаціональної конфліктології, відкритих для загалу інформаційних ресурсах та власних висновків щодо прочитаного та проаналізованого.
РОЗДІЛ I
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ
1.1.Етнонаціональний конфлікт як процес
Поняття "етнонаціональний конфлікт" охоплює велике коло різних ситуацій, тому конфлікт у чистому вигляді, який з'явився лише внаслідок ворожості, зустрічається вкрай рідко. Найчастіше подібний конфлікт зароджується на економічній, соціально-економічній або іншій якійсь основі, на певному етапі він може набути національного відтінку і надалі визначати весь хід протікання конфлікту. Різниця причин зародження національних конфліктів не впливає на їх одну загальну природу. Базовими причинами всіх цих конфліктів виступають порушення прав якої-небудь нації або етнічної групи, порушення рівноправності в міжнаціональних відносинах.
Об'єктом етнонаціональних конфліктів виступають ті соціальні відносини в суспільстві, що, на думку етносу, порушують їх права.
Суб'єктами виступають етнічні співтовариства, у тому числі етносоціальні-організми (народності, нації). Розглянемо декілька теоретичних підходів, які пояснюють причини появи етнонаціональних конфліктів.
Соціологічний підхід пояснює причини конфліктів за допомогою аналізу етнічних параметрів основних соціальних утворень (класи, верстви, соціально-демографічні і професійні групи). Йдеться про відмінності в соціальній стратифікації і поділі праці залежно від етнічної характеристики населення країни або регіону. У поліетнічних державах можливі процеси узурпування привілеїв одними етнічними групами за рахунок інших, формування пануючих елементів і верств у соціально-класовій піраміді за етнічною ознакою.
Соціально - економічний підхід розглядає причини етнічних конфліктів у погіршенні соціально-економічної ситуації: через нерівномірність розвитку регіонів, нерівномірність модернізації "ядра" і етнонаціональну периферію у поліетнічній державі. У разі усвідомлення економічної нерівності як національного гноблення, подібна ситуація стає основою прояву етнічної солідарності в боротьбі за рівноправність.
Слід відзначити, що зв'язок між соціально-економічним станом у країні І етнічним конфліктом може, у більшості випадків, мати складний причинно-наслідковий зв'язок. Цей зв'язок може бути прямим і опосередкованим, закономірним і випадковим, односпрямованим і взаємним.
Політологічний підхід підкреслює роль національних еліт, які інтегрують і мобілізують етнічні почуття, підігріваючи міжнаціональну напруженість, і доводять її до відкритого конфлікту. Для цих еліт етнонаціоналізм розглядається як ідеологічна течія, яка спрямована на досягнення автономії і збереження ідентичності конкретної етнічної групи. Політичний зміст етнонаціоналізму виражається в прагненні одержати ті чи інші ознаки державності, аж до утворення і ласної держави.
Важливу роль у національних конфліктах відіграє соціально-психологічний механізм. В умовах економічних і соціально-політичких криз дуже часто представники різних етносів починають шукати т.зв. винуватців сформованих труднощів. І вони обов'язково знаходяться. Як правило, їх знаходять серед яких-небудь національних меншин, тобто не своєї, а чужої національності. Через подібні обвинувачення національних меншин або громадян не титульного етносу і спрямовується накопичена в суспільстві негативна енергетика, агресивність стає цілеспрямованою.
Подібна ситуація викликає відповідну захисну реакцію. Іноді така реакція може бути ілюзорною, а може стати і могутнім мобілізаційним стимулом, що згодом переростатиме у відповідну агресію, аж до екстремізму.
Протиріччя, що виникають у процесі міжетнічних відносин, можуть носити масу всіляких аспектів. Подібну картину ми можемо спостерігати в численних конфліктах на території пострадянського простору. Зробимо спробу виділити найбільш типові групи конфліктів.
Конфлікти, які пов'язані з історичним минулим. В історичній пам'яті народів назавжди зберігаються образи, приниження і горе, що їм було нанесено. Час не завжди заліковує ці рани. Об'єдання якихось факторів може викликати з минулого трагічні наслідки, дуже часто вони можуть відродитися в надзвичайно гіпертрофованому вигляді.
Найбільш поширеною причиною виступає прагнення з'єднати роздроблені в минулому території або повернути старі національні кордони.
Конфлікти, пов'язані з відновленням територіальних прав депортованих народів, теж належать до подібного типу конфліктів.
Конфлікти, викликані фактичною нерівністю в економічному, соціальному і культурному розвитку. До цього типу можна віднести і нерівність у рівнях життя. У подібних конфліктах національний фактор може виступати як об'єднуючий символ для боротьби в досягненні справедливості.
Конфлікти, викликані етнодемографічними або еміграційними процесами. Одна з найбільш молодих причин конфліктів для країн Європи, що викликані масовим в'їздом іммігрантів з африканських і азіатських країн. Схожу природу має проблема, пов'язана з масовим переміщенням біженців і переселенців.
Перелічені типи конфліктів, як ми уже відзначали, досить умовні. У чистому вигляді рідко ми можемо їх побачити. Найчастіше вони накладаються один на одного, стають як би "багатотиповими".
Етнонаціональний конфлікт, як і соціальний, є процесом, що протікає в тимчасових межах, має свої етапи, початок, розвиток і своє завершення. Динаміка етнонаціонального конфлікту має декілька стадій, що послідовні у своєму протіканні.
У латентний період можливе існування протиріч між національними групами, однак, поки вони не усвідомлюються, конфліктна ситуація не виникає. Коли погроза небезпеки від однієї зі сторін починає сприйматися реально, виникає конфліктна ситуація.
Відкрита стадія конфлікту починається з інциденту, що стає дійсним детонатором, часто залишаючись для більшості учасників дійсною причиною конфлікту.
На стадії ескалації національні конфлікти мають деякі особливості. У процесі загострення протиборства ми можемо спостерігати наростання інтенсивності в кожних наступних діях обох сторін. Можна виділити такі ознаки:
♦ по-перше, йде різке збільшення кількості учасників конфлікту, наростання йде за рахунок залучення найбільш активних сил;
♦ по-друге, росте кількість проблемних ситуацій І погіршується первинна проблемна ситуація;
♦ по-третє, конфлікт супроводжується наростанням емоційної напруги;
♦ по-четверте, формування стійкого образу ворога, компроміс сприймається як капітуляція, кожна зі сторін націлена тільки на перемогу. Перемога за будь-яку ціну сприймається цілком природною, а жертви при цьому цілком виправданими. Домінування ірраціональних установок орієнтує сторони на можливість і необхідність застосування насильницьких методів;
♦ по-п'яте, ескалація національних конфліктів може супроводжуватися залученням третіх сил. Це може відбуватися, коли конфлікт доходить до стадії "генералізації". Глибинні протиріччя, у свою чергу, породжують нові вогнища протиріч.
Передумови формування етнонаціональних конфліктів
Етнічні конфлікти існують у кожній окремій країні по-різному, саме тому вони відрізняються за масштабами та наслідками. За наявності таких відмінностей етнонаціональні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Часто конфлікти починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. Потім вони набувають певного політичного забарвлення та форми територіальних претензій. Кожна сторона конфлікту під час обґрунтування своєї позиції використовує історичні факти, які досить часто неможливо заперечити. До етнічних відносять конфлікти будь-яких форм (організовані політичні дії, масові заворушення, сепаратистські заходи, громадянські війни тощо), в яких протистояння проходить по лінії етнічної спільності.
Етнос (відгрец. ethnos —народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей —плем'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу (менталітет), а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі. Термін "етнос" близький до поняття "народ". Іноді ним позначають кілька народностей, а також відокремлені їх групи.
Всі етнонаціональні конфлікти є по своїй суті складними. Причиною будь-якого етнонаціонального конфлікту є прагнення певного етносу до набуття власної державності, і досить часто вони мають політичний характер. Етнос повинен відчувати себе дискримінованим і за соціально-економічними показниками (низький рівень доходів, переважання непрестижних професій, недоступність освіти та ін..), і за духовними (релігійні утиски, обмеження у використанні мови, неповага до звичаїв і традицій). Такі конфлікти супроводжуються гострими емоційними станами і часто підігріваються сусідніми країнами, що безпосередньо пов’язані з цим етносом із різних мотивів (політичних, історичних, економічних, релігійних і так далі) та зацікавлені в загостренні етнонаціонального конфлікту. Переважно етнонаціональні конфлікти мають історичне підґрунтя. Під час їх розгортання захищаються етнічні особливості народу, такі як мова та віра, тому кожен член етносу, захищаючи свої права, об'єднується у найбільш сильні групи.
Проблема етнонаціональних конфліктів полягає у тому, що вони остаточно не вирішуються, а найчастіше переходять від покоління до покоління, оскільки виникають нові проблеми і відповідно нова конфліктна ситуація.
У світі мають місце сотні, а можливо і тисячі таких конфліктів, окремі з яких ми розглянемо далі, намагаючись зрозуміти їх спільні передумови виникнення та закономірності їх розгортання в активну фазу протистояння, що породжує взаємне насилля.
Етнонаціональні відносини самі по собі є конфліктогенними. Так, на території колишнього СРСР тліє масса етнополітичних конфліктів, пов'язаних з помилками радянського керівництва. Це конфлікти, породжені проблемами відновлення прав депортованих народів (кримських татар, інгушів, турків-месхетинців), довільними територіальними змінами, що порушує цілісність етносів (Південна Осетія, Нагорний Карабах), надмірною русифікацією соціального життя у районах компактного проживання національних меншин та інші. Вони розгортаються по загальній схемі: постраждалий етнос вимагає відновлення справедливості, а гарантія її встановлення – власна державність в тій чи іншій формі. Першою ознакою будь-якої держави є територія. Тому територіальні претензії є основою приблизно 2/3 всіх етнічних конфліктів на теренах колишніх радянських республік. Це вимоги щодо зміни меж, відтворення втрачених національних утворень, повернення репресованих народів на колишні місця проживання та ін.
Отже, факторами виникнення етнонаціонального конфлікту можна вважати:
- певний рівень національної самосвідомості, достатній для того, щоб етнос міг усвідомити ненормальність свого становища;
- скупчення у суспільстві небезпечної критичної маси реальних проблем і деформацій, щовпливають на всі сторонни національного буття;
- наявність конкретних політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших чинники.
Протииборчі сили етнонаціонального конфлікту ставлять перед собою основну мету – набуття політичної влади, державності, реалізацію права на самовизначення. Разом з тим вирішуються і соціально-економічні, культурно-мовні, територіальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші проблеми.
Такі конфлікти, як правило, закінчуються:
- перемогою однієї сторони над іншою, часто такі перемоги дуже відносні і супроводжуються тривалою та кривавою партизанською війною з перемінною активністю. Перехід до дипломатичних методів вирішення проблеми зазвичай лише консервує проблему і за сприятливих умов етнонаціональних конфлікт може спалахнути з новою силою.
- компромісом – згодою, порозумінням з противником, що досягнуто шляхом взаємних поступок.
Компроміс у політичній взаємодії є однією з суттєвих ознак демократичного суспільства, втім, у взаємодії етнічній, що початково є потенційно конфліктною це часто не так легко впровадити. Визначальним принципом компромісу є готовність учасників процесу погоджуватись на взаємні поступки, вміти жертвувати певною другорядною часткою своєї позиції заради досягнення згоди у головному, для встановлення взаємної прийнятності намірів та рішень. Компроміс є важливим засобом запобігання соціально-політичним, етнічним, міжнародним зіткненням, пом’якшення конфронтації, подолання внутрішньополітичних криз, уникнення розколу в суспільстві, в нашому випадку за етнічною та національною ознакою. Він буває можливим, коли його наслідком постає можливість уникнути втрат більших, ніж жертви компромісу. Політика компромісу є нагальною вимогою сучасних етнонаціональних процесів та етнічної взаємодії, коли за умов можливої конфронтації будь-який безкомпромісний, непоступливий, “принциповий” курс, заснований на негнучких ідеологічних настановах та принципах, на “неухильній послідовності”, призводить до ізоляції певних спільнот і до виникнення кризових станів в них та між ними.
Попри це, поступка залишається причиною для розгортання нових та старих конфліктів, що можуть ґрунтуватися на історичних факторах виправити які неможливо або ж можливо вирішити лише осягнувши всі ризики від наслідків можливого конфлікту. В будь-який час “поступками” можуть скористатися радикальні сили, що визнають лише безкомпромісне досягнення мети, будь-які зацікавлені в продовженні конфлікту сторони, що скористаються “поступками”, як аргументом для виправдання одно і багатосторонньої міжетнічної агресії і як наслідк чергове переведення етнонаціонального конфлікту в активну фазу.
- консенсусом, близьке до компромісу визначення яке, втім, необов’язково базується на принципі поступок, а може передбачати інший варіант вирішення проблеми, який задовольняє сторони конфлікту.
Нажаль, в сфері етнонаціональних конфліктів компроміс та консенсус рідко стають вирішенням, позаяк, конфлікти, що ґрунтуються на сильних емоційних переживаннях та почуттях не мають місця для раціонального та холодного осмислення всіх ризиків та негативів. Здебільшого збіг думок в цих ситуаціях передбачає лише однаковий погляд на методи насильницької боротьби задля досягнення своїх цілей.
1.3. Класифікація етнонаціональних конфліктів
Етнонаціональні конфлікти, як різновид політичного протистояння, можна класифікувати за сферами прояву, цілями, обсягом застосування військової сили, територією розселення і проживання етносу, масштабами протистояння, їх формами та іншими. Отже, слід розглянути ці види детальніше.
За територією проживання:
- міждержавні: прикладом таких можуть слугувати міжетнічні конфлікти після розпаду Соціалістичного Блоку, коли новоутворені національні держави конфліктували за спірні території або ж намагалися втримати під контролем області де переважає етнос сусідньої країни. Також, держава, що не приймає безпосередню участь в конфлікті, надає різного роду допомогу одній зі сторін внутрішнього конфлікту іншої країни, в нашому випадку підтримує власний етнос за своїми межами, що також можна класифікувати як міждержавний конфлікт.
- регіональні: етнічні конфлікти як правило мають затяжний характер і мають безпосередній вплив на систему міжнародних відношень. Територіально такі конфлікти охоплюють великі обсяги географічного простору (регіони) і втягують у свою орбіту великі маси людей. Формування образу конфліктної ситуації у народі здійснюється політичною елітою або радикально налаштованими національними силами, що мають ідеологічне обґрунтування своїх дій, в цей процес активно залучають ЗМІ, а також інши засоби і методи інформаційної війни.
Відкрито конфліктна взаємодія в регіональних конфліктах може протікати в різних формах: ідеологічному протиборстві; економічні санкції; війні та локальних збройних конфліктах.
- між центром і регіоном: напевне, найбільш поширене в етнонаціональній конфліктології явище, зазвичай до них відносять регіональний сепаратизм, що може тривати століття або ж бути швидкоплинною національно-визвольною боротьбою певного народу з метою здобути свою національну державу. Для федеративних держав вкрай необхідно всіма методами боротися з подібним явищем, позаяк, відторгнення або здобуття незалежності певним регіоном може дати ланцюгову реакцію, що призведе до загибелі всього державного утворення.
- місцеві: трапляється, коли різні етноси, що чітко ідентифікують свою етнічну приналежність не мають чітких географічних кордонів розселення і проживають пліч-о-пліч, враховуючи, що певний етнос не має аж надто значної кількісної переваги. Приводом до ворожнечі можуть слугувати різні об’єктивні та суб’єктивні явища. Набуваючи активної фази такі конфлікти часто супроводжуються взаємними чистками за етнічною або релігійною приналежністю, що призводять до масової загибелі мирного населення.
За мотивами виникнення:
- територіальні: питання території в міжнародних відносинах традиційно, були предметом суперечностей між державами, з початком формування етносів та їх вищих форм – націй, питання спірних території набуло сакрального змісту для багатьох народів, що вели за неї криваві та безкомпромісні війни
- економічні: низький соціальний рівень життя громадян певної національності пов’язаний з їх етнічною приналежністю, коли політична еліта країни цілеспрямовано блокує доступ певного етносу до соціальних благ (освіти, роботи, медичного обслуговування і так далі), прикладом може слугувати режим Апартеїду в Південній Африці. Етнонаціональні економічні конфлікти часто пов’язані з проявами дискримінації до певного етносу. Втім, приводом до конфлікту можуть бути і виключно економічні проблеми, коли в централізованій державі розподіл дотацій йде з центру і потенційно заможніші регіони отримують менше фінансових надходжень ніж надають центру. Прикладом може слугувати конфлікт Каталонської автономії в Іспанії, яка вимагає від влади надати їм право самим розподіляти податки зібрані в регіоні, що слугуватиме їх економічному розвитку.
- політичні: визначення широкого сенсу, що передбачає конфлікти різного ступеня напруженості між учасниками політичного процесу, в нашому випадку певних етносів. Конфлікт невід’ємний атрибут політичного життя. Найбільше суспільних конфліктів концентруються в сфері політики, в якій і відбуваються сутички різних інтересів.
- історичні: протистояння ґрунтується конфліктах, що мали місце раніше і мали значний вплив на подальший розвиток країни чи етносу. Історичною пам’яттю часто аргументують конфлікти, що ґрунтуються на інших чинниках.
- ціннісні: розбіжності в цінностях не обов'язково ведуть до конфліктів, і люди різних переконань, політичних і релігійних поглядів можуть успішно працювати разом, і мати гарні відносини. Конфлікт цінностей виникає тоді, коли ці розбіжності впливають на взаємодію людей або ж вони починають "зазіхати" на цінності один одного.
- конфесійні: це зіткнення і протидія між носіями релігійних цінностей (від окремих носіїв - віруючих до конфесій), яка обумовлена відмінностями в їх світобаченні, уявленнях і ставленні до Бога, різною участю в релігійному житті.
За своїми характеристиками релігійні конфлікти є соціальними, оскільки сама релігія є духовною основою людського суспільства.
Релігійні конфлікти мають політичний аспект, оскільки більшість націй формувалася на основі однієї загальної релігії. Більшість сучасних конфліктів європейських і азіатських держав виникли через прагнення національно - релігійних меншин цих країн до політичної і релігійної незалежності. На сьогодні чисто релігійних конфліктів немає, за своїм змістом вони швидше національно-релігійні або релігійно-політичні.
Ідеологічний аспект виражається в різних поглядах на взаємозв'язок між релігією і політикою. Серед різноманіття різних поглядів можна виділити з даного питання три підходи. Перший підхід полягає в тому, що релігія і політика - це два різних світи, які не перетинаються. Другий підхід ряду дослідників стверджує, що релігія об'єднує людей для віддзеркалення зовнішньої загрози, подолання внутрішніх проблем. Третій підхід стверджує повну тотожність релігії з політикою.
Історичний аспект дозволяє точніше розібратися з генезисом конфліктів, а так само із зовнішніми межами у просторі та часі. Наприклад, існують так звані "вікові конфлікти" між церквою і державою, між світовими релігіями, які продовжуються впродовж всього періоду існування цих вірувань у всіх країнах світу. Є конфлікти, які мають конкретну межу, наприклад, конфлікт, пов'язаний з розколом церков в 1054 р. Будь-яка релігія має історичний характер.
За сферами прояву:
- соціально-побутові: руйнування сформованої системи взаємодії між етнічними групами та індивідами;
- соціально-економічні: конфлікти, що проявляються в соціально-економічних відносинах між етносами з приводу розподілу економічних ресурсів, варто пам’ятати, що економічна складова присутня майже в будь-яких соціальних конфліктах;
- культурно-мовні: – це соціальний конфлікт, пов’язаний з мовно-культурною політикою держави. Його причини можуть бути в економічній, політичній, соціальній, релігійній сферах, однак конкретної форми він набуває у зв’язку з мовним питанням. Іноді причини конфлікту можуть бути зосереджені лише в мовно-культурній площині, тобто саме культурна політика мовної групи, що домінує виявляється тою точкою біфуркації, з якої виростає конфлікт. Однак часто трапляється, що про реальні причини конфлікту свідомо забувають або замовчують і зводять лише до проблеми мовної політики;
- територіально-статусні: боротьба за зміну кордонів або підвищення територіального статусу, надання ширших повноважень області або регіону;
- сепаратистські: прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення й створення нової держави.
За цілями:
Реалістичні та нереалістичні конфлікти.
За методами:
- насильницькі конфлікти: ґрунтуються на насильницькому розв’язанні суперечностей, шляхом руйнування всіх структур протилежної конфліктної сторони.
- ненасильницькі конфлікти: допускають декілька варіантів вирішення конфлікту за рахунок взаємної зміни цілей учасників конфлікту, термінів, умов взаємодії.
За обсягом використання військової сили:
- мирні;
- одноактні: мінімальне використання військової сили;
- військові: широкомасштабне використання військової сили, що супроводжується військовими зіткненнями.
По вертикалі:
- між центром та адміністративною одиницею;
- між регіональними та місцевими органами влади.
По горизонталі:
- між группами корінних і некорінних національностей;
- мікроконфлікти на особистісному рівні.
Будь-який конфлікт на етнічному підґрунті обумовлений перш за все двома причинами – глибокою економічною або політичною кризою та ослабленням державної влади. Основними факторами негативного розвитку етнополітичної ситуації найчастіше є:
- підривна діяльність сепаратистів, розрахована на провокування конфліктів на міжетнічному підґрунті;
- зростаюча етнічна відособленість титульних націй під прикриттям побудови власної державності та самовизначення народів (ти́тульна на́ція — частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави);
- зростаюча етнічна відособленість національних меншин, що супроводжується сепаратистськими вимогами про відокремлення й утворення національних районів, автономій, територій, під приводом необхідності збереження народних звичаїв і традицій, національної мови, місцевого самоврядування;
- зміщення традиційного міжетнічного балансу (у структурах влади, бізнесі, національно-етнічному складі населення) у бік титульної нації або мігрантів, звідси – посилення напруженості в суспільстві. Іноді політика держави спрямована на профілактику конфліктів з національними меншинами призводить до того, що дискримінованою стає саме титульна нація. Частково це можна спостерігати в Російській Федерації, коли на керівні посади середньої ланки цілеспрямовано обирають вихідців з Кавказу, а на виконавчі робочі професії набирають вихідців з Середньої Азії, за їх дешеву робочу силу. В такій ситуації саме росіяни виглядають найбільш обмеженим в можливостях етносом.
- відсутність добре продуманої федеральної національної політики;
- нестабільна політична та соціально-економічна ситуація в місті, районі, регіоні, країні;
- неконтрольовані процеси міграції і пов'язана з цим криміналізація етнічних діаспор;
- корупція, крадіжки і розбазарювання державних коштів органами місцевого самоврядування та державної влади;
- епізодичність заходів, які здійснюються органами державної влади і місцевого самоврядування з протидії екстремізму на етнічному підґрунті;
- високий рівень безробіття і, відповідно, низький життєвий рівень населення як живильне середовище для формування кризових міжетнічних процесів.
1.4. Основні методи вирішення етнічних конфліктів
Будь-який конфлікт, а особливо міжнаціональний, найкраще попередити, не доводити до його виходу з латентної стадії. Крім загальних прийомів і способів роботи з конфліктами, існує цілий ряд профілактичних засобів запобігання конфлікту:
1. Необхідно зрозуміти суть національного конфлікту і використовувати методи національної політики. Етнічним групам повинні бути створені гарантії щодо їхніх інтересів. Але варто розуміти, що будь-які обмеження так чи інакше ведуть до напруження;
2. Стратегічною метою національної політики держави має бути прагнення до усунення розходжень між регіонами, де живуть різні етнічні групи;
3. Враховуючи важливість економічного фактора, необхідно пам'ятати, що домінантою етнічних конфліктів завжди виступає політика;
4 Важливим для поліетнічних держав є проблема взаємин центру з регіонами. Наповнення достатніми політичними й економічними повноваженнями національних регіонів дозволить відсунути на другий план чисто етнічний аспект;
5. Екстремісти використовують національну ідею у своїх інтересах тільки тоді, коли для цього є явні або приховані провали в національній політиці, тому в центрі уваги повинні бути "болючі точки". Розв'язання цих проблемних вузлів може позбавити базу для національно орієнтованих радикалів.
Постійне удосконалення практики розв'язання етнонаціональних конфліктів дало можливість появі так званих альтернативних методик. Суть цього методу у використанні нестандартного, неординарного набору варіантів рішення конфліктів, наприклад, "територія в обмін на мир", економічні або територіальні поступки в обмін на пільги, відновлення прав конкретної етнічної групи.
Дуже важливо вирішити етнонаціональний конфлікт, якщо він вже почався, до моменту коли взаємне насилля перейде точку неповернення. Певні способи вирішення етнічних конфліктів є:
1. Повне ігнорування противника, відсутність реакції на дії протилежної сторони.
2. Еміграція представників окремих етнічних груп.
3. Очікування змін та більш сприятливих умов для вирішення конфліктної ситуації.
4. Переговори між сторонами конфлікту, які організовують самі учасники конфлікту.
5. Арбітраж. Передбачається передача спору третій стороні для аналізу, а її рішення має бути беззаперечним для учасників конфлікту.
6. Примирення. З метою примирення створюються примирні комісії-посередники, а сторонни йдуть на контакт одна з одною. Посередник при цьому повинен дослідити факти, що викликали конфлікт, та виробити теоретичні й практичні рекомендації для його вирішення.
У будь-якому випадку в ході вирішення конфліктної ситуації необхідно дотримуватися певних правил, а саме:
1) зменшити емоційне напруження конфліктуючих (наприклад, інформацією про наміри);
2) чітко визначити предмет спору і тим самим локалізувати конфлікт;
3) встановити правила і норми взаємодії конфліктуючих сторін;
4) організувати діалог між конфліктуючими сторонами і відкрито інформувати громадськість про позиції сторін і заходи щодо врегулювання конфлікту;
5) відокремити проблеми від суб'єктивної зацікавленості учасників конфлікту і зосередити увагу на їх вирішенні.
Проблему престижу, символів та емоційних переживань в зв’язку з яким-небудь моментом в історії етносу, на відміну від матеріальних інтересів, що найчастіше лежить в основі соціальних конфліктів, розв'язати набагато складніше, тому що символічні вимоги неможливо перерозподілити або вирішити через компроміс.
Оскільки етноси, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набуваютьміжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати і через помилки, допущені в політиці центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їх економічного розвитку тощо.
Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає у тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності та зробити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних формах. Повною мірою це стосується й демографічних конфліктів, зокрема, так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між ними були завжди, але в окремі періоди суспільного розвитку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60-70-х років, масові альтернативні рухи тощо. Схоже явище можна спостерігати і в Україні в наш час, коли середній вік проукраїнських солдат в добровольчих батальйонах складає 18-30 років, а вік бійців сепаратистських угрупувань на Сході коливається в середньому від 40 до 50 років, покоління молодої незалежної держави протистоїть людям зі сформованою радянською ідентичністю.
Форми прояву етнонаціональних конфліктів Природа етнонаціональних конфліктів пояснюється характером етносів і націй як державно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних спільнот людей, комплексних, багатосторонніх взаємовідносин між ними. Зрештою, конфлікти зароджуються на підґрунті суперечностей між інтересами етнонаціональних спільнот. Інтереси ж формуються: для етносу - як інтереси замкнутої групової організації людей і групового мислення, де індивід не відокремлює себе від групи, і для нього будь-яка інша група є ворожою, "чужою" по відношенню до своєї, для нації - як інтереси ширшої, не замкнутої, але все ж таки відокремленої, самостійно існуючої, державно оформленої спільності, яка набуває своєї соціально-економічної та соціокультурної основи. Протистояння етносів породжується їх груповою замкнутістю, відсутністю спільних цінностей, що спонукають їх до взаємної співпраці. Єдині релігійні вірування або тривале співіснування в рамках якого-небудь соціального простору можуть блокувати ворожість етносів і створювати передумови для їх злиття (як це відбувалося в Європі). Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність - політична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов'язані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному розвитку національних спільнот і викликає протиборства. Причому ущемлення інтересів може виявлятися й усвідомлюватися в різних сферах життя, не обов'язково в політиці. Поле конфлікту формується в різних ракурсах. Джерелом його може бути будь-яка історична проблема, яка має бути вирішена; захоплення території - життєвого простору етносу; руйнування його системи культурних цінностей і нав'язування чужих цінностей; деградація з вини іншого екологічного середовища; господарсько-економічна експансія; мовна нерівноправність та ін. Оскільки втілюється національна ідея, її націоналізм, завжди пов'язаний з конкретною етнонаціональної спільністю, так чи інакше відображає потреби й інтереси останньої, то в історії існували й існують різноманітні види націоналізмів. В Індії, скажімо, - це індуський, мусульманський і сикхський націоналізми. У країнах Близького Сходу існує націоналізм арабський, що також представлений у різних проявах. Націоналізм в Західній Європі був одним з чинників Другої Світової війни, а саме нацизм, що став причиною масових жертв та геноцидів. У республіках колишнього СРСР дозріли численні націоналізми (український, молдавський, вірменський та ін.), які зруйнували, врешті-решт, велику тоталітарну країну і стали джерелом національно-етнічних конфліктів. Національні рухи, так само як і конфлікти, агентами яких вони є, та націоналізми, що лежать в їх основі, не завжди є руйнівними. Коли із форм визвольної боротьби вони перетворюються у форми насильницького утвердження панування однієї нації над іншими (вкрай радикальна форма націоналістичного руху - нацизм), то вони стають руйнівними. Межа між національним та націоналістичним рухами відносна: перехід першого у другий зумовлюється протиставленням національного демократичним принципам, прагненням до незалежності і самостійного розвитку національно-етнічної спільності за рахунок обмеження, а то й нехтування демократичних норм суспільного життя для інших, проголошення інтересів цієї спільності єдино законними та вищими. У кінці 80-х - на початку 90-х років у радянському суспільстві виявилося три типи етнонаціональних конфліктів. Один з них сформувався між радянською багатонаціональною спільнотою, яка представлена єдиною федеративною державою з домінуючим російським народом, і національними групами, які мали формальну державну самостійність (у вигляді союзних республік). Зважаючи на різноманіття цих груп, загальний тип конфлікту конкретизований у специфічних видах, кожен з яких по-своєму формувався, розвивався і завершувався. Водночас, їм були притаманні деякі спільні риси. В основі цього типу лежить прагнення до територіально-державного самовизначення націй, які сформувалися в радянський період. Ідея національної держави (держави корінної нації) складає політичну сутність націоналізму, якою керувалися колишні радянські народи під час боротьби за демократичне оновлення своїх республік, звільнення від бюрократичного диктату Союзного центру. Такі процеси виникали і розвивалися на підґрунті національних відмінностей - історико-культурних, мовних, конфесійних, територіальних. Однак основною причиною виявилися бюрократична адміністративна система (авторитаризм) в управлінні країною і пов'язана з нею інтернаціоналізація суспільного життя, ігнорування об'єктивних законів співвідношення інтернаціонального та національного в соціально-економічному, політичному і культурному розвитку республіканських спільнот. Другий тип конфлікту - всередині республік: між так званою корінною національністю і національними меншинами. У кожної колишньої союзної республіки після її відокремлення від Союзу утворилися такі меншини з числа російськомовного населення та інших етносів. І в переважній більшості виникли незалежні держави, в яких стали формуватися подібні конфлікти. Третій тип конфлікту характеризував (і сьогодні характеризує) етнонаціональні відносини всередині власне СРСР. Це конфлікт між утвореннями, які до "перебудови" не мали статусу державності, колишніми автономіями як суб'єктами рсійської Федерації та російським співтовариством у цілому.