Філософсько-історичні та соціальні переконання М. В. Гоголя
Микола Васильович Гоголь зробив внесок у східнослов’янську культуру значно більший, ніж ми зазвичай думаємо. Він став не лише родоначальником сучасної східнослов’янської художньої прози, але й одним із першопрохідців нашої культури, що поставив питання про моральне вдосконалення людини. Його думки про майбутнє народу, незважаючи на їх суперечність, залишаються важливими для нас. Справи і думки людей залишаються наступним поколінням для їх користі та повчання. Філософські ідеї М. В. Гоголя виражені в художній формі, в жанрі моральної філософії, слугуватимуть і подальшим поколінням для кращого розуміння життя, для духовного розвитку людей.
М. В. Гоголь для сучасників є виразником культури пушкінського часу, далекої вже старовини, від якої майже нічого не залишилося, – ні тодішніх станів, ні законів і правил поведінки, ні звичаїв. Громадська думка тієї епохи торкалася питань найбільш близьких: про шляхи розвитку Росії, про громадські ідеали, про призначення мистецтва, про пануючі устої і самодержавне правління царя Миколи I. Письменник жив у той час і активно брав участь як митець слова у формуванні та висловленні громадської думки. Його «Ревізор» і «Мертві душі» зробили для цього немало. О. І. Герцен у своїх мемуарах «Минуле і думи» створив справжню енциклопедію російського духовного життя 30-50-х років XIX століття, яка висловлювала громадську думку, розгорнуто й універсально. Митець по-своєму відобразив це життя на якісно іншому рівні.
У своєму творі «Вибрані місця з листування із друзями» М. В. Гоголь публічно виступив як письменник-громадянин, що намагається зрозуміти проблеми російського життя і розповісти про це читачам. У той час популярними були сентиментальні літературні роздуми про характери, почуття громадянина, про призначення людини. Можна привести як приклад твори А.-М. Б.Стендаля, «Сповідь сина століття» де Мюссе, пізні роботи Гете, художні твори М. М. Карамзіна і В. А. Жуковського та ін. Гоголівські «Вибрані місця» стали своєрідним проявом громадського сентименталізму. У них можна наочно побачити багато рис цього напряму: саморефлексію письменницької особистості, красивий живопис подій, афористичність виразів, прагнення до соціальних узагальнень, аналіз в описі явищ життя, моральний ригоризм, відхід в утопічне прожектерство, мрійливість, наївну віру у велику силу божественного визначення, дивну суміш художнього реалізму в описі характеристичних типів російських людей і фантастичних уявлень про те, як ці реальні люди здійснюватимуть російську історію. Проте, прагнення М. В. Гоголя були благородними і щирими: зрозуміти Росію розумом і серцем і запропонувати їй свій шлях розвитку серед інших народів. М. В. Гоголь виявився першим російським письменником, що став на свою громадянську позицію і намагався вести розмову з російським суспільством про його серйозні проблеми. Його можна назвати родоначальником активного впливу письменників на громадську думку. Подібно до того, як О. С. Пушкіна називають сонцем російської поезії, М. В. Гоголя можна назвати дзеркалом не лише російських устоїв 30-40-х років XIX століття, але і творцем прекрасного літературного мальовничого зображення російського життя взагалі.
У 40-і роки в М. В. Гоголеві виявилася прихована в ньому раніше релігійність, яка відбилася на усій другій половині його творчості. Звернення до Бога сам письменник описує як один із визначальних кроків у пошуках істини. В «Авторській сповіді» він пише: «Все, де тільки стосувалося пізнання людей і душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета і пустинника, мене займало, і на цій дорозі нечутливо, майже сам не відаючи як, я прийшов до Христа, побачивши в нім ключ до душі людини»[98]. Таким чином, до Бога М. В. Гоголь прийшов від пізнання людини і самого себе як людини. Причому, Христос як син Бога став для письменника прикладом на шляху самовдосконалення.
Бог для М. В. Гоголя в цей час стає вищим ідеалом, якому повинна служити людина. Бог стає для нього началом, що все упорядковує у світі, від якого залежить і громадський порядок, і гармонія усередині душі. Говорячи про переклад В. А. Жуковським «Одіссеї», письменник відмічає, що «…ця повага і майже благоговіння до людини, як представника образу Божа, це вірування, що жодна блага думка не зароджується в голові її без верховної волі вищої істоти і що нічого не може людина зробити своїми власними силами», властива не лише Гомеру, але і його перекладачеві, що живе багато віків опісля мандрів Одіссея[99]. Бог завжди управляє людиною і визначає її долю. Перетворення Бога на законодавця поєднувалося у М. В. Гоголя з розумінням його як внутрішнього судді людини, як совісті, для якої гордість, гнів, відсутність добра неприйнятні. М. В. Гоголь засуджує короткозорість розуму, що полягає у відході від рідної культури і захопленні культурою іноземною, раціональне бачення світу без віри у Бога, перетворення розуму людини в звалище чужих думок, захоплення прожектерством. Не вірить він також у порожні мріяння про майбутнє і минуле. Тільки життя в сьогоденні бажане для російської людини, заклопотаної масою проблем і турбот. «Не майбутнього, а сьогодення торкайся, – радить іншим і сам собі М. В. Гоголь. – Про сьогодення велів нам піклуватися Бог. Хто захмарився боязню майбутнього, від того, значить, вже відступилася свята сила. Хто з Богом, той дивиться ясно вперед і є вже в сьогоденні творець блискучого майбутнього»[100]. У цій настанові письменник намагається окреслити сферу впливу Бога на життя людей. Якщо не зробити Бога еталоном буття, силою, що упорядковує суспільство й індивідуальний дух людини, то восторжествують хаос і стагнація життя. Цей висновок митець зробив у процесі пошуку того рушія, який активізував би його творчість. Без такого впливу його письменницьке ремесло в’януло. Невизначеним уявленням М. В. Гоголя про внутрішні порядки в Росії, які ґрунтувалися лише на його спостереженнях за людьми і на повідомленнях його кореспондентів, потрібна була синтезуюча сила. Якщо в ранніх творах М. В. Гоголя її замінювала уява, що слід приводити все до сміху, сатири, засудження громадських негараздів, то в 40-і роки була потрібна позитивна сила. Її міг дати розум, що спирається на факти, статистику, наукове розуміння, знання громадських законів. Усе це міг створити тільки освічений розум. М. В. Гоголь роками намагався дати відповіді на питання: Куди йти Росії? Навіщо бути суспільству злодіїв, хабарників і тих людей, що нічого не вміють?
Бог як вищий ідеал і як синтезуюча сила буття, Бог як рушій і активатор творчого духу, Бог як внутрішня совість людини в уявленнях М. В. Гоголя опинявся рятівним засобом для держави. Багатогранність проявів Бога, різних його функцій у людському житті була потрібна для величезної країни, в якій однієї державності було недостатньо, щоб надати їй стійкої своєрідності, самодостатньої сили. Сам письменник оригінально і влучно висловився про такий стан як про багату розмаїтість народного буття. Це не «квітуча складність життя» (за виразом К. М. Леонтьєва, що жив після М. В. Гоголя), з самого життя спрямована енергетична художня своєрідність Росії. І для Леонтьєва, і для М. В. Гоголя своєрідність Росії полягала в слов’янофільському ідеалі релігійності, що пронизує всі стани й об’єднує їх. Бог потрібний був Росії як гарант стабільного існування народу, як сполучна ланка між державною владою царя і патріархальним життям народу. М. В. Гоголь це інтуїтивно розумів і переніс функції Бога як сили самовдосконалення особистості на Бога як рятівника Росії.
Таким чином, релігійність М. В. Гоголя не можна відносити тільки до його творчих пошуків, його невлаштованості духу або високої вимогливості до себе. Письменникові треба було щось зовнішнє, стабільне і високо ідеальне, чому він міг би служити, зберігаючи при цьому свою творчу свободу. Державна служба дрібним чиновником, служба викладачем на кафедрі Санкт-петербурзького університету вбивали творчу свободу, не давали простору творчій уяві М. В. Гоголя. Ідеал Бога особистого, сполучений з ідеалом Бога-провидіння для Росії, давав можливість гри творчої уяви за допомогою художнього слова. Саме художнє слово М. В. Гоголя, його талант надавали не лише громадського звучання після написання «Мертвих душ», але і вище виправдання в ідеалі Бога. М. В. Гоголь прагнув служити Богові, вважаючи цю службу важливішою справою, ніж служба державна або служба у своїй професії. У нього не було сім’ї, не було постійних заробітків, не було надійного місця служби. Його творчість була його вітчизною, сферою його духу, виразом його особистості в художньому слові. Бог надавав його віртуозним імпровізаціям у слові, живопису цього слова виправдання і вищий сенс. Ідеал Бога для М. В. Гоголя став не маною, що відводить від реального життя, а еталоном, по якому це життя звірялося. Бог став хрещеним батьком ідей, що народжуються, і перстом, що вказує для визначення долі. Релігійність мислителя слід розуміти не як відхід від реалій життя, а як прихід в життя належне, бажане і досконале.
М. В. Гоголь не мав чітко оформленого історичного світогляду. Його розуміння громадського життя було тісно пов’язане з його баченням історії. Проте і те, й інше, хоча і було висловлено художньо, постійно жило у свідомості письменника. Ця особливість його свідомості – бачити світ в образах буття – була властива йому спочатку, генетично, але була властива йому упродовж усього його життя. Історичні погляди М. В. Гоголя мінялися в міру надбання ним соціального досвіду, в міру дорослішання його як особистості. Їх не можна назвати соціальним світоглядом – і тому, що вони не були приведені в систему, і тому, що вони не були обґрунтовані. Їх можна назвати історичним світовідчуттям, тобто особливим художнім баченням історії суспільства.
Відмінність понять «світогляд», «світобачення» і «світовідчуття» очевидна, тому ці поняття не слід плутати. Світогляд – це система поглядів людини на світ, включаючи в неї природу, суспільство і людину, в якій дається цілісна і розгорнута картина дійсності, показується її динаміка і рушійні сили розвитку. Світогляд – це обґрунтована науковими знаннями система переконань.
Світобачення – це усвідомлення світу, розсуд про основні частини його структури і основні закономірності їх руху. Це – розуміння світу розумом.
Світовідчуття слід характеризувати як відображення світу в художніх образах, що схематично символізують дійсність, окреслюють її в найзагальнішому вигляді. Це – сприйняття світу в образах буття, що має своїми витоками здогадку й інтуїцію. Якщо для формування перших двох понять потрібний об’єктивний розгляд дійсності, то у світовідчутті суб’єкт переживає протиріччя світу, бере участь в еволюції цього світу. З цього не виходить, що у світовідчутті не може бути правди. Воно може обманювати, але може містити в собі й зародки істини.
Світовідчуття, або бачення, суті історії М. В. Гоголем пройшло три етапи розвитку:
1. Ранній етап (1829-1833 рр.), на якому митець обстоював художній погляд на історію як на єдиний процес руху безлічі народів під впливом різнорідних прагнень і сил.
2. Середній етап (1834-1840 рр.), на якому історія розумілася ним як конкретний прояв єдиного процесу руху народів через безліч індивідуальних прагнень людей.
3. Зрілий етап (1841-1852 рр.) – етап релігійний, на якому М. В. Гоголь знову став розглядати історію суспільства як єдиний процес. Єдина і цілісна історія людства, на його думку, проходила вже не під впливом смутних прагнень племен і народів, а у рамках божественного предвстановлення.
Еволюція усвідомлення М. В. Гоголем історії по спіралі з поверненням її на чергове коло супроводжувалася й еволюцією його власних поглядів. Початкове захоплення історією людства у молодого М. В. Гоголя змінилося захопленням історією поведінки реальних індивідів у справжньому житті, які служили суспільству якою-небудь справою. У зрілий період творчості в нього сформувалося релігійне сприйняття світу й історії, контрольованої Божим промислом. Єдиний процес історії повинен був відбитися в окремих її проявах через діяльність індивідів. Цей процес можна спостерігати на окремому прикладі духовної еволюції М. В. Гоголя.
На першому етапі духовного розвитку М. В. Гоголя його погляд на історію формувався під впливом художнього сприйняття ним світу. У письменника-початківця помітні були декілька особливостей його світовідчуття. По-перше, це системне бачення світу. Що б не описував М. В. Гоголь – природу, людей, історичні події та інше – все виглядало доладно і закінчено. Будь-яка глава в його повістях розповідала про якийсь цілісний сюжет, була подібна до замальовки художника на окремому аркуші паперу. По-друге, у рамках системи була присутня множинна різноманітність. Вона гармонійно висловлювала цілісне та динамічне. По-третє, сприйняття М. В. Гоголем історичних рухів народів було художнім. Сам рух, саме зіткнення народів і переміщення їх територією землі були проявом краси.
Молодий мислитель свої погляди на історію не міг вигадати сам. Вони стали наслідком захопленості історією, яка прийшла у російське освічене суспільство після виходу у світ у 1816-1817 рр. праці Н. М. Карамзіна «Історія держави Російської» у восьми томах. Роздуми самого митця про історію і завдання історика, поза сумнівом, вплинули на М. В. Гоголя. Карамзін вважав історію «священною книгою народів», тобто своєрідною Біблією, в якій описується не лише минуле, а й сьогодення. Історія, на його думку, є дзеркалом буття народів; заповітом предків потомству; доповненням, поясненням сьогодення і прикладом майбутнього. Таке громадське призначення історії робить працю історика відповідальним завданням. Н. М. Карамзін виділяв три види істориків:
- сучасників описуваних подій (наприклад, Фукідід);
- людей, що використовують свіжі видання (приклад цього – Тацит);
- істориків, що витягають відомості з пам’ятників і документів.
Якщо для перших двох типів істориків, згідно поглядів Н. М. Карамзіна, можливе прикрашання подій, вираз авторської позиції, то для третього роду істориків це вже є неприпустимим. Це означало, що сучасні історики, ті, що дістають відомості з пам’ятників і документів, обмежені матеріалом і не можуть додавати значних інтерпретацій в опис подій.
У М. М. Карамзіна історія, що відтворює життя російського народу по літописах, починаючи з IX століття, є плодом його документально-художнього сприйняття світу. Він пише про свою працю: «Старанно вивчаючи матеріали прадавньої російської історії, я підбадьорював себе думкою, що в оповідях про далекі часи є якась нез’ясовна привабливість для нашої уяви: там джерело Поезії! Прагнення наше незвичайне в спогляданні великого простору, – повз усе близьке, ясне – до кінця горизонту, де густіють, меркнуть тіні і починається непроникність»[101]. Ці слова Карамзіна про історію, про її поетичність і спрямованість до невідомої і безмежної таємниці – є ключем до гоголівської захопленості історією. М. В. Гоголя історія кликала у світ образів і ідей, у світ загадкової парадоксальності. Будучи описом відомих фактів і подій, вона в той же час несла в собі приховані закони, алгоритми, мотиви поведінки цілих народів і окремих людей.
Побачити це напівромантичне і напівмістичне відношення М. В. Гоголя до історії можна в його невеликому нарисі з «Арабесок» під назвою «Про рух народів у кінці V століття». М. В. Гоголь вважав, що міграція європейських племен (готів, вандалів, германців та інших) була викликана спонтанним переміщенням племен і народів Азії в Європу. Племена пастухів в Азії не могли довго знаходитися на одному місці. Сам безкрайній степ з його одноманітністю виштовхував їх за свої межі. Грабіж сусідів вважався природною річчю, завоювання з метою здобичі багатства і зручностей існування було інструментом тодішньої політики. М. В. Гоголь стверджував у статті, що «Азія зробилася вулканом, з якого йшли всі народи. З кожним роком викидала вона з надр своїх нові натовпи і стада, які у свою чергу зганяли з місць вивержених раніше»[102]. Таким чином, якщо слідувати точці зору М. В. Гоголя, в історії діяв закон, який приховано проявлявся через хаос. Готи, германці, слов’яни, алани, даки й інші могли опинитися через одне-два століття на протилежному кінці континенту. Іноді ці переміщення здійснювалися у пошуках кращої долі, але частіше, на думку М. В. Гоголя, – під впливом тиску інших етносів.
Ці переміщення М. В. Гоголь пояснював дією природи на людину. «Природа, – пише він, – деспотично володарює над первинною людиною. Розвиваючись і зріючи розумом, природа отримує над людиною верх і пропонує їй закони, але в первісному, але в дикому стані, людина повинна виконувати її закони: вона раб її»[103]. М. В. Гоголь дотримується принципів географічного детермінізму, риси якого є присутніми у філософії історії Гердера. М. В. Гоголь дуже цінував і Гердера, і близьких до нього Шлецера і Міллера, що писали про походження слов’ян. Спирався він в інтуїтивному розумінні історії і на думку М. П. Погодіна, для якого не лише події, але й господарське життя, військова справа, фінанси, культура становили зміст історії. Тому М. В. Гоголь зробив свій опис середньовічної європейської історії у вигляді інтеграційної моделі. Попутно з відображенням в статті потреб і мотивів переміщень племен він поетично описав їх одяг, устої і звичаї, їх громадський устрій, лад їх війська у бою. М. В. Гоголь показав історію як стихійний процес руху народів, в якому є своя таємниця, справедливість і краса. Щоб зрозуміти загальне серед хаотичних рухів, тобто знайти хоч якусь історичну закономірність, необхідно було подивитися на події з боку. При цьому можливі два ракурси:
- точка відображення життя народів по горизонталі (коли спостерігач сам бере участь у подіях, хоча б побічно);
- точка фіксації історичного життя, розташована по вертикалі, на висоті (коли історик стає лише спостерігачем і зовні оцінює історичні події).
Це – погляд філософа. М. В. Гоголь явно стояв на другій позиції, він жив життям народів, шукав у їх життєвих проявах ідеальні цілі, шукав рушій історичних подій. Якщо природа давала зовнішній поштовх руху народів, то самі люди давали цьому руху внутрішній імпульс, джерело якого – у волі людини, що творить історію. За мислителем, народи – це маси, якими рухають воля і винахідливість вождя, царя, імператора. Вождь може впливати на події, може організувати і надихати маси, може стати своїм для підданих. В цьому випадку фортеця племені укріплюється. Описуючи життя готів, М. В. Гоголь відмічав, що у них «влада релігійна полягала в одній особі, яка була разом і царем і ватажком війська, і верховним жерцем, при цьому залежачи від ради хоробрих»[104]. Передача влади у спадок вважалася М. В. Гоголем корисною: вона робила племінну общину стійкішою.
У своєму описі історії народів М. В. Гоголь використовує художні прийоми. Він показує, які були пряжки на одязі у готів, яким чином германці носили шкури, чому вождя готів Алариха, що помер вже після взяття ним Риму, поховали на дні річки, яким чином і з якими криками татари домагалися військових перемог. Ці деталі М. В. Гоголь вважає потрібними для опису історичних подій і для розуміння самої суті історії. Єдине – це таке, що проявляється через множинне, – ось коротка формула історії. В уявленні М. В. Гоголя ідея історії полягає, по-перше, в прояві її загального закону – мети руху народів, що прихована в таємниці, по-друге, в конкретній дії людей під впливом зовнішніх сил і погано усвідомленої ними своєї власної волі. Історичні події в Європі V століття письменник образно називає «величним хаосом, що носив темні начала нового світу», в якому люди ворушилися безформними масами, керовані неспокійною діяльністю вождів і своєю спонтанною волею[105].
У статті «Про рух народів у кінці V століття» М. В. Гоголь дав динамічний і змістовно багатий огляд історичних подій у стилі Геродота і Карамзіна. У статті помітний і стиль самого М. В. Гоголя: помітна краса його поетичного викладу, захоплення ідеєю різноманітного хаосу, який поступово трансформується в системно організовану та свідомо керовану людиною історію.
Можна стверджувати, що ранній М. В. Гоголь – інтерпретатор і співак історії, захоплений її грандіозністю, естет, що відгадує її приховані сили і таємниці. Художньо і романтично звучать слова письменника-початківця про історію. «Вона, – говорить М. В. Гоголь, – повинна зібрати всі народи світу, роз’єднані часом, випадком, горами, морями, і поєднати їх в одне струнке ціле; з них скласти одну величну струнку поему»[106]. Ось що по суті становить гоголівський історичний світогляд! Розглядаючи думки Карамзіна, М. В. Гоголь вважає, що діяльність людей подібна пісні, вона складена з пісень окремих народів у поему людського життя. Таємниця історії і полягає в розкритті цієї поеми. Ідея історії в гоголівському світовідчутті полягає в синтезі розрізненого в цілісне і гармонійне, в перетворенні туманного і неясного у світло. Згодом ця ідея трансформується для М. В. Гоголя в ідеал Бога, який направлятиме історію вже іншим шляхом.
Молодий М. В. Гоголь із натхненням цікавиться історією і тому, що в його розумінні вона є грандіозним процесом руху народів до невідомої мети. Цю мету він побачить дещо пізніше – в єднанні людей землі, в створенні ідеального товариства високоморальних людей.
Погляд раннього М. В. Гоголя на історію – художній. Точні дати, причини подій його не хвилюють. Йому важливі історичні дії народів, їх переміщення просторами землі. Виходячи з його світовідчуття, життя, що складається з багатьох різних проявів, утворює потік історії, єдину течію подій у часі. Історія людства може бути розглянута і в часі (наприклад, як розвиток від давніх греків до середньовічної Європи при верховенстві папи, і далі – до Нового Часу з його спрямуванням до науки), і в просторі (наприклад, як окремі історії різних народів і континентів). Загалом історія людства постає в митця як єдиний процес розкриття, розквіту етносів з їх культурою, мовою і видатними особистостями.
Погляд М. В. Гоголя на історію є в той же час поглядом романтика. Митець поетизує життя індивідів, громадські рухи, прояви вольових спрямувань вождів і етносів. Він дивиться на історію як на реальний життєвий процес. У рухах народів, в завоюваннях і географічних відкриттях йому видно спрямованість до ідеальної мети. Це підтверджується для нього затвердженням християнства через хрестові походи, прагненням Чингисхана силою і організованим розбоєм підкорити весь світ, бажанням Олександра Македонського розповсюдити вплив грецької культури на Азію і Африку та ін.
Погляд М. В. Гоголя на історію є одночасно погляд філософський. Історія для нього є прояв єдиного і множинного, випадкового і необхідного, індивідуального і колективного, поверхневого і суттєвого, особистого і масового, вольового і пасивного, харизматичного і тягненого зовнішньою силою. Історія проявляється через неймовірні та дивовижні у своїх деталях парадокси буття.
Інтерес до історії М. В. Гоголь пояснював її загадковістю, таємничістю, тим, що вона тягнула до пошуку сенсу життя народів. Хаос історії також вимагав активного учасника і того, хто оцінює події – розумної істоти, тобто людини в особі самого М. В. Гоголя. Інтерес письменника пояснюється й тим, що через свою різноманітність історія виявляла і гармонію, єдність – у вигляді задуму творця, єдиної культури, духу людини.
Узагальнюючи усе вищесказане, можна охарактеризувати історичне світовідчуття раннього М. В. Гоголя як різновид художньо вираженого ідеалізму, що наповнений романтичними почуттями і вірою в прихований зміст подій.
На другому етапі свого духовного розвитку, який можна назвати художнім, М. В. Гоголь використовує свою систему поглядів поетичного бачення історичного життя. Проте його історичне світовідчуття йде в тінь, його не помітно. Сам М. В. Гоголь стверджує, що він не ставив перед собою ніяких соціальних завдань, створюючи «Ревізора» та інші художні твори. Але художню творчість письменника підтвердило і конкретизувало його історичне світовідчуття. Найбільш показовими в цьому сенсі є гоголівські «Тарас Бульба» і «Мертві душі», які можна розглядати як історичні твори.
Повість «Тарас Бульба», без жодного сумніву, є історичним твором, написаним під впливом історичного світовідчуття. Час написання повісті (1834 р.) співпадає з періодом захопленості М. В. Гоголем історією. Його конспекти з історії України говорять про те, що універсальне бачення історії в дусі М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, І. М. Гердера і інших авторів, письменник повною мірою використав у своїй повісті про Україну. Життя українського народу зображене М. В. Гоголем як життя народу кочового, але народу, що шукає свій внутрішній стрижень, свою історичну ідею. Саме виживання народу стає метою історії. Життя народу зображується як сукупність його господарського побуту, родинних звичаїв, моральних і релігійних традицій. Історичне буття показане М. В. Гоголем поетично, з детальним описом характерних особливостей народних стереотипів поведінки. Вчинки людей пояснюються спонтанними мотивами, політичними обставинами та релігійними стосунками. Історичне життя показане митцем як залежне від випадку, як незрозуміла стихія. Це усе те ж племінне життя, яким воно було зображене М. В. Гоголем при описі руху народів у п’ятому столітті. Проте М. В. Гоголь в образі Тараса Бульби зумів показати, що це було вже дещо інше життя – натхненне почуттями, ідеями, любов’ю, ворожнечею, саморефлексією народу. Головними ідеями для народу М. В. Гоголь вважає релігійну віру, в якій бачиться правда морального життя і братерство. «Немає уз більш святих за братерство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Але це не те, братики: любить і звір своє дитя. Поріднитися ж по душі, а не по крові, може одна тільки людина. Бували і в інших землях товариші, але таких, як в Руській землі, не було таких товаришів»[107]. У мові старого отамана висловлена мрія про родову людину, про зразок такої людини і виправдання війни. Разом з розбоєм і бажанням награбувати чужого добра в людях жила і благородна ідея єднання свого народу-племені. Без товариства такий народ у той час був приречений на поразку у війнах і закабалення.
Православна віра в зображенні М. В. Гоголя стала символом правди і справедливості. Війни козаків з ляхами, турками, татарами були боротьбою за православну віру, в якій жила і народна душа разом з її пориваннями, надіями, уявленнями про сенс життя. Нехтування вірою означало знехтування гідністю, рабство духу, руйнацію народної ідеї. Війна в цьому випадку ставала неминучою: в ній виражався і спосіб виживання народу, і спосіб самоствердження його в історії відстоюванням народної ідеї.
Невелика за об’ємом повість Гоголя «Тарас Бульба» була наочною демонстрацією гоголівського поетичного погляду на історію. Письменник художньо збагатив твір зображенням звичаїв, устоїв людей, деталей їх господарського та життєвого устрою. Понад двадцять звичаїв згадує М. В. Гоголь: утримання коня матір’ю Андрія при від’їзді її синів і чоловіка в Запорізьку Січ; козак, що розтягнувся, як лев, посеред дороги – немов хазяїн світу, він зневажав усі закони і норми поведінки; прив’язування злодія до стовпа і биття його дубинами, що закінчувалося іноді смертю; відвідування перед військовим походом церкви, кроплення святою водою в ній; цілування хреста тощо. Окрім цього, письменником описані численні деталі побуту. Відзначимо його тонкий психологізм у зображенні сцени побачення Андрія і панни в обложеному місті. Поетичне оспівування любові як стихії, що відносить людину від реальностей земного світу, зробили події в «Тарасі Бульбі» живою реальною історією. М. В. Гоголь показав читачам: дивіться, ось яка історія, ось яка правда життя! Суперечливе зчеплення геройства і зради, святої правди і гендлярської вигоди, особистої і загальної, винахідливої хитромудрості і наївної простоти в зображенні М. В. Гоголя і є реальною мотивацією в соціальних діях людей. Відношення ж народу до своєї долі описане М. В. Гоголем як відношення патріотичне. Для козаків Січ була будинком рідним, помешканням, їх духом і їх свободою. Покидаючи її, вони душевно говорили: «Прощай наша мати! Нехай тебе зберігає Бог від всякого нещастя!»[108].
«Мертві душі», що вийшли у світ в 1842 році, є твором про історію людей, яка робиться ними в теперішньому часі. Образи російських поміщиків у книзі М. В. Гоголя – це не лише типажі осіб певного стану, але й характери, породжені певною епохою. Типажі разом з характерами можна розглядати як символи якостей людей. Сума людських якостей дає ключ для розуміння ідеї історичного часу. Тому твір М. В. Гоголя «Мертві душі» слід розглядати не як звичайний роман, що описує життя людей на широкому соціально-історичному фоні, а як твір про живу історію в теперішньому часі. Авторське бачення митцем важливості історичного моменту, відображеного засобом мальовничого слова, помітно в усьому творі в цілому і у багатьох його частинах. Сучасники М. В. Гоголя К. С. Аксаков і С. П. Шевирьов, аналізуючи «Мертві душі», говорили і про епічність цього твору, і про такі його особливості, як ясновидіння світу автором, зв’язок змісту з суттєвістю життя, хлібосольною фантазією. Самого М. В. Гоголя по силі його таланту «відносно акту творчості» К. С. Аксаков поставив поряд із Гомером і Шекспіром. Оцінка цими критиками досягнень М. В. Гоголя в «Мертвих душах» була літературно-естетичною. Якщо ж підходити до поеми з історичної точки зору, то вона має бути дещо іншою.
Метод написання М. В. Гоголем «Мертвих душ» – такий же, як і в «Тарасі Бульбі»: розсуд цілого через множинне і різноманітно-багате. М. В. Гоголь показав життя Росії того часу: життя поміщицького стану, життя чиновництва середнього і вищого (у «Повісті про капітана Копейкіна»), життя заповзятливих людей на зразок Чичикова, життя кріпосних мужиків. Обід у поліцмейстера губернського міста N потрібний М. В. Гоголеві, щоб показати значення неформальних зв’язків між людьми, які є частиною соціальної атмосфери. Бал у губернатора – це жвава картина умовностей того часу. Чутки про Чичикова, що народилися в результаті бесіди двох пані: пані просто приємної і пані, приємної в усіх відношеннях, – це символ громадської думки в Росії, що спирається на неправдиву і порожню фантазію.
Образно-символічне сприйняття суспільства М. В. Гоголем посилюється і детальним описом ним людей, речей, устоїв і звичаїв Росії початку ХIX століття. Манілов у його зображенні – це людина нікчемна, мрійник і боягуз. Відставна колезька секретарка і поміщиця Коробочка – людина сумнівна. Ноздрьов зображений автором як людина сумбурна, що не розуміє саму себе нахаба. Собакевич у «Мертвих душах» – це «дуже схожа на середньої величини ведмедя» людина груба, що руйнує своєю негативністю усі звичаї свого кола. Плюшкін, ця, за виразом М. В. Гоголя, «діра на людстві», є людина-скнара, куркуль, в його натуральному вигляді. Кучер Селіфан, підхмелений і такий, що розмовляє із запряженими в трійку кіньми, є людина собі на думці. Сам Чичиков змальований в останній главі як людина з природженою заповзятливістю, яка стала її пристрастю, її натурою. Ця жива низка гоголевських образів показує, що історія в XIX столітті є вже не історія руху мас і натовпів, а історія руху соціальних типів і індивідів у соціокультурному просторі й історичному часі. Окрім них в історії беруть участь громадські стосунки, устої, звичаї, речі, природні утворення. Замість зіткнення народів стикаються інтереси людей – і між ними самими, і між ними і державою.
М. В. Гоголь включив у своє історичне бачення такі елементи, як роботу суду, механізм отримання хабарів у державних канцеляріях, таємниці роботи митниці, відсталі методи навчання в школах тощо. Це дозволило йому вказати на деталі громадського устрою в державі, зробило його історичне світовідчуття правдивим. Він немов зробив художній фотознімок реальності, показавши її особливості, характерні риси і її головну ідею.
Історичне світовідчуття М. В. Гоголя проявилося і в такому його прийомі, як авторський відступ. Всього в «Мертвих душах» використані шістнадцять авторських відступів на найрізноманітніші теми: про два типи жінок (розмова простакуватого поміщика і столичної аристократки); про блискучу радість, яка іноді промчить повз нас; про влучне російське слово-прізвисько; про суд читачів над письменником; про безмежність простору Русі; про дорогу і її рятівну силу; про помилки людства та ін. Знаменита кінцівка в «Мертвих душах» – образ Русі як птахи трійки, що відлітає в небеса, відривається від землі і відлітає в духовний простір, – потрібний М. В. Гоголеві для надання сенсу всьому оповіданню. За його світовідчуттям множинне поєднується в єдиному, окремі люди утворюють народ. Він живе, керуючись приватними вигодами, борсаючись на землі. Але жити йому потрібно в русі птахи трійки історії, яка спрямувала свій шлях до вищих цінностей – до духовної краси, якої можна набути лише в польоті над землею.
Звідси стає зрозумілим, чому роман «Мертві душі» М. В. Гоголь назвав поемою. Роман описує земні соціальні події. Поема, окрім цього, завдяки її ритмам, відносить нас на небеса, у світ дивовижного, до натхненного Світу Поезії, образності, її єднання між людиною і Богом. «Мертві душі» – поема, завдяки її ігровому характеру і життєвій силі, що проявляється в принципі «ціле є щось більше, ніж сума його складових». Поема «Мертві душі» описує соціальне життя разом з його головною ідеєю. У «Мертвих душах» ця ідея тільки намічена. Вона виражена в русі російської історії до ідеалу Бога, що поєднав у собі цінності російського народу, які народ вважає для себе визначальними: Добро, Правда і Краса. Історичне світовідчуття невідворотно привело М. В. Гоголя до важливого висновку: відтепер в його розумінні історія повинна робитися людьми не стихійно, а свідомо, повинна спрямовуватися ними до благої мети, до ідеалу.
На третьому – релігійному етапі свого духовного розвитку М. В. Гоголь поступово приходить до виразнішого сприйняття історичного процесу. Неясний і темний хаос соціального устрою не може його влаштувати. Якщо індивід, за М. В. Гоголем, зобов’язаний служити суспільству, то і суспільство зобов’язане служити якійсь благій меті. Найочевидніша мета – служити людині, реалізовуючи задум Бога-творця. Суспільство стає місцем буття людини. Тепер вже не плем’я поневіряється по простору, а людина блукає у пошуках власного місця в суспільстві.
Історичний процес в уявленні М. В. Гоголя, висловленому у «Вибраних місцях з листування із друзями», стає структурним. Рушії громадського розвитку – вожді, заручаються допомогою помічників. М. В. Гоголь вибудовує ієрархічну структуру соціального управління: на чолі російського суспільства стоїть цар, потім губернатори, що відповідають за свої провінції, нарешті, нижча ланка – поміщики, які регулюють громадські стосунки в підвладних їм селах.
Губернатор, з точки зору М. В. Гоголя, – не формальний управитель, а адміністратор, що вникає у всяку справу з душею, що хворіє за людей і Росію. Письменник так визначає соціальне завдання губернатора: «Генерал-губернатор посилається для того, щоб прискорити биття державного пульсу у середині губернії, привести в якнайшвидший рух усе урядове виробництво в губернських місцях, як пов’язаних між собою, так і незалежних окремих міністерств, що полягають під управлінням, дати поштовх всьому, своїм повноваженням полегшити скрутність багатьох місць в їх зносинах з віддаленими міністерствами, не вносячи ніяких нових елементів і нічого не заводячи від себе, все змусити звертатися швидше в своїх законних і межах, вже вказаних і визначених»[109]. Іншими словами, губернатор – це рушій соціальних дій усередині губернії, енергетичний і моральний реаніматор громадської активності.
Поміщик для М. В. Гоголя – зовсім не експлуататор і паразит, як вважали у той час чимало письменників і публіцистів, у тому числі й В. Г. Бєлінський, а важлива ланка управлінської структури в суспільстві. Він грає роль посланця царя до народу, одночасно будучи господарським керівником сільської праці і моральним вихователем селян. Бути поміщиком – для М. В. Гоголя означає виконувати наказану долею і народженням місію, робити сьогоденну справу історії. «…Усяк повинен служити Богові на своєму місці, – пише М. В. Гоголь, звертаючись до поміщика в «Вибраних місцях», – а не на чужому, так само як і вони (селяни), радіють владі, вони повинні підкорятися тій самій владі, під якою народилися, тому що немає влади, яка б не була від Бога»[110]. М. В. Гоголь має на увазі, що виконання соціальних ролей людьми повинне бути якісним, воно спирається на моральне відношення до виконання свого обов’язку – служити народу й історії. При цьому сама соціальна структура розуміється їм як застигла, що не потребує змін. М. В. Гоголем розкривається вирішальне значення морального початку, оскільки технічний прогрес, не з’єднаний з ним, нічого принципово нового не дає для суспільства.
У іншому місці свого твору М. В. Гоголь вказує на важливу роль дворянського стану для прогресу суспільства. Вплив дворянства на суспільство, пише М. В. Гоголь, «…почався у нас особистими досягненнями перед царем, народом і усією землею, – досягненнями, ґрунтованими на достоїнствах моральних, а не на силі»[111]. У іншому висловлюванні М. В. Гоголь ще більше послідовний: «Дворянство у нас є як би посудина, в яку поміщено це моральне благородство, що мусить розноситися по усій російській землі для того, щоб подати поняття усім іншим станам, чому стан вищій називається цвітом народу»[112]. Таке розуміння соціальної ролі поміщика і дворянства загалом більшість із тих, що прочитали «Вибрані місця», визнали консервативним, закріплюючим феодальні стосунки в російській суспільній свідомості. Саме за цей консерватизм лідери західництва О. І. Герцен і В. Г. Бєлінський засудили книгу М. В. Гоголя. Самого ж автора вони стали вважати творцем реакційної утопії, виразником темних сил в Росії та ворогом прогресу.
Якщо ж ми звернемося до історичного світовідчуття М. В. Гоголя, то побачимо, що він зовсім не був ретроградом. У «Ревізорові» та «Мертвих душах» він показав Росію в стані хаосу, без морального стрижня, без самосвідомості і визначальної для її життя ідеї. Росія в його зображенні нагадала все те ж плем’я в кінці п’ятого століття, яке шукає своє місце під сонцем. У «Вибраних місцях» М. В. Гоголь намагався обкреслити російську соціальну структуру того часу, спираючись на яку, можна було здолати соціальний хаос і застій. М. В. Гоголь зовсім не приймає тодішню державу за зразок суспільства. Він цю Росію пристрасно критикує. Він пише, що Росія нещасна через те, що відмовилася від своїх християнських цінностей, від правди життя. Все це можна виправити, якщо ланки влади – цар, губернатори, і дворянство – визнають соціальні стосунки, що склалися, як самообман. Таке стане можливим «при виявленні ганебних шахраїв, продавців правосуддя і грабіжників, що, як ворони, налетіли з усіх боків клювати ще живе наше тіло і в каламутній воді ловити свою ганебну вигоду»[113]. М. В. Гоголь намагався у рамках соціальної структури, тієї, що існувала тоді, запропонувати новий інструмент соціального розвитку – просвіта населення, моральне вдосконалення усіх учасників соціальної історії від царя до селянина. М. В. Гоголь вірив, що російські селяни за допомогою просвітницької роботи дворянства зможуть стати зразком селянства для всієї Європи. Передумови для цього він бачив і в російській сільській громаді, і в християнській моральності усього народу, заснованій на любові до життя.
Таким чином, історичне світовідчуття М. В. Гоголя в «Вибраних місцях» набуває виразніших форм. На зрілому етапі свого творчого розвитку М. В. Гоголь від деталізованого погляду на історичний і соціальний хаос переходить до структуризації свого історичного бачення відповідно до свого світовідчуття. Він, як і раніше, вірить у вирішальну роль вождів для руху народів в історії. Проте переміщень географічним простором у народів, що жили в XVIII-XIX ст., вже немає – кожен народ міцно затвердився на своїй землі. Тому історичний рух народів повинен відбуватися вже в часі, причому у кожного народу на своїй землі.
Відтепер історичне світовідчуття М. В. Гоголя концентрується на історії російського народу, що відбувається в той час, коли жив він сам. Це – історичне життя народу не у минулому і не в майбутньому, але в теперішньому часі. Це – реальне історичне життя.
Якщо провести аналогію між роботами «Про рух народів у кінці V століття» і «Вибрані місця з листування із друзями», то виявиться, що деякі погляди раннього М. В. Гоголя збереглися у нього і в зрілому віці, але вже в значно зміненому виді. Вони стали конкретнішими та прагматичними. Замість вождів племен народами керують монархи: царі, королі. Іноді це роблять революційні харизматичні лідери, які також не проти оголосити себе монархами, або ж, давши собі іншу назву, виконувати ту ж роль, що й монархи.
Для Росії вищим керівником, згідно поглядів М. В. Гоголя, є цар як осереддя юридичної, релігійної та моральної влади. Такі ж соціальні функції, в розумінні М. В. Гоголя, повинні були нести помічники царя – губернатори, міністри, поміщики-дворяни. Виконавці ж трудових функцій та історичних завдань, тобто селяни, майстрові люди, чиновники усіх рівнів, купці і інші повинні керуватися в соціальному житті не вигодою, а моральним обов’язком. Це вже було нове бачення історії. Усе суспільство в цьому випадку могло б жити за законами любові і добра, тобто за принципом загальної вигоди. Воно перетворилося б, по думці М. В. Гоголя, в одну велику родину, тобто все в те ж плем’я кінця п’ятого століття – але вже соціально структуроване і таке, що усвідомлює своє історичне завдання. Темний соціальний хаос в цьому випадку змінився б світлом розуму і духом моральності. Принцип, що панував в історії в п’ятому столітті, змінився б внутрішнім розвитком країни за законами морального вдосконалення. Осілість народів у географічному просторі в цьому випадку логічно супроводжувалася б стабільністю їх духовного життя. Постійно генеровані усередині суспільства моральні мотиви поведінки усіх членів суспільства служили б надійним інструментом соціального розвитку. Метою історії ставало б не існування народу-племені без ідеї, а його рух до Божеського стану.
Зрештою можна цілком безперечно стверджувати, що історичне світовідчуття М. В. Гоголя розвивалося в процесі його творчого життя разом з його духовним зростанням. Від нейтрального, споглядального і естетичного погляду на історію, який спостерігається в ранній період творчості, письменник перейшов до деталізованого аналітичного її сприйняття. У «Тарасі Бульбі» та «Мертвих душах» у центрі соціального сприйняття світу постала реальна людина, художньо зображена письменником. Конкретизоване розуміння реального історичного життя в Росії митець узагальнив у «Вибраних місцях з листування із друзями». Відтепер історія стала усвідомлюватися ним як створення історичного життя в теперішньому часі, як надійне і якісне виконання людьми їх соціальних ролей в чітко структурованому соціальному просторі. Головними рушіями соціальної історії залишаються вожді, а суспільство з колишнього невизначеного і смутного натовпу перетворюється на сукупність особистостей, що здійснюють своє загальне історичне завдання, – прагнення до Бога. Основними інструментами громадських змін стають просвіта і моральність. Історичне світовідчуття М. В. Гоголя приходить до свого закономірного фіналу. Воно стає осяяним любов’ю до Бога і людей. Сам М. В. Гоголь як історичний мислитель у цьому випадку повинен розглядатися не як консерватор, а тим більше реакціонер, а як свята людина. Проте він у своєму розумінні історії базувався на ідеях минулих істориків і не врахував потужної дії економічних стосунків капіталізму, що народжується. Його історичне світовідчуття не було до кінця інтеграційним. Великий майстер об’єднання нескінченно різноманітного в цілісне не побачив нового енергетично дієвого на землі, а переніс ідеальну мету людей на небо. Завдяки історичному світовідчуттю отримує своє пояснення й історичне виправдання релігійність письменника. У ній М. В. Гоголь залишився вірний поетичному баченню історії, сповненої оптимізмом і вірою в майбутнє.
Соціально-історичні погляди письменника можна назвати наївною утопією. Але не можна забувати, що М. В. Гоголь – це геній не лише російської літератури, але і геній усієї натхненної релігійністю культури слов’ян. Генії ж можуть не лише геніально творити, але й геніально помилятися. Хоча історія й не пішла шляхом, визначеним М. В. Гоголем, вона ще не закінчена. Людина постійно самовдосконалюється, а її головним інструментом і рушієм залишається прагнення до божественного ідеалу.