Розділ II Етнонаціональні конфлікти в світі

2.1.Англія - Північна Ірландія
Конфлікт розв’язався на етно-політичному ґрунті: бажання ірландських націоналістів (переважно католиків) у Північній Ірландії, що належить до Великої Британії, об'єднатися з незалежною Ірландією, при одночасному переслідуванні з їхнього боку юніоністів, які прагнули зберегти край у межах Сполученого Королівства. Конфлікт супроводжувався масовими для Європи того періоду жертвами, понад 3500 людей. Не вичерпаний і досі, регулярні виступи етнічних ірландців зазвичай закінчуються масовими сутичками з поліцією. Цей конфлікт асоціюється в першу чергу з сепаратистською організацією IRA (Ірландська Республіканська Армія), що вела і веде (хоча і не так активно) збройну боротьбу за незалежність Північної Італії, ідеологічно бійців IRAможна класифікувати як лівих націоналістів. Північна Ірландія є найбільш нестабільним регіоном Об’єднаного Королівства і в економічному плані, тому етнонаціональний конфлікт в цій області пов’язаний саме з насиллям.
В той час як заможна Шотландія, що вже багато століть не веде безпосередньої боротьби з центральною владою в Лондоні, обрала ненасильницький спосіб здобуття незалежності і вже котрий рік намагається провести місцевий референдум з вимогою надати регіону більше повноважень аж до повної незалежності. Попри першочерговий скептицизм до даного рішення, рух за референдум в Шотландії набирає обертів і, можливо, незабаром матиме успішний результат для шотландців.

2.2.Франція – Корсика
Унікальність історії острову Корсика полягає в тому, що на невеликій за обсягами території відбувалися безпрецедентні за інтенсивністю та масштабністю в часовому плані військові територіальні, релігійні та етнічні конфлікти з найрізноманітніших причин. Історія нескінченних корсиканських воєн налічує тисячі років протистояння. З давніх-давен острів був місцем де контактувала та змішувалась велика кількість народностей. Корсика пережила навалу фінікійців, карфагенців, римлян, вандалів, готів, арабів. Все це наклало відбиток на формування антропологічного типу корсиканського етносу але остаточно свою географічну та культурну приналежність Корсика здобуває лише в 1051 році, коли островом заволодівають пізанці. З тих часів і до XVIII століття Корсика являється частиною Італії, а мовою стає італійський діалект корсо.
В подальшому для Корсики стали характерні такі риси: постійна боротьба багаточисельних партій та угрупувань північної та південної частини країни, що провела певну демаркаційну географічну лінію корсиканських міжусобиць. Все це стало причиною формування особливого для корсиканського етносу менталітету гордого та запального, для них характерні так-звані вендетти, кровні помсти накшталт тих, що практикуються в кавказських народів. В 1077 році корсиканці признають своїм правителем Папу Римського, але світські італійські правителі продовжують боротьбу за острів. За острів з перемінним успіхом змагаються пізанці, генуезці, арагонці. В історії Корсики мав місце випадок коли острів був повністю проданий банку «Банко де Сан-Джорджіо” зі всією власністю та населенням, як бачимо італійські банки цього періоду були настільки впливові, що могли бути повноцінними політичними гравцями на рівні тогочасних країн. Надалі острів оголошується французьким володінням, боротьба французів, генуезців та корсиканців не припиняється ні на мить.
Після низки повстань, 1768 року Корсика була продана, і увійшла в склад Французького королівства, 1796 року Корсика остаточно передана Франції, спротив корсиканців тривав лише три роки. Лідер повстанців помер, а до влади прийшов Наполеон Бонапарт, що в їх очах був національним героєм із за свого корсиканського походження.
Початком сучасного французько-корсиканського етнонаціонального конфлікту стали роки Великої депресії. Криза, що вдарила по всьому світі особливо відбилася на корсиканських рибалках, що все більше втягувалися в контрабандну торгівлю. Поступово пробуджувалась і національна самосвідомість. Першим провісником корсиканського націоналізму став письменник та політик Петру Джоваччіні, фашист і палкий прихильник Беніто Муссоліні, що був ідеологом італійського іредентизму. В результаті війни Італія була розгромлена і острів знову перейшов під владу Франції, Джоваччіні запроторений у в’язницю.
Дуже сильний удар по самосвідомості корсиканці отримали під час розпаду французької колоніальної імперії. Корсиканці складали достатньо велику кількість колоніальної адміністрації (20% при 1% чисельності населення Корсики в Метрополії), і розпад колоніалізму змусив багатьох з них повернутися на Батьківщину. Під час Алжирської кризи Корсика була єдиним департаментом Франції, що підтримав колоністів і армійські частини в їх вимогах. Після падіння режиму Четвертої республіки, і остаточної незалежності всіх колоній, на Корсику переселили велику кількість репатріантів, що до 1965 року склали четверту частину населення острову.
В шістдесяті роки з’являються перші сепаратистські руки корсиканців, такі, як Аксьон Режьоналіст Корсікен (ARC) або ж Корсиканський національний фронт. Вони були засновані корсиканськими інтелектуалами, що виступали за культурну та мовну автономію. В результаті принципової позиції Франції не прислухатися до вимог корсиканців, рух ARC. Після ряду протестних акцій проливається перша кров, що стає початком насильницького протистояння.
4 травня 1976 року колишні члени ARC заснували Національний фронт звільнення Корсики (FLNC), котрий одразу заявив про себе серіями вибухів в громадських місцях і продовжив боротьбу здебільшого терористичними методами. В цей час загально корсиканський протест починає зменшуватись, культурні та соціальні проблеми населення починають вирішувати, в зв’язку з цим згасає і підтримка населення до FLNC. Етнонаціональний конфлікт стає компетенцією законспірованих груп корсиканських радикалів які фінансуючись з кримінальної діяльності вже не могли інтегруватися в мирне суспільство, що стало причиною продовження терористичної діяльності. FLNC пережив цілу історію розколів та занепадів але остаточно розбитим так і не був, нещодавно організація заявила про об’єднання і новий “наступ на французьку окупацію”. Бойовики FLNCпровели сотні терактів, одного разу було підірвано одночасно 99 французьких держустанов, сотні нападів на працівників французької адміністрації, чиновників, жандармів.
Аналізуючи історію Корсики умови її формування в ході безперервних воєн, можна зробити висновок, що на цій потенційно конфліктогенній території етнонаціональні конфлікти вичерпати практично неможливо.

2.3. Іспанія – баски
Баски - народ, що проживає в Північній Іспанії і південно- західній Франції . Точної версії їх появи в Європі немає, але достовірно відомо, що вони проживають тут вже більш як 40 тисяч років і являються найбільшим корінним народом Європи, що зберігся і в наш час. Вважається , що мова басків ( еускара , euskara ) - єдиний вцілілий з доїндоєвропейськоєї епохи в Європі. Достовірно відомо і те , що баскська мова походить від аквитанскої мови.
В Іспанії баски населяють провінції Біскайя , Гипускоа , Алава та Наварра , у Франції - райони Лабур , Суль і Нижня Наварра в департаменті Атлантичні Піренеї . За різними оцінками , чисельність басків в Іспанії становить від 600 тис. до 1.8 млн. чоловік і більше , у Франції - від 90 тис. до 150 тис. чоловік.
Три провінції Іспанії - Алава, Біскайя і Гипускоа - мають статус автономної області , так-звана Країна басків ( Еускаді ) .
Вперше незалежність Країни басків була узаконена в 1425 році, але згодом баски втратили це право і лише в 1936 році в період Другої Республіки автономія Країни басків була відновлена - у неї був власний уряд і парламент. Однак в 1937 році франкистским декретом автономія цієї області знову була ліквідована .
Майже сорок років баски вели боротьбу за відновлення своїх прав. 8 грудня 1979 був прийнятий закон про статус автономії Країни басків , за яким провінції Алава , Гипускоа і Біскайя увійшли до складу Регіонального автономного об'єднання Країни басків.
Країна басків в якості автономного регіону користується вельми широкими правами: її жителі обирають власного президента і свій парламент , в регіоні діє власна система податків , є власні поліцейські сили , влада регіону самі здійснюють контроль за ситуацією у сфері освіти , а викладання в школах ведеться баскською мовою , більшість радіостанцій і телеканалів , що віщають в автономії , також ведуть свої передачі баскською мовою . Однак незважаючи на це , існуючий етнонаціональний конфлікт у Країні басків - один з найбільш помітних в сучасній Західній Європі.
В основі конфлікту - прагнення частини радикально налаштованих басків добитися повної незалежності. Основна мета сепаратистів - створення незалежної "Великої Еускаді - Країни басків " , яка повинна об’єднати ряд провінцій північної Іспанії, південної Франції, а також іспанську область Наварра. У цьому конфлікті помітну роль відіграє соціалістична радикальна організація Euskadi Ta Askatasuna ("Еускаді та Аскатасуна" "Вітчизна і свобода басків"), відома під абревіатурою ЕТА.
ЕТА була заснована баскськими сепаратистами в 1959 році для боротьби за національне самовизначення. З 1968 року організація використовувала тактику терористичних актів, які вона проводила по всій Іспанії. З кінця 1960 по 2006 рік ЕТА взяла на себе відповідальність за ліквідацію майже 900 осіб, серед яких були політики, представники поліції, прокуратури та бізнесмени.
Політичним крилом ЕТА є партія " Еррі Батасуна" (Народна єдність), заборонена Верховним судом Іспанії в 2003 році.
Як показують опитування, більшість іспанців виступає за мирні переговори з ЕТА. У вересні 2005 року стало відомо про "непрямі контакти" між владою та сепаратистами з метою почати офіційні переговори. 22 березня 2006 ЕТА заявила про "повне припинення вогню". В обмін на добровільну відмову від збройної боротьби бойовики зажадали від влади амністії для кількох сотень баскських ув'язнених, звинувачених в терористичній діяльності, а також легалізації "Батасуни".
Перші офіційні мирні переговори між представниками правлячої Іспанської соціалістичної робітничої партії і забороненої "Еррі Батасуна" почалися 6 липня 2006 року. 30 грудня 2006, після теракту в мадридському аеропорту Барахас, здійсненого бойовиками ЕТА, переговори були припинені.
Згідно опублікованому дослідженню Європолу, ЕТА як і раніше має "значний людський потенціал" серед молоді Країни басків, а також серед досвідчених бойовиків, які в минулому змушені були виїхати з країни. На думку Європолу, ЕТА "виявляє тенденцію до експансії в інші країни Європи, зокрема, до Німеччини, Португалії, Нідерландів та Бельгії, куди вона направляє своїх членів, щоб під виглядом легальної діяльності створити нову інфраструктуру організації". Європол не виключає, що в майбутньому терористи ЕТА можуть активізувати свою діяльність проти Франції, яку вони у своїх документах називають таким же "ворогом баскського народу", як і Іспанію.

2.4.Туреччина – курди
На початок XXI століття курди залишаються найбільшим з народів без власної державності. Севрська мирна угода між Туреччиною та Антантою (1920) передбачала створення незалежного Курдистану. Однак ця угода так і не набрала чинності й була анульована після підписання Лозаннської угоди (1923). У 1920—1930-ті роки курди кілька разів безуспішно повставали проти турецької влади.
У 1961 році почалось курдське повстання в Іраку, що з перервами тривало кілька десятиліть. Зростання курдського націоналізму призвело до виникнення у 1978році Курдської робітничої партії (КРП) — військово-політичної організації марксистського спрямування, що ставила собі на меті суверенну державу курдів у Туреччині. У той самий час турецьких курдів переслідували: використання курдської мови було заборонено, а сама курдська національність не визнавалась (офіційна влада стала називати курдів «гірськими турками»). 15 серпня 1984 року КРП почала партизанську війну у південно-східних провінціях Туреччини.
Для боротьби з партизанами було залучено регулярну турецьку армію, у 1987 році у цьому регіоні введено надзвичайний стан. КРП також розгорнула терористичнукампанію, організовуючи вибухи у турецьких містах та напади на громадян Туреччини в інших країнах. Основні курдські бази розташовувались на півночі Іраку. За угодою між урядами двох країн, турецькі сили безпеки мали право вторгатись на територію Іраку, переслідуючи партизанські загони . Упродовж 1990-их років Туреччина провела цілу низку воєнних операцій в Іраку (найбільші у 1995 і 1997 роках).
Найбільшим успіхом Туреччини у боротьбі проти КРП стало захоплення турецькими спецслужбами лідера цієї організації Абдулли Оджалана у Кенії (лютий 1999року). З цього моменту партизанська боротьба КРП пішла на спад. На початку 2000-их бойові дії на південному сході Туреччини практично припинились, однак у 2005—2006 роках партизани знову активізувались. Як і раніше, вони діяли з баз на півночі Іраку. У лютому 2008 року турецька армія провела найбільшу операцію проти цих баз за останнє десятиліття.

До 2008 року число загиблих у бойових діях оцінюється приблизно у 40 тисяч чоловік.

2.5. Греція та Туреччина – Кіпр
Основним подразником греко-турецьких відносин після 1950-х років став Кіпр. На той час острів перебував під протекторатом Великобританії, грецьке населення острова нараховувало 82% відсотках від загальної чисельності населення. Також переважна частина греків-кіпріотів бажала возз'єднання із Грецією. З цього приводу вже в 1930-х роках проводились акції громадянської непокори в Нікосії, проте уряд Греції, перебуваючи в залежності від Великобританії, жодного разу не підтримав греків-кіпріотів.

Кіпрське питання постало знову, коли греки-кіпріоти на чолі із архієпископом Макаріосом III уклали союз із Грецією, а народно-визвольний рух ЕОКА поставив собі за мету звільнення від британського колоніального панування та взяти курс на енозіс з Грецією. Нарешті прем'єр-міністр Греції Александрос Папагос виніс Кіпрське питання на розсуд Організації Об'єднаних Націй. Тим часом 1955 року відбувся Стамбульський погром, у відповідь на який Греція припинила дипломатичні відносини з Туреччиною, і таким чином розпався союз, укладний за Балканським пактом 1953 року.

1960 року винесене компромісне рішення стосовно Кіпру: він проголошений незалежним. Грецькі та турецькі війська висадились на острів, щоб захистити свої області. Прем'єр-міністр Греції Константінос Караманліс був головним ідеологом плану, що призвів до негайного поліпшення відносин з Туреччиною, особливо після того, як Аднан Мендерес був усунений від влади в Туреччині.

Впродовж 1963—1964 року на острові виникали нові заворушення. 30 грудня 1963 року архієписком Макарій ІІІ запропонував 13 конституційних поправок, які дозволили б нормальне функціонування Кіпру.
Проте Туреччина зайняла безкомпромісну позицію проти зближення Кіпру і Греції і фактично зробила війну невідворотною. В серпні 1964 року турецькі літаки бомбардували грецькі загони на підступах до села Еренкьой, окупованого на Кіпрі турками. Внаслідок конфлікту грецька меншина в Туреччині зазнала нової кризи, багато греків втекли з країни, лунали навіть погрози вигнати Вселенського патріарха ізКонстантинополя. Врешті-решт втручання Організації Об'єднаних Націй призвело до іншого компромісного рішення.

Небезпека Кіпрської суперечки була дещо послаблена ліберальним грецьким урядом Георгіоса Папандреу, але в квітні 1967 року у Греції відбувся військовий державний переворот, до влади прийшла хунта «чорних полковників». Зовнішня політика хунти була незграбною, періодично виникали нові конфлікти з Туреччиною. Водночас Туреччина справедливо підозрювала, що грецький режим планував переворот на Кіпрі для об'єднання держави із Грецією.

15 липня 1974 року на Кіпрі відбувся державний переворот за підтримки грецької військової. Президент Макаріос був відсторонений від влади і був вимушений втекти до Лондона, до влади прийшла націоналістична група ЕОКА Б, яка виступала за енозіс з Грецією. Президентом призначений Нікос Сампсон, колишній член ЕОКА.

За таких умов Туреччина вторгалася на острів 20 липня 1974 року, користуючись положеннями Цюрихсько-Лондонськими угодами, нібито для відновлення попереднього законного режиму в республіці, який існував до перевороту. Висадка турецьких військ відбулась в місті Кіренія. Це вторгнення перетворилося на постійну окупацію північної частини острова, а саме 37% від загальної його площі. Греки-кіпріоти були вигнані.

Війна між Грецією та Туреччиною знову стала неминущою, проте черговий переворот Сампсона зазнав невдачі, а архієпископ Макаріос III повернувся до країни і зайняв президентський пост. Військова хунта чорних полковників після невдачі на Кіпрі зазнала поразки, і 24 липня країна повернулась до демократії. Проте непоправна шкода греко-турецьким відносинам була нанесена, а Турецька Республіка Північного Кіпру донині залишається визнаною тільки Туреччиною, світове співтовариство вважає цю територією окупованою Туреччиною.

2.6. Етнонаціональні конфлікти на пострадянському просторі
XX століття ознаменувалося не тільки розширенням міждержавних культурних зв'язків та об’єднанням Європи, а й розпадом багатонаціональних держав, агресивним націоналізмом та міжетнічними війнами.

Незрівнянно гостріше й болісніше пережили «вибух» етнічності країни колишнього СРСР.
Також це призвело до широкомасштабної стихійної міграції і недобровільних переміщень населення, що торкнулося мільйонів людей.
І сьогодні події, які у республіках СНД, свідчить про дезінтеграційних руйнівних тенденціях, загрозливих новими конфліктами. Тому проблеми вивчення їх історії, механізмів їх попередження й врегулювання як ніколи актуальні.
Етнонаціональні конфлікти виразилися у великих та малих війнах на етнічному та територіальному грунті в Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Молдові, Чечні, Грузії, Північній Осетії та Інгушетії, наслідком конфліктів стали масові вбивства та жертви серед мирного населення.

2.6.1.Грузино-абхазький конфлікт
Є одним з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу. В умовах розпаду СРСР він привів до бойових дій і згодом до невирішеного замороженого конфлікту. Війна супроводжувалася сутичками різних політичних угрупувань в середині Грузії, що фактично призвело до громадянської війни. Скориставшись ослабленням центральної влади, Росія підтримала сепаратистів Абхазії та Південної Осетії і їм фактично вдалося відділитися від Грузії. Українські націоналісти з організації УНСО приймали участь у війні на боці Грузії аргументуючи це ти, що чим довше українці протримають фронт на Кавказі тим пізніше Росія почне підтримувати сепаратистів в Україні. Чеченці під керівництвом Басаєва, що в майбутньому воюватимуть з РФ, приймали участь у війні на боці Абхазії у так-званій конфедерації народів Кавказу.

2.6.2. Молдова - Придністров'я
Конфлікт між націоналістичною владою Молдови, що після розпаду СРСР орієнтувалася на Румунію та консервативного прорадянського крила придністровської промислової номенклатури, що складалася здебільшого з українців та росіян. Оскільки виробництво в Придністров’ї було направлено на ринок РФ та України придністровська еліта протистояла “румунізації”, що в кінцевому результаті привело до відкритого протистояння Молдови та ПМР, оскільки останню технічно підтримувала дислокована там 14 російська армія, ПМР вдалося здолати молдавські та румунські формування. Українські націоналісти в складі УНСО теж приймали участь в конфлікти на боці ПМР охороняючи тамтешні українські села. Кількість загиблих у конфлікті складає декілька тисяч чоловік, особливо важким був бій за місто Бендери, де загинуло близько 600 чоловік.

2.6.3. Вірменія - Азербайджан - Нагорний Карабах
Військовий конфлікт, що відбувався між вірменами та азербайджанцями з вересня 1987 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Нагірний Карабах давня етнічна територія вірмен, причиною конфлікту стала територіальна політика СРСР, що як завжди не враховувала етнічний фактор.
Нагірний Карабах був включений у склад Азербайджанської РСР, протистояння назрівало давно але пролилася перша кров лише 1988 року, що було пов’язано з ослабленням центру і як наслідок неможливістю втримати етнонаціональні конфлікти на окраїнах СРСР. Війна супроводжувалася масовими етнічними чистками з обох боків. Азербайджанська армія попри технічну та масову перевагу зазнала поразку від полувійськових партизанських формувань з яких тоді складалася вірменська армія. В результаті конфлікту загинуло до 50 000 чоловік. Україна технічно підтримувала Азербайджан неофіційно направляючи в країну танкові екіпажі та професійних льотчиків. Вірменія ж перемогла багато в чому завдяки підтримці Росії, в наслідок чого вона міцно закріпилась в її зоні впливу.

2.6.4. Чеченські війни
Військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською республікою Ічкерією. Російсько-чеченській війні передував громадянській конфлікт в Чечні між націоналістичними силами Президента Дудаєва та проросійською опозицією. Після повної поразки опозиційних польових командирів, російські війська вторглись в Чечню, що в результаті понесли величезні втрати на першочергових етапах конфлікту. Війна супроводжувалася особливою жорстокістю та етнічними чистками. Чеченці знищували російське населення Ічкерії, а росіяни в свою чергу вели артилерійські обстріли чеченських поселень наслідком яких були величезні жертви серед мирного населення. Кривавими були бої за столицю Чечні місто Грозний, бої за встановлення контролю на гірськими районами та теракти в російських містах. Перша Чеченська війна, що забрала життя майже ста тисяч чоловік, завершилася перемогою Чечні та укладенням мирного договору. В міжвоєнний період до влади в Чечні приходять радикальні ісламісти, значно зростає вплив польових командирів Басаєва та Хаттаба. Ісламістські формування з метою приєднати Дагестан, здійснюють вторгнення в прилеглі до Чечні села, щоб спровокувати загальне повстання у всій республіці, але російським військам вдається доволі швидко локалізувати бойовиків в Дагестані і розгорнути наступ на саму Чечню, взявши столицю починають протяжні бої в горах, чеченцям навіть вдається проникнути в тил федератам та знову взяти столицю Грозний, з перемінним успіхом війна закінчилася перемогою РФ. Результатом війни стали близько 50 000 загиблих.

ВИСНОВОК

В результаті виконаної роботи можна зробити певні теоретичні висновки.

Етнонаціональні конфлікти є невід’єдним наслідком взаємодії етнічних соціальних груп. Попри причини,що мають найрізноманітніший, глибокий чи поверхневий характер, конфлікт коріниться в самому факті існування різних етносів, що в процесі розвитку змушені боротися та взаємодіяти між собою. Попри загальну глобалізацію світової економіки та появу масової культури, що так чи інакше доторкнулася майже до всіх куточків світу, етнічність залишається одним з найважливіших факторів сучасної політики, а масштабних тенденцій спрямованих на зменшення етнічного фактору не помічено. Навпаки в світі, що активно уніфікується, перед індивідом гостро постає проблема власної ідентифікації . Після розвалу двополюсної моделі світу, можна було спостерігати хвилю етнічного націоналізму і як наслідок формування нових національних держав, що в політиці свого становлення орієнтувалися саме на національну ідентичність своєї етнічної групи. Весь цей процес проходив дуже болісно і супроводжувався масштабними жертвами та війнами.
Етнонаціональні конфлікти можуть мати складний характер але так чи інакше в них можна виділити свої закономірності в причинах появи та процесі розгортання, що може допомогти їх своєчасно локалізувати або не допустити. Аналізуючи історичні приклади наштовхуєшся на думку, що почавшись етнонаціональні конфлікти швидше консервуються аніж вирішуються, адже ризик їх розгортання жевріє постійно аж поки існують потенційні об’єкт та суб’єкт конфлікту.
Активні етнонаціональні конфлікти невід’ємно пов’язані із жертвами хоча б однієї сторони протистояння, що може набувати катастрофічних масштабів і забрати з собою мільйони людських життів. Національна політика ще не виробила якісних методів запобігти конфліктам. Політика мультикультуралізму в Європі зазнала краху і попри ліберальне спрямування європейських ЗМІ сполядається загальна хвиля піднесення ультраправих сил, що пов’язано насамперед з неможливістю мігрантів прийняти соціальні норми європейців. Проблема сепаратизму продовжує проявлятися в світі як і раніше і, там де вона ґрунтується на сформованій ідентичності певної соціальної групи, швидще за все вирішена не буде.
З утвердженням в суспільстві понять нація та етнічна приналежність, етнонаціональні конфлікти будуть лише актуалізовуватись, а це означає, що с майбутньому нас чекають нові і нові конфлікти. Це наштовхує на думку, що в масштабах народів діють ідентичні законам дикої природи принципи. В боротьбі за існування доводиться знищувати конкурентів, а виживає, як відомо, сильніший.