МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
Молодотурки – турецька політична партія «Єднання і прогрес», заснована Мідхадом-пашою у 1889 р. Мала за мету повалення султанату та створення незалежної національної турецької держави. У більш широкому сенсі молодотурками називають усіх учасників революційного руху в Туреччині на початку 20 століття. Молодотурецька революція – революція 1908 р. в Туреччині, що мала на меті повалення деспотичного режиму султана Абдула-Гаміда II, введення конституційного ладу. Її передумови склалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли завершилося перетворення Османської імперії в напівколонію великих держав, а деспотичний режим султана Абдул-Гаміда II, поглиблюючи невдоволення народних мас, породив активний рух протесту в колах буржуазної інтелігенції (особливо офіцерства). Рухом керувала таємна організація «Єднання і прогрес». Початку революції передували партизанський рух у Македонії, повстання моряків турецького флоту у 1906 р., народні виступи в Анатолії 1906 – 1907 рр., заворушення в арабських країнах та ін. Безпосереднім поштовхом до початку революції послужила Ревельська зустріч англійських та російських монархів у червні 1908 р., в ході якої було намічено проведення нових реформ у Македонії, фактично спрямованих на її відчуження від Туреччини. 3 липня 1908 р. сформована у місті Ресне турецька чета під командуванням майора Ніязі підняла повстання, метою якого було відновлення конституції 1876 року. 6 липня виступила чета на чолі з майором Енвером, а ще через кілька днів повстання поширилося на більшість турецьких військових частин в Македонії. До них приєдналися македонські та албанські чети. 23 липня революційні загони вступили у Салоніки та інші великі міста Македонії. На велелюдних мітингах було проголошено відновлення конституції 1876 року. Переконавшись у марності опору, Абдул-Гамід II підписав указ про скликання парламенту. Обмеживши цілі революції встановленням конституційного ладу, младотурецькі лідери прагнули припинити в зародку активність населення, заслужити своєї поміркованістю лояльність великих держав. Страйки робітників придушували, національні меншини піддавалися гонінням. У цей час опозиція, підтримувана великими державами, підготувала, і в квітні 1909 р. здійснила контрреволюційний заколот, відновивши на короткий час самодержав'я Абдул-Гаміда II. Заколот був придушений військовими частинами, що прибули з Македонії та четниками. Парламент скинув Абдул-Гаміда 27 квітня 1909 року і вибрав султаном безвольного Мехмеда V. Однак, зміцнивши свою владу, молодотурки незабаром остаточно втратили колишню, хоч і обмежену революційність. Проголошену ними доктрину османізму («Рівність усіх Османів») вони направили на примусове навернення народів імперії у турецьку культуру. Молодотурецька революція, по суті, зазнала поразки. З 1913 р. після здійсненого Енвером державного перевороту, конституція і парламент практично втратили значення. Невирішені молодотурецькою революцією завдання склали історичні підвалини, що незабаром зробили можливою Кемалістську революцію.
«ВІДКРИТТЯ» ЯПОНІЇ, «АНСЕЙСЬКІ ДОГОВОРИ» ТА «РЕСТАВРАЦІЯ МЕЙДЖІ»
У 1638 р. Токугава Іеміцу видав наказ про «закриття країни» (сакоку). Адже в політиці сакоку Токугава вбачали єдиний шлях убезпечити країну від загрози колоніального поневолення, після цього Японія жила в режимі самоізоляції від зовнішнього світу, і не допускала до своїх берегів іноземні кораблі. У 1825 р. стурбований активізацією іноземців сьоґун Токугава Іенарі (1787 – 1837) видав черговий наказ усім приморським губернаторам обстрілювати будь-який іноземний корабель, якщо той спробує наблизитися до «священних берегів Японії». Але Сполучені Штати Америки з поч. ХІХ ст. вирішують все-таки встановити торгівельні відносини з Японією. У 1845 р. американський Конгрес офіційно надав президентові Дж. Полку надзвичайні повноваження для встановлення відкритих, необмежених торговельних зносин із Японією. Виходячи з цього, у 1846 р. до Японії намагалася прорватися ескадра коммодора Дж. Бідла, а в 1849 р. – коммодора Ґліна, однак усі ці американські експедиції наражалися на категоричне «Ні!» з боку бакуфу. Проте грандіозне зростання американського китобійного промислу в акваторії Тихого океану (у зв'язку з чим кораблі США часто підходили до японського узбережжя) змусило уряд країни шукати шляхи до розв'язання цієї проблеми. Відіграли свою роль і посилена розробка каліфорнійських золотих родовищ та пов'язана з ним активізація торговельних зносин у Тихому океані, а також насильницьке відкриття Китаю після ганебних «опіумних воєн». Шлях від Сан-Франциско до китайського порту Гонконг виявився надто довгим (6149 морських миль), і, щоб пройти його за один захід, пароплав змушений був брати на борт величезні запаси вугілля замість товарів чи пасажирів. Суттєво полегшити морський маршрут могло б створення вугільної «дозаправочної станції» на одному з островів Японії, проте для цього треба було її «відкрити». Гроші диктували політику, і в листопаді 1852 р. американська ескадра коммодора М.К. Перрі рушила на захід. 8 липня 1853 р. вона прибула до Японських островів і зухвало увійшла до столичної едоської бухти Урага (Суруга). Незважаючи на категоричні протести японських властей, М.К. Перрі рішуче відмовився перейти для вручення офіційного листа від американського президента М. Філмора японському імператорові Комею (1847 – 1867) із Ураґи до єдиного напіввідкритого японського порту Нагасакі й, погрожуючи висадкою морських піхотинців, змусив сьогунських представників прийняти цей лист 14 липня того ж року в легітимно «закритій» бухті. Завершивши на цьому перший акт силової демонстрації, «чорна ескадра» (як її прозвали японці за шлейф чорних димів від пароплавних труб) відбула до Китаю, пообіцявши повернутися за відповіддю навесні 1854 р. Вже у лютому 1854 р. М.К. Перрі достроково повернувся до Ураги. Тепер під його командуванням було дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 500 десантників «на борту», тому сьогунським представникам знову довелося мати справу з М.К. Перрі, а 31 березня 1854р. під загрозою прямої американської інтервенції уряд бакуфу підписав у Канаґаві (нині Йокогама) перший японо-американський договір, згідно з яким Японія «відкривалася» американським кораблям і товарам. Для сьогунської Японії настали чорні роки нерівноправних ансейських договорів [Ансей («Спокій») – гасло правління періоду 1854 – 1860 рр.]. Канагавська угода спрацювала як вибух, як постріл стартового пістолета, після чого до берегів Японії прибули бойові ескадри майже всіх могутніх країн тогочасного світу. За кілька років аналогічні договори Японії нав'язали Англія (1854), Росія (1855), Нідерланди (1856), Франція (1858). Сьоґунат змусили відмовитися від політики самоізоляції, встановити із західними державами офіційні дипломатичні відносини та обмінятися консулами, запровадити режим найбільшого сприяння для іноземних товарів у Японії, а також відкрити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Шімода й Хакодате. Наступні угоди розширили коло відкритих портів (Ніїгата, Едо, Осака, Хього тощо), узаконили на островах принцип «екстериторіальності» для європейців та американців, ліквідували для західних товарів штучно завищені ліцензійно-тарифні обмеження на японському ринку й зафіксуваливкрай принизливий для японської валюти обмінний курс. Росія на додачу примудрилася застовпити за собою острови Курильської гряди, на які раніше претендувала Японія. Фактично, за лічені роки (1853 – 1858) під тиском «великих держав» Японія відкрилася світові, проте ансейські договірні умови виявилися настільки принизливими й невигідними для Японії, настільки рельєфно засвідчували цілковите безсилля й залежність острівної цивілізації перед погрозами західних колонізаторів, що остаточно розвіяли залишки владного авторитету військово-самурайського режиму бакуфу всередині японського суспільства. Назрівав крах сьогунської диктатури. Середина XIX ст. принесла Японії нелегкі випробування. Глибока економічна криза, технічна й технологічна відсталість, украй низький життєвий рівень більшості населення (що періодично опускався нижче прожиткового), ідейне антивладне бродіння серед опозиціонерів, до яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися промисловці, лихварі, частково навіть буші – все це не давало спокійно спати сьогунам із роду Токугава. Режим самурайської диктатури цілком себе вичерпав, що остаточно засвідчив крах усіх спроб реформування застарілої системи зсередини. Лише особливості далекосхідної ментальності давали змогу військовим диктаторам так довго триматися при владі. Однак рівновага з кожним роком ставала менш стабільною, а зовнішнє втручання підірвало її хиткий фундамент. «Відкриття» країни не принесло ніяких благ японському народові, і тому це незадоволення переросло в громадянську війну, яка була ускладнена іноземною інтервенцією. (у 1960-х роках). Ця війна призвела до того, що 3 травня 1868 р. війська сьогуна капітулювали, і 265-річна диктатура Токугава завершилась. Країною відтепер керував єдиний імператорський уряд, формально підпорядкований тенно (імператору) Муцухіто, котрий під час офіційної коронації у жовтні 1868 р. обрав своїм гаслом правління фразу «Мейджі» (Освічене правління). Так протягом 1867 – 1868 рр. у Японії відбулася «реставрація» безпосередньо імператорської влади. «Реставрація Мейджі» започаткувала цілу низку грандіозних системних реформ, метою яких було перетворення Японії на «велику державу», рівноправного партнера інших колоніальних імперій тогочасної епохи. «Шукаймо знання в усьому світі» – закликав урядовий декрет від 6 квітня 1868 р. Провели фінансову реформу, реформували соціальну структуру, також військову реформу, аграрну. Всі ці реформи зустріли опір серед самураїв, і 1877 р. колишній військовий міністр Сайго Такаморі очолив 30 тис. невдоволених самураїв, які виступили проти пробуржуазного імператорського уряду з гаслом відновлення традиційних порядків. Так розпочалася «Сацумська війна», яка закінчилась перемогою імператора і завершили розгром організованої опозиції в країні. Після цього в Японії розпочалося відродження та створення промисловості. Як наслідок, наприкінці ХІХ ст. Японія стала єдиною державою афро-азійського регіону, якій вдалося не лише уникнути прямого колоніального чи напівколоніального поневолення євроатлантичними країнами, а й самій стати могутньою, промислово розвиненою країною, яка розпочала також здійснювати колоніальні завоювання.