Акт про престолонаступництво 1701 р

Основні положення Акта про престолонаступництво:


1. після смерті Вільгельма королевою мала стати його донька Ана Донська;

2. -якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князів Ганноверзьких;

3. особа, що вступала на королівський трон, повинна була приєднатися до Англіканської церкви та не підтримувати жодних зв'язків з Папою;

4. король не мав права без згоди Парламенту виїздити за межі Англії;

5. особа, що була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом Парламенту, обіймати будь-яку іншу відповідальну посаду в державному апараті;

6. усі акти короля потребували підпису відповідного міністра;

7. заборонялося обіймати посаду в королівській адміністрації й одночасно бути членом Парламенту;

8. судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "доки ведуть себе добре", їх можна було змістити тільки за рішенням Парламенту;

9. король не мав права милувати тих своїх міністрів, які були засуджені Парламентом у порядку імпічменту


У цьому акті простежується намагання Парламенту бачити на престолі невпливову особу, котра не становила б загрози для нього та водночас закріпити своє верховенство в державі. Наприкінці XVII-XVIII століть в Англії сформувалася буржуазна конституційна монархія з розподілом влади та зверхністю Парламенту.

 

 

69. Зміст парламентської реформи 1832р. в Англії.

Поштовхом для прийняття нового виборчого законодавства була революція 1830 р. у Франції, під упливом якої в Англії розпочинається боротьба за реформи. Таких реформ у XIX ст. було здійснено три. їхня суть була викладена в Акті про зміну старого представництва в Англії та Уельсі (1832 р.) та Актах про народне представництво 1867р. і 1884р., вона зводилася до такого:

1) право голосу на парламентських виборах отримали:

а) всі, хто протягом 12 місяців володів нерухомістю, що приносила десять фунтів стерлінгів на рік, і сплатив усі місцеві податки;

б) наймачі чи власники будинків, які сплачували податок на бідних;

в) дрібні землевласники, корендарі землі, короткотермінові орендарі, котрі щорічно отримували певний прибуток;

г) орендарі квартир, які сплачували за квартиру не менше від 10 фунтів стерлінгів і проживали в них не менше за 12 місяців;

2) так звані "гнилі містечка" були позбавлені представництва в Парламенті, а їхні місця були передані новим промисловим центрам.

3) запроваджувався віковий ценз-21 рік;

4) уводилося таємне голосування (за законом від 1872 р.);

5) з 1884 р. передбачено покарання за підкуп виборців;

6) у 1885 р. були створені виборчі округи з визначеною кількістю населення;

7) діяла мажоритарна система виборчого права (більшості). Права голосу, як і раніше, були позбавлені жінки, чоловіки молодші за 21 рік, а також особи, що протягом 12 місяців отримували допомогу від приходу.

Важливим наслідком реформ виборчого законодавства стало перетворення політичних партій: торі - на консерваторів, а вігів-на лібералів. З'явилося поняття постійного партійного членства. У 1877 р. партія лібералів оформилась у Національну ліберальну партію, а консерваторів у 1883 р. - в Національний союз консервативних асоціацій. У 1906 р. утворилася лейбористська партія Великобританії як федерація різних організацій.

 

 

70. Характеристика Чартиського руху в Англії

30-40 рр. 19 ст. в історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму. Суспільство стрім­ко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію.

Робітники приходять до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. 8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасуван­ня майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. На під­тримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис), Манчестері (400 тис).

4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент. На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоло­вік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасни­ків.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 трав­ня 1841 р. цю петицію відкинув.

У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чо­ловік були засуджені до тюремного ув'язнення.

Значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тис­ком правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні рефор­ми: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправ­ління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завою­вання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка опла­чувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

71. Зміст парламентської реформи 1867р. в Англії

Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мі­тингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бір­мінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в пала­ту общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з при­бутком від 12 ф. ст. на рік і вище.

Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого пра­ва для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й вер­хівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консервато­ра Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права під­приємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму.

72. Утворення та характеристика політичних партій в Англії

Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політич­них партій. Боротьба за голоси вибор­ців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консервато­ри заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836 р. аналогічний орган з'явив­ся у лібералів. Пізніше консерватори сформують Національний союз консервативних та конституційних асоціацій.

У 1877 р. буде створена Національна ліберальна асоціація.

Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової бур­жуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль - самоуправління. Консерватори розширили свою соціальну базу за рахунок армії, державних чинов­ників, кліру офіційної англіканської церкви тощо.

Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і сою­зів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було ре­організовано в Лейбористську партію.

На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх кан­дидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Од­нак дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з ліберала­ми.

 

73. Зміст реформи англійського парламенту в 1911р.

По своєму соціальному складу палата лордів була оплотом аристократії і була, продовженням консервативної партії в парламенті. Коли консерватори опинялися в парламенті в меншості і терпіли поразку з якого-небудь важливого питання, палата лордів, використовуючи свою стримуючу функцію, забезпечувала захист однієї із сторін, що борються. Тим самим перекручувався дійсній сенс двопалатної системи.

Це не могло не турбувати лібералів, що прагнули перетворити палату лордів або добитися її розпуску. В результаті боротьби лібералів з палатою лордів з'явився Акт про парламент 1911 р. Згідно цьому Акту, нефінансовий білль, що пройшов палату общин в трьох послідовних сесіях і всякий раз відкидався палатою лордів, після третього разу прямував на королівське твердження, минувши палату лордів, за умови, що між другим читанням в першій сесії і останнім читанням в третій сесії пройшли не менше двох років. Проведення фінансових біллів зовсім не вимагало згоди палати лордів. Характер білля визначав спікер палати общин. Цим же Актом встановлювалася тривалість парламентської легіслатури в п'ять років. Реформу 1911 р. не можна пояснювати лише боротьбою партій. Її проведенню сприяло і посилення кабінету міністрів, і зміна соціального складу палати лордів. На початок XX ст сталося злиття родової аристократії і буржуазії при явному переважанні останньої. Буржуазія, не відмовляючись повністю від верхньої палати, робила ставку на сильний кабінет міністрів, який при слабкій нижній палаті мав можливість досить повно забезпечити її інтереси.

У 1911 р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важ­ливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень.

74. Причини та етапи Великої французької буржуазної революції

Причинами революції були:

1. конфлікт між продуктивними силами та феодальними відносинами;

2. більшість населення через численні податки, повинності та безробіття вели злиденне життя. Не задоволення викликала юр. нерівність і станові привілеї;

3. загальна криза абсолютизму: щорічний дефіцит у королівській скарбниці, постійно збільшувалися податки, знецінювалися гроші; королівська ж влада витрачала великі гроші на утримання двору, ведення війн та інші потреби;

4. ідеологія французького Просвітництва

У 1788-1789 рр. в країні виникла революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили багато французьких провінцій, доповнювалися виступами плебейства в містах. Монархія, що виявилася нездатною старими методами втримувати свої позиції, змушена була піти на поступки: в 1787 р. були скликані нотаблі, а потім засідання Генеральних штатів, куди було обрано 600 представників від дворянства та духовенства, а також 600 депутатів від третього стану. Дворян­ство, духовенство та король обстоювали станове голосування, сподіваючись у такий спосіб підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Третій стан відхилив цей принцип та 17 червня 1789 р. проголо­сив Генеральні штати Національними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столиці війська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. 13 липня 1789р. спалахнуло повстання в Парижі. 14 липня повстанці штурмом взяли королівську фортецю. Ця подія врятувала Установчі збори та ознаменувала початок буржуазної революції. В історії Великої Французької революції виділяють такі основні етапи:

14липня 1789р. - 10 серпня 1792р. - перетворення Франції на конституційну монархію. Провідну роль відігравала велика буржуа­ зія та ліберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах;

10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. - утвердження республіки, проведено більш радикальні антифеодальні заходи, домінувала торговельно-промислова буржуазія; 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобінців, за­ вершується ліквідація феодальної системи, встановлюються капіталістичні відносини, етап найвищого піднесення революції, її кульмінація.

 

75. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.

26 серпня 1789 р. Установчі збори під тиском народного революційного піднесення прийняли Декларацію прав людини та громадянина - програмний документ французької буржуазної революції. Вона складалася із 17 статей, базувалася на положеннях теорії природного права і, на противагу королівському само­державству, проголошувала:


1. принцип національного верховенства, згідно з яким нація це єдине джерело влади;

2. непорушність невід'ємних природних прав людини (свободи, власності, безпеки, опору гнобленню та ін.);

3. рівність людей перед законом;

4. принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу та судову);

5. відповідальність і підзвітність посадових осіб;

6. принцип презумпції невинуватості;

7. свободу слова, совісті та преси;

8. рівномірний розподіл податків між усіма громадянами відповідно до їхнього матеріального становища.


Декларація прав людини та громадянина мала величезне револю­ційне значення в боротьбі проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазне-демократичні права і свободи. Вона зумовила під­несення революційного ентузіазму у Франції, її із захопленням сприйняли передові люди інших країн. Принципи Декларації справили величезний уплив на боротьбу всіх народів Європи проти феодального й абсолютистського гніту.

 

 

76. Конституція Франції 1791 р.

Конституція 1791 р. - це перша конституція Франції. Вона була прийнята Установчими зборами 3 вересня 1791 р. та закріплювала основи буржуазної держави, встановлювала як форму державної влади конституційну монархію. Конституція складалася зі Вступу (преамбули), який підтверджував основи Декларації прав людини та громадянина, та семи розділів, поділених на глави. У документі проголошувалися принципи народного суверенітету, рівності всіх перед законом, політичні свободи. Священним і недоторканним визнавалося право власності.

Основні положення Конституції відображали намагання великої буржуазії закріпити своє панування й усунути народні маси від участі в політичному житті. Усі громадяни поділялися на "активних" (які мали право брати участь у виборах) і "пасивних". До перших належали особи, що сплачували прямий податок у розмірі, не меншому за триденну заробітну плату, досягли 25 років і мешкали в одному місці не менше від одного року. Права голосу були позбавлені слуги. Тож до виборів допускалося лише близько 15 % населення Франції. Вибори були дво­ступеневими.

Закріплювався принцип розподілу влад. Вища законодавча влада належала однопалатним Національним зборам, до компетенції яких було віднесено законодавство, заснування нових державних посад, верховна фінансова політика, вирішення питань війни та миру. Виконавчу владу здійснювали король і міністр. Королю надавалося право призупиняти затвердження закону, але не більше, ніж двічі. Король не мав права розпускати Національні збори. Місцеві органи управління були виборними. Суд оголошувався незалежним від законодавчої та виконавчої влади.

Спеціальні розділи Конституції були присвячені військовим силам держави, порядку встановлення державних податків. Проголошувався миролюбний характер зовнішньої політики. Та дія Конституції не поширювалася на колонії Франції. Конституція фактично діяла до повалення монархії (10 серпня 1792р.).

77. Встановленя Диктатури якобінців (1793-94рр.) її характеристика

 

 

Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюційнішою силою в історії французької революції. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка і прийняття 24 червня 1793 р. нової декларації та нової Конституції.

Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус. Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.

Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління. Розподілу влад не існувало. Конвент мав право видавати закони та через систему різних комітетів і комісій управляв країною. Якобінці здійснили перебудову армії,. Було оголошено про масовий набір в армію. Насамперед, призову підлягали неодружені чоловіки віком від 18 до 25 років. Патріотичне піднесення дало змогу створити масову армію-тільки перший набір дав 450 000 чоловік.

За неповні 10 місяців свого правління якобінці здійснили низку важливих заходів: остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях.

Після розгрому внутрішньої контрреволюції та звільнення Франції від зовнішніх інтервентів потреба в якобінській диктатурі відпала, тому її владу в липні 1794 р. було повалено. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап Великої Французької буржуазної революції.

78. Термідоріанська реакція та Директорія у Франції (1794-1799 рр.)

Унаслідок контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 лип­ня) 1794 р. до влади повертається велика буржуазія. Термідоріанці були лютими ворогами плебейських мас міста та села. Вони прагнули ліквідувати революційні порядки якобінської диктатури й запобігти чинності Конституції 1793 р. Проте вони не хотіли й реставрації феодально-абсолютистського ладу, обстоювали буржуазну республіку.

Термідоріанська реакція позначилася підвищенням цін на хліб та інші продовольчі товари. У грудні 1794 р. було скасовано максимум цін і нестримною стала спекуляція. Курс асигнатів різко падав. Цей же режим розпочав війну з Бельгією, Італією, Швейцарією, Єгиптом задля збагачення та приєднання до Франції територій. Усе це спричинило незадоволення народних мас, які відчули, що їх ошукано.

Проти термідоріанців піднімалася хвиля народного гніву. У квітпі-травні 1795 р. спалахнули повстання бідняків Парижа У серпні 1795 р. термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію Франції, відому як Конституцію III року Республіки, що складалася з 372 статей. Вона, за традицією, відкривалася декларацією, назву якої було дещо змінено - "Декларація прав і обов'язків людини та громадянина". З неї були виключені всі революційні положення, що були в декларації якобінців. Конститу­ція скасовувала загальне виборче право, відновлювався високий майновий ценз. Вибори ставали двоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що мали нерухому власність. Засновувався Законодавчий корпус із двох палат: Ради п 'ятисот із законодавчою ініціативою та Ради старійшин з осіб, не молодших за 40 років. Склад Законодавчого корпусу мав щороку оновлюватися на одну третину виборами нових членів. Виконавча влада надавалася Директорії з. п'яти членів, яких обирала Рада старійшин зі списку, поданого Радою п'ятисот. Щорічно мінявся один з директорів.

79. Встановлення Другої республіки у Франції. Конституція 1848р.

Липнева революція 1830 р. не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів. Підтиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 р. проголошує Францію республікою.

Для робітничого класу, що був провідною рушійною силою революції, проголошенням республіки революція тільки розпочина­лася та він намагався розширити її соціальний зміст. Для буржуазії з падінням Липневої монархії завдання революції були вичерпані й основні її зусилля спрямовувалися на припинення революції та приборкання пролетаріату. Саме тому буржуазні республіканці пішли на суттєві поступки монархістам, що яскраво відбилося в Конституції Другої республіки, яка була прийнята в листопа­ді 1848 р. Антинародна політика буржуазних республіканців позбавила їх підтримки в країні. У результаті державного перевороту 2 грудня 1851 р. в країні встановлюється режим диктатури Луї-Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 р. проголошує імперію, а себе - імператором Наполеоном III.

Конституція Другої республіки Франції була прийнята 4 листо­пада 1848 р. Установчими зборами. Франція проголошувалася республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а засадами-сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція закріплювала недоторканність особи, житла, свободу совісті, друку, навчання. Однак гарантій здійснення цих прав і свобод Конституція не передбачила.

Державна влада за Конституцією засновувалася на принципах її розподілу. Вищим органом законодавчої влади проголошувалися Національні збори, що обиралися один раз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складі 750 депутатів. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рік. Майновий ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирішувати питання війни та миру. Та реальної сили й авторитету Національні збори в тогочасних умовах Франції не мали.

80. Друга імперія у Франції (1852-1870)

Після набуття чинності Конституції Другої республіки 10 груд­ня 1848 р. були проведені вибори президента. Балотувалося шість претендентів. Перемогу одержав Луї-Наполеон Бонапарт. Після президентських виборів урядова влада у Франції, фактично, перейшла до рук монархістів Вони виступили за перегляд Конституції 1848 р.

2 грудня 1851 р., нібито захищаючи республіку від змовників, Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі було оголошено військовий стан, Національні збори розігнано, деяких депутатів заарештовано. Так встановлено відкриту військову диктатуру. У січні 1852 р. прийнято нову Конституцію, що передавала президентові на десять років усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартист­ського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції відновлено монархію, так звану, Другу імперію, а Луї-Наполеона проголошено імператором

За Конституцією, президент був главою збройних сил, призначав міністрів, від його імені здійснювалося правосуддя, парламентарії та посадові особи приносили йому присягу на вірність, він проголошу­вав стан облоги, видавав декрети й затверджував закони. Поступово в країні були знищені буржуазно-демократичні свободи, скасоване місцеве самоврядування, до нуля зведена парламентська система. Державний лад Франції набуває все більш авторитарного характеру. Політичй авантюризм Наполеона III призвів до війни з Пруссією. У цьому зіткненні Наполеон III зазнав поразки, 4 вересня нова революція в Парижі повалила імперію Наполеона III. Франція знову стала республікою.

81. Становище англійських колоній у пн. Ам. до війни за незалежність.

У міру економічного розвитку колоній, з початком перетворення Англії на велику колоніальну державу, погіршується економічний і політичний статус колоній, загострюються суперечності між ними та метрополією. Англійська буржуазія розглядала колоніїяк джерело сировини й ринок збуту для промисловості метрополії. Північні та центральні колонії розвивалися подібно до метрополії, тож американська буржуазія ставала суперником англійської буржуазії в торгівлі з індійцями, Вест-Індією, в суднобудівництві тощо.

Протягом ХУІІ-ХУПІ століть Англія, гальмуючи економічний розвиток колоній, вдавалася до заходів, спрямованих на припинення в них зростання промисловості. Законом від 1699 р. був заборонений експорт вовни та вовняних виробів з колоній; закон 1750 р. забороняв спорудження в колоніях домен, прокатних станів; колоністам було заборонено виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, вивозити вичинені шкіри. У 1763 р. заборонили колонізацію земель на захід від Аллеган-ських гір. У 1765 р. законом про гербовий збір були введені податки на всю комерційну, судову й іншу ділову документацію, на періодичну пресу та ін. Така політика метрополії обмежувала інтереси всього населення колоній, тому колоністи багато разів зверталися до королів Англії зі скаргами, петиціями, але бажаного ефекту це не давало.

 

 

82. Прийняття і характеристика Декларації незалежності США

У середині XVIII ст. суперечності між метрополією й американ­ськими колоніями особливо загострюються. У 1773-1774 рр. склада­ється революційна ситуація, що супроводжувалася протиурядовими виступами американців. 5 вересня 1774 р. колоністи скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початок створенню загального представницького органу для всіх колоній і закликавши колонії спільно бойкотувати англійські товари, звернувся до короля Георга ІН з адресом про надання колоніям ширших прав. Король віддав наказ придушити виступ колоній і відправив війська. У квітні 1775 р. між колоністами (війська яких очолив Дж. Вашингтон) і англійською армією розпочалися військові дії. У травні 1775 р. зібрався другий Континентальний конгрес, який, констатував­ши стан війни з Англією, прийняв рішення про створення армії. Кожна колонія оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. було прийнято "Декларацію незалежності", в котрій проголошувалося, що колоніальний гніт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення до щастя, а повсталі колоніїє вільними та незалежними державами й об'єднуються в Сполучені Штати Америки. Автором Декларації був Т. Джефферсон (1743-1826). Нове державне утворення Англія визнала в 1783 р.

 

 

83. Причини прийняття та хар-тика Статей конфедерації 1781 р.

Одразу ж після проголошення незалежності (протягом 1775-1778рр.) в усіх штатах було вироблено та прийнято конституції. Та нерозв'яза­ним залишалося питання про державну єдність США. Його важливість посилювалась, адже все ще існувала небезпека поразки у війні з Англією. З огляду на це, другий Континентальний конгрес у листопаді 1777р. приймає першу Конституцію - "Статті конфедерації та вічного союзу", проект якої було передано на схвалення всіх штатів. Остаточно цей докмент набуває чинності з 1 березня 1781р.

Статті конфедерації закріплювали революційні завоювання народу та визначали республіканську форму державного ладу колишніх колоній у Північній Америці, проголосивши утворення конфедерації та вічного союзу штатів. Згідно зі Статтями конфедерації, штати зберігали свій суверенітету внутрішніх і зовнішніх справах. Для керів­ництва загальними справами (оголошення війни та миру, підписання міжнародних договорів, створення збройних сил тощо) передбачалося щорічно скликати однопалатний конгрес із делегацій, які обирали законодавчі органи штатів. Кожний штат мав право надсилати від двох до семи делегатів, але мав лише один голос. Рішення повинні були прийматися кваліфікованою більшістю (не менше від дев'яти голосів). Конгрес не мав права втручатися у внутрішні справи штатів. Отже, Конгрес був не представницьким, а радше дипломатичним органом. У період між сесіями Конгресу його функції покладалися на Комітет штатів, котрий утворювався з представників від кожного штату(по одному). Комітет, порівняно з Конгресом, мав обмежені права.

84. Конституція США 1787 р.

У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституцій­ного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення нової конституції. Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штата­ми в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон.

Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизу­ють основний її зміст:

1. стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише 27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції називають жорсткими;

2. республіканська форма правління - встановлена як на федераль­ ному рівні, так і на рівні штатів;

3. федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде­ рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції штатів або народу;

4. розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову;

5. компроміспість - Конституція США визначає баланс між центром і штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"), між великими й малими штатами тощо.

Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямова­ністю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством.

85. Характеристика законодавчої влади США за Конституцією 1787 р.

Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралися на два роки від кожного штату. До кандидатів у представники висували такі вимоги: досягнення 25 років, бути протягом семи років громадянином США і під час проведення виборів проживати в тому штаті, від якого обирався. Кількість представників встановлювалися з розрахунку один не більше, ніж від ЗО 000 мешканців за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника.

До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату на шість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. - населенням штатів прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожні два роки переобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрій виповнилося ЗО років, протягом дев'яти років була громадянином США і на момент виборів мешкала в штаті, від якого обиралася. Головою Сенату був Віце-президент.

Конгрес, загалом, мав значні повноваження, що були ширшими, порівняно зі Статтями конфедерації Кожна палата мала й свої повноваження. Та обсяг їх у Сенату був набагато ширшим, аніж у Палати представників.

Обидві палати було наділено рівними правами в питаннях законодавчої ініціативи та прийняття законів. Кожний законопроект, прийнятий Палатою представників або Сенатом, перш ніж стати законом, направлявся Президентові США. Якщо останній схвалював законопроект і підписував його, він ставав законом. Якщо не схвалю­вав, то повертав зі своїми зауваженнями в ту палату, від якої він вийшов. Палата переглядала законопроект, якщо дві третини її складу знову його схвалювали, то він разом із зауваженнями Президента направлявся другій палаті, де розглядався й в разі його схвалення двома третинам й ставав законом.

86. Характеристика виконавчої влади США за Конституцією 1787 р.

Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями -призначав міністрів, які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федеральної системи; здійснював помилування тощо. Президент був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандуючим в одній особі. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років.

Президент призна­чає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу, але може зміщувати їх одноосібно. Тим самим забезпечується єдність президентської команди -жоден міністр не може з якихось міркувань перейти у опозицію прези­дентові, опираючись на підтримку конгресу.

Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат. Питання про імпічмент президента вирішується у Сенаті кваліфікова­ною більшістю у 2/3 голосів.

 

 

87. Характеристика судової влади США за Конституцією 1787 р.

Судова система США мала два рівні: 1) федеральний (Верховний суд, апеляційні суди (їх 11), окружні суди (89); 2) судові системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першої інстанції та місцеві суди).

Верховний суд є найвищою судовою інстанцією США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Його членів призначає Президент "за порадою і згодою Сенату" на довічно, але тільки «поки їх поведінка є бездоганною».

Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату. Згі­дно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про неконсти­туційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цейзакон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції в жодному іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість суддів Верховного суду та в певних межах вирішувати, які справи підлягають розглядові в ньому, але він не може змінити прав, наданих Верховному судові Конституцією.

Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повно­важення та компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є прерогативою федерального конгресу. Кон­гресу заборонено вводити подушний податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту, вводити дворянсь­кі титули, встановлювати закони зі зворотною дією.

В компетенції окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи, включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне за­конодавство, торгівля в кордонах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили. Федеральному уряду втручання у внут­рішні справи штатів дозволене виключно для придушення заколотів і безпорядків.

88. Характеристика Біля про права 1791 р.

Одразу ж після прийняття Конституційним конвентом проекту Конституції США, виявилося, що в ній немає норм правового статусу особи. Цей недолік Конституції був підданий справедливій критиці. У багатьох штатах ширився рух за демократизацію Конституції. З великими зусиллями плантатори та буржуазія домоглися ратифіка­ції Конституції більшістю штатів з умовою внести до неї поправки, але в деяких штатах боротьба проти її ратифікації тривала до 1790 р.

У 1789 р. було обрано Конгрес. Першим Президентом США став Цж. Вашингтон. Конгрес змушений був у 1791 р. внести до Конститу­ції 10 поправок, які були розроблені Д. Медіссоном і мали загальну назву "Біль про права".

Перша поправка проголошувала буржуазне-демократичні свободи: слова, зборів, друку, віросповідань, петицій, а також відокремлення церкви від держави.

Друга поправка дозволяла громадянам США мати, зберігати та носити зброю.

Третя поправка забороняла примусове розміщення військ у приватних будинках, встановлювала недоторканність житла.

Четверта поправка встановлювала недоторканність особи, майна й особистих паперів.

П'ята-восьма поправки передбачали дотримання прав громадян, притягнутих до судової відповідальності.

Дев'ята поправка містила застереження, що наведені вище права не повинні скасовувати чи обмежувати права, якими вже користується народ.

Десята поправка проголошувала, що ті прерогативи, котрі, за Конституцією, не належать Конгресові, закріплювалися за законо­давчими зборами штатів.

Біль про права мав важливе прогресивне значення в розвиткові демократичних традицій американського народу, означав перемогу американської демократії і став прикладом для правових документів інших країн світу.

 

89. Причини та значення Громадянської війни в США

На середину XIX ст. стала чітко проявлятися різниця в суспільно-економічному розвитку північних і південних територій США. На Півночі панувала капіталістична система вільної праці, а на Півдні система плантаційного господарства, що ґрунтувалося на праці негрів-рабів.

З утворенням кожного нового штату виникало питання, яким він буде за суспільним ладом. Утворення кожного нового штату порушувало рівновагу сил. Щоб її зберегти в 1820 р. було досягнуто історичної угоди - Міссурійського компромісу, згідно з яким було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати - один вільний і один рабовласницький.

Південь проводить через Конгрес біль "Канзас-Небраска", заяким питання суспільного ладу штату мало вирішувати населення цих штатів. Прийняття цього документа означало, фактично, скасування Міссурійського компромісу. До 1861 р. майже всі американські президенти походили з південних штатів, але в 1860 р. Президентом було обрано переконаного супротивника рабства, представника республіканської партії А. Лінкольна (1809-1865). У відповідь 13 південних штатів заявили про свій вихід з федерації та проголосили в лютому 1861 р. Конфедеративні Штати Америки. У них теж був обраний Президент, сформовано уряд, прийнято Конститу­цію, що проголошувала рабство негрів "опертям цивілізації".

Розпочалася громадянська війна, що тривала чотири роки (1861-1865 рр.). У перший період громадянської війни (1861-1862 рр.) успіх був на боці Конфедерації. Перелом на користь Півночі станеться лише після того, як уряд А. Лінкольна видав кілька важливих законо­давчих актів. Це, зокрема, Закон "Про гомстеди", згідно з яким кожен американець, якому виповнювався 21 рік і який ніколи не брав участі у війні проти США та бажав працювати на землі, міг отримати з державного фонду земельну ділянку розміром до 160 акрів.

90. Економічні і політичні наслідки Громадянської війни в США

Влітку 1863 р. війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. їхня територія була розчленована на дві частини. В кінці 1863 р. війська Півночі зломили опір ворога в три­денній битві при Чаттанугі, влітку 1864 р. було досягнуто вирішаль­них успіхів на Центральному фронті.

На президентських виборах 8 листопада 1864 р. Лінкольн отримав 2,2 млн голосів (55,09%), його суперник Макклелан - решту. Переоб­рання Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх надій на компроміс. З весни 1865 р. армія Конфедерації починає масово здава­тися в полон. До 8 травня капітулювало близько 175 тис. військових.

Але ще 14 квітня 1865 р. в театрі «Форд» у Вашингтоні був смер­тельно поранений Лінкольн. Його убивця актор Бутс був фанатичним прихильником рабства. З місця убивства злочинець зумів утекти, але згодом загинув у перестрілці з поліцією.

Громадянська війна стала найкривавішою в історії країни. Північ втратила убитими і померлими від ран 360 тис. чол., втрати Півдня склали не менше 250 тис. Прямі військові витрати федерального уря­ду становили 3 млрд доларів, національний борг зріс до 3,5 млрд. Війна залишила по собі 1 млн калік.

 

 

91. Реконструкція півдня та прийняття «Чорних кодексів»

Наступником убитого Лінкольна став віце-президент Джонсон.До кінця 1865 р. усі штати, щоправда, з обмовками, прийняли XIII поправку до Конституції США, яка передбачала скасування рабства на усій території країни.

Плантатори на Півдні утримували негрів на плантаціях з допомо­гою терору; В 1865 р. на Півдні виникли незліченні «Вогненні хрести», «Білі ліги» та інші расистські організації білих. Тоді ж у Теннессі виникла могут­ня терористична організація Ку-клукс-клан. Плантатори Півдня успішно домагалися повернення землі і майна, конфіскованих під час війни. Уже до лютого 1867 р. їм було повернуто власність, яка оцінювалася у 2 млрд доларів.

Законодавчі збори південних штатів приймали т. зв. Чорні кодекси, які вводили своєрідну систему резервацій для негрів. Чорношкірим заборонялося володіти землею і займатися будь-якою комерційною діяльністю. Неграм не дозволялося носити вогнепальну і холодну зброю, проводити мітинги і збори. За порушення вказаної вимоги притягалися до відповідальності не лише негри, але й білі.

Особливого значення в Чорних кодексах надавалося законам про бродяжництво та про навчання. Під визначення безробітного можна було підвести будь-якого негра, який не бажав працювати на плантації за встановлену плату. При незмозі сплатити призначений за «бродяж­ництво» штраф, негр присуджувався до примусової роботи на планта­ціях. За деякими даними, на цих пенітенціарних «плантаціях» помира­ло до 48% засуджених. Це викликало панічний жах і згоду на будь-яку оплату, аби тільки не стати засудженим. Негри у віці до 18 років під виглядом «учнівства» віддавалися у слугування до білих господарів.

Таким чином, Чорні кодекси позбавляли негрів права на працю, на свободу пересування, на судовий захист і самозахист і навіть на влас­них дітей. У відповідь негри створювали загони самооборони, кольо­рову міліцію, різноманітні стрілецькі клуби тощо.

92. Виникнення і оформлення двопартійної системи у США

Перемога Півночі над Півднем зміцнила федерацію. Право виходу з США було остаточно поховане (1868 p.). Отримують остаточне оформ­лення дві основні партії, що виникли ще до 1860 p.,- республіканська і демократична. Перші політичні партії в США з'явилися ще в 1789-1791 pp. Партія федералістів тоді виражала інтереси банкірів, буржуазії, земельних спекулянтів. Вона відстоювала принципи посилення влади центру та обмеження буржуазно-демократичних свобод. У зовнішній політиці федералісти орієнтувалися на політичне і економічне збли­ження з Великобританією. Однак на президентських виборах 1800 р. перемогу вибороли республіканці зі своїм кандидатом Джефферсоном. Республіканці відстоювали ідеї розширення прав штатів, полегшення доступу усіх громадян до володіння земельними наділами.

У 1828 р. відбувається розкол старої республіканської партії. В результаті цього з'являється демократична партія, яка об'єднує час­тину плантаторів-рабовласників, частину буржуазії та фермерів. У 1834 р. виникла партія вігів, що виступала проти посилення феде­ральної влади, підтримувала розвиток промисловості на Півночі і на Півдні країни та займала компромісні позиції у питанні рабовласницт­ва.

У 1854 р. утворилася нова республіканська партія. Вона виступа­ла за обмеження рабства фактично зайнятою ним територією, за без­платне надання землі поселенцям на Заході, за підтримку вітчизня­ної промисловості. У 1860 р. її кандидат Лінкольн став президентом, що послужило сигналом до початку громадянської війни. Після за­вершення цієї війни в країні остаточно сформувалася двопартійна система. Державну владу поділяють республіканська і демократична партії. Це само по собі не виключає появи та функціонування інших політичних партій. Так, ще у 1876 р. виникла Соціалістична робіт­нича партія, у 1891 p.- Народна (популістська), але ці партії не віді­гравали скількись помітної ролі в житті США.

93. Третя республіка у Франції. Конституційні закони 1875р.

Поразка Паризької Комуни призвела до посилення реакції в країні. Було прийнято рі­шення про розпуск Національної гвардії.

Хоча офіційно ще 4 вересня 1870р. була проголошена республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Націо­нальних зборах більшість депутатів становили монархісти, щоправда в їх середовищі не було єдності. Легітимісти намагалися відновити династію Бурбонів, а орлеаністи і бонапартисти неодмінно хотіли ба­чити на престолі представників власних династій. Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був прого­лошений Тьєр. В травні 1873р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7р. було обрано бона­партиста Мак-Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один го­лос Нац-льні збори прийняли в 1875р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.

Того ж року була прийнята Конституція. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. Чоловікам надавалося загальне ви­борче право, вибори були прямими. Сенат міг бути перетворений у суд над президентом за звинуваченнями про посягання на державну безпеку.

Вибори 1875 p., проведені на основі нової конституції, дали пере­вагу республіканцям. Всупереч волі президента Мак-Магона були сформовані республіканські кабінети Дюфора, а згодом - Сімона. У січні 1879p., вичерпавши усі свої можливості, президент пішов у відставку.

Національні збори обрали нового президента У 1884р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на го­лосування питання про скасування р2спубліканської форми правління.

 

94. Франція у другій світовій війні. Утворення держави Віші

Французький уряд не заважав Гітлеру, проводити політику “невтру-чання”. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» - за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду.

Після окупації німцями Парижа уряд Франції продовжував роботу у місті Бордо. У червні 1940 було прийняте рішення про підписання сепаратного перемир'я з ворогом. Перемир'я було підписано 22 червня 1940 року.

У липні 1940 року Національні збори та уряд переїхали до курортного містечка Віші. Маршал Анрі Філіпп Петен (голова Ради міністрів з 16 червня 1940) отримав диктаторські повноваження. Вішистський уряд утворив так звану Французьку державу. Він фактично контролював лише південь Франції. Але навіть у сфері свого впливу він мав виконувати вимоги Німеччини. Не менше мільйона французьких військовополонених залишаюлися у німецьких концтаборах.

Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати І французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом тим і Третьої республіки.

95. Характеристика конституції Франції 1946р.

У листопаду 1945 р. відбулися вибори в Установчі збори. Голосування проходило по “великих списках”, як звичайно після великих політичних потрясінь. Кожному департаменту було надано не менш двох місць у Зборах.

19 квітня 1946 року, ввечері у святу п'ятницю, конституція в цілому була остаточно прийнята 309 голосами проти 249. Більшість складалася з комуністів, соціалістів і депутатів, що примкнули до них; у меншість входили МРП, майже всі члени “Демократичного і соціалістичного союзу опору”, радикал-соціалісти, селяни, незалежні і члени “Республіканської партії волі” (ПРЛ).

Проект нової конституції у своїх принципах ґрунтувався на республіканській і демократичній конституційній традиції. Нова конституція проголошувала, що Франція - демократична, неподільна і соціальна республіка; що суверенітет належить народу; що французький народ здійснює свій суверенітет через своїх депутатів у Національних зборах.

Разом з тим нова конституція вводила істотні зміни у відношенні заморських володінь і територій Франції, а також організації державної влади.

Заморським територіям і володінням було присвячено, у порівнянні з колишніми конституціями, значно більше число статей. Ці положення були інкорпоровані в проект самої конституції, що доводило перевагу в Установчих зборах тенденцій до уніфікації й асиміляції. Разом з тим під впливом деяких федералістських орієнтацій у конституції виявлялися ознаки “те протиріч, то невизначеності”.

Що стосується організації державної влади, те Пьєр Кіт охарактеризував запроектовану комісією державну систему, як щось зовсім нове. Він визначив її “як уряд представницьке на базі Національних зборів, з конституційним поділом влади на основі дуже ретельно розробленої організації їхньої рівноваги”. Кіт зображував новий режим, що не представляло утруднень, як відмінний від класичного парламентарного режиму; разом з тим він намагався установити розходження між новим режимом і правлінням представницьких зборів, з яким супротивники проекту хотіли б його ототожнити.

 

96. Характеристика конституції Франції 1958р.

Конституція Франції 1958 р. невелика за об'ємом. У ній разом з короткою преамбулою міститься 93 статті, об'єднані в 15. Це 17-а конституція з часу Декларації 1789 р.

Конституція була підготовлена і прийнята в умовах гострої внутрішньополітичної і зовнішньополітичної кризи, пов'язаної перш за все з боротьбою Алжиру за визволення від колоніальної залежності. Проект конституції був обговорений в Консультативній раді і Раді міністрів і схвалений на референдумі 28 жовтня 1958 р. Делегований спосіб розробки конституції і її ухвалення на референдумі були новим явищем у Франції -- всі попередні конституції приймалися парламентами.

Конституція 1958 р. в основному регулює взаємовідносини держави. Вона проголошує принцип національного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі, а також створення французького Співтовариства на базі вільного самовизначення народів колоній.

За формою правління Франція -- напівпрезидентська, напівпарламентська республіка, за формою територіально-політичного устрою -- складноунітарна держава. У Франції існує демократичний державний режим.

Конституція 1958 р. „жорстка”, її зміна проходить у дві стадії. Спочатку проект про зміни приймається роздільно обома палатами простою більшістю голосів в ідентичній редакції, а потім такий закон затверджується на референдумі або конгресом парламенту більшістю в 3/5 загального числа голосів. На першій стадії законопроект обговорюється, в нього вносяться поправки. На другій стадії можна лише голосувати «за», «проти» або утриматися, що означає, якщо йдеться про конгрес, фактично подачу голосу проти, оскільки необхідні 3/5 обчислюються від загального складу парламенту. Питання про те, яку форму твердження застосувати, вирішує президент.

97. Утворення німецького союзу у 1815р.

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бре­мен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські воло­діння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських -поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських облас-тей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Авст­рії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської по­літики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи.

Керівний орган Німецького союзу - т. зв. Союзний сейм тур­бувався перш за все про збереження європейського статус-кво: дер­жавних кордонів, монархічних режимівполітичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель.

98. Утворення митного союзу у 1834р. в. Німеччині та його вплив на об’єднання держави.

Потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і традицій усе нагальніше вимагали німецького возз'єднання. В ролі об'єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити Пруссія як наймогутніша з власне німецьких держав. Політична роз­дробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії кон­курувати з сусідніми державами, оскільки кордони і високі митні та­рифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат, німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість.

Лише політичні зміни могли вивести німецьку економіку на ви­щий рівень, тільки об'єднана держава давала німецькій буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі. Ще у 1818 р. в Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф. Піз­ніше її уряд здійснював постійні зусилля щодо знищення митних пе­регородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими державами. У 1834 р. митний союз, нарешті, об'єднав 18 держав з 23 млн населення. Це стало великим політичним успіхом Пруссії. Німецька буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до митно­го союзу не увійшли.

99. Причини та наслідки буржуазної революції у 1848-49рр. в. Німеччині

Революція 1848 р. у Франції перекинулася на сусідні з нею держа­ви Південної та Південно-Західної Німеччини. Уже 27 лютого поча­лися революційні виступи у Баденському герцогстві. В березні 1848 р. влада в Бадені, Гессені, Дармштадті, Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії. В столиці Пруссії Берліні рево­люційні події почалися 6 березня.

18 березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання об'єднаного для усіх восьми прусських провінцій ланд­тагу. Цей же документ проголошував необхідність прийняття нової конституції Німецького союзу, яка б передбачала створення загально-німецьких збройних сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Іншим указом було знято цензуру.

29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем'єром яко­го став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерсь­ких портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів.

1 та 8 травня 1848 р. відбулися двоступеневі вибори до прусських Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу.

Навесні 1848р. були проведені вибори загальнонімецького пар­ламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії. Основним питанням стало об'єднання Німеччини. Першим кроком представницького органу стало обрання австрійського ерцгерцога Йогана на посаду тимчасового імперсько­го намісника Німеччини, що де-факто означало успіх великонімець-кої партії.

З листопада в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранде­нбурга. Усі ліві газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні організації розпущені. 9 листопада державний перево­рот у Пруссії завершився. Прусські Установчі збори були спершу пе­реведені до Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого розго­лосу розпустили.

Тоді ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна кон­ституція. Вона гарантувала свободу слова, зібрань та союзів, пред­ставництво в палатах. Стаття 8 проголошувала недоторканність при­ватної власності.

100. Утворення Північнонімецького союзу та другої німецької імперії

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об'єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу.Австрія у 1864 p. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією проти Данії.в квітні 1866 р. Пруссія уклала анти-австрійський союз з Італією. Цей союз був підтриманий іншими ні­мецькими державами. В битві при^ Садовій (Чехія) у 1866 р. Австрія зазнала нищівної поразки. Франц-Йосиф І звернувся до французького імператора Наполеона НІ з проханням про посередництво в укладенні миру з Італією з тим, щоб мати змогу продовжити війну з Пруссією.

Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основно­му, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропо­нованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз під­лягав ліквідації, натомість створювався новий Північноншецький со­юз

Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандида­тури на «вакантний» іспанський престол.19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії.Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала.18 січня 1871 р. в окупо­ваному німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південноні­мецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувалау собі 22 монархії та 3 вільні міста.у собі 22 монархії та 3 вільні міста.

Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імпе­рії був двопалатним.

101. Об’єднання італії у другій половині 19 ст.

У 1849р. під керівництвом революціонерів-демократів Мадзіні і Гарібальді в Римі була скинута влада папи Пія IX і проголошена Римська республіка.

Після падіння Римської республіки Гарібальді в липні 1849р очолив 4-тисячний загін добровольців-"червоносорочечників", який відправився на допомогу революційної Венеції.

Під час Австро-італо-французької війни 1859 року Гарібальді командував добровольчим корпусом альпійських стрільців. Герой тієї війни став одним із най прославленіших учасників Італійської революції 1859-1860р. Центром боротьби проти австрійського панування був П'ємонт. Джузеппе Гарібальді, таємно заручившись підтримкою сардинського короля Віктора-Еммануїла II і його прем'єр-міністра графа Камілло Бенсо ді Кавура, почав діяти.

Уночі 15 травня "червоносорочечники", що мали 4 гармати, за підтримкою сіцилійських партизанів - "піччотті" раптово атакували ворога і нав'язали йому рукопашний бій. "Тисяча" втратила всього 18 чоловік убитими і 128 пораненими.

У результаті перемоги в бою при Калатафімі над регулярними військами короля Франциска II Сицилія в травні 1860 року була цілком звільнена.

Потім воєнні дії були перенесені на південь Італії. Англійці допомогли гарібальдійцям переправитися через Мессинську протоку. "Червоносорочечники" зробили не менш успішний похід на столицю бурбонської династії Неаполь, і 7 вересня Джузеппе Гарібальді на чолі своїх бійців вступив у місто. Незабаром після цього весь італійський південь був звільнений від влади Бурбонів. Неаполітанська армія після поразки при Калатафімі більше не робила серйозного опору революційним військам.

Вся Італія прославляла Джузеппе Гарібальді як національного великого героя, а він зненацька для багатьох передав завойовані території під владу сардинського короля Віктора-Еммануїла II, що 18 лютого 1861 року проголосив їх землі Італійським королівством.

101. Революційний рух в Італії у 1919-20рр.та встановлення фашистської диктатури

Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні, У першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства На післявоєнній Версальській конференції ці жертви оплачені дуже скромно. На виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі рефор­ми - прийнято закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.

В 1921р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соц.-ної революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали власні воєнізо­вані загони - «чорносорочечників», набраних з люмпенів, «золотої мо­лоді», карних злочинців.

В листопаді 1921р. було створено Нац-ну фашистську пар­тію, яка отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же виборах партія зібрала 35 з 500 місць у парламенті. Отримуючи під­тримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимага­ли 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку.

28 жовтня 1922р. відбувся похід фашистських загонів на Рим. Уряд пішов у відставку. 30 жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками. Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925р.

101. Крах фашистського режиму і утворення республіки в Італії

101. Характеристика конституції Італії 1947р.

У ніч на 10 липня 1943 р. американські, англійські та канадські війська розпочали висадку десанту на Сицилії. 25 липня 1943 р. на засіданні Великої фашистської ради відбулося зміщення Муссоліні з посади глави _ італійського уряду. Фашистська диктатура Муссолі­ні змінилася військово-монархічною диктатурою маршала Бадольо.

В умовах завершення Другої світової війни на півночі Італії розпо­чалося 25 квітня 1945 р. Загальнонаціональне повстання

21 червня 1945 р. в країні було сформовано коаліційний уряд Ф. Паррі (Партія дії") за участю комуністів.

На 2 червня 1946 р. в Італії був призначений референдум про полі­тичний устрій. За республіку було подано 12,7 млн голосів та 10,7 млн -проти.

22 грудня 1947 р. більшістю Установчих зборів була схвалена кон­ституція, яка вступила у силу 1 січня 1948 р. Згідно з конституцією вищим законодавчим органом республіки виступає парламент, який обирається на загальних виборах з таємним голосуванням по пропор­ційній системі. Конституція проголошує принципи децентралізації правління, широкої автономії областей, незалежності судової влади. Конституція визначає громадянські свободи: свободу політичних по­глядів, організацій, друку, зборів, свободу особи, таємницю перепис­ки тощо.

 

106. Характеристика ек. і політичного розвитку США в кін 19 поч 20 ст.

Перемога Півночі над Півднем зміцнила федерацію. Право виходу з США було остаточно поховане (1868 p.). Отримують остаточне оформ­лення дві основні партії, що виникли ще до 1860 p.,- республіканська і демократична. Перші політичні партії в США з'явилися ще в 1789-1791 pp.

У 1854 р. утворилася нова республіканська партія. Вона виступа­ла за обмеження рабства фактично зайнятою ним територією, за без­платне надання землі поселенцям на Заході, за підтримку вітчизня­ної промисловості. У 1860 р. її кандидат Лінкольн став президентом, що послужило сигналом до початку громадянської війни. Після за­вершення цієї війни в країні остаточно сформувалася двопартійна система.

Державну владу поділяють республіканська і демократична партії. Це само по собі не виключає появи та функціонування інших політичних партій. Так, ще у 1876 р. виникла Соціалістична робіт­нича партія, у 1891 p.- Народна (популістська), але ці партії не віді­гравали скількись помітної ролі в житті США.

Трохи