Україна в період науково-технічної революції
8.2.1. Реформи 1960-х рр. в економіці.
У жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.І Брежнєва. У 1966 р. назву посади змінили – Л.І. Брежнєв став іменуватися Генеральним секретарем ЦК КПРС. Особа, що обіймала посаду керівника партії, фактично ставала першою особою в державі. Другою за значущістю посадою фактично була посада голови Ради міністрів, на яку було призначено О. М. Косигіна. Хоча формально главою держави вважався голова Президії Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний. Лише 1977 р. дане протиріччя було ліквідовано – Л. І. Брежнєв одночасно стане й Головою Президії Верховної Ради СРСР. Щодо Української СРСР, то до 1972 р. керівником республіканської партійної організації був Петро Юхимович Шелест, після чого почалася «епоха» Володимира Васильовича Щербицького, яка тривала до 1990 р. До речі, слід відзначити, що й Л. Брежнєв, і М. Підгорний були вихідцями з України. Причому Л. Брежнєв – з Дніпродзержинська, В. Щербицький – з Верхньодніпровська. Невдовзі інші вихідці з Дніпропетровщини обійняли низку високих державних посад і в Москві, й у Києві, з приводу чого існував жарт, що ми живемо в епоху «Дніпропетровської Русі».
Нове керівництво країни усунуло очевидні недоліки державного управління, що його попередників, зокрема ліквідувало поділ обкомів партії (найвищих регіональних органів влади) на сільські й міські. Й одночасно вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Зазначена ідея стала стрижнем проголошеної у вересні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток.
Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції. Треба відмітити, що підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв’язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. Трохи піднялася заробітна плата, зріс життєвий рівень. Усе це не могло не дати позитивних результатів, і восьма п’ятирічка (1966 – 1970 рр.) по темпам розвитку промисловості виявилася найбільш вдалою за весь післявоєнний період. Деякі економісти через це навіть назвали її «золотою». Саме в цей час Радянський Союз обігнав США по випуску багатьох важливих видів продукції; до їх числа входили вугілля, кокс, залізна і марганцева руда, чавун, стальні труби, гідравлічні турбіни, тепловози та електровози, трактори, зернові й бавовнозбиральні комбайни, цемент, пиломатеріали тощо. У 1970 р. обсяг капіталовкладень СРСР і США став приблизно однаковим.
Позитивні зміни відбулися і в Україні. За 1966-1970 рр. загальний обсяг промислового виробництва в республіці зріс майже наполовину. Продуктивність праці збільшилася на 28%, за рахунок чого отримано дві третини приросту промислової продукції. Прибутки в промисловості збільшилися вдвічі. Капіталовкладення в розвиток економіки були в 1,4 рази більшим порівняно з попередньою п’ятирічкою. Було введено до ладу 250 нових великих підприємств, понад 2 тис. виробничих комплексів і цехів. Усі галузеві міністерства виконали встановлені державні плани. Широко впроваджувалася комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів у всіх галузях промисловості. В серійному виробництві був освоєний випуск 4400 нових машин, механізмів, обладнання і матеріалів Початок 1970-х рр. ознаменувався завершенням електрифікації сіл України. Зросли енергетичні потужності сільськогосподарського виробництва. До 1970 р. порівняно з 1965 р. енергетичні потужності в розрахунку на одного колгоспника збільшилися більш як у 1,5 рази. На 100 га посівної площі вони за цей час збільшилися з 105 до 169 кінських сил, або фактично в 1,6 рази.
Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два протилежних процеси – посилення централізму в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та застосування ринкових економічних регуляторів (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Л. Брежнєва і реформаційною – О. Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала.
У 1971 р. проголошено гасло переведення радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі.
Варто відмітити, що у 1970-1980 рр. керівництво СРСР приймало чимало рішень про необхідність прискорення науково-технічного прогресу, намагаючись перевести радянську економіку на переважно інтенсивний шлях розвитку. Але на ділі все відбувалося з точністю до навпаки. З кожним роком збільшувалася кількість морально застарілих і екологічно шкідливих підприємств, нарощувався випуск продукції, що не знаходила попиту у своїй країні, а тим більш на світових ринках. Керівників усіх рівнів насамперед цікавили кількісні показники – тонни, кілограми, літри, штуки, кілометри, кількістю яких визначалася ефективність його управлінської діяльності.
Розвиток країни штучно відривався від розвитку світової цивілізації, що завдало величезної шкоди радянському суспільству. В цьому сенсі період застою був часом втрачених можливостей, коли країна опинилися на периферії переворотів у науці та техніці, що відбувалися на Заході, не здійснили назрілих радикальних змін в структурі економіки і залишилися здебільшого на рівні старого типу індустріального розвитку з його упором на кількісні показники.
В Україні економічні показники були дещо кращими, ніж в цілому по країні, але не настільки, щоб можна було говорити про високі темпи економічного зростання й інтенсивний характер економічного розвитку республіки. Україна, як відзначалося на ХХVІ з’їзді Компартії України, була «органічною складовою єдиного народногосподарського комплексу країни» Усі рішення пленумів і численні постанови ЦК КПРС по економічним і господарським питанням, як і по всім іншим, дублювалися відповідним документами республіканського рівня. В СРСР, унітарній по суті державі, не було і не могло бути особливої економічної політики тієї чи іншої республіки, зокрема української. Існувала єдина економічна політика СРСР, яку розробляв апарат ЦК КПРС, затверджували з’їзди КПРС і проводила бюрократія, що в переважній більшості не мала національного обличчя. У період правління Л.Брежнєва централістичні тенденції в управлінні народногосподарським комплексом країни постійно підвищувалися.
Отже, у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях подальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ДРЕС, декілька атомних електростанцій, серед них Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: видобуток вугілля – 27,5%, залізної руди 51,3%, виробництво сталі – 36,3%, доменного та сталеплавильного обладнання – 52,15%, магістральних тепловозів – 95,1%, цукру піску – 52,4%.
У зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 1960-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960-1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази.
До цього слід додати нераціональне використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. людей. Як «неперспективні» припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і вмістах трудящі спіткнулися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо.
«Буксування» радянської економіки того періоду відбувалося й через те, що більшість республіканських і регіональних партійних керівників були прихильниками адміністративно-командних методів управління. Не винятком тут був і перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький. Його діяльність, попри всім відомі його особисті високі людські якості – чесність, чесність, порядність, принциповість тощо – об’єктивно була спрямована на безумовне виконання будь-якої, навіть шкідливої для республіки вказівки з Кремля. Іншою в тих умовах його діяльність і не могла й бути.
Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Дедалі більше кризові явища поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та відносно задовільний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.
8.2.2. Наростання кризових явищ у суспільно-економічному, політичному житті.
Двадцятиріччя (1965-1985 рр.) було край суперечливим. Попри очевидні здобутки радянської держави, у соціально-політичному та культурному житті відбувся поворот до неосталінізму. Цей процес розпочався з доповіді Л.Г. Брежнєва на урочистих зборах на честь 50-річчя Жовтневої революції (1967), яка поклала початок розробці міфу про побудову в СРСР розвинутого соціалізму. Починається створення нового «культу особи», звеличення Л. Брежнєва, який за час свого керування країною (1964-1982 рр.) отримав звання Маршала СРСР, орден «Победа», чотири зірки Героя Радянського Союзу, зірку Героя Соціалістичної праці, став двічі лауреатом Ленінської премії тощо.
У Конституції СРСР 1977 р. і написаній на її основі Конституції УРСР (1978) проголошувалося народовладдя, однак насправді господарем держави була партійна номенклатура. Вона фактично жила не за державними, а власними законами. На місцях влада цілком належала першим секретарям обкомів, міськкомів, райкомів партії, які усували партійні маси від вирішення політичних і навіть господарських справ, недоброзичливо ставилися до тих, хто вголос висловлював свою думку або проявляв несанкціоновану згори, ініціативу.
Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Якщо у перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів, які поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, громадськими організаціями.
Відсутність ротації керівних кадрів і громадського контролю за їхньою діяльністю, призвела до постаріння і деградації української політичної еліти, створила умови для корупції і зради соціалістичним ідеалам з боку тих, хто безліч разів декларував їх з високих трибун. У суспільстві, в самій компартії визрівали політична апатія і розчарування у соціалізмі.
Зазначена кадрова політика і наявний кадровий потенціал значною мірою визначили й характер політичного розвитку Радянського Союзу. Майже відразу після приходу Л.Брежнєва до влади відбувається поступове повернення до сталінізму (щоправда без масових репресій), адже й сам керівник партії і його найближче оточення були по суті сталіністами, хоча й поміркованими. Ще більше посилився розрив між офіційно проголошеними принципами і практикою політичного життя. Відбувалося фактично усування представницьких органів та посилення ролі виконавчого апарату.
У той же час все більше утверджувався диктат офіційної ідеології. Партійна цензура викривала «ідеологічні помилки» в роботі журналу «Вітчизна», «Жовтень», кіностудії ім. О. Довженка. У проявах «буржуазного націоналізму» були звинувачені видатні письменники і поети. Ідеологічному тиску було піддано роман О.Гончара «Собор».
Суспільно-політичне життя в державі дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Л. Брежнєв і його «команда» не тільки не зробили систему стійкішою, а, навпаки, продовжували і стимулювали поглиблення кризових явищ. Відбувалося небачене раніше розбещення керівних кадрів, масового характеру набуло казнокрадство, сталося тотальне відчуження влади від народу. «Під дахом» деяких владних структур або окремих чиновників зародилася й зростала «тіньова економіка». Країна несла страшенні втрати від неефективної економіки, гонки озброєнь. Засоби масової інформації постійно бубоніли про грандіозні успіхи у комуністичному будівництві, «розвинутий соціалізм», «непорушну дружбу народів», «монолітну єдність радянських людей навколо партії», а насправді тринькалися гігантські природні багатства країни, уповільнився технічний прогрес, величні ресурси витрачалися на підтримку «братських соціалістичних країн» і «революційних» авантюристів у Африці, Азії, Латинській Америці.
Необхідність змін у суспільстві, особливо у системі управління, відчувала значна частина населення. Насамперед це були його політично активні верстви, передусім інтелігенція, молодь. Вони з усе більшим співчуттям ставилися до дисидентського руху, представники якого (М. Руденко, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.) ще з середини 1970-х рр. висували вимоги демократичних реформ у державі. Спільним для всіх напрямків опозиційного руху було також заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний, як вони вважали, статус України. Особливу активність виявляли греко-католики у західних областях України, котрі спираючись на підтримку населення, домагалися відновлення своїх прав.
Тривогу за майбутнє країни відчували і окремі діячі правлячої верхівки. Але, як правило, їх наміри не йшли далі від «наведення порядку», пояснюючи недоліки в державі діяльністю тих чи інших чиновників. Вони і далі покладали надії на командно-адміністративну систему, яка була сформована за попередні роки. Це, в свою чергу, не передбачало проведення кардинальних реформ, яких так потребувало суспільство.
8.2.3. Спроби економічного прискорення і політичної перебудови.
Сподівання на можливість реформування і оздоровлення радянського суспільства виникло у зв'язку з перебуванням на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС Ю.В. Андропова (листопад 1982 – лютий 1984 р.) .. Однак новий лідер держави, як і переважна більшість партійно-державної номенклатури, бачив вихід з ситуації, що склалася, не в демократичних реформах, а в наведенні дисципліни на виробництві, подоланні корупції у вищих ешелонах влади, переорієнтації суспільства з виконання завдань комуністичного будівництва на реалізацію можливостей соціалізму. По всій країні, особливо в середньоазіатських радянських республіках, прокотилася хвиля арештів високопоставлених осіб, партійних, радянських, господарських керівників. Довести до кінця очищення партномеклатури від тих, хто підривав довіру людей до держави, завадила передчасна смерть Ю. В. Андропова.
Після короткочасного врядування хворого і немічного К.У. Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС у березні 1985 р. став М.С.Горбачов, який висунув гасла оновлення соціалізму, перебудови та демократизації радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку країни, інтенсифікації виробництва, гласності, нового політичного мислення тощо.
Перебудова, яка розгорнулася в другій половині 1980-х рр., була спробою партійно-державного керівництва вивести СРСР з кризи, що охопила всі сфери суспільства. Але горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особистої ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових принципах. Крім того, на характері розвитку держави не могли не відбитися деякі особисті якості М. Горбачова, передусім самозакоханість і самовпевненість, відсутність справжнього державницького мислення.
У 1987-1989 рр. у економічній політиці державного керівництва стали з'являтися нові моменти. Одним з головних завдань перебудови було проголошено встановлення контролю з боку народу над господарським життям, «передача економічної влади трудящим». На липневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було поставлене питання про радикальну економічну реформу. Головне, що передбачала реформа, – це перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних методів і демократичних засад управління. Намічалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого стимулювалося перетворення державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління повинно було змінитися економічним механізмом ринкового типу. Головним питанням реформи стала можливість співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. Урядом було опубліковано програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі з боку держави. Але ця програма так і не була прийнята. Радикальна економічна реформа зупинилася перед могутньою адміністративно-командною системою.
Економічне становище в країні у цей час швидко погіршувалося. Це виявилося, зокрема, у наростанні темпів інфляції та поглибленні дефіциту бюджету. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до 10 млрд. крб. і мав тенденцію до зростання. Карбованець перестав виконувати свої функції, про що переконливо свідчили величезні черги за товарами народного споживання. У 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набули натуральні або бартерні обміни. При цьому планові поставки повсюди зривалися.
Економічна ситуація все більше виходила з-під контролю центральних відомств та партійних верхів. Страх перед ринковими відносинами, величезний вантаж стереотипів минулого, небажання позбутися звичайних привілеїв штовхнули їх на половинчасті рішення, що найгіршим чином відбилося на становищі народного господарства. Усе це в комплексі призвело до логічного результату. В 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва. Національний доход України вперше за повоєнні роки зменшився на 15%.
Отже, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 1980-х рр. так і не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався рух назад. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства.
8.2.4. Загострення політичної кризи.
26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС, поблизу Києва. Керівники КПРС і КПУ намагалися приховати масштаби катастрофи від людей, смертельну небезпеку для їхнього життя. Більш того, вони організували проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіаційна обстановка не дозволяла цього робити. Все це дискредитувало владу і дало ще одну підставу для нищівної критики з боку опонентів, прискорило крах політичної системи, розвал СРСР. Чорнобильська трагедія показала готовність багатьох людей пожертвувати своїм життям і здоров’ям заради порятунку країни, але одночасно виявила неспроможність влади захистити населення, сприяла посиленню політичної активності в суспільстві.
Активізувалися українські дисиденти. Саме вони стали основною силою опозиційного комуністичні владі національного руху 80-х–початку 90-х рр. Вони все частіше знаходили підтримку з боку партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів (від районної ради до Верховної Ради України), які еволюціонували у напрямку до націонал-комунізму і усвідомлювали , що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в незалежній державі. Позиції обох цих груп поступово зближувались, прискорюючи тим самим процес здобуття Україною незалежності.
У 1989 р. з ініціативи Київської організації Союзу письменників України та Інституту літератури АН УРСР виник Народний рух України за перебудову, або просто Рух. Популяризації цієї громадської організації ненавмисно сприяло керівництво КПУ, зокрема, зав. ідеологічним відділом ЦК Л.М. Кравчук, який невдало провів телевізійну полеміку з представниками Руху. Виникли також екологічна асоціація «Зелений світ», Історико-просвітницьке товариство «Меморіал» та ін. «Неформальні» громадські формування, які дедалі посилювали критику КПРС, об'єднували навколо себе усіх невдоволених існуючим суспільним ладом, У 1990 р. «неформали» об'єдналися у політичні партії, яких до кінця року стає 16. Серед них: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін. Однак, провідною опозиційною силою залишався Рух, який поступово переходить на відверто антикомуністичні позиції, розпочинає боротьбу за владу з КПРС і за вихід України зі складу СРСР.
Отже, вже з кінця 1980-х рр.. поступово розвивається процес, логічним наслідком якого стало здобуття Україною незалежності. Особливо суспільно-політичне життя в Україні (як і в Союзі у цілому ) активізується під час і після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. Уперше за роки радянської влади до вищого законодавчого органу країни потрапили громадяни ,не підконтрольні партійному апарату. Трансляції засідань 1-го з’їзду народних депутатів СРСР по всесоюзному радіо, які слухали мільйони людей, поступово руйнували стіну страху перед владою. З’являються публікації в газетах та журналах, у яких висвітлюються «білі плями» історії, страшна правда про стан екології, пояснюються причини «буксування економіки». Завдяки проголошеній М. Горбачовим політиці «гласності» стала можливою відверта критика існуючих порядків в країні .
Політизація суспільства у цей період набула небачених масштабів. Усе більшу підтримку широких верств населення поряд з економічними вимогами набувають ідеї національно-визвольного руху. Зокрема, у січні 1990 р. Народний рух України, разом з іншими демократичними силами, закликали відзначити 22 січня День соборності України – 71-у річницю проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР (1919 р.). Між Києвом і Львовом був утворений «живий ланцюг», що отримало резонанс у всій Україні. Ця подія закріплювала у свідомості громадян республіки ідею непорушної єдності українських земель та відновила в пам’яті народу національну символіку.
У березні 1990 р. в Україні відбулися вибори до Верховної Ради і місцевих рад УРСР. Переважну більшість депутатських місць здобули представники Компартії України, а Головою Верховної Ради, після напруженої боротьби, було обрано 1-го секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Але при цьому опозиційним силам вдалося завоювати в Раді майже третину місць та організувати опозиційну фракцію – Народну Раду, яку очолив академік І. Юхновський. У 3-х західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській, де націонал-демократи здобули перемогу, місцеві організації КПУ опинилися у незвичній для себе ролі опозиційних.
Однією з найбільш помітних подій осені 1990 р. стало студентське голодування у центрі Києва , наслідком якого стала відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Також Верховна Рада внесла зміни до Конституції України. Зокрема, було скасовано ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Велике значення мала ст. 71, яка проголосила верховенство законів республіки на її території.
І на вулицях українських міст, і в стінах українського парламенту стали на повний голос лунати ідеї незалежності України, розриву з комуністичним минулим, побудови демократичного суспільства. Ідеї, які нещодавно вважалась «антинародними», «націоналістичними», а значить і злочинними, стали оволодівати душами людей, єднати всі верстви населення і українську еліту, перетворюватися на велику силу, що призведе до утворення незалежної Української держави.
8. 3. Україна – незалежна, суверенна держава
8.3.1. Проголошення державної незалежності України.
Перші камені у конституційно-правовий фундамент України як незалежної й суверенної держави були закладені ще в останні місяці існування СРСР. Завдяки активній позицій націоналістичних сил – як у стінах українського парламенту, так і за його межами – 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет Української РСР. У цьому документі був проголошений пріоритет республіканських законів над союзними, заявлено, що земля, її надра, повітряний простір є власністю українського народу, заявлено про право України на створення власної фінансової й банківської системи, власних збройних сил, проведення зовнішніх стосунків з іншими державами. У липні цього ж року була запроваджена посада Президента Української РСР. Згідно зі спеціальним законом президент визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.
Наступним кроком українського парламенту в цьому напрямку стало прийняття 3 серпня 1990 р. Закону УРСР «про економічну самостійність України». Закон проголошував принцип «власності народу республіки на її національне багатство і національний доход».
Наприкінці 1990 р. найголовнішою темою обговорення у суспільно-політичному житті України була ідея нового союзного договору. За наполяганням союзного керівництва в більшості республік СРСР 17 березня 1991 р. був проведений референдум за збереження єдиної держави. Одночасно, за рішенням Верховної Ради України, було проведено всеукраїнське опитування населення з питання про входження України в «оновлений» Союз на засадах Декларації про державний суверенітет України. Хоча переважна більшість громадян відповіли позитивно на обидва питання, ( відповідно, 70,5 % і 80,2 % ), процес розпаду СРСР прискорювався буквально з кожним днем. Зростало прагнення мільйонів громадян у всіх республік до незалежності й побудови власних суверенних держав.
Цей процес перейшов у вирішальну стадію після невдалої спроби групи найвищих посадових осіб у керівництві СРСР і КПРС усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова і зберегти країну від розвалу. Створений ними Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП – російською абревіатурою), не отримавши підтримки серед більшості громадян, капітулював перед російським республіканським керівництвом на чолі з Б. Єльциним, навколо якого згуртувалися антикомуністичні сили.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України («за» – 346, «проти» – 1). Більшість у Верховній Раді України на той час становили представники радянської партійно-господарської номенклатури, для яких ідея державної незалежності України була чужою. Однак вони були смертельно налякані подіями в Росії, де Б.Єльцин усунув комуністів з високих посад, а тому перехопили гасла української націонал-демократії щодо державної незалежності України.
У наступні дні Президія Верховної Ради України видала укази щодо департизації державних органів, установ і організацій, тимчасового припинення діяльності Компартії України, передачі майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих рад. 30 серпня 1991 р. був виданий указ «Про заборону діяльності Компартії України».
Самостійний державницький курс України був закріплений 1 грудня 1991 р. на республіканському референдумі щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Понад 90% учасників референдуму ухвалили рішення свого вищого представницького органу влади. Власне, іншого результату референдуму годі було очікувати, адже Радянський Союз на той час, як здавалося, у будь-яку мить міг зануритися у політичний хаос. Центральну владу уособлював М. Горбачов, який втратив і важелі управління країною, і повагу людей. У всіх засобах масової інформації паплюжили радянське минуле і малювали барвисті картини заможного життя наших громадян – «як тільки Україна припинить годувати весь Союз».
Одночасно з всеукраїнським референдумом відбулися вибори Президента України. Переконливу перемогу на них здобув Л. Кравчук, за якого віддали голоси близько 62% виборців. Цікаво, що його основний суперник – лідер Руху В. Чорновіл, який принципово відстоював ідею державної незалежності України, відстав від нього більше ніж з двократним відривом (23,3%). Зовсім мало виборців (4,49%) віддали перевагу Л. Лук’яненку, який мав репутацію людини, котра за незалежність України готова пожертвувати життям.
Однак після проголошення державної незалежності України формально продовжував існувати СРСР, договір про утворення якого Україна підписала 30 грудня 1922 р. разом з Росією, Білорусію, Закавказькою Федерацією. Зазначений документ був денонсований 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, в садибі Віскулі в Білорусії, де зустрілися Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич. Відповідно до Біловезької угоди також була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої невдовзі увійшло 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Проте від самого початку СНД виявив свою нежиттєздатність через глибокі розбіжності між його членами, побоювання з боку деяких держав потрапити в залежність від Росії, а також небажання їх політичних еліт приносити в жертву СНД перспективи європейської інтеграції.
Проголошення державної незалежності України стало результатом взаємодії низки об’єктивних (зовнішніх і внутрішніх) і суб’єктивних чинників.
Об’єктивні зовнішні чинники: 1) поразка т.зв. соціалістичного табору в «холодній війні» з провідними капіталістичними країнами; 2) погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; 3) втрата центральною владою контролю за діями на місцях; 4) посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.
Об’єктивні внутрішні чинники: 1) національно-демократичний рух в республіці; 2) наявність формальних атрибутів української державності (уряд, конституція, державні символи).
Суб’єктивні чинники: 1) бездарна й непопулярна політика союзного центру на чолі з М. Горбачовим; 2) бажання української компартійної верхівки (номенклатури) визволитися від опіки союзного центру й запобігти впливу руйнівних псевдодемократичних процесів у Росії на розвиток подій в Україні, побоювання втратити владу.
8. 3.2. Політичний розвиток України.
Ставши на шлях державної незалежності й приступивши до розбудови власної державності, Україна прагнула створити правові підвалини формування громадянського суспільства, утвердити засади захисту прав і свобод громадян, існування демократичних інститутів, незалежних засобів масової інформації. Вітчизняне законодавство приводилося у відповідність зі світовими й європейськими нормами, вимогами демократичного суспільства. Виникла принципово нова структура державного управління, налагоджено функціонування тисяч державних інститутів. Визначено основні вектори й пріоритети розвитку країни, розробити й прийняти тисячі законів та інших актів, що забезпечували становлення нової держави Особливо величезне значення для розбудови держави мало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України, яка, на думку багатьох фахівців у царині конституційного права, відповідає всім сучасним вимогам і європейським стандартам.
Україна проголошена в Конституції суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, тобто державою, в якій існує верховенство права, де головним джерелом влади є народ і де «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є вищою соціальною цінністю». За своїм державним устроєм Україна визначена як унітарна держава.
У Конституції проголошений широкий спектр політичних, економічних і соціальних прав людини. Конституційно закріплений статус української мови як державної мови. Водночас гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Закріплені положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх національних меншин країни.
Державна влада в країні поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Особливе місце в структурі державних інститутів займає глава держави – Президент України, який є Головнокомандуючим Збройними Силами України, Головою Ради національної безпеки і оброни, визначається як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вищий законодавчий представницький орган країни – Верховна Рада України, однопалатний парламент, до якого обираються 450 депутатів. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України.
Отже, з прийняттям у 1996 р. Конституції України було оформлено правовий каркас нової держави. Всі наступні реформи, а серед них і зміни до Основного Закону 2004, 2010, 2014 рр., означали лише його модернізацію. Щоправда, не всі спроби налагодження державного механізму виявилися вдалими.
Сутність і основні напрямки політичних реформ, які мали забезпечити перехід України від радянського суспільства до демократичного, відображені в наступній таблиці:
Табл. 1. Політичні системи УРСР і України
| УРСР | Україна |
| 1). Радянська республіка, влада Рад (насправді – влада КПРС, компартійної номенклатури) | 1). Змішана республіка : парламентсько-президентська / президентсько-парламентська |
| 2). Однопартійна система | 2). Багатопартійність |
| 3). Недемократична система виборів (у виборчому бюлетені – один кандидат «від блоку комуністів і безпартійних») | 3), Демократична система виборів (необмежена кількість кандидатів та партій) |
| 4). Тоталітарний / бюрократичний режим. | 4). Ліберальний режим |
| 5). Комуністична ідеологія | 5). Ідеологічний плюралізм |
«Країна Рад», як іменувався СРСР, ніколи не була радянською державою. Ради (робітничих та селянських депутатів – до 1936 р., депутатів трудящих – до 1977 р., народних депутатів – з 1977 р.) виконували декоративну роль, маскували номенклатурний характер влади. Придумана К. Марксом і Ф. Енгельсом диктатура пролетаріату також насправді була фікцією, служила маскуванню справжнього правлячого класу. Таким у нас була навіть не партія, а номенклатура, яка складалася приблизно з 200 тис. партійних функціонерів та інших керівних носіїв партійних квитків: відповідальних радянських комсомольських, профспілкових працівників, керівників великих підприємств і установ.
З перших днів української незалежності пріоритетом українського державотворення став демонтаж даної моделі і створення сучасної європейської форми державного врядування (правління), яка б забезпечувала стабільність політичного режиму, створювала єдину вертикаль влади, а, крім того, сприяла зміцненню панівного становища в суспільстві нової політичної й економічної еліти. До речі, якщо відкинути ідеологічні упередження, то з огляду на велику роль рад у державному механізмі сучасних європейських держав, ці держави по суті мають не менше підстав, ніж, колишні радянські республіки, іменуватися радянськими державами.
В Україні з часу проголошення незалежності діє змішана форма державного правління, тобто модель, яка передбачає два центри влади – всенародно обраного президента та обраного парламентом прем'єр-міністра. Така модель має забезпечити баланс політичних сил і повноважень суб’єктів державної влади, але водночас містить небезпеку конфліктів в системі влади, що можна було спостерігати впродовж усієї новітньої української історії.
Як відомо, залежно від того, у кого повноважень більше – у президента чи прем’єр-міністра, змішана республіка може іменуватися або президентсько-парламентською, або парламентсько-президентською республікою. Втім, слід мати на увазі, таке визначення на практиці є вельми умовним, реальне лідерство в державі залежить від багатьох неформальних і суб’єктивних чинників.
У 1991-1994 рр., коли Президентом України був Л. Кравчук, у нас була змішана парламентсько-президентська форма правління. Л. Кучма, який переміг на дострокових президентських перегонах у 1994 р., наполіг на переході до президенткою-парламентської моделі, що було закріплено в Конституції України 1996 р. У результаті так званої Помаранчевої революції 2004 р. і обрання президентом В. Ющенка відбулося (проти волі останнього) повернення до парламентсько-президентської республіки. Прийшовши до влади в 2010 р., В. Янукович не тільки повернув, але й збільшив свої президентські повноваження (які, на жаль, використовував переважно для збагачення своєї родини і наближених до нього олігархів). Після його усунення від влади й обрання президентом П. Порошенка в 2014 р. Україна знову повернулася до парламентсько-президентської моделі. Хоча це відбулося формально, адже по суті першою особою в Українській державі залишився президент, а не прем’єр, як у кожній парламентсько-президентській республіці. Про що, між іншим, свідчать їхні посадові оклади: оклад українського президента становить 140% від окладу прем’єр-міністра.
Водночас не можна не відмітити, що зазначені конституційні перипетії виглядають простою політичною метушнею на тлі постійного посилення олігархічного впливу на характер державного врядування. Олігархам в Україні, за різними оцінками, належить від 60 до 90% національного багатства. Маючи величезні фінансові ресурси і міцні зв’язки, володіючи ЗМІ, вони стають народними депутатами, забезпечують обрання до представницької влади своїх протеже, лобіюють прийняття потрібних законів, створюють і утримують політичні партії тощо. Нині в Україні олігархи знаходяться на всіх вищих щаблях владної вертикалі, включаючи президентську.
Як відомо, в СРСР існувала монополія однієї партії – комуністичної, яка ототожнювалася з основою держави. Від початку створення Радянської держави компартія була фактично, а з 1977 р. й юридично (відповідно до 6-ї статті Конституції «розвинутого соціалізму»), «керівною й направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Чисельність КПРС зростала й у 1985 р. вона становила 17,5 млн. членів і кандидатів у члени партії, з них понад 3 млн. в УРСР. У 1970-ті рр. не залишилося жодного промислового підприємства, колгоспу і радгоспу, установи і навчального закладу, в яких не було створено первісної партійної організації. Партія пронизувала усі сфери життя радянського суспільства
Першими особами в державі були керівники компартії, які, щоправда, часом обіймали за сумісництвом і ключові державні посади: Й. Сталін – Голови Раднаркому СРСР, М. Хрущов – Голови Ради Міністрів СРСР, Л. Брежнєв – Голови Президії Верховної Ради СРСР, М. Горбачов – Голови Верховної Ради СРСР, а згодом Президента СРСР. Ведення посади президента «урівнювало» М. Горбачова з його західними партнерами, зміцнювало його становище в системі влади. Однак фактично монополія КПРС на владу де-факто зберігалася до останніх днів існування СРСР. Визначальною посадою у владній ієрархії в СРСР залишалася посада Генерального (першого) секретаря ЦК КПРС (ВКП(б). Щодо вищих державних посад, то вони, скоріше за все, мали лише додати ваги партійним лідерам за кордоном.
Однак ще в останні роки існування СРСР, в період т.зв. перебудови, в Україні виникають інші партії. Наприкінці 1990 р. їх уже нараховувалося 30. У вересні 2015 р. в Україні було офіційно зареєстровано 288 партій. Поступово занепали з різних причин Компартія України, Народно-демократична, СДПУ(О), Соціалістична, Селянська та ін. партії, які були популярними протягом певного часу, натомість виникли й швидко набули певної популярності інші, як, наприклад, «Солідарність»,«Укроп». В останніх позачергових виборах до Верховної Ради у жовтні 2014 р. було зареєстровано 29 політичних партій, хоча учасниками виборчого процесу було 52 партії. За результатами виборів до Верховної Ради VІІІ скликання за партійними списками пройшли шість партій: «Народний фронт» – 22,14%, «Блок П. Порошенка» – 21,8%, Об’єднання «Самопоміч» – 10,9%, «Опозиційний блок» – 9,4%, «Радикальна партія» – 7,4%, ВО «Батьківщина» – 5,69% [14]. Решта партій не подолала 5% бар’єр для потрапляння до парламенту, хоча деяким з них, як, наприклад, «Свободі», вдалося провести своїх представників по мажоритарних округах.
Водночас переважна більшість партій є маловпливовими, частина з них взагалі існує лише на папері. Крім того, дуже сильною є залежність партій від їхніх лідерів або, гірше того, від олігархів-спонсорів. Усі партійні програми схожі одна на одне, містять не конкретні шляхи розвитку країни, а привабливі для виборців популістські гасла. Соціологічні дослідження постійно констатують низький рівень довіри людей до партій загалом: 63% опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть до влади, 34% опитаних вважають організаціями, далекими від проблем народу, й тільки 17% –такими, що обстоюють його інтереси
У радянські часи Ради народних депутатів усіх рівнів фактично не обиралися, а призначалися, адже у виборчих бюлетенях було прізвище лише однієї кандидатури, що була узгоджена з керівними партійними органами. Крім того, навіть призначені Ради нічого самостійно не вирішували, вони лише дублювали рішення й вказівки партійних органів, мали декоративний характер. Ради фактично знаходилися в тіні паралельних партійних структур, виконували функцію легітимізації рішень партійних органів. Певна річ, такий порядок необхідно було змінювати, оскільки в демократичних країнах єдиним джерелом влади є народ, що й було закріплено в Конституції України, прийнятій у 1996 р.
У світі існують різні системи виборів: 1) мажоритарна, за якою депутатом стає той, хто випередив на своєму окрузі усіх своїх суперників; 2) пропорційна, за якої виборці віддають свої голоси не за окремого кандидата, а за партію чи блок партій; 3) змішана, за якої одна частина депутатів обирається в мажоритарних округах, інша проходить по партійним списками, як за пропорційною системою. Кожна з виборчих систем має як певні переваги, так і недоліки. В пошуках оптимальної виборчої системи Україна випробувала всі три моделі. Зокрема, в 1994 р. вибори до Верховної Ради України відбувалися на засадах мажоритарної системи. Парламентські вибори 1998 та 2002 рр. проходили за змішаною системою. На чергових парламентських виборах 2006 р. і позачергових виборах 2007 р. Верховна Рада України формувалася за пропорційною системою. Відповідно до Закону про вибори народних депутатів від 17 листопада 2011 р. парламентські вибори 2012 і 2014 рр. відбулися знову за змішаною системою. Так само часто змінювалися правила й для регіональних виборів. На виборах до місцевих Рад у жовтні 2015 р. була апробована досить складна пропорційна виборна система з відкритими списками: якщо партія набрала 5% голосів, кількість кандидатів від неї, які пройшли, визначаються відповідно до кількості голосів, поданих безпосередньо за депутата в окремому окрузі.
Виборчі системи в Україні змінювалися нібито заради підвищення професіоналізму депутатського корпусу, а насправді під ту чи іншу політичну силу. Як виявилося, жодна система не завадила обранню до вищого законодавчого органу держави надто великого числа олігархів, їхніх ставлеників та родичів. За неофіційними даними, серед 450-ти депутатів Верховної Ради, що були обрані в жовтні 2012 р., близько трьохсот – доларові мільйонери та мільярдери. Як уже відзначалося вище, українська демократія фактично є диктатурою олігархії, про що останнім часом говорять не тільки політологи, але й деякі представники влади.
Характер і спосіб державного правління значною мірою визначаються політичним режимом, який запроваджує в країні влада. Як уже відзначалося, в 1930-ті рр. в Україні сформувався тоталітарний режим. Ознакою тоталітарного режиму є здійснення абсолютного контролю над усіма сферами суспільства і його громадянами. Сам контроль мав різнобічний і всеохоплюючий характер. Засоби його здійснення були різними – від збудження всіма засобами революційного ентузіазму до репресій. При цьому контроль виконував не тільки свої прямі, а й перетворювальні функції щодо людей. «Хрущовська відлига» означала його еволюцію в бік режиму, який часто називають авторитарним . Однак деякі фахівці вважають, що для визначення режиму, який встановився в СРСР після смерті Й. Сталіна й існував до розвалу країни, краще застосовувати термін «бюрократичний». Він характеризується не тільки відмовою від масових репресій, але й послабленням контролю за життям суспільства. При збереженні жорсткої регламентації громадського життя, посиленні суспільної ієрархії, надмірній бюрократизації.
Проголосивши державну незалежність, Україна задекларувала побудову вільного, демократичного суспільства. Держава зобов’язалася забезпечувати права і свободи людини й громадянина, що було закріплено в 1996 р. у Конституції України. У Конституції проголошений широкий спектр прав людини, серед яких: право на життя, право на вільний розвиток своєї особистості, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканість, право на таємницю листування й телефонних розмов, на невтручання в особисте і сімейне життя, право а свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки, слова, віросповідання тощо. Отже, Українська держава формально зберігає свої зобов’язання перед громадянами щодо забезпечення їх соціальних, економічних і політичних прав, гарантує достойне життя, соціальний захист.
Держава формально гарантує свободу політичної діяльності. За громадянами закріплено право на об’єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.
До економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція відносить право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на працю, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень тощо. Однак ніякої відповідальності за порушення зазначених конституційних норм ніхто не несе. Немає й дієвих механізмів їх реалізації.
В УРСР, як і в СРСР загалом, поширювалася лише одна – комуністична ідеологія, як сукупність ідей у формі політичних міфів, настанов, гасел, програмних документів компартії. Стрижнем комуністичної ідеології було вчення про комунізм, тобто суспільно-економічну формацію, яка базується на громадській власності на засоби виробництва, безкласовій структурі суспільства, соціальній рівності, високій продуктивності суспільної праці, що забезпечує реалізацію принципу «Кожному – за потребами, від кожного – за здібностями».
У незалежній Україні конституційно закріплено ідеологічний плюралізм (багатоманітність). У ст. 15 Конституції України сказано, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Водночас ще в часи розпаду СРСР стихійно розпочався процес декомунізації при одночасному утвердженні ідеології націоналізму. Зазначений процес значно активізувався останніми роками, а в період Революції гідності 2014 р. отримав державну підтримку. Зокрема, в квітні 2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні», згідно з яким заборонена комуністична й радянська символіка, підлягають зміні найменування 22 міст, 50 селищ та понад 800 сіл, тисячі вулиць, в назві яких використані назви СРСР, УРСР та імена (псевдоніми) осіб, які обіймали керівні посади в компартії. В грудні 2015 р. була заборонена діяльність КПУ. Все це має означати безповоротний розрив з тоталітаризмом.
8.3. 3. Економічний розвиток України.
Від радянської доби Україні достався досить потужний економічний потенціал. За класифікацією ООН, УРСР сягала рівня надрозвиненої промислової держави, її ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності перевищував середньосвітові показники на 11%. Вагомим був внесок України в розвиток народногосподарського комплексу СРСР. У 1990 р. Україна забезпечувала чверть союзного виробництва машинобудівної промисловості. Виробництво окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становило: вугілля – 23%; прокат чорних металів – 35%, труби стальні – 11-45%; екскаватори – 30%; машини бурякозбиральні – 100% тощо, що значно перевищувало долю населення республіки в складі населення країни. Водночас економіка УРСР, як і всього Радянського Союзу була край витратною та екологічно небезпечною, вона погано сприймала завоювання науково-технічного прогресу, недостатньо задовольняла елементарні побутові потреби людини. Ставши на шлях розбудови власної держави, український народ мусив провести глибокі економічні реформи, які б забезпечили стрімкий економічний прогрес і задоволення потреб людей. Основні напрями економічних реформ в Україні відображені в наступній таблиці.
Табл. 2. Економічні системи УРСР і України
| УРСР | Україна |
| 1. Взаємозалежність, кооперація економік УРСР та інших республік в єдиному народногосподарському комплексі СРСР 1. | 1. Самодостатність національної економіки при орієнтації на європейський ринок |
| 2. Командно-адміністративна економіка | 2. Економіка базується на приватному інтересі |
| 3. Планове господарство (п’ятирічні плани). | 3. Ринок, що регулює виробництво |
| 4. Державна власність на засоби виробництва (колгоспно-кооперативна - по суті державна власність) | 4. Основна форма власності – приватна |
| 5. Соціалістичний принцип оплати праці | 5. Ліберальний принцип доходів |
До проголошення державної незалежності економіка республіки була тісно зв’язана з економікою інших республік і всього СРСР. Українська економіка не була національною. Більшість українських підприємств працювала в кооперації з підприємствами, що були розташовані за межами республіки. Україна одержувала з інших республік СРСР повністю зерно- і картоплезбиральні комбайни, косарки тракторні, вагони метрополітену, пасажирські вагони, 97% вантажних автомобілів, 93% тролейбусів, 88% технологічного обладнання для легкої промисловості, понад 70% легкових автомобілів, понад 50% тракторів, баштових кранів, металообробних верстатів, ковальсько-пресових машин, кормозбиральних комбайнів і тракторних причепів.
Формування національної економіки означало: з одного боку, становлення власної фінансово-економічної політики, з іншого – розвиток рівноправного фінансово-економічного співробітництва з іншими країнами світу. Практично з нуля створені Національний банк України, комерційні банки, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа та інші інститути, які в економіці виконують ту саму роль, що кровоносна система в живому організмі. У 1992 р. введена тимчасова власна валюта – купоно-карбованці, а в 1996 р. запроваджена гривня.
У розвитку національної економіки позитивну роль відіграло залучення іноземних інвестицій. Обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України за 1991-2001 рр. становив близько 4-х млрд. доларів, що певною мірою сприяло впровадженню нових технологій, використанню передового зарубіжного досвіду, розвитку малого й середнього бізнесу. На жаль, обсяги цих інвестицій були значно менше порівняно з тими, що отримали, наприклад інші країни Східної Європи.
Розвивалася міжнародна торгівля. Цьому значною мірою сприяло набуття в 2008 р. Україною членства у Світовій організації торгівлі (СОТ). Завдяки цьому були скасовані окремі обмеження та лібералізовані умови доступу на зовнішній ринок для цілого ряду українських товарів, зокрема, металургійної, хімічної, машинобудівної, сільськогосподарської галузей, зовнішньо. Якщо в 2000 р. зовнішньоторговельний оборот України становив 30 млрд. доларів, то в 2013 – близько 163 млрд. доларів.
Яскравим прикладом міжнародної економічної й науково-технічної кооперації стала участь низки українських підприємств зокрема КБ «Південне» і виробничого об’єднання «Південмаш» у міжнародному проекті «Морський старт» по запуску й експлуатації ракетно-космічних комплексів з екваторіальної зони в Тихому океані. Щоправда, подібні приклади ніяк не могли компенсувати колосальні економічні й науково-технічні втрати України від розриву традиційних господарських зв’язків радянської доби.
Як вважають економісти, головною причиною економічного застою в СРСР було домінування командно-адміністративних методів управління економікою. В УРСР діяла командно-адміністративна система, за якої використовувалися переважно позаекомічні, зокрема ідеологічні методи управління. Економічні стимули мали підпорядковане, другорядне значення. Радянська економіка дозволила успішно розв’язати завдання індустріалізації, мобілізації всіх ресурсів під час Великої Вітчизняної війни, в умовах «холодної війни», однак вона не кращим образом відреагувала на виклики науково-технічної революції була затратною, а головне – виявляла певну байдужість до елементарних людських потреб. По суті у нас діяв принцип, який у свій час образно сформулював знаний радянський поет В. Маяковський: «Сначала строим домны, а домики потом». У 30-ті рр. цей принцип спирався на масовий ентузіазм людей і спрацьовував успішно, потім, починаючи з 1970-х рр. суспільство втомилося від нього й зажадало економічної свободи й ринкової економіки. В ході економічних реформ такий перехід відбувся. Цей перехід означав перехід до капіталістичної економіки, за якої головною мотивацією для продуктивної і якісної роботи працівників став особистий економічний інтерес.
1990 рік став останнім роком так званих радянських п’ятирічок. Відтоді економіка була запроваджена ринкова економіка, яка на думку її ідеологів була більшою мірою зорієнтована на суспільні потреби. Функції регулятора кількості й якості продукції став виконувати ринок. У результаті споживчий ринок наповнився товарами, зник дефіцит товарів, що було, як відомо, хронічною хворобою радянського суспільства. Асортимент товарів в наших супермаркетах майже не відрізняється від того, що продається в Європі. Збулася давня мрія наших людей: сьогодні можна купити практично все що завгодно. У сфері побутових послуг діє принцип: «За ваші гроші будь-які примхи». Щоправда, більшість цих товарів – іноземного, здебільшого китайського виробництва.
Основою капіталістичної економіки є приватна власність. В Україні швидкими темпами здійснювалися роздержавлення й приватизація промислових підприємств. На базі колгоспів і радгоспів створювалися селянські (фермерські) господарства або інші корпоративні форми господарювання – господарські товариства чи аграрні виробничі кооперативи. Була ліквідована державна монополія на засоби виробництва, сформована багатоукладна економіка На початок 2000-х рр. в Україні форму власності змінило понад ста тисяч об’єктів, унаслідок чого в державній власності залишилося менше ніж 15% підприємств. Частка приватного сектору в структурі ВВП становило близько 65%: від 40% у виробництві електроенергії до 98-99% у хімічній і легкій промисловості .
Кардинальні зміни відбулися в системі розподілу доходів. Якщо в радянські часи держава діяв принцип соціальної рівності, вирівнювання доходів, то в сучасній Україні була запроваджена ліберальна політика, за якої людина має необмежені можливості для зростання особистого достатку й збагачення, але й водночас втрачає низку соціальних гарантій. Так, згідно з Конституцією України кожний громадянин має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, але це не означає, що держава гарантує це. Що, в свою чергу, призвело до появи значного соціального розшарування в суспільстві. Різниця в доходах між 10% найбільш заможних і 10% найбідніших жителів України зросла за роки незалежності від 4,5 до 50 разів ф більше, що як мінімум у 10–15 разів вище, ніж у економічно розвинених країнах.
На жаль, результати економічної політики України поки важко назвати втішними. Економіка України поки навіть не спромоглася зберегти той рівень, на якому вона знаходилася до проголошення державної незалежності. За період 1965-1985 рр. національний доход в УРСР збільшився в 2,5 рази. Натомість ліберальні економічні реформи, про які йшла мова, призвели до економічного падіння, яке продовжувалося до 1999 р., коли ВВП України становив 40,8% від рівня 1990 р. Після наступив певний економічний підйом. У 2008 р. рівень ВВП України становив 74,2% від 1990 р. Потім знову падіння. У 2013 р. рівень ВВП впав порівняно з 1990 р. до 69,4%.У в 2012 р. він був на 40% нижче середньосвітового рівня. Гіршими є показники тільки в Молдові – 44%, Грузії – 45%, Сербії – 56%. По суті, відбулася деіндустріалізація країни. Багато чого, що створено край напруженою працею багатьох поколінь наших людей, зруйновано. Вітчизняна промисловість відстала не тільки від розвинених країн, але й країн так званого третього світу.
8.3. 4. Зовнішня політика України.
За радянських часів Україна, хоча й вважалася членом ООН та деяких інших міжнародних організацій, але фактично не була суб’єктом зовнішньої політики. Вона діяла в руслі політики союзної держави. Після проголошення державної незалежності українському керівництву довелося докласти чималих дипломатичних зусиль для свого міжнародного визнання. До початку 2000-х рр. Україна була визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримувала дипломатичні відносини.
Основні завдання напрями зовнішньої політики України відображені в табл. 3:
Табл. 3. Порівняння зовнішньої політики УРСР і незалежної України
| УРСР (СРСР) | Україна |
| Україна не була суб’єктом міжнародної політики. Суб’єкт – СРСР. | Україна – суб’єкт міжнародних відносин Задачі: 1. Участь у світових міжнародних організаціях (ООН, СОТ та ін.) 2. Європейська інтеграція (вступ в ЄС, Раду Європи та ін.); 3. Євроатлантична інтеграція (вступ у НАТО, ОБСЄ та ін.); 4. Збереження добросусідських стосунків та взаємовідносин з іншими країнами; 5. Розвиток взаємовигідних економічних, торговельних, культурних стосунків з усіма країнами світу. |
Започатковувавши власну зовнішню політику, Українська держава висунула завдання підвищити свою роль в міжнародній політиці, активізувати діяльність у всіх міжнародних організаціях, передусім в ООН, розширити взаємовигідне економічне, торговельне й культурне співробітництво з усіма країнами світу, зберегти дружні стосунки з країнами СНД. Однак при цьому довелося обирати з трьох можливих варіантів: 1) інтеграція в європейські структури (євроінтеграція); 2) збереження інтеграційних зв’язків з Російською Федерацією та іншими республіками СНД; 3) балансування між «Сходом» і «Заходом», т.зв. багатовекторна політика.
З трьох варіантів Україна обрала перший. Головним пріоритетом зовнішньої політики України визначена інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та євроатлантичний простір безпеки. Адже: 1). Після розпаду СРСР та світової соціалістичної системи країнам Заходу належала провідна роль у міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі та міжнародних інституційних механізмах управління глобальними та регіональними процесами; 2). Країни Заходу мають досить високі життєві стандарти, розвинені демократичні інститути і традиції, відносно стабільні політичні режими. 3). Вступ до НАТО розглядається як гарантія безпеки України; 4). Європейський Союз, що утворився в 1992 р., відкриває перед Україною перспективи кращого використання переваг міжнародного поділу праці, економічного і соціального прогресу. Тож європейський та євроатлантичний вибір, який зробила політична еліта України, розглядався як важливий фактор політичної стабільності, економічного розвитку, відновлення європейської сутності України.
У таких документах, як Постанова Верховної Ради України «Основні напрями зовнішньої політики України» (1993 р.), Указ Президента України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 рр.» (2002 р.), Закон України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.) «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010 р.)та ін. у якості основної мети України визначався вступ у європейські та євроатлантичні структури при збереженні добросусідських відносин з усіма сусідами. Залишаючись членом СНД, Україна виявила прагнула стати членом низки європейських організацій, передусім ЄС і НАТО.
Про бажання приєднатися до ЄС керівництво нашої країни заявило вже майже відразу після проголошення державної незалежності. Так, у 1994 р. між Україною і ЄС була підписана Угода про партнерство і співробітництво, відповідно до якої в Україні створені спеціальні урядові інституції, що опікуються євроінтеграційними процесами, розширюються економічні, політичні й культурні зв’язки між країнами.
За період 1995-2002 рр. обсяг взаємної торгівлі між Україною і країнами ЄС зріс у 2,2 рази, у тому числі експорт – у 2,4 рази, імпорт – у 2,1 рази. Україна отримала кредити від Європейського банка реконструкції та розвитку, істотно зросли надходження прямих іноземних інвестицій з Великої Британії, Нідерландів, ФРН інших європейських країн.