і тільки страх, знайомий тобі від народження, означає все.

Безчасовість має недоліки і має переваги.

Серед недоліків, ясна річ, жахлива відсутність щонайменшої пунктуальності. Вона – необхідне зло. Серед переваг особливе місце займає відсутність поспіху. Тобто, в певному розумінні безчасовість – це все-таки корисна реакція організму на швидкоплинність, що оточує нас. Коли живеш не те що одним днем, а одним безкінечним днем, що вряди-годи повторюється, наче зациклений кадр, то не виникає відчуття, ніби ти щось пропускаєш або живеш поза самим життям. Ти живеш водночас поза часом і в ньому, бо інакше не можна. Ти не пропускаєш нічого надзвичайно потрібного, не вирізняєшся чимось від інших: бачиш те, що й інші, чуєш те, що й інші, просто не розділяєш їхньої захопленості чи пак маніакальної залежності, якоюсь невдоволеністю тим, що час минає – спокійно.

Недоліки безчасовості настільки незначні, що на них справді можна не зважати. Приблизно місяць тому, попиваючи заварну каву в студентському кафе, я написав на якомусь клаптику паперу маніфест безчасовості. Звісно, зараз він, той клаптик, загубився, але головними його пунктами затверджувалося те, що я вже раніше писав. Так що цю книгу можна вважати частковою маніфестацією. Чого саме – не уточнюватиму.

Емма робить глибокий вдих. Збоку може здатися, що вона зітхає, проте, це не відповідає дійсності. Олег бачить, як підіймаються і опускаються її груди. Нічого дивного, подумки каже він, нічого дивного. Вона дихає, вона прекрасно дихає.

– Мені потрібно йти, – каже Емма. – В мене зустріч.

Обличчя Олега змарніло, ніби хтось сказав, що померла близька йому людина.

– З ким? – зніяковіло запитав він.

– З мамою.

Олег виглядав, ніби йому сказали, що близька людина не померла, а потрапила в аварію.

– Залишиш свій номер?

– Так, чом би й ні, – погодилася Емма.

На обличчі хлопця з’явилася посмішка, ніби йому сказали, що сталася якась прикра помилка ініхто не постраждав, ніяких аварій.

– Ти знаєш, що я зателефоную тобі тільки-но ми вийдемо звідси і розійдемося в різні сторони?

– Знаю.

Тепла хвиля накрила легені, солодко стиснула їх.

– А ти знаєш, чому ми все-таки зустрілися? – запитав Олег наостанок.

Емма піднялася, рукою відкинула злегка волосся назад.

– Ні.

– Бо так мало статися.

Враз його накрила ще одна хвиля, холодна і темна.

– Що з тобою?

Олег не відповів, просто дивився широко розплющеними очима на Емму.

– Що з тобою? – запитала вона ще раз і зрозуміла, що теж падає.

Її падіння було швидше алюзійним, аніж справжнім. Алюзійним в тому сенсі, що вона відчувала щось подібне на падіння. Падіння могло тривати скільки завгодно: мить, двадцять вісім хвилин, декілька тижнів, три з половиною місяці, рік, два, три, вісім або вісімнадцять, двадцять два роки і чотири місяці, тридцять один рік і вісімнадцять місяців, себто, тридцять два роки і шість місяців, себто, ще пів року. Розумієш, падіння могло тривати скільки завгодно і не тільки в якомусь часовому проміжку, бо є ще відстань і простір (час прямо пропорційний відстані, а вона простору, відтак все відносно, а закон один: твоє бажання).

Скільки ти хочеш, щоб тривав політ – чим би він не був насправді – стільки він триватиме. Можеш сказати місяць, а можеш сказати два дні і дві секунди третього дня, себто, першої хвилини першої години опівночі, тобто ночі. Розумієш, тільки твоє бажання якось діє на цей триклятий світ. Тільки так можна бути щасливим чи самотнім – з невеличким алюзійним відхиленням в сторону суму чи радості, – двох аксіом (як кава і схід сонця) твого «хиткого мікрокосмосу». Аксіом в емоційному відношенні. Коли я писав про каву і сонце, то ще не знав, що перше буде асоціюватися з твоїм сміхом, а друге – з радісною перспективою.

Тільки зараз я відповів на своє запитання, на яке не знайшов відповіді у недалекому минулому. Життя не почалося спочатку, бо для цього я мав би народитися знову. Або принаймні померти один раз, але по-справжньому. Ти, мабуть, знаєш, що темі «Як почати нове життя» я приділив багато слів і сторінок. Але тільки тепер, здається, я зрозумів очевидну річ.

Я прийму все, що потрібно прийняти, включно з фатумним затуманеним майбутнім, яке, як ми знаємо, все одно ніколи не настане. Кожен мій промах – тільки мій, кожна помилка – тільки моя. Я зізнаюся в гріхах і каюся, тільки мумії не піднімуться, а піраміди не перевернуться догори дриґом. Я би повірив в чудодійну силу ікон, що кровоточать, чи образів, що проявляються будь-де і будь-коли, якби кров не була малиновим соком, а образи – фантомним, місячним світінням.

Так, десь я перегнув, а десь вдався до несподіваних – навіть для себе самого – відвертих просторікувань, сяких-таких одкровень без відкритостей, без скорботного чи глузливого погляду, без хвацьких запрошувань до самоспалення, мовляв, шановне товариство, скигління відміняється і я запрошую вас до самоспалення, прийняти вогонь, що очистить нас, катарсує. Я, звісно, перший, а ви ідіть за мною, один за одним, повільно, не кваплячись, прямо над прірвою, по тонкій нитці, не наступайте один одному на п’яти, нумо, ходімо, а як ви думаєте, запитаю я, перед тим, як піднести сірник до облитого бензином тіла, чому

не

прийшов

той

клятий

лист

?

чому

зараз

листопад

?

чому

жовте

листя

опадає

а

зелене

ні

?

Не знаю, от я так впевнено написав, що «тільки твоє бажання якось діє на цей проклятий світ», але насправді я не знаю. За суттю, все вірно: так і є. Але щось не спрацьовує до кінця. Чомусь в останній момент, образно кажучи, авто зупиняється на переїзді і вже чути, як потяг – нехай живе абсурдність! – набирає обертів, а не сповільнює темпу, як мало би бути в ідеальному, неіснуючому світі.

Знаєш, у фільмах останній момент завжди найепічніший. Головний герой тримається за корінець якого-небудь дерева, а ноги його панічно шукають твердої поверхні під собою, натомість намацують безодню. Вона не велика і не маленька, середніх розмірів, якраз така, аби вдало померти, раз і назавжди, без довгих мук і передсмертних слів. І так стається, що хтось простягає руку в останньому кадрі, мовляв, вибач, допивав каву, тому запізнився, та, бачу, я вчасно. Кажеш «так, вчасно» і міцно хапаєшся за неї. Або не міцно, але хапаєшся. А вона, рука, що запізнилася, бо допивала каву, хвацько бере тебе за рукав і тримає, ти не падаєш, ти крутий, майже відомий, либонь уже голлівудський актор, і задоволений своєю акторською грою: тобі вдалося передати весь трагізм і патетику безглуздості. До речі, непогано сказав: патетика безглуздості. Тепер той, хто читатиме це, може заявити, що чим більше патетики, тим менше глузду, мовляв, ти, друже, тільки тим і займаєшся, що вишкрябуєш із власних звивин патетичні фрази, зовсім не крилаті і не латинські. Так, відповім я спокійно в такому разі. Можливо, в якомусь абзаці я дозволив собі кілька грам патетики, але не більше. Тому повернімося до теми актора. Він задоволений своєю грою. Картинка вийшла непогана: емоційно, правдиво. А тепер повернімося до теми «тільки твоє бажання якось діє на цей проклятий світ».

Щось не так. Може, в наступній книжці я знайду ще декілька відповідей, а може, не знайду, бо таких відповідей немає. Мені все менше і менше хочеться виправдовувати, пояснювати своє існування.

Олег здогадувався про алюзійне падіння Емми, адже відчув щось подібне.

– Треба дихати, – сказав Олег.

– Треба дихати, – повторила Емма.

Оговтавшись, вони вийшли на вулицю.

– Пізніше зустрінемось.

– Коли пізніше? – запанікував Олег.

– Не переживай, дурнику. Пізніше настане швидше, ніж ти думаєш.

– Просто не йди, – видихнув він, ніби йому сказали, що жодних помилок немає, близька йому людина потрапила в аварію і загинула жахливою смертю.

– Не йду, – сказала вона і повільно покрокувала кудись. Олег залишився на місці.

«Давай мовчати про те, що маємо на увазі. А потім ти прочитаєш усе-усе, до останньої краплі, до останньої літери і нічого не треба буде пояснювати. Ранок починається без пояснень. Ти прокидаєшся без пояснень».

X

Останні дні були з таких, що називаються щасливими. І знову дощ. Я сказав: «Осінь, бачиш?». Ти бачила. Ти, мабуть, дивувалася. Не пам’ятаю чи коли-небудь раніше бачив жовте листя в липні. Ще день перед тим його або не було, або ми не звертали уваги, тому не бачили. Якщо більше часу приділяти відчуванню світу, а не вивчанню – несподівано відкриваєш до того не на стільки очевидні речі. Приміром, те, що в буденності стільки ж магії, як і в магії буденності. А ще: тільки від нас (від нас обох, чи окремо від тебе і окремо від мене) залежить існування магії як таке, її джерельна активність, перфекційна амбівалентність. Я, в принципі, не можу сказати точно, але якщо мовчання є досконалим наповненням порожнечі («порожнеча всередині кожного з нас»), то магія є досконалим наповненням буденності. Магія всередині кожного з нас. В обох випадках ми радше слухачі. Найперше я твій слухач, а ти – мій. Себто, першим мовчанням я нарікаю тебе, а другим – себе. Як уже було сказано, «тільки твоє бажання якось діє на цей триклятий світ». Я можу бути твоїм першим мовчанням.

Не менш дивним нам обом видався час. Про безчасовість я вже писав. Можливо, тепер варто більш детально зупинитися на цьому стані? Для чого нам це – побачиш. А поки я хочу написати кілька слів про ще одну властивість ч-а-с-у.

Отже, він тягнувся і розтягувався, а ще завмирав і поринав у космічні простори. Відтак зникав, бо ставав швидшим за світло. Він метаморфізувався у вакуум – це навіть не порожнеча, це абсолютна відсутність, – нічогість, як було написано в одній п’єсі.

Безчасовість почалася з маленької без часовості, потім вона прогресувала, мов хвороба без симптомів і кармічних наслідків, розвивалася, мов багатовимірна геометрична фігура, що подібна на їжака, який наковтався маленьких зелених пігулок. Тож, геометрія розвивається, окремізується від всьогості – протилежного полярного сяйва. Вона, геометрія, поширюється непомітно, без сторонньої допомоги, просто і повільно, впевнено і непевно, бо що є непевнішим за поцілунок двох привидів, які дві вічності розмовляють про вічність.

«Розмова продовжується, так?»

Так, розмова продовжується, тому що нічого не закінчується. Принаймні безповоротно. В будь-якому разі епізоди відбуваються, прокручуються на білих екранах нашої пам’яті. Проблема лише в тому, щоб забути непотрібне, викинути (мов «ляльку з театру ляльок, яку пожбурили в смітник») зі своєї голови те, що більше не виконуватиме ролі в п’єсі. Я позбуваюся зайвого. І навіть якщо разом з тим я позбуваюсь своєї крові і шматків м’яса, переплетіння кісток, якісь давно вичахлі чакри – я позбуваюся цього без жодного співчуття, бо наша розмова продовжується.

«Так?».

«Так».

Не знаю чи це було сьогодні, чи вчора. Точно знаю, що тринадцятого числа. Либонь липня. Не червня і не серпня, а саме липня. Словом, я погоджуся з будь-ким, хто скаже, що я помиляюся. Проте, вчора, в той день, час ішов інакше, не так, як завжди, і не так, як колись чи будь-коли раніше. Він ішов так, як треба. А ще так, як ми хотіли: повільно.

Є слова важливіші за прості слова і їх треба повторювати: він (час, листя, дощ) ішов так як треба, а ще так, як ми (тільки ми) цього хотіли (що ти бачиш?).

Тож безчасовість сьогодні виявила себе з іншої сторони: благородної. Після багатьох часових пасток, в які я потравляв, після багатьох часових колій, що приводили мене, м’яко кажучи, в паркан, вперше в житті – клянуся – вперше в житті час ішов так, як я хотів.

Так, як ти хотіла.

Так, як ми хотіли.

Я дивувався. Ще ніколи час не відбирав у мене час, мою часовість. Мені вистачало того, що було, навіть того, чого могло не бути, але ч-а-с був щедрим, він обсипав нас листям і, здається, сьогодні все було «так». І ніяких формул не писалося на долонях.

«Я вірю в те, що випадковостей не буває».

Тепер я знаю, що випадковостей не буває. Знаєш звідки? Бо ти мені сказала, що це не випадково. Мабуть, якщо ми живемо в наполовину магічному світі, то кожна подія – спричинена чиїмсь бажанням і являється не простою випадковістю, якщо такі взагалі бувають. Я не знаю, чи наше життя передбачене кимось наперед, чи ще щось, але будемо принаймні вважати, що випадковостей як таких не буває.

Звісно, сумніви залишаються в будь-якому разі, адже вони – ознака нових можливостей, володарі вірогідностей, таємні учні Великого Сумніву. Сумніви не так шкідливі, як корисні.

Тепер

я

знаю

що

випадковостей

не

буває

Насправді є важливіші слова чи, навіть, не слова, а жест, який я чітко пам’ятаю. Пам’ять – фіксація. Спогад – фікція. І хоча одне з одним пов’язані більше, аніж сіамські близнюки один з одним, я хочу – з вашого дозволу, небесні читачі, а також з твого, привиде мій, який посміхається, коли я п’ю каву і просто будь-коли, при будь-яких погодних умовах абощо, – хочу розділити ці дві сутьности (від слова суть) на два окремі елементи. Спогад – це, грубо кажучи, фіксований елемент, віддалений у внутрішньому часі. Пам’ять, також грубо кажучи, ще тепла і… от хотів сказати якнайпростіше і вийшло найкраще. Пам’ять ще тепла від твоїх дотиків. Навіть трішки по-іншому: від моїх дотиків. Дотики – радше рух, завзята охайна домовленість із тим, кого торкаєшся. Тобто, я думаю, що дотик, – справжній, такий, щоб бігли мурахи по шкірі, – можливий тоді, коли він дозволений, а краще сказати домовлений. В першу чергу з самим собою. Дотик в дотику. Рух в дотику. А твоя, приміром, шкіра, це не поле для випробування вибухівки, а поле для випробування дотиків. В першу чергу тих, що самі в собі. Тобто, це також і таїнство. Обережна, герметична, зимово-блакитна експедиція. Дотик – це експедиція...

Так от.

Жест, який я чітко бачу в пам’яті – це момент, коли ти сказала, що все це не випадково, а я просто повірив тобі. Чомусь я впевнений, що ти теж повірила в ці слова. Вони хотіли появитися саме тоді, коли моя віра потребувала бодай якогось підтвердження. І не пізніше.

«Я чекав на тебе близько двадцяти хвилин».

У другому випадку чекав близько п’яти годин. В обох випадках деколи ішов невеличкий дощ. Якщо треба буде чекати сто двадцять годин – ну що ж, гаразд. По-перше, справа не в кількості годин. А по-друге, я, здається, віддавна вже не міг знайти те, що шукав, тобто справа навіть не в самому чеканні. В одному випадку я знаходив і втрачав, деколи якийсь слід метафізики залишався мені на згадку. В другому випадку я отримував обіцяну винагороду, принаймні так мені здавалося або так я переконував себе, стоячи на пероні, походжаючи ранково-порожніми вулицями невідомих мені міст.

Колись давно прочитав, що чекання винагороджує. Треба ж такому статися. Прочитати чи побачити якийсь фрагмент, уривок, цитату, кілька слів і більше ніколи не забувати їх, ба, більше. Вирощувати з них формули. Так чи так вони, вирощені з випадкових слів, одразу в’янули. Їхня внутрішня концепція разом із зовнішнім змістом зазнавала фіаско майже одразу або дещо згодом. Рано чи пізно я з гіркотою визнавав, що знову помилився, хоча формули здавалися такими надійними… Знову ж таки хочу сказати, вже втретє, що серед усіх слів деякі виділяються. Їхня особливість полягає в нарочитій простоті. Але, ясна річ, зовсім невинній.

XI, XII, XIII, XIV

«…бо існує сюжет, ще не написаний, проте він існує, і рано чи пізно хтось починає писати роман»

Дія перша

(на сцені порожньо і темно)

Нічогість: Я – Нічогість.

Всьогість: Я – Всьогість.

Нічогість і Всьогість на цей момент створюють Світ, тому не мають часу на гру в нашому невеличкому театрі. Проте їхня відсутність є присутністю і навпаки – присутність є відсутністю.

Дія друга

(з’являються три ангели: місячний, паперовий і дерев’яний)

Місячний ангел з’явився за вікном після півночі на коротку мить перед письменником, і зник. Письменник якраз почав писати роман. Власне кажучи, він не знав про що. Навіть зараз, маючи можливість глянути на себе зі сторони, він не може окреслити межі власного творіння. Єдине, що спадає на думку – фраза «книжка, що виростає в небо з піску, оберігається повітрям». Мабуть, книжка справді «виростає в небо з піску», бо він може чітко уявити безкрає море, хвилі, що накочуються одна за одною, заповзаючи на піщаний берег. Пісок теплий.

Паперового ангела не багатьом вдалося піймати. Почасти тому, що мало хто зі смертних взагалі бував у перфектному світі, де «безформна матерія нарікається <…> і зникає в невідомому няпрямку», а почасти тому, що ангел, властиво, зникає в нікому не відомому напрямку і його ніяким приладом не відстежити.

Дерев’яного ангела можна відгадати, себто, навіть не його і не його образ, як у випадку з місячним ангелом, а відшукати з-поміж усього хаосу і шуму звук лопотіння його крил. Навіть такий найменший доторк слухом до цього звуку буде перемогою і великою орнітологічною рідкістю.

Дерев’яний ангел – це нерухомість, інерція форми в русі.

Місячний ангел: Кожен ранок для мене як смерть. Кожна ніч – тимчасове, позичене у когось життя.

Паперовий ангел: Врятуватися належить кожному з нас…

Дерев’яний ангел: Тільки не мені!

Місячний ангел: Кожна секундна світла для мене як смерть. Кожна краплина темряви – спасіння.

Паперовий ангел: Втамувати спрагу ніхто не зможе...

Дерев’яний ангел: Треба боротися з силою земного тяжіння!

(ангели зникають у темряві, з’являються Емма і Олег)

Емма: Коли вже почнеться дощ?

Олег: Коли вже почнеться дощ.

Книжка, що оберігається повітрям: «Все-таки не буває світла без темряви. Під темрявою я маю на увазі просто темряву, в її найпростішому вигляді: в чорній одежі, з легким ранковим макіяжем і передсмертними зітханнями в сутінках. Під світлом я маю на увазі тебе».

Дощ: Того ранку я ішов сонним містом. Дерева були подібними на зелені солодкі льодяники, вокзал відчиняв ворота перед блукачами, шукачами та іншими нормальними людьми, яким потрібно о певній годині бути в певному місці…

Емма: Ти сам знаєш відповідь.

Олег: Знаю.

Книжка, що оберігається повітрям: «Так стається, що хтось простягає руку в останній момент, мовляв, вибач, допивав каву, тому запізнився, та, бачу, вчасно. Кажеш «так, вчасно» і міцно хапаєшся за неї. Або не міцно, але хапаєшся».

Дощ: …і хаос довкола байдужий мені. Я гуляв нічним містом, мені подобається не те, що самотність, а усамітнення. Будинкам подобалася моя прогулянка, вікна ніжно споглядали, проводжаючи склом мої кроки, вулиці тихо зітхали, ніби передчували мене. Ви чули, як зітхають вулиці о третій ночі? О четвертій вже прокидаються птахи.

Емма: Я не пішла тоді.

Олег: Знаю, і наступне, що ти скажеш, теж знаю.

Емма: Тому я промовчу.

Книжка, що оберігається повітрям: «У відповідь на свої запитання, я не отримував відповідей. Канцелярія Бога зачинилися до завтрашнього дня, мовляв, робочий день закінчився».

Дощ: Я бачив кількох ангелів – полохливі нічні істоти. Вони літали від дерева до дерева, перестрибували з гілки на гілку, наче боялися зустріти мене.

Книжка, що оберігається повітрям: «Моя безглуздість, здається, втрачає контроль, втрачає себе? А що далі?»

Дощ: А далі…

Художник: Що ти бачиш?

Дія п’ята

Більшу частину наших розмов можна передати одним простим діалогом на кілька простих реплік. В певній мірі вони, розмови, обрамлені моїм чи твоїм поглядом, наприклад, я запитав щось і дивився, як ти шукаєш потрібні слова. Ти запитала щось і також дивишся, очікуєш. Я знаю, що довго не можна затримувати з відповіддю, ще вагаюся (просто вагаюся, це подібно до балансування на повітряній кулі, власне, на повітряній кулі в повітрі), врешті говорю те, що хотів сказати з самого початку. Мені легшає, наче повітряна куля (таки нав’язлива) зникла кудись далеко. Тепер тільки повітря, жодних куль, тим паче, балансувань на ній, тим пече, в повітрі.

Зранку ішов дощ, потім перестав, потім знову дріботів, спочатку було холодно, потім ні, а потім знову холодно. Два круасани (один з шоколадом, інший з вишневим джемом. Щодо шоколаду я майже впевнений, а щодо джему – не дуже. Здається, то було просте варення) очікували своєї неминучої долі.

Уважно слухай, може, невдовзі ти почуєш щось важливе: якесь інертне моління чи постапокаліптичне воскресіння. Подумай також про паузи, не тільки про потік безглуздих слів, подумай про двері і вікно, пилюку і свіже повітря, про щось, що тривало секунду і щось, що тривало значно довше, про затриманий подих, себто, забутий, і про період опісля, коли кисень наповнює і переповнює легені, а потім – що стається потім? Легені готові вдихнути ще раз, ніякого безпричинного хаосу або чогось навідріз бездарного, це лише механізована бурштинова брама, що відчиняється і зачиняється мимовільно-вільно, дидактично-екзекуційно, тоді, коли хоче, коли виникає потреба повноцінного згасання і вимирання, прозріння і повернення. Повернення – не більше, аніж необхідна дистанція до себе самого. Якщо ти сповідуєш крихку віру, то повернення – твоя світобудова.

Мені потрібна хвилинка відпочинку і трішки білого простору. П’єcа в романі не новинка для мене, в попередніх творіннях, ти знаєш, також зустрічаються імпровізовані театри. Найцікавіше те, що вони виникають тоді, коли готові виникнути. Тобто, мені здається, я ніколи свідомо не напишу п’єсу на першій сторінці і ніколи не закінчу п’єсою книжку. Хоча, ясна річ, сумніваюся в своїй категоричності, бо ж сумніви, то, передусім, можливості чогось нового, а нового я не цураюся, – можливо, з острахом намагаюся зорієнтуватися, як Олег, в просторі та часі, можливо, в безчасовості, але мені не робиться лячно, коли, приміром, переді мною являється місячний ангел абощо.

Театр з’являється подібно до слів, що проявляють себе, тільки тоді, коли хочуть говорити з нами. Очевидно зараз слова хочуть пояснити природу виникнення театру. Можливо, театр – Володар Жестів, і по-іншому спілкуватися з нами не може: лише наповнившись зсередини тими жестами, їхнім об’ємом і соком.

А ще, окрім білого простору для пояснення деяких деталей щодо п’єси, мені потрібен білий простір для розмови з тобою. Книжці сьогодні виповнюється тринадцять днів. «А потім, приблизно цього року, певного дня, якоїсь конкретної хвилини, я посміхнувся, ввімкнувши твою музику, і з цього моменту» ти не покидала мене, а я не переставав про тебе думати. Це сталося 14 лютого. 13 липня ми зустрілися вдруге, після того літньо-осіннього п’ятихвилинного дощу о шостій ранку (приблизно о шостій, приблизно п’ятихвилинного), коли було холодно, сонно, але не безглуздо.

Проведімо невеличкий експеримент. Надалі замість літери «я», писатиму літеру «z», а замість літери «і» – «s», замість коми ставитиму крапку, а крапок в кінці речень не ставитиму зовсім, гаразд?

Тож певна мsстика спостерsгаєтьсz

Краще описати твоє обличчz Насправдs z дуже довго вивчав його s ще буду вивчати. звикати до нього. тому що ми любимо те. що знаємо s бачимо. z говорив це тобs. бо не можна було пильно дивитисz протzгом десzти-п’zтнадцzти хвилин s не поzснити такої дивної своєї поведsнки Випадковостей не буває – це правда Так ти сказала в певний (будь-zкий) момент 13 липня (липнz. так?) s протzгом цього днz z тsльки переконувавсz у правильностs твоїх слsв Себто. подумки z одразу погодивсz з тобою. а протzгом днz все бsльше s бsльше переконувавсz

Взагалs що таке випадковsсть?

Чому sснує zкась не випадковsсть? Така-сzка визначенsсть. не фатальна. не обов’zзкова чи неминуча. а. власне. випадково-невипадкова Стаєтьсz. приміром. zкась подsz s не просто так

Менs треба написати ближче

т и

с к а з а л а

щ о

ц е

н е

п р о с т о

т а к

і

я

п о г о д и в с я

Емма: Z боzласz. що ти мене не зрозумsєш

Олег: Z боzвсz. що ти мене не зрозумsєш

Емма: А потsм z торкнуласz твоєї руки

Олег: А потsм z торкнувсz твоєї руки

Емма: S страх зник. а поzвилась любов

Олег: S страх зник. а поzвилась ти

І

(насправді XV)

Не хочу ускладнювати й так складний (в певній мірі) текст, тому, цей розділ (без всяких хризантемних візерунків) продовжуватиме тему «сріблястих ангелів на брудному склі». Тобто, за суттю, це вже XV розділ, до того ж, п’єса також продовжується, сюжетні лінії (якщо вони взагалі є) також продовжуються, ведучи нас до логічного (здається, я вже бачив його уві сні) закінчення, яке також ніколи не закінчиться. Принаймні ця книга (може, вона зараз говорить з нами?) не матиме кінця – таким мені бачиться її закінчення на паперових сторінках, а як там буде далі – не знаю, форма і час взаємодоповнюють один одного. Небо не має меж, навіть якщо має, то межі його безкінечні. Я не можу писати безкінечно, а ти не зможеш безкінечно читати.

Дія сьома

(ще шість дій)

(на сцені з’являються Нічогість і Всьогість)

Нічогість: Я – Нічогість.

Всьогість Я – Всьогість.

Вигук із залу: Знаємо вже! Придумайте щось нове!

Нічогість: Я Нічогість.

Всьогість: Я Всьогість.

Вигук із залу: Чорти б вас побрали!

Всьогість: Я-Всьогість.

Нічогість: Я-Нічогість.

Інший вигук із залу: А конкретніше можна?

Всьогість: Я – все.

Нічогість: Я – ніщо.

Таким чином закінчується сьома дія, дехто з розчарованих блюзнірським видовищем вирішує покинути зал. Серед них, розчарованих блюзнірським видовищем, кілька рибоголових і безголових істот і так далі і так далі, довго всіх перелічувати. Вистава безкоштовна, тому без особливого жалю, не озираючись, вони вийшли крізь причинені (щоб досередини потрапляло свіже повітря і трохи світла) двері.

Мені вже не подобається затія з п’єсою, може, залишити її недописаною? Вона занадто довга, я люблю лаконічність.

Приготував другу чашку кави, дві з половиною чайні ложки цукру, трохи кориці. Чекаю, поки настоїться, тепер час від часу перемішую. Пишу ось ці слова, думаю про тебе. Емма і Олег відійшли на задній план і повертати їх на центральну лінію не хочеться. Можливо, вони декілька разів зустрілися там, де ми не змогли побачити чи підслухати їх? Я сподіваюся, що так, бо мені б не хотілося, щоб Емма чи Олег, чи будь-хто інший, були ув’язнені словесними ланцюгами зі своєю роллю в цій книзі. Не хочу навіть, щоб слова відчували себе в’язнями. Не хочу, що ми відчували щось подібне. Ми – це я і ти. Ми – це ми і ми. А ми і ми – є. Знову ж таки та сама формула, «не обтяжена баластами різного штибу, починаючи недомовленостями, закінчуючи надмірностями».

Дія восьма-дев’ята-десята

(прилітають три ангели. Нічогість і Всьогість стоять осторонь, вони заклопотані створенням свого Світу, зверху сиплеться листя впереміш із клаптиками пожмаканого паперу)

Дерев’яний ангел: Сніг!

Місячний ангел: Це не сніг…

Паперовий ангел: Це ангелопад.

Художник: Що ти бачиш?

Мабуть, я нічого не бачу. Поруч може створюватися або розвалюватися на дрібні шматки світ чи кілька світів, може утворюватися пекельне пекло чи безодня, чи п’zть чорних дsр. але якщо поруч зs мною ти. длz мене sснує тsльки один свsт – твsй Zкщо конкретнsше. то мsй свsт обмежуєтьсz твоєю присутнsстю… Насправдs. ти менs потрібна – ти знаєш Вчора z написав тобs це Вsдтепер одне моє «привsт» – це вsсsм тисzч «ти менs потрsбна»

Дерев’яний ангел: Бачу сніг!

Місячний ангел: Бачу, що це не сніг…

Паперовий ангел: Бачу ангелопад.

Дощ (до художника): А ти що бачиш?

Художник: Я бачу чотири, звичайні червоні прямокутники на звичайному чорному тлі. Не три і не два, рівно чотири.

Дощ: Чому ти повторюєш своє запитання?

Художник: Я повинен завжди бачити їх.

Дощ: Чому?

Художник: Я бачу чотири звичайні червоні прямокутники на звичайному чорному тлі. Не три і не два, рівно чотири. Бачу шістнадцять. Бачу шістнадцять кутів безкінечності.

Як сказано у третій дії, хаос довкола байдужий мені. Текучість часу – це текучість простору. Можливо, саме простір спричинює час, його рух, а не навпаки. Можливо, простір доторкається до площин, котрі любить, і тому рух простору – це лише його доторки. Тому, коли я доторкався до тебе, – це було подібним на, властиво, безмежність спокою. Коли я знаю, що все в цьому Всесвіті робиться для того, щоб зараз ми були поруч – мені спокійно. Тривоги якщо і є, то далекі, нечутні, «бо він може чітко уявити безкрає море, хвилі, що накочуються одна за одною, заповзаючи на піщаний берег», бо якщо я можу не уявляти спокій, значить ти біля мене і мені добре. Більше ніяких пояснень не треба. Щось у цьому Всесвіті все-таки працює вірно, без похибок. І навіть якщо сто мільйонів секунд ішли якимись неправильними стежками, рано чи пізно ч-а-с приводить тебе туди, де ти мав опинитися тут-і-тепер. Кожна секунда протягом твого життя виявилася необхідною. Кожне розчарування, як і кожне коло пекла, виявилося необхідним.

Зараз я можу з певністю сказати, що все негативне і все позитивне, що відбулося зі мною протягом життя, включно з першими роками від мого народження, що я їх не пам’zтаю. включно з тисzчами вsкон s забутими снами. – все це було необхідне Просто так мало статисz Не тому, що sснує долz чи фатум. а тому. що так мало статисz Z не знаю zк могли закsнчилисz восьма-дев’zта-десzта дsї. але на цьому моментs п’єса повинна приховати вsд нас свою несподsванsсть s залишитисz секретом

П’єса продовжується вже без нашої з вами участі Я дивлюся у порожнечу і бачу там наповненість Дивлюся і бачу сніг там де його немає бачу траву там де ще недавно лежав сніг мені вбачається осінь посеред літа а ранки для мене чомусь осінні Випадковості чомусь не випадкові Я думаю що потрібно взагалі забути про слово випадковість А може це стосується лише того що причетне до тебе Наприклад дерев’яний ангел випадково появився у моєму вікні як і місячний і паперовий Але ми зустрілися не випадково Також не випадково двічі ішов дощ Не випадково ти затрималася на одну секунду і не випадково я сказав що не треба пояснень бо ранок починається без пояснень ти прокидаєшся без пояснень але ж потім ти усе-усе зрозумієш потім я також усе-усе зрозумію

ІІ

(насправді XVІ)

«Вчора, перед тим, як заснути, я думав про конкретні речі (які на смак твої вуста і яка на дотик шкіра)»

Твоя розумна раптовість мене дивує і зачаровує. Я, товстошкірий бовдур, за декілька хвилин можу перетворити незначний, дріб’язковий твій жест або відсутність якої-небудь, на мою думку, логічної послідовності, на гостру проблематичну обов’язковість. Одразу сиплються запитання без відповідей. Може, занадто гучно сказано, може, все набагато простіше. Приміром, те, що я не можу пояснити або зрозуміти, мені здається загрозливим. Я звик, що в будь-якому випадку є пояснення, але ж ти очевидно вказуєш на те, що пояснень деколи немає як таких, себто, твій спонтанний вчинок справді спонтанний або пояснюється лише тим, що в певний проміжок часу в тебе був вибір: зробити або не зробити. І ти вибрала одне з двох.

Коли я запитаю тебе: «Чому ти це зробила?».

Ти скажеш: «Не знаю, захотіла».

А на запитання: «Чому ти цього не зробила?».

Ти скажеш: «Не знаю, просто».

І справа не в сором’язливості чи закомплексованості, річ у тім, що ти раптова. І тобі подобається такий стан, не легковажний і не безтурботний, але вдумливо-невагомий і невагомо-терпкий. Я люблю такий стан. В ньому, здається, ти знаходиш себе. Хмарка задуманості тільки прикрашає твій погляд.

Ти найспритніший гравець у раптовість. Ти можеш довго-предовго дивитись кудись, вивчати шматок будинку чи ландшафтний дизайн якось парку, – а потім раптово сказати, що хочеш солодкого. Ти можеш довго-предовго дивитися на одне дерево чи знову ж таки на бісовий шматок будинку чи ландшафтний дизайн якогось бісового парку, а потім обернутися і глянути усміхненими очима, немов ти знаєш, що я теж непоганий гравець у раптовість, мовляв, бачиш, бачиш, так, я бачу, бачу, а що ти бачиш, запитала б ти, тебе бачу, кого мені ще бачити, коли я дивлюся на тебе, а ти що бачиш, запитав би я в такому разі, ти б відповіла, що бачиш мене, бо, як не дивно, дивишся на мене.

Ми можемо продовжити уявні лінії чи спостерігати за сріблястими ангелами на брудному склі. Можемо повернутися до початку (твоє ім’я, промовлене впівголоса). Бачиш, це просто. Можемо зазирнути в майбутнє, що ніколи не прийде крізь власні сни, павутину зоряних мерехтінь, поклоніння комусь невинному, може, божеству любові – не знаю. Я вже писав щось про любов, а тепер уточню: любов нарікається болем. Рано чи пізно. Тому, мені здається, варто виокремлювати найтонше значення цього слова із загально вживаного контексту і, не приділяючи цьому значенню особливості, вживати це слово тільки тоді, коли назад уже немає дороги. Тоді, коли впевнений, що зробив усе для того, щоб не піддатися загальній слабкості, щоб не захворіти цілковито і повністю.

Але якщо ти вже хворий…

Огидна кава на «стометрівці» не найкращий спогад, але і він має право (на простір, елементарну значущість, примітивну етичність?) на осідання в нашій – спільній? – пам’яті. «Пам’ять ще тепла від твоїх дотиків». Пам’ять – це тепло від дотиків. Адже так? Холод не запам’ятовується. Огидна кава, куплена в огидного підлітка, теж має таке право, хоч дотиками – будь-чиїми – там і не пахне. Насправді, важливість для мене представляє те, що так чи інакше пов’язане з тобою. Це не означає, що я займаюсь такого штибу фіксацією заради збереження чи затримання тимчасового. Ні. Магія слів тільки тоді має силу, коли в неї вірять. Тому я залишаю декілька щасливих фіналів цієї книги навіть не розпочатими. Я пишу, бо не боюся, що ти – тимчасова.

Не боюся ні порожнечі, ні тимчасовості, ні швидкоплинності, ні безчасовості (ворд вперто кожного разу розділяє останнє слово на дві окремі частини «без» і «часовості»), ні, врешті-решт, страху. Не боюся страху, тому що він у кожному з нас і його все рівно не позбутися, тобто він завжди буде. Не боюся безчасовості, тому, що вона, попри свої канібальскі забаганки, не спричинює тотальної безчасової паніки чи що. Вона акуратна і вибіркова, не масова, не панібратська. Не знаю чому, але мені хочеться написати, що безчасовість – невинне божество ніжності. Колись час і світ загинуть через те, що вони не знають ніжності. Швидкоплинності можна боятися, ясна річ. Тільки для чого? Все рівно «зрозумієш, що нічого не можеш вдіяти», як той метелик з крильцями каламутного кольору, який доторкнувся (пам’ять) до кількох тисяч вікон (дзеркал), перш ніж зрозумів, що глибоко помилявся. Не боюся тимчасовості. Вона нарікає мене моїм іменем, принаймні моїм тимчасовим іменем. Немає нічого тимчасовішого за вічність і немає нічого вічного, окрім тимчасовості. Не боюся порожнечі. Її «нічим не заповнити, тому що вона нікуди, зрештою, не зникає. На жаль, хвороба невиліковна. Проте не смертельна – спокійно». Отож, єдині ліки – спокій і часткове прийняття, бо все-таки, якщо не шукати способів порятунки чи просто способів утечі, для чого нам такі книги, музика, фільми, крила, перманентність минання, фармакологія, прокидання і засинання, нічні жахи в фантасмагоричному освітленні вуличних ліхтарів, а також часта або рідкісна поява ангелів: місячного, паперового, дерев’яного, зоряного тощо? Всі інші ангели, не згадані на сторінках цієї книги, також існують. Я впевнений, що вони існують, «тому що така мож­ливість вірогідніша за будь-який писаний і неписаний закон, за будь-яку доведену аксіому».

ІІІ

(насправді XVII)

Прогноз погоди: можливі уточнення, будь-які відхилення від початкового прогнозу вважайте невірними, несправжніми погодними умовами тому, що тільки таким чином – повною взаємодовірою – можна створити унікальну систему цінностей, яку умовно можна назвати Cиноптиконом. Кожний прогноз – повноцінний жест довіри, який потрібно виправдати з іншої сторони. Себто, жести, чи пак довіра, бувають (частіше за все, так?) двосторонніми – такими, що потребує жертовності, саможертовності та самоспалення. А в нашому, синоптиконівському, випадку – сліпоти і глухоти до зовнішніх змін, бодай натяків на них, адже прогноз – це і віра, а зміни, коливання температури чи атмосферного тиску – загроза нашому світогляду, нашому хиткому, крихкому, мов книга з піску, становищу.

Найперше, ясна річ, довіра. Вона перевіряється найпершою і найпростішою варіативністю подальшого: довіряти чи ні. Наприклад, почутому. Чи побаченому. Якщо ні – то прогноз погоди стає сміттєвою інформацією. Якщо так – то прогноз стає не просто прогнозом, а чимось більшим, себто, глибшим, чимось на кшталт безчасовості, що повільно поширюється у просторі, огортає шовково поверхні, колії, пагорби, – все, що змінюється, компенсується, зникає і народжується, – все, що рухається по колу і не має ні кінця, ні початку.

Наші слова, а краще сказати прагнення або думки, що претендують на часткову реалізацію (від слова реальність), подібні на прогноз погоди, адже ми не знаємо напевно, чи варто довіряти їм, чи ні. Все-таки обираємо перше, бо що тоді залишається – безвихідь? Отож, сподіваємося на рефлексію, очікуємо співпадінь і випадковостей, бажаємо концептуальних відмінностей, гарячково згадуємо дотики.

Я довго дивився на тебе. Дивився по-різному. Мені замало профілю чи анфасу, чи напівпрофілю або напіванфасу, навіть щось серединне чи четвертинне – не відповідало очікуванням повноцінності. Я довго дивився на тебе, тому що я хотів побачити тебе, а точніше, виокремити з кожного кута зору щось особливе, притаманне тільки тобі. В підсумку: ти, мабуть, подумала, що я пришелепкуватий. От що я хотів? Побачити тебе? Невже немає простішої чи пак змістовнішої відповіді, невже в моєму синоптиконі не знайдеться мінливих, малохмарних слів для пояснення своєї пришелепкуватості? Знайдеться, знайдеться. А якщо ні – то щось вигадаю, напрогнозую, адже для чого нам тоді взагалі копирсатися у кишках і крові.

Флешбеками в моїй пам’яті (ще теплій від дотиків до площин і рельєфів) з’являєшся ти, – та, що дивиться прямо, знає, що я дивлюся на неї і дозволяє мені безмірно довго дивитися на себе, мовляв, не знаю, що ти хочеш (хочеш?) побачити, але дивися стільки, скільки тобі заманеться. Твоя посмішка – найтепліша. Мабуть, тому найбільше запам’яталася. Окрім того, вона, ця посмішка, контрастувала із твоєю задуманістю, що була радше невеличкою хмарністю.

Якби я міг писати простіше – я би так і писав. Щоб, приміром, тобі було легше читати, щоб ти не подумала, що я схиблений неврастенік або вигадка схибленого неврастеніка. Звісно, ти так не подумаєш. Але саме зараз, випивши достатню кількість кави і написавши доволі значну кількість сторінок, я вирішив, що треба якось так ненароком попередити тебе. Тобто про те, що я не схиблений. Звісно, ти так не подумаєш, а я би подумав. Тобто зараз думаю, що в певній мірі так і є. Схибленість. Вона як і шкідливість: прокидається в мені разом зі мною. Адже письменники бувають різними. Я, мабуть, з тих, хто колись потрапить до психіатричної клініки на схилі літ (колись мені снилося щось подібне), буде вигукувати цитати з власних книг і, здивовано піднявши брови, запитувати в кожного зустрічного ангела (їх не забагато – ні: «у воді у повітрі на землі в небесах у воді у повітрі на землі в небесах»), де його крила або ще якусь таку надмірність.

Так, а потім була річка і був міст.

Потім чи перед тим. Можливо (скільки разів я вже написав це слово? Невже мені не віриться?), ми стояли посередині цього моста раніше, принаймні в іншому романі чи в іншому житті. Знаєш, є така штука, коли, наприклад, когось не вистачає в твоєму житті і коли-небудь він або вона приходить, бо так мало статися. Так от: я не думаю, що така штука має хоч якийсь сенс. Тобто ми не можемо передчути наближення, наприклад, чиїхось кроків. Ми можемо вважати, що справді передчуваємо, немов дивимося на грозові хмари, знаючи, що невдовзі проллється дощ, але ні, ми не можемо знати напевно, що потрібна нам людина з’явиться через дві секунди.

Тобто була річка і був міст. А потім були ми. Або навпаки: спочатку були ми, з самісінького початку, а потім з морських безодень і небесних акваріумів появилися на світ божий такого-то дня і такої-то пори року міст і ріка. Чи ріка-і-міст. Чи міст – і – ріка.

Ми дихаємо,, так,, звісно. Ми також можемо не дихати,, («бо що є любов, як не повітря, яким дихаємо ми»). Я думаю, що сумніви якраз для цього й існують – щоб ми могли як дихати, так і не дихати, щоб залишався, ну, приміром, білий простір для спілкування, для тиші, для твого і мого голосу, для тиші наших голосів. Тож любов – це недихання. В цьому визначенні немає відхилень, навіть саме відхилення не є чимось не нормальним, адже що таке нормальність, справжність, переконаність, усталеність, твердість, зверхність, закостенілість, консервативність і так далі і так далі?

Спочатку була ти.

Проте, твоя поява відтерміновувалась, ніби недопите вино на самому дні, котре допивається вкінці, коли вже пора прощатися, говорити усім присутнім – і відсутнім – «на добраніч, спасибі за компанію, бездарно змарнований час, намарно прогаяний час, пішли ви всі до біса, ну, може, не так прямолінійно, як вам здалося, може, якимись десятими стежками, кільцями, східцями, можливо, хтось хоче покататися у ліфті – отож, прямуйте ногами прямісінько до омріяного ліфта, а потім очікуйте на вознесіння (або падіння) до раю (чи до пекла), – вище і вище чи нижче і нижче, до глибокого раю чи високого пекла», а потім – «знаєте, я звичайно набазікав дурниць, але мені таки справді краще покинути вас і більше ніколи не зустрічати (на порозі смерті, в черзі за хлібом чи посеред вулиці, в пропотілому і задушливому автотранспорті, словом, мені справді краще вас усіх покинути, покидьків і здемонізованих ангелів чи демонів з ангельськими, знаєш, такими світлими, білими обличчями, що подібні на маски)», – і ти появилася десь в такий час, час прощання з усіма.

І ось, вже готуючись виходити (мені давно вже набридли оці блюзнірські мавпування чи кастрування безпричинних і безголових істот), згадую, що залишив на столі келих. Простий звичайний келих. Нічого особливого: келих зі слідами від моїх пальців. А в ньому, я згадую, є ще трохи вина (ясна річ, червоного і солодкого), – саме в тій кількості, щоб допити його один рухом і сказати всім «до побачення, засранці, тобто до ніколи-не-побачимось, покидьки, сволоти і собацюри-шакали, антихристи, культивовані маги і оранжерейні князі темряви».

Я вирішую повернутися.

Вже взутий, входжу в кімнату, вона не порожня, аж ніяк не порожня. В ній багато гострих і потенційно гострих чи то предметів, чи то поглядів. І кожен прошиває тебе наскрізним мороком, бо стає темно – от буквально зараз робиться темніше: фотон за фотоном, відтінок за відтінком. Мені не лячно: z ghjcnj [jxe ljgbnb dbyj/ Я спокійно (ми зовсім не бачимо, як тремтить листя) підходжу до стола, простягаю руку до келиха, і в цей момент бачу себе зі сторони. Людина, що простягає руку в темряві.

IV

(насправді XVІІІ)

«Погодься, лінії нам ні до чого, краще бачити сріблястих ангелів на брудному склі».

Я бачу те, що бачиш ти. Здається, нічого надзвичайного. Звичайно. А якщо ось так:

Я

бачу

те

що

бачиш

ти

А якщо ось так: «Z бачу те, що бачиш ти».

Втім, можна по-різному говорити і достоту нічого не сказати. Бо, прагнучи точності чи близькості, можна настільки віддалитися від початкового прагнення, що потім дивишся – ого, тебе, здається, занесло кудись у зовсім невідомі виміри, ти, здається, не те, що заблукав у лісі, ти заблукав на місці, ще нікуди не ступивши і кроку, бо ти занадто багато дивишся чи то вгору, чи то на власні долоні, хотів побачити лінії щастя і ще чогось-там; ти дивився, чуваче, доволі довго, бо минуло ось уже сто років, і ти перетворився на дерево, що досі стоїть і дивиться на свої долоні чи кудись попереду себе, немов чекає третього пришестя (чи другого). Бо хтось, цілком імовірно, помер уже раз, а може, двічі, тому число три – це твоя мантра, яку ти повторюєш кожного разу, коли засинаєш. Ти прокинешся завтра, а може, ніколи, і перше, що ти промовиш, зустрінеться в небі із хмарами. Знаєш, із тими хмарами, в яких народжується дощ.

Людина, що простягає руку в темряві, себто, я, таки доторкається легенько до келиха пальцями, потім ледь стискає келих, щоб переконатися, що він, себто, я, – це він (я), а не якась вигадка, виткана із цієї темної пронизливої глухоти. Наступний мій крок буде зроблений уже в цілковитій порожнечі, що зібралася в одній кімнаті з усіх інших кімнат, котрі були порожніми, а зараз бозна-які. Крок у невагомість. Крок у нічогість.

V

(XIX)

Спочатку була темрява і порожнеча, а потім – світло. Під світлом я маю на увазі тебе. Світло стало всім. Спочатку я любив і мені було боляче, а потім не було боляче і я любив. Потім – це зараз, потім – це завтра. Я люблю тебе («вживати тільки тоді, коли назад уже немає дороги. Тоді, коли впевнений, що зробив усе»).

Я люблю тебе, як каву.

Як запах.

Як сніг.

Як ранок.

Як мерехтіння двох далеких зірок.

Як воду, себто, море або хвилі. Або мокре мерехтіння двох морських ангелів – думаю, такі також існують, адже в наших кволих фантазіях все можливо.

А ще, як ця книга любить повітря, а повітря – пісок.

Як слова люблять пісок і тишу.

Як слова люблять тишу, так я люблю твою задуманість. Як тиша любить слова, так я люблю твою раптовість. Але насамперед тиша. Насамперед тиша і спокій.

Післямова

(замість останнього і єдиного розділу)

Не знаю, чи вдалося мені написати близько, але я старався. Роман (а я вважаю, що, попри невеликий розмір, це все-таки роман) написаний так, як мав бути написаним. Цілком імовірно, що декілька десятків його сторінок залишилися недописаними, проте, нехай він таким і буде: з одного боку недописаним, а з іншого – безкінечним у певній безчасовості. Я ще хотів написати про художника і про рибалку (все-таки йому дісталося замало уваги), а також про риб, якы попалися на його, рибалки, гачок. Мабуть, варто сказати, що додому він повернувся не з порожніми руками.

Більш детальніше слід було описувати ангелів. Скажу тільки, що місячного і деререв’яного я справді бачив, інші виникали самочинно або безпричинно.

Щодо аморфності – то так мало бути. Щодо всього іншого – то так теж мало бути включно з недоречними порівняннями, мимовільними абераціями (відхиленнями, що не були такими) тощо. Чомусь мені так здалося, що фрази, які я часто повторював, беручи в лапки, чимось важливіші за загальний контекст. Хоча, ясна річ, без загального контексту про ніякі важливіші фрази не могла б іти мова.

Щодо Емми і Олега. Вони появилися і зникли. Я впевнений, що після останньої розмови, яку нам вдалося підслухати, вони ще декілька разів зустрілися. Вони розмовляли, потім цілувались, потім розмовляли, потім Емма розповіла Олегу про минулу і теперішню осінь, а він розповів про те, що погано орієнтується в часі. Для нього потім – це останній шанс на сьогодні. Ну, і так далі. Що з ними сталося далі – не знаю, але все-таки існує ймовірність, що ми зустрінемо їх на сторінках якого-небудь нового роману – всяке буває.

А я дописав.

Список незначних уточнень

1. Первинна назва роману – «П’ятихвилинний дощ». Якщо коротше, то «П’ять хвилин». Якщо ще скоротити, то вийде «5-ть хв.». А ще до того, як ми з тобою познайомилися, я хотів написати роман, який би називався «Будь-який дощ», тому теперішня назва, «Здається, дощ» – щось середнє і оптимальне. «П’ять хвилин» може бути другою назвою, а якщо поєднати першу і другу, то вийде «Здається, дощ, Або п’ять хвилин». Нісенітниця, так.

2. Третя передмова таки могла бути. Вона б звучала ось так: «Друга передмова зводиться врешті-решт до одного речення: я полюбив цей роман. А третя передмова написана для того, щоб сказати про це». На жаль чи на щастя, я зупинив свої творчі поривання.

3. «Було щонайменше два варіанти початку роману: кімната і її ім’я». А щонайбільше варіантів було три. І я вибрав третій.

4. Процитую: «я чомусь подумав про твої холодні руки і тонкі пальці – пальці, що дійсно тонкі». Раніше там були «теплі руки», але, дякуючи щасливій випадковості, я тепер знаю, що насправді в тебе холодні руки.

5. «З кожним кроком незнайомець втрачав надію, проте Емма не озирнулася». Дещо я змінив. Якби не змінив, виглядало б ось так: «З кожним кроком незнайомець втрачав надію, проте Емма не озирнулася – amor fati у чистому вигляді». Не треба сюди пана Фрідріха вплутувати.

6. «Деколи бачу птахів. Вони здаються мені оживленими статуетками із дерева, акуратно витесаними сильними руками». Також думав над тим, щоб слово «сильними» замінити на «старими». Ці птахи-статуетки, себто, дерев’яні ангели, все-таки були досконалими, а сила, ясна річ, не синонім майстерності, яка потрібна для багатогодинної чи пак багатоденної роботи над кожним штрихом. Таких птахів могли б зробити лише старі руки, яким би, звісно, сили не забракло.

7. «Думаю, над нами – зверху – теж є книголюби». В тексті не хотілося писати, але я також не заперечую існування книголюбів знизу.

8. Я не збираюся аналізувати чи виокремлювати із загального змісту якісь словосполучення чи фрази, але ця є винятком: «твоя невимушена присутність полегшує мою порожнечу». Порожнеча все ж таки не надто важка. Може, в мене особливий випадок. Як би там не було, твоя присутність значно покращує ситуацію.

9. «Про майбутнє нічого певного не можна сказати. Таке враження, що воно ніколи не настане». Тут мені пригадуються мої певні роздуми з приводу вчорашнього, сьогоднішнього і завтрашнього дня. У «Віч-на-віч» навіть є розділ, що називається «Завтра». Ось коротенький монолог з нього: «Завтра – сьогоднішнє небуття, – продовжив Олексій. – Воно нам непотрібне апріорі. Бо ми живемо зараз. Ми можемо будувати плани на потім, на майбутнє, на тиждень чи два наперед, але ми не можемо бути впевнені, що саме так воно і буде.Отже, завтра нам не потрібне. Ні за яких умов. І врешті-решт ми вибираємо, що піде в небуття, а що ні…» І ще одна цитата: «Сьогодні потрібне для того, аби наздогнати день, що втікає. Для чого ж тоді завтра?».

Подібні роздуми можна зустріти і в іншому романі, «66»: «Відносно минулого ми почуваємося в хиткому становищі. Теперішнє – це непостійність, завуальована минущість, марнування всього, що ми маємо в одну мить». Якщо пошукати ще, то, я впевнений, можна знайти ще такі рефлексії на тему часу. Колись треба буде приділити більше уваги цьому питанню, взятися за нього конструктивніше і постаратися виснувати з попереднього досвіду щось змістовне, а не якесь бурмотіння.

10. «Дивно, що їхні руки випадково не зустрілися раніше». Коли писав цей фрагмент про зустріч, яка хоч не хоч, а мала відбутися, пригадав цитату з «66»: «Справжній міст таки не завжди з’єднює людей і не завжди можна просто підійти до людини, що стоїть посередині моста, але вигаданий завжди з’єднює».

11. Дві рибини. Два обличчя. Алюзія на два обличчя з «66». Дві рибини – алюзія на ще один мій роман, «Віч-на-віч», що був написаний десь у 2014 році.

12.Несподівано для себе самого виявив, що в «66» уже писав щось про падіння. Втім, коли я писав про алюзійне падіння Емми і двічі алюзійне падіння Олега, то я не мав на увазі провести якусь дотичну до попередніх романів абощо. Просто так вийшло. Очевидно слово і значення, котре воно символізує – є однією з тем, якими я час від часу жонглюю.

Давайте прочитаємо: «…падіння в могилу, падіння з даху, падіння з твоїх (хто ти?) теплих і ніжних долонь, падіння в теплу і тиху траву, падіння в твою посмішку – у тебе – у твою цноту – у – у – у – у – падати, довго падати і не боятися, падати й нікого не просити допомоги – навіть у тебе – хоч ти моя трава і тепла-тепла повінь – теплий сніг – і тепле осіннє листя – і тепла – і тепла – і те – і повільніше – повільніше – ще – ще – моє – сонце – повільно – падає – у – твої – долоні – доло – ні – тво – є – ї – тра – ви – я – па – да – ю – повільно – і світ – мій – повен – трави – і – росте вона – бо – па-да-ю-я – а ти – ростеш – бо-па-да-ю-я – зрештою – я – па-да-ю – бо – немає причин – а ти ростеш – бо хочеш цього…»

13. Ось фрагмент з «вічного» діалогу двох облич:

– Ти бачив лише поцілунок.

– Я бачив лише поцілунок.

– І тобі здалося, що стався вибух, який створив цілий Всесвіт?

– І мені здалося, що стався вибух, який створив цілий Всесвіт.

– Ти повторюєш мої слова.

– Так, я повторюю твої слова.

– Чому?

– Тому що бачив один фільм. В ньому закохана пара розмовляла подібним чином.

14. Не знаю, мабуть, зараз найкращий час і місце розповісти цікаву деталь щодо виникнення п’єси. Сказати це потрібно. Отож, вплітання в сюжет, нехай і аморфний, хаотично побудованої п’єси – вже усталена традиція, яка сягає своїми коренями «Віч-на-віч». Тобто, вже в трьох романах зустрічаються п’єси.

Якщо перша виникла як необхідність ускладнити чи якось прикрасити текст (і здивувати читача неабияким летом фантазії), то в «66» я уже свідомо використав такий прийом, щоб вдосконалити текст. Хоча, щоб я там хотів чи не хотів, все рівно написалося так, як написалося. Свідченням цього є «Здається, дощ».

Коли вже була достатньо велика кількість написаних сторінок і сяких-таких героїв-образів, в мене з’явилася приблизно така думка: «Актори зібрались, треба починати». І, коли я написав, приміром, «Дія перша» – актори ожили, вони вже не були паперовими ангелами чи ляльками з театру ляльок.

Відверто кажучи, я не сумніваюся у їхній справжності, тому що досвід минулих книг показав, що «видиме насправді уявне, а тьмяно-ілюзорне – справжнє». Та й, зрештою, ця книжка теж викристалізовує цю думку, бо «невже вони не мають права існувати бодай у наших кволих фантазіях». Знак запитання радше відсутній.

Не хочеться повторюватися, себто, повторювати те, що вже, мабуть, очевидне і зрозуміле. Але є ще одна цитата: «Ми не будемо дошкуляти їм запитаннями, а вони не даватимуть нам причин не сумніватися в них». Тобто актори нашого невеличкого театру, безперечно, живі, лякливі люди, з притаманними їм особливостями, почуттям гумору і страху, любові та ненависті, а також усіх інших відтінків проміжних і тимчасових емоцій.

15.«Можливо, театр – Володар Жестів, і по-іншому спілкуватися з нами не може: лише наповнившись зсередини тими жестами, їхнім об’ємом і соком». Побачивши слово «володар», згадав, що в «66» також щось писав про Володарів. Ось фрагмент нехитрої розмови трьох товаришів:

– В твоїх руках, – енергічним, але вже захмелівшим голосом промовив Турист, – машина часу! Просто піди в коридор, чи де в тебе там настінний годинник, і стань Володарем Часу!

– І простору, – усміхнувся Олексій і подумав, що не погано б, принаймні, бути володарем власного життя, а якщо така розкіш йому, простому смертному у тридцять третьому поколінні за календарем майя, не доступна, то бодай власної голови.

– А мені, – продовжив Андрій запаморочливо, – cтати б Володарем Слів...

А далі: «Стало гірко, бо Володарем часу він аж ніяк не міг стати. Але це не причина опускати руки й розпускати соплі, а тим паче впадати в істерики й емоції, котрі зараз нікому не потрібні».

16. Про сумнів, як виявляється, теж писав у «66»: «Сумніви не приносять нам ніякої користі, в кращому випадку вони підтверджують наш здогад». А тепер дві цитати з цього роману. Перша: «Сумніватися – радше позитивна риса характеру. Сумнів ніщо не заперечує. Сумнів допускає можливість усього». І друга: «Звісно, сумніви залишаються в будь-якому разі, адже вони – ознака нових можливостей, володарі вірогідностей, таємні учні Великого Сумніву».

Отож, якщо в «66» я ще сумнівався щодо корисних властивостей сумнівів, то зараз стримано і без радикальної емоційності заявляю, що «cумніватися – радше позитивна риса характеру».

17. Чому я пишу ось це все? Тому що навіть найбільш аморфний роман повинен скластися в картинку з пазлів. Нехай навіть найбільш аморфну картинку. «… в кінці кожної книги розкривається її суть». Можливо, зараз я недоречн

• ⇐ Назад
• 12