ПАЛАЦ КНЯГИНІ ФОН ШРУБОТЯГ 1 страница
Дорогою пан магістр сказав:
- Завтра увечері княгиня дає баль на честь прибуття її сина Теодора фон Шруботяга. Він відомий альхемік і спірит.
- А звідки прибув її син?
- З-за кордону. І не намагайтеся вивідати щось більше - це велика таємниця. Одне вам скажу: молодий Шруботяг - це найімовірніший претендент на трон України. В його жилах тече кров короля Данила, королеви Бони і самих Габсбурґів.
- А він має бажання посісти цей трон?
- А чом би й ні? Наша сміттярка - це той пляцдарм, з якого він зачне свій тріюмфальний похід у серце України. Тільки чесний і справедливий монарх може запевнити нашій країні гідне місце серед великих держав. Мусимо відродити свою аристократію і шляхту. А всі ці президенти... - Джавала махнув рукою.
Проминувши кілька вуличок, які не подавали жодних ознак життя, вони врешті опинилися у павутинні
закапелків, які мали не тільки стіни, а й вікна і двері, а вгорі курилися димарі. Здавалося, що потрапив у село. З вікон інколи хтось визирав і вітався з магістром. Чулося ґелґання гусей і ґолькання индиків, мекали припнуті козі і дзявкали собаки. Незабаром вони звернули в широку вулицю, що була з обох боків оточена високими мурами із велетенських бетонних блоків, густо оповитих виноградом із важкими темно-червоними гронами. Сама вулиця вимощена була червоною бруківкою, і закінчувалася високою будівлею з вежами, на вежах майоріли синьо-жовті прапори з золотими левами. З кожного підвіконня звисали гірлянди різнобарвних орхідей, від чого весь палац скидався на коштовну цяцьку. Обабіч будівлі спинався на схили чи то парк, чи лісок, з якого долинав голосний щебет пташок. На височенних різьблених дверях красувався герб Шруботягів у формі щита, якого тримали в передніх лапах грифон і дракон. У центрі герба сяяв білизною здиблений одноріг із золотою короною. Над клямкою звисало кільце залізного калатала з вищиреною пащекою лева. Джавала обсмикав на собі фрак, поправив капелюх і тричі вдарив калаталом.
Відчинила їм покоївка з пишним рудим волоссям і в сукні, вочевидь пошитій зі старих штор. її вузькі, сливе китайські, очі уважно обстежили Бумблякевича, нічим не проявивши свого зацікавлення, зате до пана маґістра розпромінилися радістю:
- О-о, пане магістре! - враз розквітли пуп'янки великих червоних вуст. - Мило вас бачити. її світлість уже питали про вас. Просимо, просимо...
- Панно Фрузю, маю честь вас зазнайомити з паном Бумблякевичем, котрий буде мешкати у вас і працювати над історією сміттярки. Княгиня давно вже просила мене підшукати відповідну кандидатуру. До речі, чи застали ми у вас панну Мальву? Казала мені, що від мене піде просто сюди.
- На жаль... - розвела руками покоївка. - Може, квадранс, як вона звідси вийшла.
- Як шкода, - зітхнув Бумблякевич, - я так мрію з нею познайомитися.
- Тримайтеся пана магістра, і всі ваші бажання в межах сміттярки здійсняться, - промовила приязно панна Фрузя, і Бумблякевичу навіть здалося, що вона підморгнула. -Але прошу, прошу... заходьте...
Панна Фрузя мала осину талію, над якою нависали повні перса, а нижче випинало круте узгір'я стегон. З кожним подихом груди її піднімалися догори, вражаючи своїми об'ємами.
Бумблякевич увійшов до приміщення і те, що відкрилося його очам у першу хвилю, просто ошелешило. Як це все могло знаходитися у такому невідповідному місці?
Громіздкий блискучий канделябр, наче лапкий павучище, панував під стелею, розсіваючи тепле сяєво над центральною частиною холу. Щодалі від центру світло тьмяніло і потухало, переходячи поступово в сутінки, які ховали за собою стіни, і через те здавалося, що їх зовсім нема, а хол просто безмежний. За кілька кроків від дверей у басейні з зеленого замшілого каміння пульсував водограй, струмені то підскакували, то присідали, виповнюючи тишу мелодійним передзвоном. Довкола басейну в плетених із лози вазонках зеленіли пальми, фікуси, карячилися вусаті рододендрони, а на цитринових і помаранчевих деревах золотилися стиглі плоди, у низеньких ночвах росли кущі лавру і мирти. Листя рослин блищало, мов намащене оливою, а в повітрі бринів лагідний і солодкавий запах квітів, якими було обсаджено басейн.
З першого погляду Бумблякевичу здалося усе сном і маренням, він навіть відчув непоборне бажання вискочити за двері, щоб знову переконатися, що знаходиться саме на сміттярці.
- Прошу за мною, - сказала Фрузя, і цього разу її голос
заплюскотів уже срібним тоном водограю, а Бумблякевич
навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи
голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь
із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев...
Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться по здобич. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи - одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів не було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, персики, абрикоси, не кажучи вже про яблука й груші.
- Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни
Мальви. Але вона так квапилася...
- А куди саме? - не втримався Бумблякевич.
Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не
сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти.
Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома. Роззирнувшись, побачив, що простора вітальня, облямована різьбленими дерев'яними панелями, має четверо вікон і четверо дверей. Над кожними дверима красувалися мальовидла, присвячені окремій порі року -над першими амурчики збирали врожай, над другими ті самі амурчики пурхали на ковзанах, над третіми вони ж засівали ниви, а над четвертими - перекидалися квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали над кожним вікном величні балдахіни.
- Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?
- З княжої оранжереї, - відповів Джавала. - Там ростуть манґо і папайя, ананаси і авокада, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть!
- Далеко вона?
- А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.
- А де знаходиться бібліотека?
- Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут оригінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.
Бумблякевич не вірив своїм вухам:
- Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?
- А ви думали! - аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. - Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.
До зали впливла сама княгиня - панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд фризурою, викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п'янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.
- Па-а-ане магістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу
негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини...
Вона граційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан магістр і Бумблякевич.
- Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим,
добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком.
- О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об'єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий магістре?
- Маєте рацію, ваша світлосте.
Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам.
З'явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям.
Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:
- Зараз ми з вами зазирнемо, які-іто страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете... Почнемо з вин... Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» - ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало... Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом...Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем'єра.
- Ох, ваша світлосте! - заломив руки Джавала. -Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.
- Ах, пане магістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина...
Фрузя пірнула в сутінь - рипнули двері креденсу,
дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті».
Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.
- Амброзія! Нектар! - врешті, ковтнувши, промовив. -Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно ув'язнює піднебіння, як то робить цнотлива панна, яка врешті зважилася розпрощатися з невинністю, оплітаючи ваш стан ногами. Ще довго після останнього ковтка панує воно в роті, змушуючи навіть язика завмерти, щоб не розтринькати надаремне свої аромати й чари. Авжеж, нагадує воно мені саме примхливу панну, котра, доки видасть свої дійсні почуття, довгенько попокрутить голову. Але вина північних і східних винниць
надто міцні, вольові і зовсім не жіночні, ба навіть брутальні й відважні, вони не потребують кокетувати, а віддають увесь свій букет, із нестримним запалом досвідченої куртизанки. Таким чином це може бути вино тільки з західних винниць
Бумблякевич і княгиня із захватом слідкували за всіма маніпуляціями магістра.
- Ах, мій любий магістре! - заплескала в долоні
княгиня. - Ви майстер! Я б із задоволенням слухала і
слухала вашу винну філософію.
Бумблякевич і собі притримав вино в устах, справді відчуваючи, як воно поволі віддає свій смак і легку терпкість. Коли допив, то, ставлячи келих на столику, раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.
- Чудове вино, - сказав так, аби щось сказати, й
опустив очі.
Фрузя наповнила келихи з іншої пляшки, і млосно запахло кульбабою.
- Кульбаба - це розкіш, - проплямкала княгиня. - Я
навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від
того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим
лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба
сонця забарвлює тіла на чоколяду... Але це ще не все. Я
забула назвати напої для наших військових. Усі вони,
переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від
десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво
«Партизанське», горілки «Бандерівська на звіробої» і
«Мельниківська з перцем», настоянки «Усуси на Маківці»
та «Сльоза Скоропадського». То все таке міцне, що коли
непідготована людина хильне келишок - мені навіть важко
уявити, що з нею станеться... Ну, крім цього, чекають нас
різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати.
Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.
- О! - пожвавішав Джавала. - Це розкішне видовище.
- А яка печеня! - прицмокнула княгиня. - Маю
старовинний половецький перепис - печеня з однорога,
якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою,
морквою, селерою і бананами.
- Що ви кажете? Бананами? - витріщив очі
Бумблякевич. - Тоді це буде не старовинний половецький
перепис, а старовинний африканський.
- У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати... Моє золотко, - звернулася вона до Фрузі, - чи готова моя ловецька уберя?
- Давно готова.
- Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.
- А се що за проява? - поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.
- Оце ж ви його і їсте, - порскнула сміхом княгиня. -Це і є канапки з сульфуля.
Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув «Червоного сажотруса», якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів.
Княгиня захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком.
- Сульфуль - цілком невинна тваринка, - пробувала
втішити Бумблякевича княгиня, - походить із
медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується
винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння.
Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м'яч. Тому здатне стрибати, і котитися. Впольованого сульфуля живцем кидають на пательню, відірвавши перед тим лапки, і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем, який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують ним хліб, як маслом.
- Ваша світлосте, - втрутився магістр. - Чи ваш син братиме участь у ловах?
- Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії...
- Стривайте... Мені здається, що це державна
таємниця.
- Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла,
буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до
бібліотеки й архіву, не можна довірити державних
таємниць?
Магістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди таємніші.
- Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, -
сказала княгиня, - чи варто його посвячувати в таємниці,
чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан
Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите
збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами
зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля.
А вийдемо яко герої.
Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозніа-скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер... Хоча... хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись
над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси - дружини каґебіста, котра отримувала неабияку насолоду, коли ловила своїх підлеглих на порушенні дисципліни.
А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче дресований пацюк, сигналу сміттярської машини, щоби, вловивши його, очамріло вилетіти з повним відром на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім - відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя - від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим би міг шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з'явився на роботі! Але вже наступного дня директриса вибухне гнівом: «Як, від нього і досі жодної вістки? У нього нема телефону? Негайно когось послати додому і дізнатися причину відсутності!»
- Я згоден працювати тут, - сказав нарешті. - Це якраз те, про що я мріяв.
- Ну, от ми і владнали усі наші проблеми, - задоволено всміхнулася княгиня. - Отже, мій син виконав історичну місію. Королева Андорри посвятила його в лицарі Золотої Підкови й потвердила право на українську корону. Мілітарну поміч на випадок військового заколоту обіцяв король Монако, а президент Мальти підписав зобов'язання допомогти збіжжям. Уже зараз на території Ліхтенштейну відбувають вишкіл кількоро наших старшин. Усес вакроєне на широку скалю. Ісляндія погодилася вислати всю свою фльоту в.Чорне море і висадити десант в іОщасімоЗ; Ерузісю та „Чечнею уже
давніше домовлено, що вони перепустить через свою територію курдських повстанців, котрі мають спочатку зайняти Кубань, а потім Донбас. І, завважте, за все це ми не платимо ані золотом, ані вугіллям.
- А чим же ви заплатите? - спитав Бумблякевич.
- Вгадайте, - кокетливо блиснула вічками княгиня.
- Може, лісом? Або рудою?
- Ні, що ви! Все це і нам згодиться. Ну, то як,
піддаєтеся?
- Піддаюсь, - розвів руками на загальну втіху княгині й магістра. - Яка ж ваша сплата?
- Сміття! - випалила врочисто княгиня. - Звичайне сміття! А його у нас стільки, що можемо завиграшки забезпечити ним цілу Європу разом з Америкою. «Українське сміття здобуває світ!» - саме такий наголовок я недавно побачила в газеті «Нью-Йорк тайме». А небавом цілий світ про це заговорить, але не буде нам рівних на ринку збуту! За продукуванням високоякісного сміття ми обігнали вже всі країни Європи... Ага, до речі, пане магістре... У Парижі з моїм сином зустрівся іракський консул.
- То була випадкова зустріч?
- Ні. Він добивався її довший час, але Теодор вважав, що йому ніяк не випадає з ним зустрічатися. Врешті вони таки здибалися на якомусь прийнятті цілком випадково, і консул пошепки запропонував нам острів Бахрейн за мілітарну допомогу Саддамові Хусейну і за припинення допомоги курдам.
- Сподіваюсь, пан-Теодор не прийняв цієї ганебної пропозиції?
- Звичайно! Це б нас принизило в очах цілого світу... Хоча Бахрейн -- це неабияка лагоминка. Можна було б там відродити Хортицю, Заперсидську Січ... Але, пане магістре, про політику ви собі набалакаєтеся на бенкеті. А мене найбільше цікавить, що ви думаєте про ті страви, які я хочу запропонувати. Отже, слухайте уважно...
Княгиня розкрила папку і продовжила:
- Смажені афролакси в помідоровій підливі з грибами, вуджені скраклі, нуджені прецлі і збуджені струдлі... А ще: малінесія в циганському пиві, карчохля в листі румбарбару, ляментація тушкована з крильцями майтеликів, плімутрарія, начинена гречкою і мозком цесарки, трундифляк із чорносливом, родзинками, ломелою і журавлиною... Потім - десерт. Ну, звичайно, морозиво, тропічні овочі, соки, джуси, фуси й таке інше:1 Але, крім того, драглі з трабзонської дині, мариноване манґо, безліч усіляких тістечок і пундиків. І насамкінець дві несподіванки: суперторти! Що це будуть за торти, не можу вам видати, бо тоді б усіляка несподіванка пропала. Але скажу, що то буде щось надзвичайне. Наперед аж пищу від утіхи!
- Ваша світлосте, я не маю слів для захоплення! У мене тече слинка, і я хочу лише одного: негайно заснути і прокинутися рівно за п'ять хвилин до початку бенкету.
- Ви, як завше, - вершина ґалантности. Але, панове, маємо зовсім небагато часу до початку полювання. А я мушу ще урядити деякі приготування. Ви, пане магістре, підете зі мною. Панно Фрузю, прошу запровадити пана Бумблякевича до бібліотеки. Гадаю, він там проведе час не без користи. Але не забудьте його й забрати звідти, коли всі вирушатимуть на лови. Не маєте нічого проти, пане Бумблякевич?
- О, ні, мені дуже цікаво побачити, як полюють на однорога.
- Прекрасно. Не забудьте, панно Фрузю, також
наготувати для гостя ловецький костюм мого покійного
чоловіка. Статурою вони будуть однакі, чи не так, пане
магістре?
- Пан Бумблякевич, може, буде трішки нижчий.
- Ну, це не завада. Мій чоловік був страшенним аматором ловів, інколи він вирушав на тиждень-два, забрідаючи у незвідані краї, полюючи на фантастичних
тварин, доки врешті-решт і не загинув жахливою смертю. Ах, я мушу, мушу вам показати трофеї мого чоловіка. Але то буде завтра. До зустрічі, пане Бумблякевич!
Боже, як вона проказала його прізвище! Бум-бльа-кє-вич!... Як це шляхетно, як вишукано... Він навіть усю дорогу, поки вела його панна Фрузя, намагався подумки повторювати своє прізвище у той самий спосіб, щоби надалі послуговуватися лише ним. Бо тільки в такій версії нарешті й©го прізвище забриніло поважно, наповнилося змістом голубої крови, вцідженої далекими предками, і надало своєму володареві небувалої досі рівноваги.
Прокрокувавши напівтемними залами й коридорами так швидко, що годі було щось встигнути роздивитися, опинилися вони в книгозбірні, котра відразу вразила Бумблякевича своєю помпезністю. Височенні книжкові шафи нависали, мов скелі, і погляд губився у їхніх вершинах, встелених зимною імлою, з котрої, здавалося, от-от посіється густа снігова мжичка, і сам Бумблякевич відчув себе перед ними малою мурашкою - нікчемною і плюгавою. Безмірна кількість книг вражала уяву, п'янила і гіпнотизувала.
У бібліотеці сіріли сутінки, і він не одразу помітив низенького згорбленого чоловічка, що випірнув звідкись із вузеньких провулків книжкових хмародерів.
- А хто се до нас прийшов? Кого се ви, панно Фрузю, припровадили?
- Це наш княжий історик пан Бумблякевич, - виповіла Фрузя. - її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду...
- З Богом, голубонько, - проказав дідок і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. - Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене - Транквіліон Пупс. Якщо чесно,
то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав таке ж прізвище, як наш письменник XVII століття Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок «шевченкознавства», або «шевченкіяни», або «шевченківських свят»... Бррр! Вочевидь, тут було провидіння Господнє... На жаль, воно не завше має рацію.
- Перепрошую, - перебив його Бумблякевич - то ви ще й письменник?
- Аякже! Я прозаїк, драматург, літературознавець, критик, історик літератури, гуморист, етноґраф, краєзнавець і, врешті, поет-демократ. Я класик сміттярської літератури.
- О, то ви не один?
- Ні, нас є кілька, котрі пишуть. Але класик один. Коли я вмру, буде інший. Я - патріярх.
- Ну, гаразд, а який щабель займає Мальва Ланда?
- Що? Мальва? Ну, це несерйозно. Сальонова поетеса! Можливо, колись вона й досягне того рівня, щоби стати класиком, але це справа майбутнього... Одначе, звідки вам відома Мальва Ланда?
- Як по правді, то я сюди потрапив тільки тому, що шукав її. Я не просто історик, а історик літератури і займаюся її творчістю.
- Он воно що, - почухав підборіддя пан Пупс. -Виходить, вам відома більше Ланда, аніж я?
- На жаль, - розвів руками Бумблякевич. - Мені справді ніколи не довелося зустрічати вашого прізвища.
- Неподобство! Написати стільки товстелезних
талмудів проти якоїсь тонюсінької збірочки сльозливих
віршиків - і опинитися в суцільному забутті!
- Пробачте, але ж Мальва має ту перевагу, що її поезії
вийшли друком. І до того ж ви помиляєтеся. Не одна
збірочка, а дві. І я маю цей раритет - ось!
- Гм... - Транквіліон покрутив книжечку в руках і повернув, навіть не розгорнувши.
- А ось ваших творів я щось ніде не стрічав.
- Воно й не дивно. Як ви могли зустрічати мої книги там, коли вони видавалися тут? Це був би повний абсурд! Але до війни моє прізвище було не останнім в пантеоні так званої совєтської літератури. Мене арештували в травні 1937. Уявляєте - сонце, таке жадане і таке п'янке після зими, розквітлі вишні... хрущі, що вечорами заплутуються у волоссі... Тільки сядь біля вікна й пиши, вдихаючи чар травневого вечора... А тут -холодна, брудна і вогка в'язниця, безглузді допити, відчай і страх... Наше підпілля мене вирятувало буквально в день розстрілу, і ось я тут.
- То я мушу вас знати?
- Звичайно. У будь-якому підручнику з історії
літератури двадцятих років знайдете й мене. Спочатку
ми були на Соловках, але 23 жовтня 1937 року нас
посадили на баржу і вивезли до Карелії. 1116 осіб, а серед
них півсотні українських письменників. Розстріли
відбувалися з 27 жовтня по 4 листопада.
- І яка ж... е-е... ваша дата смерти?
- 27 жовтня.
- О, то вас було розстріляно в один день із Майком Йогансеном?
- У цей самий день були розстріляні також Михайль Семенко, Панько Педа, Максим Лебідь, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Лесь Корсун... Тоді письменників стріляли пачками.
- Але Семенка розстріляли 23 жовтня.
- Так записано у вироку, але насправді у цей день відбувався етап і не стріляли нікого.
Він узяв зі стелажа папку, розкрив її і витяг аркуш.
- Ось гляньте. Тут дати розстрілів політичних в'язнів.
Почали розстрілювати 27 жовтня, а потім уже підряд -1,2,
З, 4 листопада. Між іншим, якщо вам цікаво, третього
листопада загинули Мирослав Ірчан, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницькій, Валер'ян Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Марко Вороний. Зверніть увагу на цей розрив між 27 жовтня і 1 листопада. Знаєте, чому не було розстрілів 28, 29, ЗО і 31 жовтня? Це через мою втечу. Після неї вони всіх роздягали до білизни і вели на розстріл, зв'язавши по двоє. Уявіть собі, як ішли на смерть зв'язані парами Микола Куліш із Лесем Курбасом, а Валер'ян Підмогильний із Мирославом Ірчаном... Дув жахливий вітер, просто в обличчя, скрипіли сосни, сіявся сніг. Після всього, що було пережито, після всіх допитів, катувань і виснажливої праці смерть сприймалася як порятунок. Всього було засуджено до розстрілу 1116, а розстріляно 1111. Де поділося п'ятеро приречених? Про чотирьох указано, що вони були етаповані в Кемь. А п'ятий лишився загадкою. П'ятим був я.
Бумблякевичу забило дух.
- То ви... ви один із них! - і почав знервовано
висвітлювати у пам'яті образи письменників, чиї
портрети бачив у різних виданнях.
Але кожен із розстріляних міг із літами перетворитися на Транквіліона Пупса. Та чи рятувало б таємниче підпілля неосвіченого робітничого поета Панька Педу, або такого ж співця ударних мас Максима Лебедя? Ще зовсім юний Лесь Корсун робив лише перші несміливі кроки. А що прозаїки Штангей і Ванченко? Чи надали б їм перевагу перед Йогансеном і Семенком? Якби залежало від мене, то на кого б упав мій вибір? Йогансен чи Семенко? Либонь таки співець прекрасної Альчести і доктора Леонардо.
- Перестаньте, це марна справа, - перебив його роздуми Пупс. - Після того, що я пережив у чеканні розстрілу, я сам на себе не схожий.
- Але чому врятували саме вас? А решта? І чому врятували тільки когось із тих, що були розстріляні першими? Чому не Валер'яна Підмогильного?
- Я не думаю, що вони помилились. Одне скажу - ваші заняття історією літератури без відвідин моєї бібліотеки не варті нічого. Будь-яка ваша праця про будь-якого письменника, чи то про окремо взятий період - наперед приречена на пшик.