Забирайтесь геть, срані багатії 17 страница

— Ні, — відказав він. — Після всього, що ми тут почули, мені вже не так хочеться їсти. Чесно кажучи, взагалі не хочеться.

 

 

Едді насипом відніс Сюзанну на руках униз, щоб вона присіла за лавровими кущами. Джейк пішов до березового гаю, що ріс неподалік, за шістдесят-сімдесят ярдів. Роланд сказав, що спра­вить ранкову нужду на ремонтній смузі, і дуже здивувався, ко­ли його друзі з Нью-Йорка розреготалися.

Проте коли Сюзанна вийшла з-за кущів, вона вже не всміха­лася. На щоках були сліди від сліз. Едді не питав, чому вона плакала, — він і так знав. Йому самому насилу вдавалося стри­мувати сльози. Він ніжно пригорнув її до себе, і вона притули­лася щокою до його шиї. Так вони й стояли кілька хвилин.

— Чар’ю трі, — нарешті вимовила Сюзанна, достоту так, як це робив Роланд: трохи розтягуючи кінцеву голосну.

— Ага, — сказав Едді, думаючи про те, що Чарлі залишався Чарлі, хай навіть названий іншим іменем. А троянда залиша­лася трояндою. — Слава Жнивам.

Підвівши голову, Сюзанна заходилася витирати заплакані очі.

— Пережити таке, — тихо мовила вона, водночас озираючись на насип автостради, щоб переконатися, що на них не дивить­ся Роланд. — У чотирнадцять років.

— Так. Порівняно з цим моя епопея з пошуком загубленої сірникової коробки з травичкою у Томкінз-сквері виглядає блідою і невиразною. Проте, з іншого боку, мені навіть відлягло від серця.

— Відлягло? Чому?

— Бо я думав, він нам розповість, що вбив її власноруч. Задля своєї клятої Вежі.

Сюзанна поглянула йому просто у вічі.

— Але ж він так і вважає. Хіба ти цього не розумієш?

 

З

 

Коли всі знову зібралися разом, то вирішили, що все-таки бу­ло б непогано чогось попоїсти перед тим, як рушати далі. Ро­ланд роздав їм решту буритосів («Можливо, вдень ми зазирне­мо до яких-небудь «Боїнг-боїнг бургерів» і побачимо, чим там у них можна розжитися», — подумав Едді), і всі жадібно наки­нулися наїжу. Всі, крім Роланда. Він підняв свій бурито, огля­нув його з усіх боків і відвів погляд. Смуток, що оселився на його обличчі, робив його старим і розгубленим. У Едді серце розривалося від того, що він бачив стрільця у такому стані, але що з цим вдіяти, він придумати не міг.

А от Джейк, молодший за нього на десять років, придумав. Він підвівся, підійшов до Роланда, став біля нього навколішки й обійняв стрільця за шию.

— Мені так шкода, що ти втратив свою подругу.

Роландове обличчя ожило, й Едді був певен, що він розпла­четься. Давно вже його, мабуть, ніхто не обіймав. Дуже-дуже давно. Едді вирішив відвести погляд убік. «Ранковий Канзас, — подумав він. — Ти ж і гадки не мав, що колись таке побачиш. Тож пороздивляйся його, нехай людина поплаче».

Коли він знову подивився на Роланда, той уже опанував себе. Джейк сидів коло нього, а Юк поклав свою довгу мордочку на стрільцеві чоботи. Роланд відкусив від свого бурито. По­вільно й неохоче... але він їв.

Руки Едді торкнулися холодні пальці. Сюзанна. Він стис її руку в своїх долонях.

— Одна ніч, — зачудовано протягнула вона.

— За годинником наших організмів, — уточнив Едді. — Але в свідомості...

— Хтозна, — погодився Роланд. — Коли розповідаєш істо­рію, час змінюється. Принаймні в моєму світі. — Він всміхнув­ся, як завжди, несподівано, і як завжди, від усмішки його об­личчя стало майже вродливим. У такі хвилини, міркував Едді, перестаєш дивуватися, що у сиву давнину в Роланда могла за­кохатися дівчина. Ще в ті часи, коли він, може, й тягнувся у висоту, стаючи довготелесим, але був ще не таким бридким. У ті часи, коли Вежа ще не мала над ним такої влади.

— Гадаю, це в усіх світах так, сонце, — сказала Сюзанна. — Можна в тебе дещо спитати, поки ми не вирушили?

— Питай.

— Що з тобою тоді трапилося? Чи довго тебе... не було в тілі?

— Твоя правда, мене не було. Я мандрував. Тинявся світами. Але не у Мерліновій веселці... навряд чи я повернувся б звідти, якби пішов у неї, поки був... хворий... проте у кожної людини є своя магічна куля. Ось тут. — Він серйозно постукав себе по лобі, в перенісся. — Туди я й пішов. Там і мандрував, поки мої друзі везли мене на схід. Мало-помалу там мені ставало ліпше. Я тримався за кулю і мандрував у своїй голові, і вичунював. Але куля не хотіла оживати в моїх руках, і так тривало аж до самого кінця подорожі... аж поки попереду не замаячіли зубчасті стіни замку й вежі міста. Якби вона загорілася раніше...

Роланд знизав плечима.

— Якби це сталося ще до того, як до мене почала повертати­ся сила розуму, то навряд чи я був би тут зараз з вами. Бо будь-який світ, хай навіть рожевий, зі скляним небом, здавався мені кращим за світ без Сюзен. Гадаю, сила, що підтримує життя в кристалі, знала про це... і тому вичікувала.

— Але ж коли вона знову зажевріла в твоїх руках, то розпо­віла тобі всю історію до кінця, — здогадався Джейк. — Інакше звідки б ти знав про те, чого не бачив на власні очі?

— Так. Мені відомо так багато, бо я бачив усе в кулі.

— Якось ти сказав, що Джон Фарсон волів би бачити твою голову настромленою на палю, — мовив Едді. — Бо ти щось у нього вкрав. Якусь дорогу для нього річ. Отже, то була скляна куля, так?

— Так. Коли він про це почув, то не просто розлютився. Від гніву він втратив розум. Кажучи твоєю мовою, Едді, йому «зне­сло дах».

— Скільки разів куля загорялася перед тобою? — спитала Сюзанна.

— І що потім сталося з самою кулею? — поцікавився Джейк.

— Після того, як ми залишили баронію Меджис, я зазирав до неї тричі, — вів далі Роланд. — Уперше тієї ночі, коли ми повернулися додому, в Ґілеад. Ця мандрівка всередину кулі була найдовшою. Вона показала мені все, що я розповів вам. Дещо довелося додумати самому, але переважну частину історії мені було показано. Куля показувала мені всі ті події не для того, щоб дати урок чи просвітити. Вона хотіла завдати болю й роз’ятрити рани. Решта кристалів Мерлінової веселки — уособлення зла. Їх підживлюють страждання. Куля чекала миті, коли моя свідомість зміцніє настільки, щоб збагнути і витри­мати... а дочекавшись, показала все, що я проґавив через свою дурну юнацьку самовпевненість. Своє засліплення закохано­го. Свою гординю і вбивче марнославство.

— Роланде, не картай себе, — попросила Сюзанна. — Не до­зволяй їй завдати тобі ще більшого болю.

— Але мені боляче. І завжди буде боляче. Та нічого. Тепер це не має значення. Я все розповів.

Отже, удруге я зазирнув до кулі — занурився в неї — через три дні по тому, як повернувся додому. Матері вдома не було, хоча ввечері вона мала повернутися з Дебарії (це щось на кшталт при­тулку для жінок), куди їздила чекати й молитися за моє повер­нення. Мартена також не було. Він був із Фарсоном у Кресії.

— А куля? — спитав Едді. — На той час вона вже була в тво­го батька?

— Ні-і, — протягнув Роланд, опустив погляд на руки, й Едді помітив, що він трохи зашарівся. — Я не одразу віддав її йому. Мені було... важко з нею розстатися.

— Ще б пак, — сказала Сюзанна. — Не лише тобі, а будь-кому, хто зазирав у ту кляту штукенцію.

— На третій день, перед тим, як мав відбутися банкет на честь нашого повернення...

— Мабуть, настрій у тебе був саме для банкетів, — заува­жив Едді.

Не перестаючи уважно вивчати свої руки, Роланд безрадісно посміхнувся.

— Приблизно о четвертій годині дня Катберт і Алан зайшли до моїх покоїв. З нас можна було писати картину: обвітрені, із запалими очима, руки в порізах і подряпинах від гострого ка­міння після того, як ми видряпувалися нагору стіною каньйону, худющі, як опудала на жердині. Навіть Алан, котрий мав схиль­ність до повноти, і той аж світився. Вдвох вони, як сказали б ви, напосілися на мене. Доти про те, що в мене є куля, вони тримали язик на припоні — з поваги до мене і до моєї тяжкої втрати, так вони пояснили, і я їм повірив. Але їм увірвався тер­пець, тож надалі зберігати таємницю вони збиралися лише до вечері. Якби я не віддав кристал добровільно, то вони б усе роз­повіли нашим батькам. Видно було, що вони дуже збентежені, а надто Катберт, проте налаштовані рішуче.

Я запевнив їх, що перед бенкетом сам передам кулю своєму батькові — ще навіть до того, як мати екіпажем повернеться з Дебарії. Запропонував їм прийти до замку трохи раніше й простежи­ти за дотриманням обіцянки. Катберт почав затинатися: мовляв, у цьому нема потреби й таке інше. Але, звісно, потреба була...

— Угу, — підтвердив Едді з виглядом експерта, що чудово розумів подібний хід подій, бо пережив таке на власному до­свіді. — Ти й сам можеш позбутися цього лайна у вбиральні, але краще, аби з тобою хтось був поряд. Коли є підтримка, спусти­ти наркоту в унітаз легше.

— Проте Алан розумів, що для мене буде краще... легше... якщо я віддаватиму кристал разом з ними, а не сам. Він цить­нув на Катберта і сказав, що вони прийдуть. Вони прийшли. І я неохоче, проте віддав кулю. Побачивши те, що було в мішку, мій батько зблід, як смерть, потім вибачився і кудись вийшов. А повернувшись, підняв свій келих вина і продовжив розпиту­вати нас про пригоди в Меджисі так, ніби нічого не сталося.

— Проте за період, що минув між розмовою з друзями й пе­редаванням кулі, ти в неї зазирав, — сказав Джейк. — Занурю­вався в неї. Мандрував. І що ж вона тобі показала?

— Спершу знову Вежу. І початок шляху до неї. Я побачив падіння Ґілеаду і тріумф Доброго Чоловіка. Знищивши цис­терни з нафтою й нафтове поле, ми відстрочили його пере­могу лише на якихось два роки, не більше. З цим я нічого не міг вдіяти. Зате куля показала те, що було мені до снаги виправити. Був один ніж. Із лезом, обробленим страшною отру­тою, що походила з далекого королівства Серединного світу, яке називалося Ґарлен. Та отрута була настільки сильною, що найменший поріз ножем міг спричинити миттєву смерть. До нашого двору цей ніж привіз мандрівний співець, який насправ­ді доводився небожем Джонові Фарсону. І віддав він його нашому мажордомові. А той, у свою чергу, мусив передати ножа вбивці. Мій батько не повинен був дожити до ранку. — Він похмуро посміхнувся. — Завдяки тому, що я побачив у ма­гічному кристалі, ніж не потрапив до рук, що використали б його за призначенням. А до кінця тижня у нашому замку вже був новий мажордом, ґарні казочки я вам розповідаю, чи не так? Еге ж, дуже гарні.

— І ти побачив у кулі ту людину, якій мали передати ніж? — спитала Сюзанна. — Вбивцю?

— Так.

— А ще? Ще щось бачив? — докинув Джейк. Скидалося на те, що злочинна змова щодо вбивства Роландового батька не надто його цікавила.

— Так, — здивовано згадав Роланд. — Черевики. Вони з’яви­лися лише на якусь хвилину. Черевики, що пливли в повітрі. Спершу я подумав, що то осіннє листя. А коли роздивився, що то таке, то вже лежав у своєму ліжку, стискаючи в обіймах ку­лю... так само, як віз її з Меджису. Мій батько... як я вже казав, його подиву, коли він зазирнув у мішок, не було меж.

«Ти повідомив його, в кого отруєний ніж, — подумала Сю­занна. — У дворецького Дживса чи як його там. Але того, хто мав його використати, не виказав, правда, сонце? А чому? Бо хотів розібратися з цією маленькою справою самотужки?»—Але спи­тати не встигла, бо Едді випередив її зі своїм власним питанням.

— Черевики? Летіли в повітрі? Тобі це про щось говорить?

Роланд похитав головою.

— Розкажи нам, що ти ще бачив у кулі, — попросила Сюзанна.

У погляді, яким він на неї подивився, було стільки невимов­ного болю, що Сюзаннині підозри одразу ж, як незаперечний факт, утвердилися в її свідомості. Вона відвела погляд і стисну­ла руку Едді.

— Даруй, Сюзанно, але я не можу. Не зараз. Я розповів усе, що міг.

— Гаразд, — заспокоїв його Едді. — Роланде, все круто.

— Уто, — погодився Юк.

— А відьму ти там бачив? — спитав Джейк.

Дуже довго Роланд мовчав і, здавалося, не збирався відпо­відати. Але зрештою відповів.

— Так. Тоді я ще не здихався її остаточно. Вона переслідувала мене, як і сни про Сюзен. Переслідувала мене всю дорогу з Меджису.

— Що ти маєш на увазі? — тихо, з благоговійним трепетом у голосі спитав Джейк. — Роланде, ти про що?

— Не зараз. — Він підвівся. — Нам час іти. — Він кивнув на віддалену споруду, що наче пливла у повітрі. Сонце щойно по­золотило її зубчасті стіни. — До того блискучого палацу не­близька дорога, але гадаю, якщо йтимемо швидкою ходою, то дістанемося до нього вже опівдні. Так буде найліпше. Небажа­но опинитися там після опівночі, краще цього уникнути.

— Ти вже зрозумів, що то таке? — спитала Сюзанна.

— Халепа, — повторив стрілець. — До того ж на нашому шляху.

 

 

Того ранку тонкохід стогнав так гучно, що навіть патрони у ву­хах не допомагали від нього захиститися. У найважчі хвилини Сюзанні здавалося, що її перенісся не витримає і просто роз­валиться. Поглянувши на Джейка, вона помітила, що в хлоп­чика течуть сльози — він плакав не так, як плачуть люди, коли їм погано, а так, як вони плачуть, коли в них сильний нежить. Сюзанна ніяк не могла викинути з голови гравця на пилці, про якого розповідав малий. «Звучить по-гавайському, — крутилася в неї в голові думка, поки Едді, маневруючи довкола неру­хомих автомобілів, похмуро штовхав поперед себе її новий візок. — Звучить по-гавайському, чи не так? По-гавайському, трясця його матері. Адже так, міс О-Яка-Чорна-Краля?»

Обабіч автостради розлігся тонкохід, відкидаючи примарні відблиски на дерева й зернові елеватори, що наче спостерігали за подорожніми — так голодні тварини в зоопарку дивляться на пухких апетитних дітлахів. Сюзанна впіймала себе на думці про тонкохід у Каньйоні Петлі, що зажерливими лапами тягнувся крізь дим до вояків Латіґо, затягуючи їх у трясовину (а дехто з них заходив у неї сам, з власної волі, негнучко крокуючи, як зомбі у фільмах жаху), а потім її знову опанувала думка про схибнутого з пилкою в Централ-парку. Звучить по-гавайському, чи не так? Рахуємо один тонкохід, і він звучить по-гавайському, правда?

І саме тоді, коли вже здавалося, що витримувати це понад силу, тонкохід почав поволі відступати від автостради 70 і його надокучливі трелі нарешті стали вщухати. Сюзанна навіть змог­ла витягти з вух патрони. Рукою, що ледь тремтіла, заховала їх до бічної кишені візка.

— Ох і тяжко, — глухим сльозливим голосом сказав Едді. Озирнувшись на нього, Сюзанна побачила, що щоки в нього мокрі, а очі — червоні. — Не звертай уваги, Сьюзі. Це мої но­сові пазухи. Той звук їх убиває.

— Мене теж, — сказала Сюзен.

— Мої носові пазухи в порядку, але голова розколюється, — поскаржився Джейк. — Роланде, в тебе не завалялося аспірину?

Роланд зупинився, покопирсався в кошелі й знайшов слоїк з ліками.

— А Клая Рейнолдза тобі довелося ще раз побачити? — спи­тав Джейк, запивши пігулки водою з бурдюка, який ніс.

— Ні, але я знаю, що з ним сталося. Він зібрав собі банду головорізів (дехто з них були дезертирами з армії Фарсона) і заходився грабувати банки... ближче до нашої частини світу, проте на той час ті, хто грабував банки й диліжанси, вже не бо­ялися стрільців.

— Бо стрільці воювали проти Фарсона, — здогадався Едді.

— Так. Проте одного разу Рейнолдз і його зарізяки на го­ловній вулиці містечка Оуклі нарвалися на хороброго шерифа, котрий шістьох із них застрелив на місці. Решту пові­сили. Серед них і Рейнолдза. Це сталося менш ніж через рік, у час Широкої Землі. — Трохи помовчавши, він додав: — Се­ред тих, кого застрелили, була Корал Торін. Вона стала жін­кою Рейнолдза, грабувала і вбивала нарівні з іншими члена­ми банди.

Якийсь час ішли мовчки. Віддалік скімлив свою нескінчен­ну пісню тонкохід. Зненацька Джейк зірвався з місця й побіг до припаркованого автопричепа. На вітровому склі до «двірника» з боку водія було причеплено якусь записку. Щоб дотягнутися до неї, хлопчикові довелося стати навшпиньки. Пробігши па­пірець очима, він спохмурнів.

— Що там написано? — поцікавився Едді.

Джейк передав йому записку. Переглянувши, Едді віддав її Сюзанні, а вона прочитала та тицьнула в свою чергу Роландові. Той спробував читати, але швидко похитав головою.

— Я можу розібрати лише кілька слів — стара жінка, темний чоловік. А що означає решта? Прочитайте.

Джейк забрав у нього папірець

— Стара жінка зі снів живе у Небрасці. Її ім’я — Абаґейл. — Хлопчик зробив паузу. — А тут, унизу, написано: «Темний чо­ловік — на заході. Можливо, у Веґасі».

Збентежений, Джейк підвів на стрільця тривожний погляд. Аркуш паперу тріпотів у його руці. Але Роланд дивився на па­лац, що мерехтів на автостраді, — палац, не на заході, а на сході, до того ж світлий, а не темний.

— На заході, — мовив стрілець. — Темний чоловік, Темна Вежа, і завжди на заході.

— Небраска теж на заході, — нерішуче проказала Сюзанна. — Не знаю, що важливіше: це чи та Абаґейл, але...

— Гадаю, вона — частина іншої історії, — відповів Роланд.

— Але її історія близька до нашої, — вставив Едді. — Мож­ливо, наші двері поряд. Настільки близько, що можна переплу­тати цукор із сіллю... або почати сперечатися.

— Твоя правда. Можливо, нам ще доведеться перетнутися зі «старою жінкою» і «темним чоловіком»... але сьогодні наш шлях веде на схід, — сказав Роланд. — Тож ходімо.

І вони знову покрокували автострадою вперед.

 

 

— А що сталося з Шимі? — через деякий час спитав Джейк.

Роланд розсміявся — частково здивувавшись питанню, част­ково від того, що спогад був приємний.

— Він рушив слідом за нами. То був нелегкий шлях. Гадаю, подекуди йому було збіса страшно, адже дика місцевість між Меджисом і Ґілеадом простягалася на сотні коліс. Народи, що її населяли, теж були дикі. Їх уже важко і назвати людьми. Але його вело ка, тож він прибув до Ґілеаду, коли настав час ярмар­ку Кінця Року. На тому бісовому мулі.

— На Капику, — підказав Джейк.

— Апику, — повторив Юк, ідучи за хлопчиком назирці.

— Коли ми з друзями подалися на пошуки Вежі, Шимі поїхав з нами. Був нам кимось на кшталт зброєносця, могли б сказати ви. Він... — Роланд затнувся, закусивши губу. І більше не хотів обговорювати цю тему.

— А що з Корделією? — спитала Сюзанна. — Зі схибнутою тіткою?

— Корделія померла ще до того, як догоріло багаття. Мож­ливо, в неї стався серцевий чи мозковий напад, те, що Едді називає крововиливом.

— Можливо, від сорому, — сказала Сюзанна. — Або від жаху через те, що накоїла.

— Ймовірно, — погодився Роланд. — Отямитися, коли вже надто пізно щось змінити, — це страшно. Хто-хто, а я це дуже добре знаю.

— Там попереду щось є — Джейк показав на довгу смугу шля­ху, вільну від автомобілів. — Бачите?

Роланд побачив, бо мав орлиний зір. А Сюзанна почала роз­різняти маленькі чорні цятки на дорозі лише за чверть години ходи. І що то, здогадалася радше інтуїтивно, ніж побачила очи­ма. А вже за десять хвилин сумніви полишили її остаточно.

То були черевики. Шість пар черевиків, охайно розставлених у ряд, що перетинав смугу траси 60, яка вела на схід.


 

РОЗДІЛ II

ЧЕРЕВИКИ НА ДОРОЗІ

 

 

Вони дісталися до черевиків у розпал ранку. Попереду, вже на­бувши чіткіших обрисів, височів палац зі скла. Він яскрів ніжно-зеленим сяйвом, як віддзеркалення листя латаття в стоячій воді. Перед палацом виблискувала брама; на вежках легкий вітерець ворушив червоні стяги.

Черевики також були червоними.

Враження Сюзанни щодо того, що їх було шість пар, було зрозумілим, проте помилковим. Насправді пар було чотири, а до них додавався один квартет: чотири темно-червоні чобітки, що вочевидь призначалися для чотириногого члена їхнього ка­тету. Піднявши один черевичок, Роланд помацав його всере­дині. Він не знав, скільком пухнастикам-шалапутам в історії випадала честь носити взувку, проте мав усі підстави вважати, що жоден з них не діставав в подарунок черевичків на шовковій підкладці.

— Баллі й Ґуччі1 нервово курять збоку, — сказав Едді. — Бо ці мешти просто суперові.

1Баллі, Ґуччі — марки шкіряних виробів, у тому числі взуття.

Найлегше було розібратися, де черевики для Сюзанни, — і не лише тому, що збоку їх було оздоблено кокетливими блис­кучими прикрасами. Насправді то було не зовсім взуття, а шкіряні накладки, допасовані до культів її ніг, що закінчувалися трохи вище колін.

— Тільки погляньте, — зачудовано протягнула вона, підно­сячи один черевик вище, щоб сонячне проміння пограло на стра­зах... якщо то були стрази. На мить Сюзанні спала божевільна думка, що то справжні діаманти. — Шапочки. Через чотири роки потерпання від того, що моя приятелька Синтія називає «зразками урізаного простору для ніг», я нарешті отримала па­ру чохлів. Подумати тільки.

— Чохли? — здивувався Едді. — Це так їх називають?

— Саме так, любий.

Джейкові дісталися яскраво-червоні оксфордські черевики. Якби не занадто визивний колір, вони чудово виглядали б у благопристойних класних кімнатах школи Пайпера. Він зі­гнув одного черевика, потім перевернув і подивився на підо­шву. Яскрава і без позначок. Жодного штампу виробника. Хо­ча Джейк і не сподівався його там побачити. У його батька було близько дюжини пар чудових черевиків ручної роботи. Такі речі Джейк розпізнавав одразу.

Едді отримав низькі чоботи на кубинських підборах («Ма­буть, у цьому світі такі підбори називають меджиськими», — подумав він), з гострими носками... у його іншому, колишньо­му житті такі називали «хіповими». А в середині шістдесятих, у добу, яку пропустила Одетта/Детта/Сюзанна, підлітки могли б охрестити їх «бітлівськими».

Роландові, звичайно, перепали ковбойські чоботи, моднячі (в таких не корів випасати, а на танці ходити), прикрашені ви­шивкою, вузькі, з високим підйомом. Він оглянув їх, не взявши до рук, потім зиркнув на своїх супутників і насупився. Вони перезирнулися. Здавалося б, троє людей неспроможні перезирнутися водночас, адже дивитися одне на одного можуть лише двоє... проте стверджувати таке могла б лише людина, яка ніко­ли не належала до жодного ка-тету.

Роланда єднав з ними й спільний кхеф. Він відчував силу їхніх думок, хоч і не міг їх прочитати. Бо цей кхеф належить до їхнього світу. Вони прийшли з різних часових зрізів того світу, проте ба­чать тут щось таке, що єднає їх трьох.

— Що таке? — спитав стрілець. — Що воно означає, це взуття?

— Нікому з нас це достоту не відомо, — відповіла Сюзанна.

— Так, — підтвердив Джейк. — Ще одна загадка. — Він від­разливо поглянув на криваво-червоний оксфордський черевик у своїй руці. — Ще одна загадка, хай їй грець.

— Розкажіть, що вам відомо. — Роланд знову кинув погляд на скляний палац. Відстань до нього тепер скоротилася до п’ят­надцяти нью-йоркських миль. Він виблискував у яскравому світлі дня, мінливий, мов міраж, проте реальний, як... ну, як черевики. — Прошу, розкажіть, що ви знаєте про ці черевики.

— У мене є черевики, в тебе є черевики, всі діти Божі мають черевики, — сказала Одетта. — Принаймні, так вважає біль­шість людей.

— Ну, — мовив Едді, — ми їх точно тепер маємо. Ти подума­ла про те саме, що й я?

— Здається, так.

— А ти? Джейку?

Замість відповісти словами Джейк підняв другий оксфорд­ський черевик (Роланд не мав жодних сумнівів, що за розмірами черевики ідеально пасуватимуть їм усім, у тому числі Юкові) і тричі клацнув підборами. Роландові це ні про що не сказало, проте Едді й Сюзанна зреагували якось дивно: почали озиратися, навіщось дивитись на небо, неначе очікуючи, що в погожому осінньому небі звідкись візьметься буря. Зрештою їхні погляди зупинилися на скляному палаці... а потім вони знову втупилися один в одного, круглими від подиву очима й водночас демон­струючи обізнаність, що викликала у Роланда бажання взяти їх обох за барки і трусити, доки не зацокотять зуби. Але він стри­мався. Часом людині не лишається нічого, крім як чекати.

— Після того, як ти вбив Джонаса, ти зазирав у кристал, — сказав Едді, повертаючись до нього.

— Так.

— Мандрував у кристалі.

— Так, але я не хочу знову про це говорити. Це не має ніяко­го відношення до цих...

— А я думаю, має, — заперечив Едді. — Тебе підхопив ро­жевий вихор. Рожевий смерч. Смерч1 — саме те слово, яким ти міг би назвати цей вихор, правда? Особливо якби придуму­вав загадку.

1Смерч — у перекладі з англ. «gale». Тут гра слів: Ґейл — прізвище До­рогі, героїні циклу повістей-казок Френка Л. Баума, найвідомішою серед яких є «Чарівник Країни Оз».

— Авжеж, — докинув Джейк. Голос у нього був сонний — як у хлопчика, що розмовляє уві сні. — Коли Дороті перелітає над чародійською веселкою? Коли вона — Ґейл.

— Ми вже не в Канзасі, сонечко, — сказала Сюзанна і ко­ротко, безрадісно розсміялася. — Зовні наче схоже, але Канзас ніколи не був таким... таким витонченим.

— Я вас не розумію, — зізнався Роланд. Але всередині в ньо­го все похололо й пульс прискорився. Хіба не він сам їм казав, що тонкоходи тепер скрізь? Що сили Вежі тануть, а разом з ни­ми тануть, проникаючи один в одний, світи? Адже день, коли троянду буде зрізано, наближався.

— Під час польоту ти бачив усяке, — сказав Едді. — Перед тим, як потрапити до темної країни, якути назвав Краєм Грому, ти бачив усяке. Наприклад, піаніста Шеба. Котрий пізніше ви­гулькнув у твоєму житті, так?

— Так, у Таллі.

— І рудоголового поселенця?

— Його теж. У нього був птах на ім’я Золтан. Проте коли ми зустрілися, то проказали звичайне «доброго тобі врожаю». Мені здалося, що я чув те саме, коли він пролітав повз мене у роже­вому вихорі, проте насправді він сказав інше. — Стрілець глянув на Сюзанну. — І твій візок я бачив. Той, старий.

— І відьму бачив.

— Так. Я...

— От я тебе впіймаю, моя ясочко! І твою собакенцію теж! — хрипко й здушено прокаркав Джейк Чемберз голосом Реї.

У стрільця мало не відвисла щелепа.

— Але у фільмі1 відьма літала не на мітлі, — пояснив Джейк. — Вона їздила на своєму велику, такому, з кошиком ззаду.

1«Чарівник Країни Оз» — фільм, знятий 1939р. за однойменною книгою Френка Л. Баума.

— Ага, і амулетів у неї не було, — додав Едді. — А дарма. Зна­єш, Джейку, малим я дуже боявся її сміху. Вона з’являлася мені в кошмарах.

— А я боялася мавп, — зізналася Сюзанна. — Крилатих мавп. Варто було про них подумати — і я бігла проситися до ліжка батьків. Лягала між ними й засинала під їхні суперечки про те, кому взагалі спала ця світла думка — взяти мене з со­бою на сеанс.

— А я не переживав, коли клацав підборами — сказав Джейк. — Зовсім не хвилювався. — Він звертався до Сюзанни й Едді, а на Роланда не звергав уваги, наче його з ними не було. — Тому що я їх не взув.

— Це правда, — суворим тоном сказала Сюзанна, — але зна­єш, що полюбляв говорити мій татко?

— Ні, але в мене таке відчуття, що зараз дізнаємося, — вста­вив Едді.

Вона строго глянула на коханого і повернулася до Джейка.

— «Не клич вітру, якщо не хочеш, щоб він повіяв». Це хоро­ша порада, хай там що собі думає Юний Містер Дурник.

— Знов мене відшмагали, — на всі кутні вишкірився Едді.

— Магали! — Юк теж суворо споглядав Едді.

— Поясніть мені, будь ласка, — так терпляче, як тільки міг, попросив Роланд. — Я охоче послухаю. Розділю з вами ваш кхеф. І послухаю я це ЗАРАЗ!

 

 

Вони розповіли йому історію, відому мало не кожній американ­ській дитині двадцятого сторіччя, — про дівчинку з Канзасу на ім’я Дороті Ґейл, яку разом з її песиком Того переніс до Країни Оз смерч. У Країні Оз не було автостради 70, зате була дорога, вимощена жовтою цеглою, і її призначення було приблизно таким самим. Ще там були відьми, добрі й лихі. Був ка-тет, що складався з Дороті, Тото і трьох друзів, яких вона зустріла: Лякливого Лева, Бляшаного Лісоруба і Страшила. У кожно­го з них було

(ведмедики й пташки, рибки і зайченятка)

заповітне бажання, але саме мрія Дороті була найближчою Роландовим новим друзям (та й самому Роланду). Найдужче в світі Дороті прагнула повернутися додому.

— Жувачі сказали, що до Оза веде дорога, вимощена жовтою цеглою, — розповідав Джейк, — і Дороті пішла. Дорогою вона зустріла інших, типу так, як ти нас зустрів, Роланде...

— Хоча на Джуді Ґарленд1 ти недуже схожий, — вставив свої п’ять копійок Едді.

Джуді Гарленд — актриса, виконавиця ролі Дороті.

— ...тож ішли вони, ішли, і нарешті прийшли. До Оза, Сма­рагдового Палацу і того, хто в ньому правив. — Джейк глянув на скляну споруду на їхньому шляху, що з розгорянням дня набу­вала дедалі інтенсивнішого відтінку зеленого, і знову повернув­ся до Роланда.

— Так, я розумію. А цей чоловік, Оз, був могутнім діном? Бароном? Чи, може, королем?

Троє його супутників знову обмінялися незрозумілими для Роланда промовистими поглядами.

— Тут усе складно, — відповів Джейк. — Він був махлярем...

— Хамлярем? А що це таке?

— Махлярем, — розсміявся Джейк. — Крутієм. Він лише вда­вав із себе всемогутнього. Але найважливіше було те, що сам цей чарівник походив з...

— Чарівник? — перебив його Роланд, хапаючи Джейка за пле­че скаліченою правою рукою. — Чому ти його так називаєш?

— Бо він так називався, — замість Джейка відповіла Сюзан­на. — Чарівник Країни Оз. — Делікатно, проте рішуче вона зня­ла руку Роланда з хлопчикового плеча. — Дай Джейку догово­рити. Не треба його трясти.

— Я зробив тобі боляче? Джейку, благаю твого прощення.

— Та нє, я в нормі, — заспокоїв його Джейк. — Не хвилюйся. Отже, Дорогі та її друзі пережили разом багато пригод і лише потім дізналися, що всемогутній маг — хамляр. — Відгортаючи з лоба волосся, Джейк захихотів, як п’ятирічний малюк. — Він не міг дати Левові хоробрість, Страшилові — розум, а Бляшаному Лісорубу — серце. У Чарівника була повітряна куля, проте на ній він полетів без Дорогі. Навряд чи він зробив це навмисне, але так уже сталося.