Бароко як літературний напрям. Естетика та поетика бароко. Риси барокового світосприйняття та естетики в літературних творах ( за творчістю П. Кальдерона )
Терміном «бароко» називають культурно-історичну добу, яка утвердилася в Італії наприкінці XVI - першій половині XVII ст., в Іспанії — до XVII ст., у Росії — у середині XVII - першій половині XVIII ст.
Походження терміна точно не встановлено. Існують три припущення, згідно з якими слово «бароко» сягає: 1) португальського вислову «perolla barocca» — «перлина неправильної форми»; 2) латинського терміну «bаrосо», який вживали в логіці для позначення одного з різновидів умовиводу, що вирізнявся особливою складністю; 3) французького жаргонного слівця, яке вживали в художніх майстернях — «bаroquer», що означає «розчиняти, пом’якшувати обрис». Спочатку цей термін вживали щодо образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесансу. Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних (архітектура, скульптура, живопис). У XVIII ст. термін «бароко» вживали для негативної характеристики літературних творів, що відзначалися складністю форми та були важкими для розуміння. Як мистецтвознавчий термін його узаконили в XIX ст. Поняття літературного бароко в сучасному розумінні ввійшло в науку лише нещодавно, після Першої світової війни.
Сьогодні поняття «бароко» має кілька значень:
1) світорозуміння чи світовідчуття, пов’язане зі своєрідним розумінням світу й місця людини у ньому в новий історичний час (у цьому сенсі говорять про «барокову людину», яка у своїх почуттях, думках і поведінці відображає сутність нової доби і є персонажем мистецтва);
2) стиль (стильова система), який відобразився в образотворчих мистецтвах, музиці, театрі й літературі;
3) художній (зокрема літературний) напрям, який охоплює мистецькі явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).
Бароко зародилося в Італії як відображення кризи ідей та художніх принципів доби Відродження, глибоких суперечностей політичного, суспільного та релігійного характеру. Руйнувалася ідея гармонії світу та уявлення про безмежні можливості людини. Зміст Бароко в різних країнах був дещо різним. Однак можна виявити спільні риси цієї доби.
У культурі Бароко відбувався «синтез», своєрідне поєднання традицій Середньовіччя (готики) й Ренесансу:
• знову спостерігається нахил до ускладненої художньої форми (як у пізній готиці);
• повертається готичний геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліший його витвір;
• замість світської спрямованості в часи бароко знову бачимо релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу Середньовіччя;
• замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітно посилилася роль церкви і держави;
• зберігається античний ідеал краси, але здійснюється спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;
• як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.
Окрім цих рис, народжених переплетенням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:
• динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі — змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.
• бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити сильне враження; цим спричинені такі риси напряму, як тяжіння до гіпербол, захоплення парадоксами та незвичайними гротесками, переважання антитез, схильність до універсальності, всеохопності.
У культурі Бароко весь світ сприймається як витвір мистецтва. У ній були надзвичайно поширені метафори «світ-книга» і «світ-театр». Ставлення до світу як до книги багатозначних символів, зміст яких неможливо перекласти до кінця мовою логіки, зумовило основні принципи естетики бароко.
Визначальним у філософії та мистецтві стають ідеї про те, що все земне — тлінне, тимчасове, тутешнє «життя — це сон», справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ — долина страждань, які потрібно стійко терпіти в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси й барокові метафори: життя людини — троянда, що швидко губить пелюстки, проте має колюче й сухе стебло; людина — недогарок; звідси ж алегоричні персонажі — Смерть, Доля, Віра тощо, вірші, цілі збірки під заголовками «Цвинтарні думки», «Похоронні пісні» тощо.
Провідним мистецтвом Бароко є архітектура, їй підпорядковані живопис, скульптура, музика та література.
Оригінальність твору письменники бароко проголосили його найважливішою характеристикою, а необхідними рисами — складність для сприйняття та можливість різноманітних тлумачень. Іспанський філософ Бальтазар Грасіан писав: «Чим складніше пізнається істина, тим приємніше її осягнути». Митці бароко високо цінували дотепність, яка полягала в парадоксальних судженнях, у вираженні думок незвичайним чином, у зіставленні протилежних предметів, у побудові творів за принципом контрасту, в інтересі до графічної форми вірша. Невід’ємним компонентом лірики бароко є парадоксальні судження. Бароко створило поезію витонченої думки, інтелектуальної гри.
Література Бароко відмовлялася від принципу наслідування дійсності, вона не відтворювала її, а перетворювала за певними законами. Представники бароко вважали, що, оскільки реальний світ — ілюзія, марево, сон (не випадково драма іспанського драматурга Педро Кальдерона названа «Життя це сон»), то його предмети — це символи й алегорії, які потребують витлумачення. Тому в літературі бароко широко використовували символи й алегорії.
Створювалися книги-емблеми — алегоричні малюнки, прихований смисл яких розкривався у супутніх висловлюваннях і віршах. Поети бароко приділяли значну увагу графічній формі вірша, створювали «фігурні» вірші, рядки яких утворювали рисунок серця, зірки, хреста, кола, ромба тощо.
Образи будували за принципом зв’язку між кількома, часто дуже різними предметами, зазвичай на основі метафори. Контрастно поєднували в одному й тому ж творі безпосередній опис подій та їх алегоричне зображення.
Прагнучи виражати свої думки в алегоріях, складних метафорах та емблемах, барокові письменники були схильні до афористичності. Літературний афоризм є породженням доби Бароко.
Основні жанри барокової літератури: барокова драма, барокова поема, бароковий роман, барокова лірика.
Найвідомішими письменниками бароко були: в Іспанії — Луїс де Гонгора та Педро Кальдерон, в Італії — Торквато Тассо і Джамбаттіста Маріно, у Німеччині — Ганс Гріммельсгаузен, в Англії — Джон Мільтон, Джон Донн та ін.
Естетика бароко
Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Ґріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне.
Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності — реальна і містифікована — співіснують і в кальдеронівській п’єсі «Дама-невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси — поширені барокові метафори: «світ-книга» і «світ-театр».
Поетика
Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».
Драматургічний спадок Кальдерона значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п’єс, 78 ауто (одноактних п’єс алегоричного змісту, які інтерпретували мотиви Старого і Нового Заповітів) і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувались між окремими діями драми).
Світські п’єси Кальдерона, які становлять основну частину його драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:
• «комедії інтриги» — п’єси, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До числа найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п’єси «З коханням не жартуй» (1627), «Дама-примара» (1629), «Сам собі охорона» (1635), «Не завжди довіряй гіршому» (1650) тощо.
• «драми честі» — поширені у іспанській драматургії ХVІ-ХVІІ століття п’єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Це драми «Живописець власного безчестя» (1648), «За таємну образу — таємна помста» (1635), «Лікар своєї честі» (1633-1635), «Саламейський алькальд» (1642-1644) тощо.
• морально-філософські, релігійні драми, в яких відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальдерона та його сучасників. Це п’єси «Стійкий принц» (1628), «Поклоніння хресту» (1630-1632), «Чудодійний маг» (1637), «Чистилище святого Патрика» (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п’єса європейського бароко — морально-філософська драма «Життя — це сон».