В основі причин, що призвели до іловайської трагедії, полягають фундаментальні проблеми в організації оборони країни.

Стаття перша Закону України "Про оборону України" дає визначення шести ознак, наявність кожної з яких підтверджує факт агресії з боку іноземної держави. Дії Російської Федерації на території України співпадають з п'ятьма з них і повністю підтверджують факт збройної агресії проти України.

Статтею четвертою зазначеного Закону передбачено, що у разі збройної агресії або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про введення воєнного стану в Україні або на окремих її територіях.

В результаті невиконання норм Закону України "Про оборону України" щодо введення військового стану не було утворено єдиного центру організації оборони країни - Ставки Верховного Головнокомандувача і, як наслідок, не був введений в дію Стратегічний план застосування збройних сил та інших збройних формувань, а також правоохоронних органів для відсічі збройної агресії проти України.

Належним чином не була організована оборона країни, як система політичних, економічних, соціальних, військових, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів щодо захисту держави в умовах збройної агресії.

Кабінет Міністрів України продовжував і продовжує працювати в режимі розподілу фінансових ресурсів, причому не завжди адекватно обставинам.

Так, кошти, обіцяні армії в липні, незважаючи на гостру потребу, були фактично виділені лише в серпні. При цьому, несвоєчасне оформлення урядового рішення не дозволяло розпочати необхідні процедури і затягувало критично важливі поставки для армії.

Багатомісячною проблемою стала підготовка рішення Уряду про передачу важкого озброєння і бронетехніки від міністерства оборони до МВС та Національної гвардії.

В Укроборонпромі продовжує процвітати ручне управління і корупція.

Не були прийняті необхідні рішення про евакуацію стратегічно важливих виробництв у західні регіони країни.

Законодавчі та організаційні зусилля Уряду по забезпеченню життєдіяльності країни в умовах збройної агресії й надалі залишають бажати кращого.

Робота із внутрішньо переміщеними особами з першого дня і до теперішнього часу носить хаотичний характер. Права сотень тисяч громадян, які вимушено залишили свої домівки, законодавчо не врегульовані і не захищені.

Без введення воєнного стану не існує законної можливості призначення у звільнених містах і селищах Донбасу військових комендантів, покликаних організувати нормальне життя мирного населення. Це призводить до повернення до місцевих органів влади пособників окупантів.

Влада й досі не визначилась із ставленням до громадян України, які опинились в зоні бойових дій.

Усе вищенаведене безпосередньо впливало і продовжує впливати на суспільно-політичну ситуацію на Донбасі і в зоні Іловайська зокрема.

Відсутність єдиного центру організації оборони призвела до нерозуміння стратегічного задуму агресора на кожному етапі цієї війни.

Так, наші сили боролись за населені пункти та території, а агресор, з моменту провалу ставки на масові сепаратистські настрої мешканців Донбасу, боровся за джерела енергії, точніше за позбавлення України можливості доступу до незалежних від Росії джерел енергії.

Сьогоденна лінія протистояння наших військ і агресора склалася не випадково. Країну позбавили 70% видобутку вугілля і контролю над частиною магістральних газопроводів.

При цьому, в результаті відсутності стратегічного бачення, Кабінетом Міністрів не створений зимовий запас вугілля на теплових електростанціях, а дефіцитом газу на зимовий період ми, принаймні на третину, зобов'язані Уряду і керівництву НАК "Нафтогаз України", яке навесні в умовах дії старих цін і відсутності обмежень з боку Газпрому злочинно не добирало газ.