Сцени 3 і 4. Кабінет Фауста
Фауст у своєму робочому кабінеті, і знову їм володіють болісні й тяжкі сумніви. У ніг його чорний пудель – пес, що пристав до нього на прогулянці. Прагнучи побороти зростаюче занепокоєння, «млявість у думках і розбрід», Фауст приймається за переклад на німецьку мову Нового завіту
«На початку було Слово»,- читає він у Євангелії. Але тлумачення гре-’ ческого «Логос» як «Слова» не влаштовує його, і він намагається підставити інші поняття: спочатку «Думка», потім «Силу» і, нарешті, «Справа». «На початку була Справа!» – стих говорить»,- викликує Фауст, тому що для нього діяти – вище всього
Але отут від занять його відволікає чорний пес, Фауст намагається вигнати його з кімнати, але пес раптом «напижился, як міхур», виріс «угору й ушир» і зрештою обернувся Мефистофелем, що у перший раз з’являється переддоктором в обличчя мандрівного студента. Фауст здивований: «От, виходить, чим був пудель начинений! Приховувала школяра в собі собака? » На питання хазяїна про ім’я несподіваний гість відповідає, що він «частина сили тієї, що без ліку творить добро, всьому бажаючи зла… я дух, що завжди звик заперечувати».
Гість поблажливо посміюється надлюдськими слабостями, над людською долею й зізнається Фаустові, що мир зносить поки його нападки «без втрати». Не злагодивши в цілому із Вселеної, Мефистофель шкодить по дріб’язках:
«Я дошкуляв його землетрясеньем, Пожежами лісів і наводненьем,- И хоч би що! Я мети не досяг. І море в цілості, і материк».
Мефистофель хоче спокусити Фауста маленькими радостями життя й «у подтвержденье дружнього почуття» розважити його. Він кличе на допомогу парфумів; ті водять «хоровод» навколо доктора, співають про плотські радості, коли «раннею ранью й до заходу – пісні, гулянка й хороводи, небо, трава. І поцілунки напропалую…» Фауст засипає під цей хоровод, а Мефистофель тим часом зникає. У наступній сцені Мефистофель знову з’являється в кабінеті Фауста, але тепер він «расфрантился строкато». На ньому «камзол в обтягування, на плечах накидка, на капелюсі півняче перо, а збоку шпага…» Цього разу він з місця в кар’єр пропонує старому пустельникові розвіяти тугу й, облачившись у яскраве плаття, «зазнати після довгого поста, що означає життя повнота». Фауст відмовляється, говорячи, що в будь-якім платті буде відчувати «тугу существованья», що він «життя відкинуло» і з тугою чекає смерті. На це Мефистофель із іронією зауважує йому: «Смерть – відвідувач не ахти який». Він умовляє Фауста перестати «загравати з тугою », пропонуючи йому своє суспільство й запевняючи, що Фаустові не прийде з ним нудьгувати: «Я дам тобі, чого не бачив світло». Якщо запропонована насолода захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити цю мить, то він стане видобутком Мефистофеля, і Мефистофель вільний забрати його душу
Фауст зрештою погоджується підписати договір з дияволом. За цим договором Мефистофель повинен служити Фаустові й виконувати всього його бажання доти, поки той не викликне: «Зупинися, мгновенье, ти прекрасно!» Фауст дає Мефистофелю розписку, підписану кров’ю. Скріпивши кров’ю договір, вони відправляються в мандрівки – прямо по повітрю, на широко розстеленому плащі Мефистофеля.
Сцена 12. Сад
За час, минуле між цими сценами, до Фауста повернулася молодість – тридцять років скинуті із плечей. Мефистофель звів Фауста з відьмою, що омолодила його, давши випити чарівний напій, і зробила більше сприйнятливим до почуттєвих насолод. Фауст тепер молодий, гарний, кров його вирує, і він не знає більше коливань у своїй рішучості пізнати всі насолоди життя й осягти вище щастя. Мефистофель радується, що змусив забути його про потяг до знань і науки.
68. Мольєр «Тартюф»
Сюжет
Дія відбувається в Парижі, в будинку Оргона. В довіру до господаря втирається чоловік по імені Тартюф. Пан Оргон дивиться на гостя як на диво: молодий, вчений, скромний, благородний, набожний, безкорисливий. Родичів, які намагаються довести йому, що Тартюф зовсім не такий святий, яким намагається показати себе, Оргон вважає невдячними. Істинна сутність Тартюфа проявляється лише тоді, коли Оргон необачно доручає йому зберігати скриню з цінними паперами і переписує на нього будинок. Лише вчасне втручання Короля, за п'ять хвилин до фіналу, встановлює справедливість (Тартюф покараний і родині Оргона повернуті будинок і майно).
Головні герої
Пані Пернель — мати Оргона
Оргон — чоловік Ельміри
Ельміра — дружина Оргона
Даміс — син Оргона
Маріана — дочка Оргона, яка закохана у Валера
Валер — молодий парубок, який закоханий у Маріану
Клеант — брат Ельміри
Тартюф — святоша
Дорина — покоївка Маріани
Фліпота — служниця пані Пернель
Пан Лояль — судовий пристав
Короткий зміст
У будинку поважного Оргона на запрошення хазяїна влаштувався деякий пан Тартюф. Оргон душі в нім не сподівався, шануючи незрівнянним зразком праведності і мудрості : розмови Тартюфа були виключно піднесені, повчання — завдяки яким Оргон засвоїв, що світ являє собою велику помийну яму і тепер і оком не моргнув би, поховавши дружину, дітей і інших близьких — у вищій мірі корисні набожність викликала захоплення; а як самозабутньо Тартюф дотримував моральність сімейства Оргона.З усіх домочадців захоплення Оргона новоявленим праведником розділяла, втім, лише його матінка пані Пернель. Ельміра, дружина Оргона, її брат Клеант, діти Оргона Дамис і Мариана і навіть слуги бачили в Тартюфі того, ким він і був насправді — лицемірного святенника, такого, що вправно користується помилкою Оргона у своїх нехитрих земних інтересах: смачно є і м'яко спати, мати надійний дах над головою і ще абиякі блага.Домашнім Оргона донезмоги обриднули моралі Тартюфа, своїми турботами про благопристойність він відвадив від будинку майже усіх друзів. Але було варто тільки кому-небудь погано відізватися про це ревнителеві благочестя, пані Пернель влаштовувала бурхливі сцени, а Оргон, той просто залишався глухий до будь-яким розмовам, не пройнятим, захопленням перед Тартюфом. Коли Оргон повернувся з недовгої відсутність і зажадав від служниці Дорины звіту про домашні новини, звістка про погіршення здоров'я дружини залишила його абсолютно байдужим, тоді як розповідь про те, як Тартюфу сталося обжертися за вечерею, після чого продрыхнуть до полудня, а за сніданком перебрати вина, сповнила Оргона співчуттям до бідолахи.
Дочка Оргона, Мариана, була закохана у благородного юнаку на ім'я Валер, а її брат Дамис — в сестру Валера. На брак Марианы і Валера Оргон начебто вже дав згоду, але чомусь усе відкладав весілля. Дамис, стурбований власною долею, — його одруження на сестрі Валера повинна була послідувати за весіллям Марианы — попросив Клеанта довідатися у Оргона, в чому причина зволікання. На розпитування Оргон відповідав так ухильно і незрозуміло, що Клеант запідозрив чи не вирішив той якось інакше розпорядитися майбутнім дочки.Яким саме бачить Оргон майбутнє Марианы, стало ясно, коли він повідомив дочку, що досконалість Тартюфа потребують винагороди, і такою винагородою стане його брак з нею, Марианой. Дівчина була приголомшена, але не сміла суперечити батьку. За неї довелося заступитися Дорине: служниця намагалася втлумачити Оргону, що видати Мариану за Тартюфа — убогого, низького душею виродка — означало би стати предметом кепкувань усього міста, а крім того — штовхнути дочку на шлях гріха, бо наскільки б доброчесна не була дівчина, не наставляти рогу такому чоловічкові, як Тартюф, просто неможливо. Дорина говорила дуже гаряче і переконливо, але, незважаючи на це, Оргон залишився непохитний в рішучості поріднитися з Тартюфом.Мариана була готова підкоритися волі батька — так їй велів дочірній борг. Покірність, що диктується природною боязкістю і повагою до батька, намагалася преобороть в ній Дорина, і їй майже вдалося це зробити, розгорнувши перед Марианой яскраві картини уготованого їм з Тартюфом подружнього щастя.Але коли Валер запитав Мариану, чи збирається вона підкорятися волові Оргона, дівчина відповіла, що не знає. У пориві відчаю Валер порадив їй поступати так, як велів батько, тоді як сам він знайде собі наречену, яка не стане зраджувати цьому слову; Мариана відповідала, що буде цьому тільки рада, і в результаті закохані трохи не розлучилися навіки, але тут вчасно приспіла Дорина. Вона переконала молодих людей в необхідності боротися за своє щастя. Але тільки діяти їм потрібно не напростець, а обхідними шляхами, тягнути час, а там вже що-небудь неодмінно влаштується адже усе — і Ельміра, і Клеант, і Дамис — проти абсурдного задуму Оргона,Дамис, налагоджений навіть занадто рішуче, збирався як слід приструнити Тартюфа, щоб той і думати забув про одруження на Мариане. Дорина намагалася остудити його запал, вселити, що хитрістю можна добитися більшого, ніж загрозами, але до кінця переконати його в цьому їй не вдалося.Підозрюючи, що Тартюф небайдужий до дружини Оргона, Дорина попросила Ельміру поговорити з ним і дізнатися, що він сам думає про брак з Марианой. Коли Дорина сказала Тартюфу, що пані хоче поговорити з ним віч-на-віч, святенник пожвавився. Спочатку, розсипаючись перед Ельмірою в ваговитих компліментах, він не давав їй і рота розкрити, коли ж та нарешті поставила питання про Мариане, Тартюф став завіряти її, що серце його полонене іншою. На нерозуміння Ельміри — як же так, людина святого життя і раптом охоплений плотською пристрастю? — її обожнювач з гарячністю відповідав що так, він набожний, але в той же час адже і чоловік, що мол серце — не кремінь. Тут же відверто Тартюф запропонував Ельмірі вдатися до захоплень любові. У відповідь Ельміра поцікавилася, як, по думці Тартюфа, поведеться її чоловік, коли почує про його мерзотні домагання. Переляканий кавалер благав Ельміру не губити його, і тоді вона запропонувала угоду: Оргон нічого не дізнається, Тартюф же, зі свого боку, постарається, щоб Мариана якнайскоріше пішла під вінець з Валером.Усе зіпсував Дамис. Він підслуховував розмову і, обурений, кинувся до батька. Але, як і слідувало чекати, Оргон повірив не синові, а Тартюфу, що цього разу перевершив самого себе в лицемірному самоуничижении. У гніві він велів Дамису забиратися з очей геть і оголосив, що сьогодні ж Тартюф візьме в дружини Мариану. У посаг Оргон віддавав майбутньому зятеві увесь свій стан.Клеант востаннє спробував по-людськи поговорити з Тартюфом і переконати його примиритися з Дамисом, відмовитися від неправедно придбаного майна і від Марианы — адже не личить християнинові для власного збагачення використовувати сварку батька з сином, а тим більше прирікати дівчину на довічну муку. Але у Тартюфа, знатного ритора, на усе було виправдання.Мариана благала батька не віддавати її Тартюфу — нехай він забирає посаг, а вона вже краще піде в монастир. Але Оргон, дечому що навчився у свого улюбленця, оком не моргнувши, переконував бідолаху в душеспасительности життя з чоловіком, який викликає лише огиду, — як-не-як, умертвіння плоті тільки корисно. Нарешті не стерпіла Ельміра — якщо її чоловік не вірить словам близьких, йому варто своїми очима упевнитися в низькості Тартюфа. Переконаний, що упевнитися йому має відбутися якраз в осоружному — у высоконравственности праведника, — Оргон погодився залізти під стіл і звідти підслуховувати бесіду, яку наодинці вестимуть Ельміра і Тартюф.Тартюф відразу клюнув на удавані розмови Ельміри про те, що вона нібито випробовує до нього сильне почуття, але при цьому виявив і відому обачність: перш ніж відмовитися від одруження на Мариане, він хотів отримати від її мачухи, так би мовити, відчутна запорука ніжних почуттів. Що до порушення заповіді, з яким буде зв'язано вручення цієї запоруки, то, як завіряв Ельміру Тартюф, у нього є свої способи порозумітися з небесами.Почутого Оргоном з-під столу було досить, щоб нарешті рухнула його сліпа віра в святість Тартюфа. Він велів негідникові негайно йти геть, той намагався було виправдовуватися, але тепер це було марно. Тоді Тартюф змінив тон і, перш ніж гордо віддалитися, пообіцяв жорстоко поквитатися з Оргоном.Загроза Тартюфа була небезпідставною: по-перше, Оргон вже встиг виправити дарчу на свій будинок, який з сьогоднішнього дня належав Тартюфу; по-друге, він довірив підлому лиходієві скринька з паперами, що викривали його рідного брата, з політичних причин вимушеного залишити країну.Потрібно було терміново шукати якийсь вихід. Дамис викликався побити Тартюфа і відбити у нього бажання шкодити, але Клеант зупинив юнаку — розумом, стверджував він, можна добитися більшого, ніж кулаками. Домашні Оргона так ще нічого не придумали, коли на порозі будинку з'явився судовий приставши пан Лояль. Він приніс припис до завтрашнього ранку звільнити будинок пана Тартюфа. Тут руки зачесалися вже не лише у Дамиса, але і у Дорины і навіть самого Оргона.Як з'ясувалося, Тартюф не забув використовувати і другу можливість зіпсувати, що була у нього життя своєму недавньому благодійникові: Валер приніс звістку про те, що негідник передав королеві скриньку з паперами, і тепер Оргону загрожує арешт за пособництво бунтівникові-братові. Оргон вирішив бігти доки не пізно, але стражники випередили його: офіцер, що увійшов, оголосив, що він заарештований.Разом з королівським офіцером у будинок Оргона прийшов і Тартюф. Домашні, у тому числі і нарешті пані Пернель, що прозріла, почали дружно соромити лицемірного лиходія, перераховуючи усі його гріхи. Тому це скоро набридло, і він звернувся до офіцера з проханням захистити його персону від мерзотних нападок, але у відповідь, до великого своєму — і загальному — подиву, почув, що заарештований.Як пояснив офіцер, насправді він явився не за Оргоном, а для того, щоб побачити, як Тартюф доходить до кінця у своїй безсоромності. Мудрий король, ворог брехні і оплот справедливості, з самого начала здобув підозри відносно особи донощика і виявився як завжди прав — під ім'ям Тартюфа ховався негідник і шахрай, на чиєму рахунку велика кількість темних справ. Своєю владою государ розірвав дарчу додому і пробачив Оргона за непряме пособництво бунтівному братові.
69. Расін «Андромаха»
Основні персонажі
Андромаха — вдова Гектора, полонянка Пірра.
Пірр — син Ахілла , цар Епіра .
Орест — син Агамемнона.
Герміона — дочка Олени і царя Спарти Менелая, наречена Пірра.
Пілад — друг Ореста.
Сюжет
Дія відбувається в столиці Епіру після Троянської війни. Приїжджає Орест з посланням для царя Пірра: грек і ображені тим фактом, що син Ахілла залишив у себе вдову Гектора і його маленького сина Астіанакса, а не вбив бранців. Втім, самого Ореста тягне до палацу Пірра не стільки борг, скільки палке кохання — він шалено закоханий в Герміону, що стала нареченою царя. Орест дізнається, що відвернувшися від нього Герміона живе нещасливо, так як наречений досі «не пропонує їй ні серця, ні корони». Пірр, забувши наречену, безуспішно добивається любові Андромахи, та ж тужить за Гектором і живе лише заради сина. Пірр погрожує видати Астіанакса грекам, якщо Андромаха не змінить гнів на милість.Орест зустрічається з Герміоною і бачить, що незважаючи на приниження, вона як і раніше кохає Пірра. Сама Герміона стверджує, що в її серці жива лише ненависть, що вона згідна виїхати з Орестом, але не може зробити цього без дозволу царя. Орест з легким серцем йде до Пірра, знаючи, що йому наречена не дорога і він відпустить Герміону. А Пірр, поза тим після розмови з Андромахой, заявляє, що вирішив віддати дитину грекам і одружитися, нарешті, на Герміоні. Орест в розпачі. Він хоче викрасти Герміону за допомогою свого друга Пілада, який добре знає палац. Герміона ж зовсім забула про нього, щаслива і вірить, що Пірр до неї повернувся.Андромаха бачить, що цар всерйоз збирається віддати Астіанакса на смерть. Вона гамує гордість і йде просити допомоги у Герміони, потім падає на коліна перед самим Пірром. Той оголошує, що віддасть дитину, якщо Андромаха не вийде за нього сьогодні ж: "Сподіваюся стати батьком йому і чоловіком вам. А якщо ні — на страту при вас його віддам ". Андромаха змушена погодитися на весілля, а сама придумує план. Радісний Пірр готується до весілля, а знову відкинута Герміона жадає помсти. Вона вмовляє Ореста вбити Пірра і обіцяє після цього поїхати з ним.
Орест повертається і повідомляє, що вбив царя. Герміона вже оговталася і кляне його за «низький вчинок»:
| « | Винен ти один, підступний задумували їм лихо! .. Вбивця гнусу мені. Сховайся з очей геть! | » |
Збожеволівши, вона заколюється кинджалом над тілом Пірра. З'являється друг Ореста, Пілад. Він говорить, що на них іде ціла юрба розлючених епірців під проводом Андромахи, яка «за чоловіка нового їх спонукає мстити». Орест відмовляється їхати, але дізнавшись про смерть Герміони, втрачає свідомість. Його забирає Пілад.
70.Корнель «Горацій»
Давні союзники Рим і Альба вступив у війну друг з одним. До цього часу між ворожими арміями відбувалися лише дрібні сутички, але тепер, коли військо альбанцев стоїть біля стін Риму, має розігратися вирішальний бій.
Серце Сабіни, дружини шляхетного римлянина Горація, виконано сум'яття і скорботи: нині у жорстокої битві буде розбито або її рідна Альба, або став її другий батьківщиною Рим. Понад те, що тоді про поразку будь-якої зі сторін одно сумна для Сабіни, зі злого умислу року у цій битві повинні оголити друг проти друга мечі найдорожчі їй люди — її чоловік Горацій і трьох її брата, альбанцы Куриации.
Сестра Горація, Камілла, теж кляне лиха доля, сведший в смертельної ворожнечі два дружніх міста, і вважає своє становище легшим, ніж становище Сабіни, хоча звідси їй і твердить його з Сабіна подруга-наперсница Юлія. Юлія впевнена, що Камілі годиться всією душею хворіти за Рим, оскільки з ним пов'язують її народження та родинні узи, клятва ж вірності, якої Камілла обмінялася зі своїми нареченим альбанцем Куриацием, — ніщо, коли в іншу чашу терезів покладено честь процвітання батьківщини.
Истомившись хвилюванням про долю рідного міста Київ і нареченого, Камілла звернулася до греку-прорицателю, і той передбачив їй, що такий спір між Альбою і Римом вже назавтра закінчиться світом, а вона з'єднається з Куриацием, аби більше будь-коли розлучатися. Сон, який наснився Камілі тієї ж вночі, розвіяв солодкий обман передбачення: уві сні їй привиділися жорстока різанина і купи мертвих тіл.
Коли перед Камілою постає живої непошкоджений Куриации, дівчина вирішує було, що заради любові до до неї шляхетний альбанец поступився боргом перед батьківщиною, і в жодному разі не засуджує закоханого.
Але виявляється, не все так: коли раті зійшлися для бою, вождь альбанцев звернувся безпосередньо до римському царю Туллу зі словом у тому, що треба уникнути братовбивства, — адже римляни і альбанцы належать одного народові і пов'язані між собою численними родинними узами; запропонував вирішити суперечка поєдинком трьох бійців від кожної війська з вимогою, що той місто, чиї воїни зазнають поразки, стане підданим города-победителя. Римляни з радістю пристали на пропозицію альбанского вождя.
По вибору римлян честю рідного міста доведеться битися трьом братам Горациям. Куриаций і заздрить великої долі Горациев — возвеличити батьківщину чи скласти ми за неї голови, — і шкодує, що за будь-якого результаті поєдинку йому доведеться оплакувати або принижену Альбу, або загиблих друзів. Горація, втіленню римських чеснот, незрозуміло, як і сумувати у тому, хто взяв смерть задля слави своєї країни.
За такими промовами друзів захоплює альбанский воїн, який приніс звістку, що Альба обрала своїми захисниками трьох братів Куриациев. Куриаций гордий, що саме нього та його братів упав вибір співвітчизників, але водночас у душі їй хотілося б уникнути цієї нової удару долі — необхідності битися з чоловіком своєї сестри і братом нареченої. Горацій, навпаки, палко вітає вибір альбанцев, предназначивший йому більш піднесений жереб: велика честь битися за батьківщину, та заодно ще подолати узи крові й людських уподобань — небагатьом довелося здобути настільки досконалу славу.
Камілла щосили прагне відговорити Куриация розпочинати братовбивчий поєдинок, заклинає іменем Тараса Шевченка їхнього кохання і мало не домагається успіху, але шляхетний альбанец все-таки знаходять у собі сил не змінити заради любові до боргу.
Сабіна, на відміну родички, не думає відмовляти брати і чоловіка від поєдинку, але тільки хоче, щоб поєдинок цей стане братоубийственным, — при цьому вона повинна переважно померти, і з смертю її перервуться родинні узи, сполучні Горациев і Куриациев.
Поява старого Горація припиняє розмови героїв з жінками. Заслужений патрицій велить синові та зятю, покладаючись суд богів, поспішити до виконання високого боргу.
Сабіна намагається преобороть душевну скорбота, переконуючи себе, що, хоч би хто загинув у сутичці, головне — ніхто приніс йому смерть, тоді як у ім'я чого; вона вселяє собі, що неодмінно залишиться вірної сестрою, якщо брат вб'є її чоловіка, чи люблячої дружиною — коли чоловік вплине на брата. Але всі марно: знову і знову зізнається Сабіна, що у переможця вона передусім бачитиме вбивцю дорогої їй людини.
Горестные роздуми Сабіни перериває Юлія, яка принесла їй звістки з поля бою: ледь шестеро бійців вийшли назустріч одна одній, по обом ратям пронісся ремство: і римляни і альбанцы були обурені рішенням своїх вождів, обрекших Горациев з Куриациями на злочинний братовбивчий поєдинок. Цар Тулл почув гласу народу і оголосив, що можна принести жертви, щоб по начинці тварин дізнатися, бажаний чи богам, чи ні, вибір бійців.
Зопалу Сабіни і Камілли знову поселяється надія, але ненадовго — старий Горацій повідомляє їм, що у волі богів їх брати стали до бою між собою. Бачачи, у який горі кинуло жінок цю звістку, і бажаючи зміцнити їх серця, батько героїв говорить про велич жереба синів, вершащих подвиги задля слави Риму; римлянки — Камілла з народження, Сабіна з за шлюбні узи — обидві вони у народних обранців повинні думати лише про торжестві вітчизни…
Знову поставши перед подругами, Юлія розповідає їм, що дві сина старого Горація впали від мечів альбанцев, третій ж, чоловік Сабіни, рятується втечею; результату поєдинку Юлія чекати стала, оскільки він очевидний.
Розповідь Юлії вражає старого Горація до самого серце. Воздав належне двом славно загиблим захисникам Риму, він клянеться, що третій син, чия боягузливість незмивною ганьбою покрила чесне доти ім'я Горациев, помре з його собственой руки. Хоч як просять його Сабіна з Камілою приборкати гнів, старий патрицій невблаганний.
До старому Горація посланцем від царя приходить Валерій, шляхетний юнак, любов якого відкинула Камілла. Він говорить про останньому живими Горации і, до свого подиву, чує від старого жахливі прокльони на адресу того, хто врятував Рим від ганьби. Лише ніяк не припинивши гіркі сповіді патриція, Валерій розповідає у тому, чого, передчасно залишивши міську стіну, не бачила Юлія: втеча Горація було проявом боягузтві, але військової хитрим розрахунком — втікаючи від поранених і стомлених Куриациев, Горацій в такий спосіб роз'єднував їх і бився з кожним почергово, віч-на-віч, доки всі троє не впали з його меча.
Старий Горацій тріумфує, він сповнений гордості за синів — як що залишився живими, і котрі наклали головами на полі битви. Каміллу, уражену звісткою про загибель коханого, батько втішає, закликаючи до розуму про силу духу, завжди який прикрашав римлянок.
Але Камілла, безутішна. І ба, що щастя її принесено на поталу величі гордого Риму, цей самий Рим жадає від неї приховувати скорбота і зі усіма радіти здобутої ціною злочину перемозі. Ні, не бути цьому, вирішує Камілла, і, коли перед ній постає Горацій, очікуючи від сестри похвали своєму подвигу, обрушує нею потік прокльонів за вбивство нареченого. Горацій було собі уявити, що у годину торжества вітчизни можна побиватися по смерть її ворога; а коли Камілла починає останніми словами паплюжити Рим закликати на рідного міста страшні прокльони, його терпінню вичерпується — мечем, яким незадовго доти було вбито її наречений, він заколює сестру.
Горацій впевнений, що зробив правильно — Камілла перестав бути сестрою йому дочкою свого батька миттєво, коли прокляла батьківщину. Сабіна просить чоловіка заколоти і її, оскільки вона теж, всупереч боргу, уболіває них братів, заздрячи долі Камілли, яку смерть врятувала від безвихідній скорботи і поєднала з "любим. Горація великих складнощів стоїть не виконати прохання дружини.
Старий Горацій не засуджує сина за вбивство сестри — душею змінивши Риму, вона заслужила смерть; але водночас стратою Камілли Горацій безповоротно сгубил свою честь славу. Син погоджується з батьком і просить його винести вирок — хоч би яким він був, Горацій з нею заздалегідь згоден.
Щоб особисто вшанувати батька героїв, до будинку Горациев прибуває цар Тулл. Він прославляє доблесть старого Горація, дух якого було зломлено смертю трьох дітей, і з жалем говорить про лиходійство, омрачившем подвиг останнього зі своїх його синів. Але те, що лиходійство це має бути покарано, промови не заходить, поки слово не бере Валерій.
Волаючи до царського правосуддю, Валерій говорить про невинності Камілли, піддалася природному пориву розпачу й гніву, у тому, що Горацій непросто безпричинно убив кревну родичку, що саме собі разюче, а й поглумився з волі богів, святотатственно опоганивши даровану ними славу.
Горацій і думає захищатися чи виправдуватися — він просить у царя дозволу простромити себе власним мечем, але в спокута смерті сестри, бо те заслужила її, але задля порятунку свій честі і слави рятівника Риму.
Мудрий Тулл вислуховує і Сабину. Вона просить страчувати її, що означатиме і страту Горація, тому що він і жінка — одне; її смерть — якої Сабіна шукає, як порятунку, нездатна будучи ні беззавітно любити вбивцю братів, ні відкинути улюбленого — вгамує гнів богів, чоловік ж її зможе й далі приносити славу батьківщині.
Коли всі, мали щось сказати, висловилися, Тулл виніс свій вирок: хоча Горацій здійснив злодіяння, зазвичай каране смертю, він — жодну з тих небагатьох героїв, що у рішучі дні служать надійною опорою своїм государям; герої ці непідвладні загальному закону, і тому Горацій житиме, і далі ревнуючи славу Риму.