Перелічимо філософів – представників ранньої та пізньої схоластики, які поширювали вчення Арістотеля
Олександр Галес (перша половина XIII століття) – перший філософ-схоласт, що вивчив усю філософію Арістотеля і частину коментарів арабських філософів. Він обернув усе це на служіння християнської теології. У своєму трактаті «Summa theologiae» Олександр Галес обґрунтовує церковні догмати, для чого користується філософським вченнями Арістотеля. Його творіння – не перше із подібною назвою. Були і раніше «Summae», але їх автори користувалися лише логікою Арістотеля, а не всією його філософією.
Вільгельм Овернський – єпископ Паризький (перша половина XIII століття), який захищав Платонівське вчення про ідеї та субстанціональність людської душі. Він проти Арістотеля і арабських арістотеліків. Сукупність ідей він ототожнював із другим обличчям Святої Трійці.
Містик Бонавентура (друга половина XIII століття) – учень Олександра Галеса, що віддавав перевагу платонівському вченню перед арістотелівським, усю ж людську мудрість підпорядковував божественній освіті. Вище за народну моральність, на його думку, є виконання чернечих обітниць і особливо містичне споглядання, що дає передчуття майбутнього блаженства.
Альберт Больштедт (1193-1280 рр.), що був прозваний Великим (Albertus Magnus), або «doctor universalis» – перший схоласт, який відтворив усю Арістотелівську філософію в систематичному порядку, постійно беручи до уваги арабських коментаторів. Він розвинув арістотелівську філософію в сенсі церковної догми.
Фома Аквінський (1227-1274 рр.), який вивів схоластику на вищий рівень розвитку, повнісю адаптувавши Арістотелівську філософію до церковного вчення. Проте при цьому він розрізняв: християнські положення, які можуть бути захищені розумом тільки як вільні від протиріч і правдоподібні; розумно обґрунтовані вчення. Окрім коментарів на Арістотелівські твори, деяких філософських і богословських монографій, Фомі належать три обширні твори: коментар на сентенції Петра Ломбарда, в якому дається пояснення суперечливих богословських питань; пізніше (1261 і 1264 рр.) п’ять книг «De veritate fidei catholicae contra gentiles» – раціональне обґрунтування теології; нарешті, систематичний аналіз християнського вчення (не доведене до кінця) – «Summa theologiae». Стоячи на позиції Арістотеля, Фома в пізнанні, особливо в пізнанні Бога, бачить вищу мету людського життя. З позиції тлумачення загальних понять Фома – помірний реаліст.
Окрім зазначених осіб, слід виділити й таких, як Роберт – єпископ Лінкольнський (друга половина XIII століття), який пов’язував платонівське вчення з арістотелівським; Михайло Скотт, відоміший більше як перекладач Арістотелівських творів, ніж самостійний письменник; Вікентій із Бове (друга половина XIII століття) – відомий більш як енциклопедист, ніж філософ; Іоанн Дунс Скотт, який, протистоявши вченню Фоми, або томізму, заснував філософсько-теологічну школу скоттистів.
Із числа сучасників Фоми Аквінського та Дунса Скотта заслуговують на увагу:
· Генріх Гентський (1217-1293 рр.), що виступав проти арістотелізму Альберта і Фоми, обстоюючи образ думок, властивий августиновському платонізму;
· Річард із Міддельтоуна (друга половина XIII століття) – францісканець, який ближче стоїть до вчення скоттистів, чим томістів;
· Сигер Брабантський (друга половина XIII століття), що від скоттистського образу думок перейшов до томізму;
· Петро Іспанський (згодом Папа Іоанн XXI), який значно вплинув на вивчення логіки в церковних школах своїми «Summulae logicales»;
· Роджер Бекон (1214-1294 рр.), який своїми прагненнями до досліджень природи вважається попередником Бекона Веруламського;
· Раймунд Луллій (1234-1315 рр.) – творець фантастичної теорії комбінації понять стосовно звертання невіруючих, чимало прихильників якої було навіть у пізніший час, коли незадоволеність схоластикою і ваблення до нового сприяли подібним дивним дослідам.
У період процвітання схоластики ніколи не було недоліків в антицерковних філософемах, що спиралися на арістотелівську доктрину і аверроестичне її пояснення. Знайомство із філософією арабів і євреїв призвело до думок про неістиність християнського вчення. Вплив філософії арабів та євреїв відобразився на вченні Симона Турнейського, який із однаковою легкістю доводив істинність і неістинність церковного вчення.
Улюбленим заняттям філософів стало розрізнення філософської істини та теологічної. Це розрізнення мало свою корисну сторону. Францісканець Петро Орсонь, домініканець Дюран Вільгельм і особливо францісканець Уїльям Оккам відновили в XIV столітті номіналізм. Філософський напрям, створений Оккамом, був майже індиферентний стосовно церковного вчення.
Між схоластами пізнішого часу, коли відновлений номіналізм досягав панування, виділився Іоанн Бурідан, учень Оккама. Він відомий своїми дослідженнями про свободу волі і логічними творами. Питання про те, чи може воля за однакових умов зважитися за або проти чого-небудь, він вважав нерозв’язним, оскільки всяке рішення цього питання веде до суперечностей.
Марсилій Інгенський захищав номіналістичний напрям, примикаючи до Дюрану і Оккаму.
Петро д’Альі (1350-1425 рр.), номіналіст і прихильник церковного вчення. Він віддавав перевагу Біблії перед Папою. У філософії Петро д’Альї хотів іти середнім шляхом між скептицизмом і догматизмом.
Раймунд Сабундський (перша половина XV століття), іспанський лікар і теолог, учитель теології в Тулузі, відособився від духу часу. Він прагнув довести, що християнське вчення не є одкровенням Бога і представити його раціонально, хоч і з відтінком містицизму, прагнув розкрити гармонію між книгою природи і Біблією.
Як висновок, зазначимо, що головною метою схоластичної філософії була побудова всеосяжної системи раціонального знання, що включає знання про Бога, світ і людину. Постановка такого завдання стала можливою завдяки наявності деяких передумов теологічного, філософського та логічного характеру, що розділялися більшістю мислителів того часу, і що піддалися значному перегляду в ході подальшого культурно-історичного розвитку. В області теології це було припущення, згідно якого Бог – Творець усього сущого – містить у собі прообрази всіх речей. Кожна створена річ, в її головних, суттєвих властивостях, відображає, копіює зразок, який вічно існує в божественному мисленні, і містить у собі відбиток божественної досконалості.
Слідуючи Платону, середньовіччя трактує відношення, яке зв’язує Першооснову, що творить і світ створених речей, як відношення уподібнення: річ уподібнюється і своєму зразку, знаходячи відповідну форму, і всій сфері божественного буття, одержуючи належну міру досконалості. Річ подібна ідеї-зразку за своєю структурою, і це уподібнення пояснює наявність в світі речей, що відрізняються одна від одної за виглядом через їх схожість із різними зразкам. Виділення ознаки дозволяє віднести річ до того або іншого виду і тим самим підвести її під деяке поняття – найважливіша розумова операція, перший крок у процесі концептуального осмислення світу, вихідний пункт і основа раціонального пізнання. Механізм уподібнення (причетності) в схоластиці, як і в платонівській філософії, використовується, перш за все, для пояснення існування в самих речах концептуально зрозумілих властивостей, що робить можливим раціональне знання про них. За допомогою механізму уподібнення виділяється в чистому вигляді одержує самостійне буття в світі ідей суттєва властивість речі, яку в самій речі неможливо відокремити від випадкових ознак.
Підкреслимо той факт, що номіналізм із розмежуванням віри і знання знищує передумову, яка була життєвим принципом схоластики. Вважаючи релігійні істини незбагненними, номіналізм визнає нерозв’язним поставлене схоластикою завдання – дати змісту християнської віри наукову систему. Але цим визнанням номіналізм відкриває для світських наук вільний шлях і на цьому шляху вказує їм певний напрям. Завдяки цьому номіналізм, замикаючи середньовічний період філософії, є початковою ланкою в розвитку нової філософії. Звичайно, разом із цим схоластична філософія не зникла назавжди. Але там, де вона знову з’являється в подальші століття, вона знаходиться не в з’єднанні із номіналізмом, а в протистоянні до нього. Основою пізніших відтворюючих спроб служить зазвичай система Фоми Аквінського, вона донині має значення офіційно визнаної ортодоксальної філософії католицької церкви.