Філософсько-теологічне вчення Фоми Аквінського
Фома Аквінський (Thomas Aquinas) 1226-1274 рр. – найвидатніший представник схоластичної філософії. Наше звернення до філософсько-теологічного вчення Фоми Аквінського не випадкове. Зазначимо, що з його іменем пов’язана впливова до сьогодні ідейна течія – томізм (в оновленому вигляді – неотомізм). У 1323 р. Фому проголошено святим, а в 1879 р. його вчення оголошено «єдиною істинною».
Філософська система Фоми Аквінського не тільки становить історичний інтерес, але й понині є дієвою силою, як і філософські вчення Платона, Арістотеля, Канта і Гегеля. У більшості питань святий Фома слідує за Арістотелем. Вплив учення Аквінського забезпечив перемогу арістотелізму аж до Відродження. Але потім Платон, вчення якого стало більш відомим, ніж у середні віки, знову набув верховенства у поглядах більшості філософів.
Фома Аквінський був сином графа Аквінського. Шість років він провів в університеті Фрідріха II в Неаполі. Потім він вступив у домініканський орден і відправився в Кельн, щоб продовжити освіту під керівництвом Альберта Великого, який був провідним арістотеліком серед філософів того часу. Провівши деякий час у Кельні та Парижі, Фома в 1259 році повернувся до Італії, де пройшло все його життя, за винятком триріччя (1269-1272 рр.). Ці три роки він пробув у Парижі, де в домініканців на ґрунті їх прихильності до арістотелеізму виникли негаразди з університетською владою. Їх запідозрили в єретичних симпатіях до аверроїстів, які становили в університеті могутню партію. Аверроїсти, ґрунтуючись на власному тлумаченні Арістотеля, стверджували, що душа, оскільки вона є індивідуальною, не володіє безсмертям. Безсмертя належить одному лише розуму, який безособовий і єдиний у різних розумних істот. Коли аверроїстів притягли до відповідальності, вказавши, що подібна теорія суперечить католицькій доктрині, вони вдалися до трактування у вигляді «двоїстої істини»: у філософії існує одна істина, заснована на розумі, а в теології – інша, заснована на одкровенні. Усе це накликало на Арістотеля погану славу, і завданням Фоми в Парижі було виправити те зло, яке заподіяла прихильність домініканців арабським доктринам. З цим завданням він упорався з чудовим успіхом.
На відміну від своїх попередників Аквінський володів повнішим знанням творів Арістотеля. Вільям Мербеке забезпечив його перекладами з грецької мови, а сам він писав коментарі. До епохи Аквінського уявлення людей про Арістотеля були викривленні неоплатоністськими ідеями. Він же йшов від справжнього Арістотеля, а до платонізму, навіть у тому його вигляді, в якому він постає у вченні Августина, ставився з антипатією. Аквінському вдалося переконати представників церкви в тому, що системі Арістотеля в якості основи християнської філософії слід надати перевагу перед системою Платона і що мусульманські та християнські аверроїсти дали неправильне тлумачення Арістотеля.
Аналіз твору «Сума проти язичників»
Найбільш значний твір Фоми Аквінського – «Summa contra Gentiles» («Сума проти язичників») – було написано протягом 1259-1264 років. Метою його є ствердження істинності християнської релігії доводами, зверненими до читача, який не є християнином. Цілком ймовірно, що під вигаданим читачем мається на увазі людина – знавець арабської філософії.
Перш за все, розглянемо, що мається на увазі під «мудрістю». Людина може бути мудрою в будь-якому приватному занятті, це означає, що людині відомі засоби до досягнення якоїсь своєї мети. Але всі приватні цілі підпорядковані цілі Всесвіту, і мудрість має справу з метою Всесвіту. Що ж стосується мети Всесвіту, то вона полягає в пізнанні Блага розумом, тобто в пізнанні істині. Досягнення мудрості в цьому сенсі є найвищим, піднесеним, корисним і чудовим з усіх занять. Усе це доводиться посиланням на авторитет «філософа», тобто Арістотеля.
«Мета моя, – заявляє Фома, – полягає в тому, щоб донести істину, яку сповідують канонічні віровчення. Але тут я повинен вдатися до допомоги природного розуму, бо язичники не приймають авторитету Священного писання. Однак природний розум недостатній у тому, що стосується Бога, він може довести лише деякі частини віровчення, але аж ніяк не всі. Він може довести існування Бога і безсмертя душі, але не троїчності, втілення або останнього суду. Все, що може бути доведено за допомогою розуму (оскільки справа стосується Бога), знаходиться в повній відповідності з християнським віровченням, і в одкровенні немає нічого, що суперечить розуму. Але важливо розмежувати та відокремити ті частини віровчення, які можуть бути доведені за допомогою розуму, від тих, що за допомогою розуму доведені бути не можуть».
З чотирьох книг, на які поділяється «Summa», у перших трьох немає ніяких посилань на одкровення, крім показу того, що воно знаходиться в повній відповідності з висновками, отриманими за допомогою розуму, і тільки в четвертій книзі розглядаються питання, які не можуть бути пізнані ніяк, крім одкровення.
Але повернемося до «Summa contra Gentiles»; довівши існування Бога, ми можемо тепер висловити про нього багато визначень, але всі вони у відомому сенсі будуть негативними: природа Бога стає відомою нам через негативні визначення. Бог вічний, бо він нерухомий; він нетлінний, бо в ньому немає ніякої пасивної потенційності.
Важливим моменттом є те, що Бог – це своя власна сутність, бо інакше він був би не простим, а складався б із сутності та існування. У Бозі сутність й існування тотожні один одному, в ньому немає ніяких акціденцій. Він не може бути специфікований ніякими субстанційними відмінностями; він знаходиться поза всяким родом; його не можна визначити. Однак Бог вміщує в собі досконалість усякого роду. Речі в деяких відносинах подібні Богу, в інших – ні.
Бог є своїм власним благом; він – благо усякого блага. Він – інтелектуальний, і його акт інтелекту – його сутність. Він пізнає за допомогою своєї сутності й пізнає Себе досконалим чином.
Хоча в Божественному інтелекті немає ніякої складності, тим не менше йому дано пізнання багатьох речей. Він пізнає самого себе, що є Його Слово, це – не тільки подібність Самого пізнаного Бога, але і всіх речей, подобою яких служить божественна сутність. Кожна форма, оскільки вона є щось позитивне, є довершеністю. Божественний інтелект включає в себе те, що властиво кожній речі, пізнаючи там, де подібно йому і де відмінно від нього. Наприклад, сутність рослини складає життя, а не знання, сутність ж тваринного – знання, а не розум. Таким чином, рослина подібна до Бога тим, що вона живе, але відмінна від нього тим, що позбавлена знання. Тварина подібна до Бога тим, що вона має знання, але відмінна від нього тим, що позбавлена розуму. І завжди відміна творіння від Бога носить негативний характер.
Бог пізнає всі речі миттєво. Його пізнання – не звичка, воно не має нічого спільного з дискурсивним, або доказовим пізнанням. Бог – сама істина.
У Фоми викликає інтерес питання, над яким міркували Платон та Арістотель: чи може Бог пізнавати одиничні речі або його пізнанню доступні лише універсалії і загальні істини? Християнин, оскільки він вірить у провидіння, повинен думати, що Богу властиве пізнання одиничних речей. Але проти цього погляду висуваються вагомі докази. Фома перераховує сім таких доказів пізнання Богом одиничних речей, а потім береться їх спростовувати:
1. Так як одиничне за природою своєю матеріальне, воно не може бути пізнане нічим нематеріальним.
2. Поодинокі речі не мають вічного існування і не можуть бути пізнані, коли вони не існують, тому вони не можуть бути пізнані нетлінною істотою.
3. Одиничні речі випадкові, а не необхідні; тому про них немає достовірного знання, за винятком того, що вони існують.
4. Деякі одиничні речі зобов’язані своїм існуванням вольовим актам, які можуть бути відомі тільки тій людині, від якої виходить воля.
5. Число одиничних речей нескінченне, а нескінченне як таке непізнаване.
6. Поодинокі речі надто мізерні, щоб Бог приділяв їм увагу.
7. У деяких поодиноких речах полягає зло, Бог же не може знати зла.
Аквінський, заперечуючи, вказує, що Бог пізнає одиничні речі як їх причини, що Він пізнає речі ще не існуючі, точно так само, як це робить ремісник, коли він що-небудь майструє; що Він пізнає майбутні випадковості, бо сам Він існує поза часом і тому бачить кожну річ у часі, ніби вона вже існувала; що Він пізнає наші думки і таємну волю і що Він пізнає нескінченну кількість речей, хоча нам це і недоступно. Бог пізнає нікчемні речі, бо немає нічого, що було б цілком нікчемним і не укладало в собі чогось піднесеного; інакше Богу було б доступне пізнання лише самого себе. Порядок Всесвіту не може бути пізнаний без пізнання навіть незначних його частин. Зрештою, Бог пізнає речі, що становлять зло, оскільки пізнання чогось доброго передбачає пізнання його протилежності – зла.
У Бозі укладена воля, Його воля – це Його сутність, а її головний об’єкт – божественна сутність. Пізнаючи самого Себе, Бог пізнає також й інші речі, бо Бог – це кінець усіх речей. Він пізнає навіть ще не існуючих речей. Він пізнає свою власну істоту і благо; інших же речей, хоча Він і пізнає їх, Він пізнає необхідним чином. У Бозі вільна воля, Його вольовому акту може бути приписано обґрунтовану підставу, а не причину. Він не може пізнати речі самих по собі: скажімо, Він не може зробити протиріччя істинним.
Приклад Аквінського про те, що є щось таке, що перебуває за межею божественної влади, не досить вдалий: він говорить, що Бог не міг би перетворити людину на осла. У Бозі укладені захват, радість і любов, Богові невідомо почуття ненависті.
Далі Аквінський повертається до теми про діяння, недоступні навіть Богу. Він не може бути тілом або змінити самого Себе, Він не може терпіти невдач, втомлюватися, забувати, каятися, гніватися або сумуватися, Він не може позбавити людину душі або зробити суму кутів трикутника рівну не двом прямим кутам. Він не в змозі знищити минуле, впасти у гріх, створити іншого Бога або зробити Себе неіснуючим.
Книга II присвячена проблемі людської душі. Всі розумні субстанції нематеріальні і нетлінні; ангели безтілесні, в людях ж душа існує разом із тілом. Згідно з поглядами Арістотеля, вона є формою тіла. В людині не три душі, а тільки одна. Вся душа наявна цілком в кожній частці тіла. Душі тварин на відміну від душ людей не володіють безсмертям. Розум є частиною душі кожної людини; неправий Аверроес, який стверджував, ніби існує тільки один розум, якому співпричетні різні люди. Душа не передається спадково з насінням, а твориться заново в кожній людині. У зв’язку з цим виникають складнощі: коли дитина народжується не від законного чоловіка, то можна подумати, що Бог є співучасником подружньої зради. Але це софістичне заперечення. Є й вагоме заперечення, над яким бився Августин; воно стосується спадкової передачі первородного гріха. Адже грішить душа, і якщо душа не передається спадково, а твориться заново, то як вона може успадкувати гріх Адама? Але Фома до обговорення цього питання не долучається.
У зв’язку з питанням про розум Фомою Аквінським розглядається проблема універсалій. Фома стоїть на позиції Арістотеля. Універсалії не існують поза душею, але розум, пізнаючи універсалії, пізнає й речі, що знаходяться поза душею.
Третя книга стосується переважно питань етики. Зло ненавмисне; воно не суттєве, має випадкову причину, яка полягає в добрі. Всі речі мають тенденцію уподібнюватися Богові, який є кінець всіх речей. Людське щастя не полягає в плотських насолодах, почесті, славі, багатстві, мирській владі або благах тіла, воно не носить чуттєвого характеру. Найвище щастя для людини не може полягати в діяннях, заснованих на моральних чеснотах, бо останні служать тільки засобами; найвище щастя – у пізнанні Бога. Але пізнання Бога, яким володіє більшість людей, зовсім недостатньо для досягнення найвищого щастя; недостатньо і пізнання Бога, яке досягається через докази; недостатньо навіть того пізнання Бога, до якого приходять за посередництвом віри. У справжньому житті нам не дано побачити Бога і його суті або досягти найвищого щастя, але в прийдешньому світі ми побачимо його лицем до лиця. Не в буквальному сенсі, попереджає Фома, бо в Бога статі немає. Це буде досягнуто не нашими природними силами, а завдяки Божественному світлу, і навіть тоді нам не буде дано побачити всього Бога. Це бачення робить нас причетним до вічного життя, тобто життя за межами часу.
Божественне провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, удачі чи щастя. Зло викликається вторинними причинами, як у доброго художника, що працює кепськими інструментами. Ангели ж не рівні між собою; вони поділяються на ранги. Кожен ангел є єдиним представником свого виду, бо ангели безтілесні і тому можуть відрізнятися тільки своїми видовими відмінностями, а не своїм становищем у просторі.
Астрологія повинна бути відкинута, на користь чого висуваються звичайні доводи. На питання «Чи є доля?» Аквінський відповідає, що ми можемо присвоїти назву «долі» порядку, яким провидіння вражає наш розум, але поводження від цього не робити, бо «доля» – слово язичницьке. З цього виводиться доказ того, що молитви корисні, незважаючи на те, що воля провидіння не може бути змінена. Бог зрідка творить дива, але, крім Бога, це нікому не дано. Магія можлива за допомогою демонів, але зі справжніми дивами вона нічого спільного не має і вершиться без допомоги зірок.
Божественний закон спонукає нас полюбити Бога, а також меншою мірою – свого ближнього. Божественний закон забороняє блуд, бо батько повинен бути разом з матір’ю, доки виховуються діти. Шлюбні стосунки повинні бути нерозривними, бо батько необхідний для виховання дітей – як через те, що він розумніший від матері, так і тому, що він наділений більшою фізичною силою, потрібною для покарання дітей. Шлюб повинен ґрунтуватися на суворій моногамії: полігамія принизлива для жінки, а Поліандрія не дозволяє встановити справжнього батька дитини. Кровозмішення ускладнило б сімейне життя і тому має бути заборонено.
Слід зазначити, що вся аргументація з питань етики взаємин статей обґрунтовується лише раціональними міркуваннями, а не божественними заповідями та заборонами. У надзвичайно живій і цікавій формі розглядається питання про добровільну бідність; Фома Аквінський приходить зрештою до висновку, що знаходиться в повній згоді з принципами жебракуючих орденів.
Потім філософ переходить до проблем гріха, приречення й обраності, де він дотримується загалом поглядів Августина. Здійснюючи смертний гріх, людина навіки позбавляє себе кінця у вічності, і тому її долею є вічна кара. Ніхто не може бути звільнений від гріха, окрім як за допомогою благодаті, але тим не менше грішник гідний осуду, якщо він не звертається на шлях праведності. Людина потребує благодаті, щоб триматися шляху праведності, але нікому не дано заслужити божественної допомоги. Бог не служить причиною гріха, але одних він залишає в гріху, а інших від нього звільняє.
Що стосується проблеми приречення, то погляд Фоми збігався з поглядом Августина: пояснити, чому одні обрані і потрапляють на небо, а інші залишаються проклятими і відправляються в пекло, – неможливо. Поділяв Фома і думку, що нехрещені люди не можуть вступити на небеса. Але ця істина не належить до числа тих, які можуть бути доведені за допомогою одного лише розуму.
Четверта книга стосується проблем троїчності, втілення, папського верховенства, таїнств і воскресіння тіла. Загалом ця книга звернена не стільки до філософів, скільки до богословів. Торкнемося її лише побіжно.
Є три види пізнання Бога: через розум, через слово і через інтуїцію по речах, перше з яких можливе тільки за допомогою одкровення. Грецька церква звинувачується у двох речах: вона заперечує друге схождення Святого духу і не визнає папського верховенства. Аквінський застерігає читача, що, хоча Христос був зачатий від Святого Духа, це не слід розуміти в тому сенсі, що він був сином Святого духу в плоті.
Таїнства мають силу навіть тоді, коли вони вчинені поганими кліриками. Це був важливий пункт християнської доктрини. Справа в тому, що дуже багато священиків жили в смертному гріху, і побожні люди побоювалися, що такі священики не мають права здійснювати таїнства. Складалося скрутне становище: ніхто не міг знати, чи має силу отримане ними відпущення гріхів. Усе це вело до єресі та розколу, бо люди, налаштовані на пуританський лад, намагалися створити особливе духовенство, яке відрізнялося більш бездоганною чеснотою. У результаті церкві довелося проголосити, що гріх у священика не позбавляє його здатності відправляти свої духовні обов’язки.
Одним з останніх розглядається питання про воскресіння тіла. Тут, як і всюди, Аквінський дуже чітко формулює ті доводи, які висувалися проти ортодоксального погляду. Один із цих доказів на перший погляд виявляється досить складним. «Яка доля повинна спіткати?» – запитує святий у тієї людини, яка все своє життя харчувалася одним людським м’ясом і батьки якого робили те ж саме? Вважається несправедливим, щоб його жертви позбулися своїх тіл в останній день через його кровожерливість; але якщо їм залишать їх тіла, то що ж залишиться, щоб скласти його власне тіло? Тотожність тіла, як зазначає Фома, не залежить від збереження одних і тих же матеріальних частинок; адже поки ми живемо, речовина, що становить наше тіло, в результаті процесів їжі та травлення зазнає постійних змін. Тому людожер може при відродженні отримати те ж саме тіло, навіть якщо воно й не складене з тієї ж речовини, з якої тіло його складалося в момент смерті. Цією втішною думкою ми можемо стисло викласти зміст «Summa contra Gentiles».
Аналіз твору «Сума теології»
Можливість примирення «горнєго Граду» і «граду Земного», віри і розуму, релігії та філософії характерна для схоластики, розглянутої Фомою Аквінським у «Сумі теології» (Summa theologiae). Цей твір був написаний протягом 1266-1274 рр. в Римі, Парижі та Неаполі. У даному фундаментальному трактаті Фома спробував систематизувати підсумки своїх праць і викласти їх у доступному та короткому вигляді, перш за все, для студентів-теологів.
Структурно «Сума теології» складається з трьох частин. Друга частина розділяється на дві: pars prima, pars prima secundae, pars secunda secundae і pars tertia. Згідно найбільш поширеної традиції цитування, частини позначаються римською символікою – S. th. I, I-II I1-I1, III. Кожна частина розділена на питання, в свою чергу питання поділяються на розділи – артикули. У заголовок глави виноситься спірне питання, потім слідує декілька аргументів, що дають відповіді на питання, або такі, що суперечать, далі – рішення питання і відповіді на аргументи. Кожен розділ тісно пов’язаний з усіма іншими, загальною системою аргументування і насичений внутрішніми посиланнями. «Сума» не була завершена Фомою. Робота була закінчена Реджінальдом із Піперно, секретарем і другом Фоми, на основі матеріалів, що залишилися. Повна «Сума теології» містить 38 трактатів, 612 питань, розділених на 3120 розділів, в яких обговорюється близько 10 тисяч аргументів.
Області науки та віри у Аквінського чітко розмежовані. Завдання науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Проте над царством філософського пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов’я. Сюди не можна проникнути силою мислення. Йдеться про такі надприродні істини, як божественне одкровення та інші, які містяться тільки у вірі. Тому філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона представляє в категоріях розуму, і тим, що спростовує як помилкові аргументи проти віри.
Спираючись на етику Арістотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, Фома намагається синтезувати мораль і релігію. Чітко структурна етика Фоми Аквінського внутрішньо суперечлива. Усі етичні побудови філософа спростовують його задум, примирення «горнєго Граду» і «граду Земного», віри й розуму, релігії та філософії, і доводять неможливість гармонії релігії та моралі, союз яких може затверджуватися лише шляхом підпорядкування моралі релігії, а не їх рівності.
«Сума теології» містить п’ять доказів існування Бога:
1) перший доказ базується на тому, що все рухається чимось іншим. Цим визначається необхідність існування першодвигуна, яким є Бог;
2) другий доказ виходить із сутності діючої причини. В світі є низка діючих причин, але першою причиною є Бог;
3) третій доказ витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. Вивчаючи ланцюг цього зв’язку, також не можна йти до безкінечності. Випадкова подія залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного, або в собі.
4) четвертий доказ стосується ступеня якостей, які йдуть одне за іншим, є скрізь, у всьому сущому, тому вищий ступінь досконалості – Бог.
5) п’ятий доказ – теологічний. У його основі лежить корисність, що виявляється у всій природі.
Бог реалізує свої ідеї в тому, що ним створено. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії. Цим обумовлюється її безсмертя. Прагнення людини до безсмертя Фома пояснює як доказ безсмертя душі. Філософ розрізняє вегетативну (рослинну) і сенситивну (тваринну) душу. У людини додається інтелектуальна здатність – розум, який є вищим від волі. Джерелом пізнання є не приналежність до божественних ідей, а чуттєве сприйняття, яке потім обробляється інтелектом. Пізнання сутності речей можливе завдяки абстракціям. Сенс життя Фома вбачає в щасті, яке розуміє як пізнання і споглядання Бога. Пізнання – вища функція людини, а отже, Бог – невичерпний предмет пізнання.
У «Сумі теології» Фома намагається максимально охопити як фундаментальні філософсько-теологічні проблеми, так і більш конкретні питання, філософські і теологічні. Робота включає всі основні розділи філософії – онтологію, гносеологію, етику і в імпліцитному вигляді естетику. Єдність усіх частин обґрунтовується вченням про «зворотність» сущого, істинного і благого. На відміну від багатьох своїх сучасників, Фома не приділяє великої уваги логіці та натурфілософії. Значна частина «Суми» присвячена богословським темам, що досліджувалися за допомогою філософського апарату, особливо частина III, присвячена втіленню, діянням і пристрастям Христа (питання 1-59) і таїнствам (60-90). Ведучи діалог із різними філософськими та богословськими концепціями, Фома найчастіше звертається до Арістотеля, Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагита, Боеція (філософія Платона відома йому тільки в неоплатонічному трактуванні).
У частині I обґрунтовується необхідність теології як науки зі своїми атрибутами – метою, предметом і методом дослідження (питання 1). Вона розглядається Фомою як наука про першопричину всього сущого (тобто про Бога). Тому «Сума» починається з дослідження питання про існування Бога, його суть і властивості (2-43), а потім розглядається створений світ (44-109). Теорія «створення із нічого» одержала обґрунтування в гл. 44-46; основи гносеології закладені у вченні про ідеї (15) і в концепції істини як «адекватності» інтелекту та речі (16-17), а основи етики – в теорії зла як відсутності блага (48-49).
Важливе місце відведене Фомою вченню про людину як істоту, складену із духовної і тілесної субстанції (75), а також аналізу природи людської душі та її сутнісної єдності з тілом (76), дослідженню взаємозв’язку інтелектуальної і охочої здібностей душі, на підставі якого філософ доводить наявність у людини свободи волі (83) і формує теорію пізнання, що описує рух від емпіричного сприйняття одиничних конкретних речей до гранично абстрагованого пізнання (84-89).
Найбільш об’ємною є частина II, що ділиться на частини І-ІІ і ІІ-ІІ, містить детально розроблений трактат по антропології та етиці. Частина І-ІІ починається з визначення граничної мети людини (1), що полягає в досягненні найвищого щастя – споглядання Бога (2-5), і саме спосіб досягнення цієї мети визначає аналіз людських здібностей і дій. Дія розглядається як складна єдність довільного і мимовільного, інтелектуального і вольового, внутрішніх інтенцій і зовнішніх обставин, і кожний з цих моментів визначає наявність блага або зла в конкретному вчинку (6-21). Докладно проаналізувавши пристрасті душі (любов і ненависть, бажання і огиду, насолоду і біль, надію і відчай, відвагу і страх, гнів (22-48), мислитель переходить до визначення сталих схильностей (habitus), добродійних і гріховних (49-89), і завершує цю частину вченням про «природний» і людський закони, що ґрунтуються на вічному, божественному законі (90-95).
У ІІ-ІІ Фома аналізує доброчесності людини ти протилежні їм гріховні схильності, зокрема, такі феномени, як надія (17), відчай (20), радість (28), страх (125), пишність (134), гнів (158), цікавість (167), і др.; він приділяє увагу таким незвичайним явищам, як передбачення майбутнього (171-174), екстатичні стани (175) та ін. У кінці цієї частини філософ знов звертається до затвердження переваги споглядального типу життя над діяльним (179-182).
Підкреслимо, що етика Фоми Аквінського розмежовується на вчення про вище благо і вчення про доброчесності. Він виділяє в етичній філософії три частини: «монастику», предметом якої є обумовленість вчинків високою метою; «економіку», що має справу із доброчесностями, властивими людям як приватним особам; «політику», що аналізує громадянську поведінку індивідів. У «Сумі теології» християнська етика поділяється на «загальну» і «приватну». У «Загальній етиці» розкривається переважно формальна сторона моральності.
На властиве для теологічного тлумачення моралі та питання, що так мучило Августина (чи є залежність між добродіянням поведінки індивіда і його порятунком?), мислитель дає позитивну відповідь: моральний образ дій гарантує людині порятунок, досягнення вищого блага. Все суще є благо, оскільки причиною всього є Бог. Зло існує, але воно існує лише як відхилення від блага.
Зло буває двоякого роду. У природних речах воно полягає в природному псуванні речей і як своя причина сходить до Бога. У довільних речах зло (недолік дії) породжується недосконалою волею; оскільки вона надає непокору закону, правилу. В цьому випадку причина зла криється в самій дійовій особі і не може бути зведена до Бога. Що розуміє Фома Аквінський під вищим благом? У формальному сенсі останнє визначається ним як остання, кінцева мета всіх здатних до діяльності істот, у тому числі й людини. Так само розумів це питання і Арістотель.
Вище благо в змістовному плані можна, на думку Фоми, розуміти двояко. З одного боку, воно тотожне самому Богу, з іншого, – виступає як доступне розумним істотам богоуподіблення. Вище благо конкретизується як блаженство. Прекрасною є тільки та діяльність, яка направлена на прекрасний об’єкт, тобто Бога. Отже, блаженство полягає в пізнанні Бога, до того ж не в опосередкованому пізнанні, яке досягається через знання про світ, а в прямому і безпосередньому його спогляданні.
Основа людської свободи – розум. Проте людський розум не може гарантувати доброчесність. Для доброчесності як гідного способу життя потрібна божественна допомога, яка є формою закону та благодаті.