ТРУБИ ГОРЯТЬ, ПРИЙШЛИ ХЛОПЦЯ

— Можна глянути? — спитав Джонас. Після першого ковтка, який тепер приємно грів йому живіт, світ здавався не таким уже й паскудним.

— Дивись, — простягнула вона записку. Прочитавши, Джо­нас віддав її назад. Він і думати забув про Рею. А не варто було. Але ж так важко тримати в голові геть усе, чи не так? Просто останнім часом Джонас почувався не найманим убивцею, а ку­харем, що силкується встигнути подати на учту всі дев’ять пере­мін страв. На щастя, стара карга сама нагадала йому про себе. Хай буде благословенна її спрага. І його спрага теж, адже саме завдяки їй він опинився в потрібному місці в потрібний час.

— Шимі! — заволала Корал. Віскі почало діяти і на неї: вона вже майже прийшла до тями, майже почувалася люди­ною. Їй навіть стало цікаво, чи не захоче Елдред Джонас роз­важитися ввечері з сестрою мера... хтозна, може, це пришвид­шить плин часу?

Шимі зайшов крізь стулкові двері, руки в нього були брудні, рожевий солом’яний бриль висів на спині, гойдаючись на сво­єму мотузкові.

— Агов, Корал Торін! Я тут!

Вона глянула повз нього на небо. Тільки не сьогодні ввечері, навіть для Реї. Вона не відправить Шимі проти ночі, і крапка.

— Нічого, — лагідніше, ніж зазвичай, проказала вона. — По­вертайся до своїх квітів, гарненько їх укрий. Схоже, вночі будуть заморозки.

Повернувшись до Реїної цидулки, вона нашкрябала на ній одне-єдине слово:

завтра

А тоді згорнула записку і простягнула її Джонасові.

— Ти не міг би запхати її під ошийник цій смердючці? Не хо­чу до нього торкатися.

Джонас виконав її прохання. Наостанок кіт обдарував їх ди­ким поглядом зелених очей, зістрибнув із шинкваса і прослиз­нув під дверима.

— Часу обмаль, — мовила Корал, сама достоту не знаючи, що мала на увазі. Але Джонас кивнув, нібито чудово її зрозу­мівши. — Не хочеш піти нагору з п’яницею, що закладає за комір таємно? Я маю не найліпший вигляд, але ноги розстав­ляти вмію. І в ліжку не лежу як колода.

Замислившись, він кивнув. Його очі заблищали. Вона була худа, як Корделія Дельґадо... але ж різниця між ними двома була, ге? Ще й яка!

— Добре.

— У мене слава брудної на язик. Просто попереджаю.

— Леді, я весь перетворюся на слух.

Вона всміхнулася. Голова вже не боліла.

— Еге ж. Не сумніваюся.

— Одну хвилину. Нікуди не йди, — і він попрямував до Рейнолдза.

— Візьми собі стільця, Елдреде.

— Ні. Жінка чекає.

Рейнолдз зиркнув у бік шинкваса.

— Жартуєш.

— Я ніколи не жартую, коли це стосується жінок, Клаю. А те­пер слухай сюди.

Не зводячи з нього погляду, Рейнолдз підсунувся ближче. І Джо­нас подякував богам, що то не Діпейп. Рой виконував усі на­кази і зазвичай робив це досить доладно. Та тільки після того, як йому десять разів розтлумачать.

— Їдь до Ленґіла. Скажи, що треба виставити на нафтовому полі з дванадцятеро людей, не менше. Надійних, таких, що вмі­ють не рипатись без потреби й сидіти в засідці, якщо це знадо­биться. Скажи, нехай Брайан Гукі буде за старшого. В нього є мізки, чого не скажеш про більшість цих бідолах.

Від щастя у Рейнолдза загорілися очі.

— Гадаєш, шмаркачі?..

— Вони там уже побували, можуть побувати ще раз. Якщо це станеться, їх треба пристрелити. Відразу, без попередження. Затямив? (

— Атож! А як відмиємось?

— Скажемо, що їх підіслали по нафту і цистерни, — криво посміхаючись, сказав Джонас. — Звеліли привезти їх Фарсону. Та в місті нас носитимуть на руках до самих Жнив. Прославля­тимуть як тих, хто виявив запроданців. Де Рой?

— Поїхав до Скелі Вішальників. Я бачив його опівдні. Він сказав, що вони їдуть, Елдреде. Каже, що коли вітер повертає на схід, він чує цокіт кінських копит.

— Либонь, він чує те, що хоче почути, — але насправді Джо­нас вважав, що Діпейп має рацію. Настрій у Джонаса різко поліпшився порівняно з тим паскудним станом, коли він пере­ступав через поріг «Раю для подорожніх».

— Скоро цистерни вирушать у путь, байдуже, приїдуть шмар­качі чи ні. Вночі, по парі, як тих тварюк, що бігли на борт Ков­чега старого Татуся, — він засміявся. — Але щось ми таки зали­шимо. Як сир у пастці.

— А якщо миші не прийдуть?

Джонас знизав плечима.

— Якось буде. Завтра вранці я хочу натиснути на них трохи сильніше. Треба, щоб вони розізлилися, хочу збити їх з пантелику. Все, йди роби, що я звелів. На мене чекає дама.

— Добре, що на тебе, а не на мене, Елдреде.

Джонас кивнув. І помітив, що вже півгодини забув про біль у нозі.

— Ти правий. Тебе вона з’їла б з усіма тельбухами.

Він покрокував до шинкваса, де, склавши руки на грудях, стояла Корал. Коли він наблизився, вона взяла його за руки. Праву поклала собі на ліву грудь. Пипка була тверда й набуб­нявіла. Великий палець його лівої руки вона взяла собі до рота й легенько прикусила.

— Пляшку візьмемо? — спитав Джонас.

— Чом би й ні? — відповіла Корал Торін.

 

 

Якби перед сном вона так назюзькалася, як звикла за остан­ні кілька місяців, то рипіння пружин ліжка її б не розбудило. Не розбудив би навіть вибух бомби. Але пляшка, яку вони при­несли з собою, так і стояла на нічному столику в спальні, яку вона тримала в «Раю» для себе (завбільшки з три пенали для повій, разом узяті), і рівень віскі в ній не змінився. Все тіло Корал озвалося болем, але голова була ясна. Секс був добрим замінником алкоголю.

Джонас стояв біля вікна, натягаючи штани й дивлячись на перші сірі промені світанку. Його гола спина була всуціль вкри­та перехресними рубцями. Вона хотіла було спитати його, хто так безжально його висік і як йому вдалося зберегти життя, але передумала.

— Куди ти? — спитала вона.

— Спершу я знайду якусь фарбу, байдуже, якого кольору, й дворнягу, в якої ще є хвіст. Що буде далі, сей, думаю, вам краще не знати.

— Дуже добре, — вона натягнула ковдру аж до підборіддя. Відчуття було таке, що вона змогла би проспати цілий тиждень.

Джонас натягнув чоботи і пішов до дверей, на ходу застіба­ючи кобуру. Обернувся, взявшись за ручку. Вона дивилася на нього напівсонним поглядом сіруватих очей, готова щомиті знову провалитися в сон.

— Мені ще ніколи не було так добре, — сказав Джонас. Корал всміхнулася.

— Мені теж, парубче.


 

РОЗДІЛ IV

РОЛАНД І КАТБЕРТ

 

 

Майже через дві години після того, як Джонас залишив кімна­ту Корал у «Раю для подорожніх», Роланд, Катберт і Алан ви­йшли на ґанок свого барака. На той час сонце вже високо під­билося над обрієм. За своєю природою вони не були совами, але, як казав Катберт, «Треба підтримувати імідж мешканців Внутрішнього світу. Не лінощів, а непоспіху».

Роланд потягнувся й широкою рогаткою розкинув руки в небо, а тоді нахилився і торкнувся носків своїх чобіт. У спині хруснуло.

— Терпіти не можу, коли ти так робиш, — сердито й сонно пробурмотів Алан. Всю ніч його мучили дивні сновидіння й по­гані передчуття. З них трьох лише він потерпав від таких снів. Мабуть, через свій дар, шосте чуття.

— Саме тому він так і робить, — Катберт поплескав Алана по плечі. — Веселіше, старий. Ти надто симпатичний, щоб удава­тися в тугу.

Роланд випростався, і вони пішли через запилюжене подвір’я до стайні. На півдорозі він зупинився, і так рвучко, що Алан мало не налетів на його спину. Роланд дивився на схід.

— О, — дивним спантеличеним тоном промовив він. І злег­ка всміхнувся.

— О? — луною перепитав Катберт. — О що, великий вождь? О, яка радість, я скоро побачу напахчену леді! Чи о трясця, мені сьогодні цілісінький день гарувати зі своїми смердючими напарниками?

Алан опустив погляд на свої чоботи. Коли він їхав з Ґілеаду, чоботи були нові й незручні. Тепер вони потріскалися, розно­силися, трохи стерлися на підборах і здавалися найм’якшими і найзручнішими робочими чоботами в світі. Дивитися на них зараз було приємніше, ніж на друзів. Тими днями Катберт узяв моду дуже в’їдливо жартувати. Старі добрі кпини стали злими і недобрими. Алан чекав, коли ж Роланд нарешті не витримає і спалахне у відповідь на Катбертові доскіпування і відлупцює Берта. По-своєму Алан навіть чекав цього. Бійка могла розря­дити напруження.

Але, як виявилося, не напруження того ранку.

— Просто о, — м’яко сказав Роланд і пішов далі.

— Благаю вибачення, знаю, що Ти не хочеш цього чути, але все ж повернімося до голубів, — сказав Катберт, коли вони сідлали коней. — Я досі вважаю, що звістку...

— Обіцяю, що ми надішлемо, — всміхаючись, перебив його Роланд.

Катберт недовірливо зиркнув на нього.

— Невже?

— Якщо завтра вранці ти не передумаєш, ми надішлемо. Обе­реш голуба, і ми відправимо його до Ґілеаду з запискою, яку ти сам і напишеш. Що скажеш, Артуре Гіт? Так буде чесно?

Якусь мить Катберт дивився на нього підозріливо. Алану від цього стало боляче. Але потім Берт посміхнувся.

— Чесно. Дякую.

Наступні Роландові слова вразили Алана і змусили його про­роче «я» здригнутися від тривожного передчуття.

— Рано дякуєш.

 

 

— Я не хочу туди, сей Торін, — сказав Шимі. Його зазвичай гладеньке і безтурботне обличчя зараз було переляканим і стур­бованим. — Вона страшна жінка. Страшна-престрашна. У неї бородавка на носі, отут, — він показав кінчиком пальця на кінчик свого носа, маленького, гладенького і гарної форми.

Ще вчора Корал відкусила б йому голову за таку нерішучість. Але сьогодні вона була напрочуд спокійною.

— Правду кажеш. Але ж, Шимі, вона попросила, щоб прий­шов саме ти. До того ж вона дасть тобі на чай. Ти ж знаєш, вона винагороджує.

— Якщо вона зробить з мене жука, мені гроші не поможуть, — похнюплено сказав Шимі. — Жукам мідяки не потрібні.

Але дозволив повести себе туди, де стояв Капризний, мул заїжджого двору. Гавкучий навантажив на нього дві малень­кі діжки. Одна була з піском і слугувала виключно для рівно­ваги. У другій плюскотів граф зі свіжого врожаю. Рея полюб­ляла цей напій.

— Скоро ярмарок, — весело сказала Корал. — Менше трьох тижнів до нього лишилося.

— Еге ж, — просяяв Шимі. Він обожнював ярмаркові дні — ліхтарики, феєрверки, танці, ігри, сміх. На ярмарках всі були щасливі і ніхто не говорив поганих слів.

— Молодий чоловік, у якого в кишені є дзвінка монета, не­одмінно повеселиться на ярмарку, — сказала Корал.

— Так, сей Торін, — у Шимі був такий вигляд, наче він що­йно відкрив одну з фундаментальних істин життя. — Еге ж, правда-правда.

Корал тицьнула мотузок мула в долоню Шимі й змусила стиснути його пальцями.

— В добру путь, хлопче. Будь чемний зі старою каргою, гар­ненько їй вклонися... і повертайся до темряви.

— Задовго до пітьми, еге ж, — Шимі здригнувся від самої думки про те, щоб залишатися на Коосі після того, як на землю впадуть сутінки. — Задовго, кажу вам.

— Хороший хлопчик, — Корал провела його поглядом, ко­ли він виводив старого понурого в’ючака за мотузок з подвір’я. Рожевий солом’яний бриль теліпався в Шимі на голові. І коли він зник за першим пологим схилом, повторила: — Хороший хлопчик.

 

З

 

Ще годину після того, як хлопці залишили Смугу К, Джонас пролежав на животі у високій траві. А тоді виїхав на узвишшя і розгледів їх: три точки на коричневому пагорбі, за чотири милі віддалік. Поїхали виконувати свої буденні обов’язки. Схо­же, нічого не запідозрили. Вони були розумніші, ніж він гадав попервах... та аж ніяк не настільки мудрі, якими себе вважали.

Він проїхав на коні чверть милі Смуги К, де, крім бараків і стайні, в яскравому сонячному світлі осіннього дня видніли тільки обгорілі руїни, і прив’язав коня до однієї з тополь, що росли біля криниці ранчо. На гіллі хлопці розвісили сушитися випрані речі. Джонас позривав штани й сорочки, поскидав їх у купу й помочився на них. А тоді пішов назад до свого коня.

Тварина нетерпляче вдарила копитом, коли Джонас витяг із сідельної сумки відрубаного собачого хвоста. Кінь ніби хотів сказати, що радий його позбутися. Власне, сам Джонас теж був радий. Хвіст уже почав смердіти. З іншої сідельної сумки Джо­нас вийняв слоїка з червоною фарбою й пензля. Їх він узяв у найстаршого сина Брайана Гукі, котрий того дня був за го­ловного на стайні. Сам сей Гукі мав уже бути на Ситґо.

Джонас пішов до барака відкрито, не ховаючись... та й хова­тися там не було де. І не було від кого, адже хлопці поїхали.

Хтось із них лишив у кріслі-гойдалці на ганку справжню книж­ку — «Настанови й медитації» Мерсера. В Серединному світі книги були надзвичайно рідкісним явищем, і що далі від центру, то рідкіснішим. Відколи Джонас приїхав до Меджису, ця книга була першою (якщо не брати до уваги тих кількох у Будинку-на-набережній), яку він тримав у руках. Розгорнувши її, він про­читав дарчий напис: Моєму синочку з любов’ю, МАТУСЯ. Джонас вирвав цю сторінку, відкрутив кришку слоїка з фарбою і вмочив у неї два пальці: підмізинний і мізинець. Замазав пучкою слово МАТУСЯ і нігтем мізинця, як ручкою, нашкрябав зверху БЛЯДУСЯ. Наштрикнув цей аркуш на іржавий гвіздок, де його ВАЖ­КО було не помітити, потім пошматував книжку і потоптався на її рештках. Кому з хлопців вона належала? Він сподівався, що Деаборну. Але це не мало особливого значення.

Перше, що помітив Джонас, коли зайшов усередину, — го­луби в клітках. Він думав, що юни могли передавати звістки за допомогою геліографа. Але голуби! Оце номер!

— До вас черга дійде за кілька хвилин, — сказав Джонас. — Терпіння, мої дорогезні. Жеріть і паскудьте, поки можете.

Слухаючи, як тихо туркочуть голуби, він з цікавістю роззирнувся навколо. «Парубки чи лорди?» — запитав Рой у старого в Рітці. Старий думав, що і те, й інше. Охайні парубки, судячи з того, в якій чистоті вони тримали казарму, подумав Джонас. Навчені. Три ліжка, всі три застелено. В ногах кожного — купа лахів у акуратному стосику. Попорпавшись у кожному, він знайшов портрети матерів — о, які славні синочки, — а в одній навіть зображення обох батьків. Він мав надію знайти їхні іме­на, можливо, якісь документи (навіть любовні листи від дівулі), але нічого подібного не було. Парубки вони були чи лорди, вони знали, що таке обережність. Джонас подіставав портре­ти з рамок і пошматував їх на дрібні клапті. Речі розкидав на підлозі, намагаючись знищити якомога більше впродовж то­го короткого часу, що був у нього в розпорядженні. Знайшовши в кишені вихідних штанів носовичка, він висякався в нього і обережно розстелив на хлоп’ячих парадних черевиках, щоб зелені шмарклі лягли на найпомітніше місце. Чи могло бути щось неприємніше, щось таке, що більш вибиває з колії, ніж прийти додому після важкої денної рахуби товару і знайти на своїх особистих речах шмарклі якогось чужинця?

Голуби не на жарт стривожилися. Сваритися, як сойки чи гайвороння, вони не могли, але затріпотіли крильми, щоби врятуватися від нього, коли він відчиняв клітки. Звичайно, це їм не допомогло. Половивши їх по одному, Джонас скру­тив їм карки. Потім кожному хлопцеві поклав під подушку по мертвій пташці.

Під однією з подушок виявився приємний сюрприз: смужки паперу і ручка, вочевидь призначені для написання доповідних записок. Переломивши ручку, Джонас кинув її кудись у куток, а смужки поклав собі до кишені. Папір завжди згодиться.

Тепер, коли голуби вже не туркотіли, він міг чути набагато краще. Тож повільним кроком пішов уздовж мостин підлоги, дослухаючись до звуку.

 

 

Коли Алан галопом примчав до нього, Роланд удав, що не по­мічає ні блідого обличчя, ні переляку в очах друга.

— У мене тридцять один, — сказав він, — усі з тавром баронії, корона і щит. А в тебе?

— Ми маємо повернутися, — видихнув Алан. — Там щось коїться. Я відчуваю. Я ще ніколи не відчував так чітко і ясно.

— Скільки в тебе? — повторив питання Роланд. У такі мо­менти, як зараз, Аланів дар здавався йому радше надокучливим, ніж корисним.

— Сорок. Чи сорок один. Я забув. Та хіба це важливо? Все одно вони приховали від нас те, що нам бачити не слід. Роланде, ти не чув? Нам треба повернутися! Там щось діється! Щось погане, у нашому бараці!

Роланд зиркнув на Берта, котрий спокійно їздив на коні не­подалік, за якихось п’ятсот ярдів. Потім знову перевів погляд на Алана, питально звівши брови.

— Берт? Він глухий до передчуттів, завжди був глухий, ти ж знаєш. А я ні. Ти ж знаєш, що я відчуваю! Роланде, прошу тебе! Хай хто там порядкує, він побачить голубів! Чи знайде наші револьвери! — зазвичай флегматичний Алан мало не кри­чав від хвилювання й переляку. Якщо не хочеш повертатися зі мною, дозволь, я повернуся сам! Дозволь, Роланде, заради твого батька!

— А заради твого батька я тобі не дозволяю, — сказав Ро­ланд. — У мене тридцять один. У тебе сорок. Хай буде сорок. Сорок — гарне число, не гірше за інші. Тепер поміняємося місцями і порахуємо знову.

— Що з тобою таке? — майже пошепки сказав Алан. Він дивився на Роланда таким поглядом, наче той несповна розуму.

— Нічого.

— Ти знав! Ти все знав, коли ми від’їжджали вранці!

— Може, я щось і помітив, — сказав Роланд. — Щось про­майнуло, але... ти довіряєш мені, Але? Ось що має значення. Ти мені довіряєш чи думаєш, що я разом із серцем втратив розум? Вважаєш так само, як він? — він повів головою в бік Катберта. На Алана він дивився з легкою усмішкою, але очі були безжаль­ні й відсторонені — то був Роландів погЛяд-за-обрій. Аланові стало цікаво, чи бачила цей погляд Сюзен Дельґадо, і якщо бачила, то яким він їй здався.

— Я тобі вірю, — проте Алан був такий спантеличений, що сам не знав, правда це чи брехня.

— Добре. Тоді міняймося місцями. Не забудь, у мене було тридцять один.

— Тридцять один, — погодився Алан. Підняв руки, а тоді опустив їх на стегна з такою силою, що його витривалий кінь прищулив вуха і гойднувся під ним. — Тридцять один.

— Щоб тобі було легше, ми можемо повернутися сьогодні раніше, — сказав Роланд і поїхав геть. Алан провів його погля­дом. Йому завжди було цікаво, що відбувалося в Роланда в голо­ві. Але того дня це здавалося актуальним, як ніколи.

 

 

Рип. Рип-рип.

Джонас нарешті знайшов те, що шукав, і саме тоді, коли вже збирався облишити пошуки. Схованку він сподівався знайти тро­хи ближче до їхніх ліжок, але хлопчиська таки були хитрунами.

Ставши на коліно, він підчепив ножем дошку підлоги, що рипіла. Під нею виявилося три згортки, кожен у вологому й про­соченому маслом для зброї шматку тканини. Джонас вийняв пакунки і по черзі їх розгорнув, згоряючи від цікавості, якого калібру револьвери шмаркачів. Відповідь виявилася корисною, проте не надто вартою уваги. У двох згортках було по одному п’ятизарядному револьверу того типу, який у ті часи називали (невідь-чому) «різьбярами». У третьому лежало два револьвери, на шість патронів кожний, кращої якості, ніж «різьбярі». На одну мить у Джонаса завмерло серце: він подумав, що знайшов ве­ликі револьвери стрільця. Стволи зі справжньої блакитної ста­лі, руків’я з сандалового дерева, цівки як шахти. Такі револьве­ри він би не залишив, байдуже, що це порушило б його плани. Але, побачивши звичайні руків’я, зітхнув з полегшенням. Він ніколи не шукав розчарування навмисне, але воно непогано прочищало мізки.

Джонас загорнув револьвери і поклав їх назад, прилаштував­ши дошку. Банда розбишак із містечка могла розгромити барак, розкидати те, що не вдалося порвати, але знайти подібний схо­вок? Ні, синку. Навряд.

Невже ти думаєш, що вони купляться і повірять, буцімто тут поорудували хулігани?

Цілком можливо. Те, що він недооцінив їх на початку, не озна­чало, що тепер потрібно було їх переоцінювати. До того ж він міг дозволити собі розкіш начхати на це. Так чи інакше, це їх розлютить. І настільки, що вони прожогом вилетять з-за свого Сховку. Посіють необережність... а пожнуть бурю.

Джонас запхав кінець відрізаного собачого хвоста між стриж­ні пташиної клітки, щоб він, ніби знущаючись, стирчав звідти, як велетенська потворна пір’їна. Фарбою понаписував на стінах прекрасні дитячі вислови, такі як:


?>