Дайте характеристику ролі гетьмана І. Мазепи в українській культурі

 

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам.

З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.

41. Зробіть аналіз творчого внеску Г. Сковороди в духовну культуру українського народу.

 

Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Освіту здобув у Києво-Могилянській академії.

У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання “придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій “Сад божественных песней” (1753-1785), а також численних музичних творів. Упродовж 10 років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрівного філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст.

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбный мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина — несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Біблію розглядав як міфологічний твір, що дозволяє розпізнати внутрішні закони, що керують буттям.

Щодо релігії Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. В цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, пов’язаного з традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства — “сродної” натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природнє покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству.

Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в “сродній” праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які грунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також і як великий педагог. На основі педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів – створення гармонійно розвиненої людини.

 

42. Розкрийте суть культурно-національного відродження другої половини XVII – початку XVIIІ ст.

 

На розвиток української культури другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. вплинула національно-визвольна війна 1648-1957 років та її наслідки. Знищення на українських землях польського феодально-шляхетського гніту і кріпосницьких порядків сприяло розвитку різноманітних напрямків творчості українського народу. Це сприяло становленню національної самосвідомості українців, а героїка національної боротьби стала лейтмотивом різноманітних жанрів літератури і мистецтва. Особливістю розвитку культурних процесів в Україні другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. було те, що попри розкол українських земель на Гетьманщину (Лівобережжя) і Правобережну та Західну частини, однак не була порушена єдність національної культури. Водночас спостерігався вплив культур сусідніх народів і держав, у складі яких українські землі перебували. Заслуговує на увагу й те, що у ХVІІІ ст. спадає провідна роль вищого духовенства, яке раніше впливало на освіту, книжність та виховання. Настав час зростання світської культури. Визначну роль в українських землях відігравала Києво-Могилянська академія та Львівський університет. Ще однією особливістю культурного розвитку українських земель було входження до культурного середовища як носія духовності українського народу козацької старшини, козаків та міщан. Цей період характеризується культурним злетом. Згодом, в умовах наступу на політичну автономію українських земель стало відчутним створення законодавчої бази, спрямованої на обмеження та заборону української культури та, пов’язаний з ним, відтік з України кращих представників української культури до Росії та закордону.

 

У Львові у 1661 р. уряд відкрив університет, перший в Україні.

З України до Москви направлялося дуже багато випускників.

У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, у 1726 – у Харкові, 1738 р. - у Переяславі. Таким чином, у першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти.

Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність і демократичний характер освіти.

Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи.

Осередком національної освіти й культури у Києві став однин з перших вишів у Східній Європі – Києво-Могилянський колегіум. У 1632 р. він був утворений на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври митрополитом П. Могилою. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». У 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною, укладати промови і вірші, у 8-12 класах вивчали богословські науки.

Наука:

У ХVІІІ ст. з філософії виокремлюється природознавство й математика.

Одним з перших у вітчизняній математиці був Ф. Прокопович, який читав курс математики у філософів Києво-Могилянської академії. Залишив по собі праці з математики, географії, астрономії, історії та фортифікації видатний вчений цієї ж академії І. Фальковський (1762-1823). З відкриттям у Петербурзі академії наук (1725) туди переїхало багато видатних вчених з України.

Історичні знання також знайшли широке поширення особливо у вигляді старшинських літописів. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднували риси науки і мистецтва, вони відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, події Визвольної війни, історичні персоналії тощо. Це – літопис Самовидця, козацькі літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклор та власні спогади.

Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, цей стиль підкреслював велич, розкіш та декоративність.

Архітектура. Плідними здобутками в цей період збагатилась архітектура, в якій переплітаються багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків.

Література і письменництво. Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Його поетика сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених.

З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників.

Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794)

 

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво. До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях.

 

Також активно розвиваються музика й театр. Популярною стає драматургія.

 

 

43. Прокоментуйте реакційну політику царизму щодо української культури в другий половині XVІII–ХІХ ст.

 

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму.

1753 р. – заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1800 р. – вийшов указ про заборону будувати церкви в національному стилі.

В Російській імперії з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, у кожному повіті – повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, 1850 р. з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення – кріпаків. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти була виключно російська, що деформувало національну свідомість, сприяло русифікації. Негативне значення для розвитку вищої школи мало закриття 1817 р. Києво-Могилянської академії. Невдовзі вона відновила свою діяльність як Київська духовна академія. Тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Виникають університети у Харкові (1805) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835–1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки.

 

Підйом національно-культурного відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Тому реакція не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови. Поза законом була поставлена українська література, друкування книжок духовного, навчального та художнього змісту. Заборона української мови призвела до закриття недільних шкіл. Подальшим кроком політики переслідування української культури став Емський акт 1876 р. – таємний указ, підписаний імператором Олександром ІІ у м. Емс (Німеччина). Цей акт забороняв ввіз у межі імперії без дозволу книг, що видавалися за кордоном українською мовою (крім історичних джерел, пам’яток), перекладати іноземну літературу українською мовою, ставити театральні вистави (заборону знято 1881), влаштовувати концерти з українськими піснями.

 

44. Дайте оцінку особливостям дворянського періоду національно-культурного відродження.

 

Розвиток культури у другий половині ХІХ ст. відбувався за умов існування імперських режимів, денаціоналізації та асиміляції українського народу. Рушійною силою культурного розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції. На розвиток освіти позитивний вплив мала реформа 1864 р. – створювалися початкові народні училища, земські, приватні, церковні школи, недільні, вечірні школи для дорослих. Початкова освіта була доступна тільки третині українських дітей. Кількість середніх навчальних закладів була незначною й не могла охопити всіх бажаючих. Незважаючи на відкриття 1865 р. Новоросійського університету в Одесі, Харківського й Київського політехнічного інститутів вища освіта залишалась доступною представникам панівних класів. На західноукраїнських землях у мережі системи освіти викладання польською, угорською, німецькою мовами. 1869 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту, з’явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу. Відкрито Чернівецький університет (1875), у Львові політехнічний інститут і академію ветеринарної медицини.

 

45. Назвіть характерні ознаки народницького періоду національно-культурного відродження.

 

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

В середовищі романтиків особлива роль належала професорові університету М.Костомарову, письменнику, історикові й етнографу П.Кулішу, відомим у майбутньому культурним діячам України В.Білозерському і М.Гулаку, етнографу П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко.