ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
8ипі гегЬа еі ьосез ргаеіегеацие пікії — слова і звуки — і нічого більше
Орфоепічні норми — це норми вимови. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому.
Основні правила української вимови такі39:
1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо].
2. Повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'тиека], [в'і'с'т'і], [кучугу'ра].
3. Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, н апр.: [до'ро-го], [боло'то], [молоко'].
4. Ненаголошений [є] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [є]: [се"ло'], [ве'ле"те"нь], [ве"лич]. Ненаголошені [є] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр.: [са'ни], [по'ле], [шиеро'ке], [пиеса'ти]; б) коли [є] та [и] виступають
39 Основні норми української літературної вимови // Українська літературна вимова та наголос: Словник-довідник. — К., 1973. — С. 9-14.
і получними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахис-іиііі; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].
5. Збереження дзвінкості — одна з характерних ознак на
шої співучої мови. Тому оглушення приголосних для українсь-
і пі мови не характерне. Звичайно, усе залежить від темпу мов-
к пня. Якщо темп повільний, то всі слова вимовляються чітко, а икіцо пришвидшений, швидкий, то дзвінкі приголосні всередині і піна або вкінці ледь помітно оглушуються, напр.: [ка'зка], [с'ад], [моро'з], [бли'з'ко], [зга'дка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'іхт'і], кігті [к'іхт'і], легко [ле'х-
К()|.
6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються іпгрдо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].
7. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі при-Голосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [че"ка'ти], [шо'сти)], [біжола'], |же'ре"б], а в позиції перед [і] вони напівпом'якшуються: [ж'і'н-і к], [ш'і'с'т'], [чїл'ни)].
8. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р], [г'ірки']]; якщо після [р] стоять і, я, ю, Є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [р'а'сно], [р'ідки'і], [тр'ох].
9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і
і і іреня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук:
ІІддячити [в'ід':а'чиети], туманний [тума'н:иі].
10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків,
ниє відбувається у таких групах приголосних:
а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен'і'ш:и],
пінити [сши'ти] — [ш:и'ти], привізши [приев'і'жши].
Так само [з] + [ж] = [ж:]: безжалісний [6е"ж:а'л існиі], [з] і [ч] = [жч]: безчестя [бе"жче'с'т'а], а [з] + [дж] = [жДж]: з джерела [дже"ре"ла'];
б) групи [ш] + [с'], [ж] + [с'], [ч] + [с'] змінюються на
|і ' |, [з'с'], [ц'с']: радишся [ра'диес':а], зважся [зва'з'с'а], мо
рочся [моро'ц'с'а].
Так само [ш] + [ц'] = [с'ц']: пляшці [пл'а'с'ц'і]; [ж] + [ц']= ■ [з'ц']: книжці [кни'з'ц'і]; [ч] + [ц'] = [ц']: дочці [до'ц':і].
Але на межі слів [ш] + [с'], [ш] + [ц'], [ж] + [ц']( [ч] + [ц'], І ж | + [с'] такого уподібнення не зазнають.
11. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і
Перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників
і піочого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп'і-ра'н'с'кий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с'ц'і].
Окремо слід зупинитися на звукові [г]. В українській мові цей звук вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда,
ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.
Словник-довідник слів з літерою ґ уклав Михайло Паноч-ко (Львів: Кальварія, 1999). Однак незважаючи на значну кількість опрацьованої автором літератури, домінує і суб'єктивний підхід до укладання словника.
Найкращим прикладом для вживання букви ґ може служити Правописний словник Г.Голоскевича, перевиданий Науковим товариством ім.Т.Шевченка у Львові 1994 року.
Остаточну крапку над "і" повинен поставити правопис.
Вправа19. Прочитайте текст, зверніть особливу увагу на вимову виділених слів.
ПОХВАЛА БАТЬКІВЩИНІ
1. Стара ця істина, що "нічого немає солодшого за Вітчиз ну". Справді, хіба існує щось не лише приємніше, але й більш священне, більш величне, ніж Батьківщина. Адже усьому, що люди вважають священним і наповненим високим смислом, навчила їх батьківщина, бо вона дає їм життя, вигодовує й виховує їх. Нехай багатьох захоплює могутність і велич чужих міст, пишність будівель, проте всі люблять Вітчизну. Багато хто на солоджувався ~ і навіть занадто — спогляданням незчислен них чудес у чужих краях, але ніхто не був настільки зваблений їх численністю, аби забути Батьківщину.
2. По-моєму, кожен, хто пишається тим, що він громадянин багатого міста, не знає істинного смислу любові до Вітчизни; ясно, що така людина почала б сумувати душею, якби їй припала Батьківщина скромніша. Мені ж приємно шанувати саме слово "вітчизна". Той, хто почне порівнювати між собою різні міста, нехай зіставить їх розміри, красу, наявність у них творів. Але коли слід зробити серед міст вибір, ніхто, мабуть, не обере найпишніше з них, зневажаючи Вітчизну; ні, він буде молити богів про те, щоб Вітчизна зрівнялась багатством з іншими містами, але обере тільки її, якою вона б не була.
3. Так само чинять добрі сини й справедливі батьки. Пре красний і благородний юнак не віддасть перевагу чужій людині перед рідним батьком, а істинний батько не полюбить чужу дитину, нехтуючи рідною. Сповнені любові до своїх дітей, батьки надають їм особливе місце серед усіх інших, і їм здається, що їхні сини найкращі, найсильніші, найдосконаліші. І мені здається, кожний, хто думає інакше про свого сина, дивиться на нього не батьківськими очима.
4. Немає слова ближчого і дорожчого, ніж слово "батьківщина", як немає для нас нічого дорожчого за батька. Якщо К>нак сповнений належної пошани до батька (таким є веління ;іакону й природи), хіба тим самим він не шанує й вітчизнуї Адже ж батько його — часточка вітчизни, і батько батька, й усі предки, пращури й батьківські боги, до чиїх імен ми дійдемо, піднімаючись від покоління до покоління.
(Лукіан. "Похвала речам")
Вправа 20.Зверніть увагу, як вимова звука може змінити значення слова:
[л'ід] — [л'іт], [пл'ід] — [пл'іт], [л'із] — [л'іс], [гриб] — І грип], [веизти'] — [веисти'], [гу'л'і] — [ґу'л'і], [ґра'ти] — [гра'ти], [га'дка] — [ха'тка], [г'іст'] — [к'іст'].
Вправа 21.Яка особливість вимови нижчеподаних слів? Зверніть увагу на вимову [и],[і] та приголосних бйія них. Розкрийте значення слів.
Привід — привид, любить — любіть, діючий — діючій, рип — рів, білити — біліти, вити — віти, відтинок — відтінок, збіднити — збідніти, наймит — найміть, позов — позив.
АКЦЕНТОЛОГІЧНІ НОРМИ
N17 пш вепе — говори не інакше, як добре
Словесний наголос
Наголос (акцент) — це виділення слова чи складу більшою силою голосу. Наголос є словесний і фразовий.
Словесний наголос в українській мові має такі ознаки: / вільний, тобто різномісний. Ми можемо наголошувати пер-шпіі склад — право, другий — держава, правник, юрист, третій — правовий, судовий, правознавець, четвертий — юриспруденція. Порівняймо: в англійській мові наголос завжди падає на перший склад: брокер, маркер, у французькій — на останній: візаві, мадам, у польській — на передостанній: кобіта (жінка), жовнір, перепрошую;
91
У рухомий, тобто може переміщатися з основи слова на закінчення і навпаки, зі закінчення на основу, напр.: автор — автори, писати — пишу, борода — бороди.
Наголос в українській мові відіграє таку роль:
а) смислорозрізнювальну: вигода (користь) — вигода (зруч
ність), милувати (прощати) — милувати (голубити), атлас (кар
та) — атлас (тканина), н а п р.: / в землянку увійде її сивий не
від муки, а від муки тато (М.Стельмах); Потрапити під за
мок у замок до страхітливої потвори я не боявсь (Д.Пав-
личко);
б) форморозрізнювальну: сестри (Р. відм. однини) — сес
три (Н. відм. множини), книжки (Р. відм. однини) — книжки
(Н. відм .множини), напр.: Слова — полова, але вогонь в одежі
слова (І.Франко); У вас права, ми ж охоронці права
(Л.Костенко). Може розрізнювати вид дієслів: засипати —
засипати; закидати — закидати;
в) частиномовнорозрізнювальну: Яка ж у тім прегіркава,
яка ж полинова сила була в тім трунку воєннім, яка туга
туга і німа (І.Драч).
Норми наголошування слів у сучасній українській мові вже усталилися. Вони відображені в найрізноманітніших словниках, а тому є загальнодоступні.
Проте в практиці усного мовлення трапляється аж надто багато грубих порушень цих норм, що знижує загальний рівень культури мовлення. Ці порушення пояснюються:
/ впливом територіальних діалектів (особливо в наголошуванні дієслів): несемо, веземо, ношу, роблю, замість несемо, веземо, ношу, роблю;
/ впливом близькоспоріднених мов: ненависть (замість ненависть), рукопис (замість рукопис) тощо;
/ недостатньою обізнаністю мовців із системою літературного наголосу.
Типовими акцентуаційними помилками у мові прав-ників є:
/ ненормативне наголошування слів під впливом російської мови, напр.: довідник замість довідник; житло, замість житло; завдання, замість завдання; прийняв, замість прийняв; напилися, замість напилися;
У діалектний наголос у дієсловах: розкажу, замість розкажу; плести, замість плести, нести, замість нести, люблю, замість люблю;
/ неправильне наголошування прикметників: черговий, замість черговий, український, замість український; числівників: одного — одному, замість одного — одному; займенників: того,
92
тому, цього, цьому, всього, всьому, замість того, тому, цього, цьому, всього, всьому; прислівників: всередині, водночас, «однораз, замість.всередині, водночас, воднораз..