Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235).
Політична криза
1. Епоха троє царства на корейському півострові. Традиція пов'язує коріння корейської державності з “державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.), але всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в ІІІ - ІІ ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.
На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на південному сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до н.е.), які на світанку середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні державні формування східного типу на конфуціанський кшталт (далися взнаки цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни почалася “епоха Троєцарства” (рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).
Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з 472 р. став Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно висока (на тлі південнокорейських царств) роль скотарства.
Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким кліматом і родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство в господарстві належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися всі елементи державності та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. - місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.
Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через несприятливі природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі врожайні, зате витриваліші культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише одним із багатьох могутніх субетносів на південному сході Кореї, тому особливістю сілланської державної машини залишалася її надмірна мілітаризація (без якої утримати панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в Сілла централізація влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан, кочхільсан, ісо, апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави став Кьонджу.
Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).
Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший конфуціанський вуз - Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до книг. Навіть у родинах торговців і конярів. На кожному перехресті споруджуються великі будинки. Їх називають “храмами просвіти”. Молоді люди до одруження вдень і вночі читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім культурним скарбом стали поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені всередині унікальними фресками.
Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами, спланованими за китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів) і прикрашеними храмами, пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний сілланський художник Соль Го (Сор Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.
Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні з'явилися печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче високого рівня досягло мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на буддійські мотиви. З'явилися в Кореї також географічні та етнографічні (!) карти.
Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні кордони наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район Мімана) окупували японці. Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни Вранішньої Свіжості” (поетична назва Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох держав претендувала на право стати об'єднувачем усього півострова й шукала союзників. Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало спиратися на підтримку Японії, Сілла зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис. підданих) спробувало діяти самостійно.
Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі сторін так і не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців). Однак на рубежі VІ - VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на Когурьо організував суйський імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне незнання місцевих природних умов, бо потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а флот загинув від шторму на морі. Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад на Когурьо повторив Ян Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а 40-тисячний флот мав захопити Пхеньян.
Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на березі багато коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники накинулися на здобич і почали різати один одного, їх раптово атакували корейці, розтрощивши суйський флот.
Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши ворога вглиб країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними річки Сальсу: втративши вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків, здеморалізовані інтервенти знову відступили. Крах корейської авантюри спричинив зміну династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене війною, тому в пошуках підтримки уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та далекогляднішими виявилися сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.
Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї, але чотири лобових походи на Когурьо завершилися нічим.
У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-денну облогу, а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод знекровили танську армію і вона змушена була відступити. Так само безрезультатно для Танів скінчилися три наступні походи, хоча обидві сторони зазнали величезних втрат.
Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно відкликали на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь агресорів. Узгодивши свої плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею через Жовте море 135_тис. вояків для завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-тисячне сілланське військо на чолі з талановитим воєначальником Кім Юсіном. Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію й оточили столицю Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю як полонений.
Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля не здався агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук ворога, кинулися з високої скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися вічним докором своїм малодушним чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком упалих квітів”. Останні надії пекчесці покладали на союзників, але Когурьо було знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.
Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син пекчеського вана принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того, щоб воювати з непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-тисячне військо японців і спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.
Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського царства не зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у політичній верхівці почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке Сомун, а три його сини перегризлися за владу. Результат усобиць виявився сумним для північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати столицю країни Пхеньян. Короля Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники погнали до Китаю, а невдовзі Тани захопили всі 176 міст Когурьо.
Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти створили свої намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.
2. Асолютиззація імператорської влади у Китаї.Похід 598 р. проти північнокорейського царства Когурьо був невдалим, але Ян Цзянь з поразкою не змирився і... раптово помер у 604 р. Імператором став його син Ян Гуан (Ян-ді) - один з найодіозніших сатрапів в історії, якого нерідко звинувачують у причетності до несподіваної смерті батька.
За часів правління Ян Гуана деспотичний імперсько-націоналістичний характер суйської державності досягнув апогею. Деякі масштабні почини тирана були корисними. Понад мільйон чоловік кинули на модернізацію Великого Китайського муру, що посилило оборонні можливості держави. 5 млн нещасних прорили Великий Китайський канал: ця грандіозна гідротехнічна споруда довжиною 2,5 тис. км поєднала долини Хуанхе та Янцзи і мала величезне економічне та воєнно-стратегічне значення, але 2 млн підданих залишилися назавжди на цьому грандіозному будівельному кладовищі. Решта імператорських витівок межувала з безумством і садизмом одночасно.
2 млн будівельників звели для Ян Гуана нову столицю (Лоян), куди імператор переселив 10 тис. найбагатших сімей з Чан'аня. Для імператорських утіх архітектор Ю Сяншен побудував “Терем мрій” - палац-лабіринт, де “Сина Неба” ублажали 18 тис. музикантів і тисячі гаремних красунь”.
Найбільших невдач Ян Гуан зазнав у зовнішній політиці.
Спочатку імперії таланило, бо її союзником став Східний тюркський каганат, де перемогла партія китаєфілів (її позиції підкріплювали китайське золото, чай, шовк і зерно). В 608 - 609 рр. тюрки завоювали для Ян Гуана 30 центральноазіатських князівств “Західного краю” (зокрема, Тогон, Турфан і Хамі). В 610 р. генерал Чен Лін здійснив вдалий набіг на Люцю (Тайвань), але на Когурьо суйська військова машина поламала собі зуби.
В 612 р. імператор, особисто очоливши гігантську армію в 1 млн 130 тис. вояків, рушив на Когурьо (все населення якого не перевищувало 700 тис.). Ще мільйон чоловік обслуговував обоз “Непереможного війська”. Глибина порядків суйців сягала 900 лі (450 км). Але відсутність таланту полководця у Ян Гуана, героїзм та самовідданість когурьосців і неабиякий військовий хист корейського стратега Ильчі Мундока звели нанівець зусилля агресорів. Залишивши на полях Кореї 300 тис. трупів, суйці змушені були відступити. Ця невдача наблизила крах держави Ян Гуана.
Безумства імператора, й особливо воєнні авантюри, дорого обходилися державі. Податки доводили людей до самопродажу в рабство, епідемії косили цілі повіти, а Ян Гуан відновив у 607 р. державні монополії (що призвело до різкого підвищення цін), посварився із тюрками й, побоюючись підданих, заборонив їм у 609 р. мати залізні знаряддя праці. Якщо ж пригадати, що Південний Китай був Ян Цзянєм завойований, міцність трону виявилась ще непевнішою. І врешті-решт обурення діями імператора дало про себе знати.
В 610 р. послідовники Майтрейї (будди майбутнього) збунтували Лоян. вирізали, але 613 р. в армії повстали дезертири з кличем: “Не підемо вмирати до Ляодуну” (тобто до Кореї). А коли з упертістю, гідною кращого застосування, імператор ще двічі кидав свої армії на Когурьо, в тилу у нього “заколотники, як бджолиний рій піднялись”14, а з півночі хлинули тюркюти.
Терор карателів був нечуваним навіть для Китаю: полководець Ван Шичун, який упокорював Південний Китай, пообіцявши амністію тим, хто складе зброю, закопав живцем 300 тис. (!) полонених. Ще 30 тис. вирізали навколо Лояну, але повстання не вщухали, бо замордовані поборами люди їли кору дерев, листя та рисову солому. Весь Китай повстав проти сатрапа, якого в 617 р. задушили свої ж царедворці.
Династія Суй впала, а на зміну ідеям китайсько-конфуціанського націоналізму прийшла ідеологія китайсько-степового синтезу, _виразником якої виступила наймогутніша династія китайського середньовіччя - Тан (618 - 907).
3. Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат) . Аббасиди використали міну, закладену під халіфат релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою яких стали Іран і Хорасан, намагалися знищити “узурпаторів” Омейядів і повернути владу родові Пророка, а також ліквідувати владну монополію арабів, замінивши її суто релігійною ісламською державою. Цьому сприяли активне поширення ісламу серед персів та розмитість арабського етносу внаслідок поповнення гаремів іноземками. Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але, відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізнішеОпорою нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий акт становило спільне з Алідами знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всі ісламські землі, але довести справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річний халіф раптово помер од віспи.
Другим аббасидським халіфом став його старший брат Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (“Непереможний, якому допомагає Аллах”, 754 - 775).
Зміну халіфа спробували використати Аліди, повставши в 754 р., та звалити аль-Мансура вони не змогли. Абу Джафара недаремно називають “геніальним негідником”. Саме такий обдарований політик, побожний лицемір, підступний та хитрий інтриган, жорстокий володар без тіні сумнівів міг навести порядок у хаосі, де виріз<F51008M>а ли один одного перси й араби, шиїти, сунніти й хариджити, прибічники Аббасидів, Алідів і Омейядів, тому удар по Алідах був нищівним. Після поразки біля м.Нізібіс (754) жертвами терору стали сотні тисяч (!) справжніх і ймовірних прибічників “зеленопрапорних”, а сам рід Алідів майже поголовно пустили під ніж: з їхніх набальзамованих трупів похмурий аль-Мансур зробив музей мумій, якими милувався в години гордині. Лише кільком Алідам пощастило вимолити пощаду й ліченим одиницям - утекти. Серед останніх був Ідріс, який знайшов порятунок серед берберів Північної Африки, заснувавши на крайньому заході Магрибу державу Ідрісидів.
Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію й активно вирізав Алідів. Коли в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх, скориставшися підтримкою тюрків-карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз) танське (китайське) військо Гао Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Ця перемога остаточно закріпила превалювання ісламу в Середній Азії. Від полонених китайців мусульмани довідалися про секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперу в Персії, Іраці й Сирії. Але аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.
Смерть Абу Мусліма викликала декілька перських національно-визвольних бунтів (на чолі з Сунбадом Магом (755), під керівництвом Устада Сіса (767)), але їх своєчасно придушили.
З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиці Аббасидського халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу від руїн старовинного Вавилона та сасанідського Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські (й навіть ахеменідські) традиції, зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службу багато письменних персів і хорасанців (і шиїтів, і сунітів), а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів (нащадків балхського мага Бармека), що сприяло примиренню персів з арабською династією. Араби втратили статус апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах. Для повсякденного керівництва розгалуженим державним апаратом ввели посаду візира (першого міністра халіфату), а з метою забезпечення інформаційного простору відродили якісну поштову службу (теж запозичили в персів). Для боротьби з інакомисленням створили в 783/784 р. справжню інквізицію, глава якої мав титул “ката зіндиків” (“чаклунів”). Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією, яку омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припинення чвар, підвищення виконавської дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни.
До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи, і бюджет знову отримав позитивне сальдо. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням) став ареалом світової торгівлі, куди йшли товари з усього світу. Прянощі, цінна деревина, коштовності й фарби з Індії та Індонезії; шовк, порцеляна й мускус із Китаю; олово Сіаму; перли, діаманти, смарагди, сапфіри й рубіни Шрі-Ланки; яшма Мавераннахру (Середня Азія); бірюза Ірану; гірський кришталь Вірменії; мальдівські кокоси; тюркські та слов'янські хутро й невільники обмінювалися тут на рис, овочі, льон і папірус Єгипту; папір, скло й метали Сирії; цукор Хузистану; залізо Кермана й Фергани; арабську зброю; шовк, пахощі й фрукти Персії; килими Багдада, а найбільшу славу здобули місцеві тканини, назви яких стали інтернаціональними: атлас (гладенький шовк), дама (тонке полотно з Дамаска), балдахін (багдадська тканина) тощо. Поширилося виробництво барвників і квітів.
Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевих грабіжницьких набігів), але масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких податків підтримало державні фінанси.
Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітських проповідників, які пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіх проблем: впровадження тотальної соціальної та майнової рівності через насильницький перерозподіл майна від багатих - бідним. Результатом демагогічних закликів та обіцянок стало грандіозне повстання в Мавераннахрі, яке очолив валяльник вовни або вибільник тканин, чаклун і віщун Хашим ібн Хакім на прізвисько аль-Муканна (“Закритий покривалом”), бо на людях він завжди ховав обличчя під златотканим запиналом. Своїм попередником-пророком Муканна оголосив загиблого Абу Мусліма (в канцелярії якого недовго служив дрібним секретарем) і в 776 р. підняв десятки тисяч зневірених людей на повстання. Ставкою Муканни стала фортеця Сонам (біля суч. Кеша).
За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тут під білими прапорами, розбили кілька аббасидських армій, а в 778 - 779 рр. їх підтримали “червонопрапорні” маздакіти в прикаспійському Гургані. Лише жорстокий і на горе повсталих дуже талановитий халіфський полководець Саїд аль-Харіши придушив спочатку “червоних”, а на початку 780-х років поступово ліквідував і “білих” маздакітів. Муканна, оточений ворогами в Гераті, “підійшов до печі, зняв свій одяг і кинувся у вогонь... Тому він і спалив себе, щоб народ думав, що Муканна піднявся на небо, щоб привести звідти ангелів... і щоб, таким чином, віра його залишилася у світі"4. Рештки опору Аббасиди придушили жахливими репресіями.
Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786 - 809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфа Хаді (785 - 786), котрий, у свою чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірною опорою халіфа, господарство й чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували досить стабільно, а військо, кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішно ліквідувало всі негаразди (зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майже не вів, а ті, що вів, були переможними: у 806 р. мусульманський флот блискавично окупував Кіпр, захопивши 16 тис. полонених.
Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткам світового рівня. Славетним правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.). Сирійська родина християн Бахтішо (один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура від виразки шлунка) протягом семи поколінь становила хребет арабської медицини, використовуючи у своїй практиці досконалу систему діагностики (за пульсом), трави, мінерали, гімнастику і дієтологію. Придворний лікар халіфа Харуна ар-Рашида перс ібн Масавейх почав масово перекладати арабською медичні трактати греків. У VІІІ - ІХ ст. зусиллями поета-редактора Абу Таммама побачила світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”), а трохи раніше склали аналогічну “Муаллакат” (“Нанизане”). Найвидатнішими поетами епохи стали: вільнодумець Абу Нувас (? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілесних утіх; аскет і переконаний песиміст Абу-ль-Атахія (? - 828), який, будучи гончарем, писав на дозвіллі вірші й викривав у них розбещеність халіфського двору. Багдад прикрасили унікальні архітектурні пам'ятки, серед них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційні резиденції багдадських халіфів.
Проте, скориставшись здобутками попередників, Харун ар-Рашид започаткував і занепад халіфату. Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню пільгового, неоподатковуваного церковного ісламського землеволодіння (вакф). Втративши етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфат залишився <%2>без боєздатної монолітної армії (ополчення арабів як<%0> панівного народу-воїна), тому для збільшення війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, а службу державі, що в комплексі зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). У рільництві з'явилася регіональна спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну та цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія_ - фініки; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городні та баштанні культури; а арабські скакуни поширилися всюди). Але виробництво зростало дуже повільно, процвітала лише торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млн дирхемів!) шляхом обдирання виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навіть для Сходу, а величезний гарем (де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100 золотих динарів на день5) “з'їв” бюджет.
Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!), але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри (суч. Анкара). Якщо ж урахувати, що дружиною візантійського василевса Льва Ісавра була хазарська княжна, зрозуміло, чому активність арабів одразу скували набіги візантійських союзників хазарів з півночі.
Найбезглуздішим актом безвольного, але кривавого Харуна ар-Рашида стало знищення Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803 р. Родину вчорашніх всесильних чиновників після страшних тортур вирізали поголовно, главу роду візира Ях'ю живим прибили цвяхами до брами Багдада, на якій він сконав у жахливих муках, а їхнє майно конфіскували, чим тимчасово залатали дірку в бюджеті. Проте гроші швидко скінчилися, а талановитих адміністраторів знищили, що спричинило цілковитий розлад у державному діловодстві. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харун ар-Рашид помер від “швидкоплинної хвороби”, яка стала наслідком безладного життя та ласолюбних надмірностей, він залишив спадкоємцям незакінчену жевріючу війну, розорені фінанси й безконтрольний державний апарат, на що нашарувався розклад усередині арабського етносу.
Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітний арабо-мусульманський етнос на строкату сукупність ворожих субетносів. Такий народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією. Із торгівлі арабів витіснили вірмени й іудеї, з науки та діловодства - перси, з виробництва - маси рабів-полонених, а також куплених африканських рабів (зінджів), яких використовували як слуг, євнухів, гаремних одалісок і масово у виробничій сфері - на зрошувальних роботах, у копальнях, ремісничих майстернях, на пасовиськах і в садівництві. Політику почали вершити самі напівкровки.
Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися за владу. Війна, насичена зрадами, інтригами й звірствами, тривала п'ять років, у ній брали участь армії в десятки тисяч вояків, а переміг син невільниці-персіянки аль-Мамун (813 - 833), який знищив свого попередника - старшого брата, сина арабки халіфа аль-Аміна (809 - 813). Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став жахливий маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну. Кількість його прибічників постійно зростала, а дезорієнтована, дезорганізована, напіврозвалена халіфська армія виявилася безсилою. Навіть зменшення податків з 1/2 до 2/5 урожаю не згасило розпал повстання, але підірвало фінанси халіфату.
Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою. Ополчення арабських племен (джунд), які раніше завоювали половину світу, втратили боєздатність унаслідок розкладу арабського етносу, а юрби “борців за віру” (добровольців, що служили за частку від ганіми) формувалися переважно з декласованих елементів і теж високими бойовими якостями не вирізнялися.
Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувати військо.
Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ - рабів (!), яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Раби-гвардійці (тюрки, слов'яни, бербери, негри тощо), не пов'язані з місцевим населенням, були зобов'язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого гулями вважалися. Тому спочатку це зміцнило централізовану владу та дало реальні плоди у війнах.
Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців - дейлемітів), але вони служили виключно в піхоті.
За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після жахливих тортур четвертували разом із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829 - 842), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820 - 838), сирійців під проводом Абу Харба (840 - 842), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851 - 855).
Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри (“намісники”): Тахіриди Хорасану (821 - 873), Саманіди Мавераннахру (821 - 999), Аглабіди Тунісу й Алжиру (800 - 909), Саффариди Сістану (861 - 900), Тулуніди Єгипту (868 - 905). Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.
У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.
У ІХ ст. остаточно оформилися дві провідні течії суннізму: ханбалізм (засн. Ахмед ібн Ханбаль (? - 855)), що поширився на Сирію, Ірак та Аравію, й шафіїзм (засн. Мухаммед аш-Шафії (? - 820)), ареалом якого стали Нижній Єгипет, Хіджаз, Південна Аравія, Східна Африка й Палестина. Халіф аль-Мамун заснував у Багдаді “Дар аль-Хикма” (“Будинок науки”) - синтез академії, бібліотеки, обсерваторії та колегії перекладачів. В індійців араби запозичили цифрову систему з використанням нуля, а на рубежі ІХ - Х ст. арабською мовою переклали астрономічні й географічні трактати Птолемея (ІІ ст. н.е.). В галузі астрономії й математики прославили свої імена аль-Баттані (ІХ ст.) і аль-Хорезмі (ІХ ст.); географії - ібн Хордадбех (ІХ ст.), аль-Істахрі (Х ст.), ібн Хаукаль (Х ст.) та аль-Мукаддасі (Х ст.); медицини - Абу Бекр ар-Разі (? - 925); філософії_ - аль-Кінді (ІХ ст.) та аль-Фарабі (Х ст.); теології - аль-Ашарі (X ст.) та аль-Матуріді (X ст.). В Х ст. зусиллями поета Абу-ль-Фараджа Ісфаханського побачила світ ще одна збірка староарабської поезії “Китаб аль-агані” (“Книга пісень”). Серед видатних істориків епохи варто виділити арабомовних персів: панегіриста великих арабських завоювань аль-Белазурі (? - 892), історика Багдада ібн Абу Тахіра Тайфура (ІХ ст.), автора першої в арабській історіографії “Всесвітньої історії” аль-Якубі (? - 892) та творця колосальної історико-географічної енциклопедії аль-Масуді (Х ст.), а вершиною аббасидської історичної думки визнано праці ат-Табарі (? - 923) - автора грандіозного й неперевершеного за масштабами історичного зводу “Історія пророків і царів”. При багдадському дворі уславилися співаки й музиканти Ібрахім та Ісхак Мосульські, Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).
На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965) - син водоноса, вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобули повсюдну популярність. Тоді ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008).
Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувала гордовитих багдадських арабів, що розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше, відчували себе “панами світу”. Аль-Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційну резиденцію до квітучої Самарри (приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху від Багдада), де придворні архітектори збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володар правовірних” остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силою при дворі, вже не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо за правління аль-Мутасіма гвардія однозначно була фактором централізації й стабілізації режиму, то його наступникам пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфам і міняти правителів на свій розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.
Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - “невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.
У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився збільшити їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” міняли халіфів ще чотири рази, після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів. Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро скоротилися золото-срібні запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишках стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єретичних сект.
У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкірі раби-зінджі.
З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат, засолонення грунтів благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безплідні солончаки перетворилася значна частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти, тому саме тут халіфат зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявилася жахливою (сіль виїдала очі, руки, не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходили епідемії), її результативність - нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачити й вибрати руками чи лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищили будь-які побоювання, й у 869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвом фанатичного ворога Аббасидів хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджів приєдналися деякі племена аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї й багатства. Спільними зусиллями повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак, вирізаючи непокірливих, грабуючи й перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки з полонених зінджів знімали шкіру живцем.
Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли за будь-які межі, й лише вирізавши всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для них країні), опір зінджів зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення самознищення маніхейського типу.
Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765 р. помер шостий і останній загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційний син-спадкоємець якого Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів по смерті Джафара визнали своїм сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799), логічно вважаючи, що мертвець не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти); проте не всі погодилися з порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат: вони обрали сьомим імамом його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали назву шиїти-ісмаїліти.
Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти, тому із самого зародження секта діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династична партія, змушена була творити власну ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійський перс, лікар-окуліст за фахом Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).
Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, бо складається з частини, доступної всім сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані, еліта секти, але основні його тези - відомі.
Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного з яких знаменувався приходом натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус), Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт (“мовчун”): Аарон у Муси, апостол Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. На відміну від суннітів, які теж визнавали цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїліти чекали майбутнього приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриє повністю божественну істину й керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь. Пеклом ісмаїліти називали незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світ вважали ілюзією, віддзеркаленням іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожному дзеркалу, праве та ліве міняються місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а халіфи, еміри, лихварі, судді та інші представники поганої кривавої неправедної влади стають рабами, слугами, мучениками тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ, адептам пропонували вірно служити в ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати будь-які накази сектантської верхівки, а для знищення неправедного існуючого буття ліквідовувалися будь-які морально-етичні гальма й оголошувалося допустимим усе, що сприяє загибелі реального світу (неправда, вбивство, насильство, підступність, зрада тощо). Серед сектантів пропагувались ідеї соціальної й майнової рівності, практикувалися колективні трапези з оргіями.
Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітів оголосила його останнім сьомим імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) і почала чекати Мухаммеда як аль-Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія (“семеричники”). Тривалий час їхня пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Ірак залили кров'ю, “семеричники” використали відчай зневірених людей: у 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).
Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.
Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну державу з центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїд аль-Джаннабі у 899 р. Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Вона являла собою демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де 20 тис. пануючих карматів-вояків жили цілком на державний кошт на комуністичних засадах, а 30 тис. рабів (куплених і захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнна здобич забезпечували їм матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й не будували, ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм, ніж теологічну доктрину (її розробкою та поширенням займалася продумана освітянська система - ат-талім).
Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах. Особливо розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914 - 943) - сина засновника держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, де варварськи повбивали всіх мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбль храму Адітьї, а в 930 р. вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті, засвідчивши повний розрив з ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського халіфа аль-Мансура (глави всіх ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку за викуп.
Бахрейнська держава карматів тихо померла наприкінці ХІ ст., коли тюрки-сельджуки силою припинили карматські набіги, позбавивши державу-паразита економічної бази.
Повстання карматів спробували підтримати сирійські ісмаїліти, які продовжували обирати імамів після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла, але їхнє повстання (900 - 902), очолене ісламізованим євреєм Убейдаллахом, провалилось, а його керівник змушений був тікати до Північної Африки, де заснував ісмаїлітський халіфат (скоріше антихаліфат) Фатімідів.
Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та найжорстокішим"6. Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів (Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак. Аббасидам залишили релігійну шану як “халіфам правовірних”, їхні імена продовжували вигукувати на молитві та карбувати на монетах, але будь-якої політичної влади Аббасидів позбавили. Всю політичну, економічну й військову владу зосередили у своїх руках Буїди, глава яких “дістав” від заляканого халіфа титул “еміра емірів”, а на жалюгідне матеріальне утримання двору Аббасидів дейлеміти виділили 5 тис. динарів на рік.
Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла за правління еміра на ім'я Адуд ад-даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак, Західний Іран і вся Аравія (!). За наказом цього енергійного правителя по всій Месопотамії відбудували й розширили за рахунок державних коштів (!) іригаційну систему. Була зафіксована жорстка норма податків із селян. Жорстоко карав емір за некомпетентність і хабарництво. Швидко занепадав за його правління Багдад, де сиділи безвладні Аббасиди (населення “богоданного міста” скоротилося вдесятеро), зате розквітнув Шираз, у якому Адуд ад-даула розташував свою столицю.
Масована іригація сприяла поширенню нових сортів високоврожайного рису, динь, грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!). Поряд з ячменем і пшеницею поширення набув бавовник (витиснувши льон), а фініки Керману й тростинний цукор Хузистану визнавалися в Х ст. найкращими у світі. Шираз, Рей, Хамадан, Ісфахан славилися виробництвом тканин (шовк, парча, вовна, бавовна), Багдад і Шираз давали унікальні килими, Рей та Ісфахан прославили кераміка і фаянс, Хамадан - дзеркала, вироби з металів, ебенового дерева, шкіри (сап'ян) та слонової кістки, а трояндові олії Західного Ірану експортувалися в усі куточки світу.
Не припинився в часи Буїдів розвиток арабської культури. При дворах Буїдів жив і творив уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець, поет і музикознавець Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - автор енциклопедичного трактату “Канон лікарської науки”. Найвидатнішим аббасидським поетом визнано сліпого Абу-ль-Ала аль-Маарі (? - 1057) - поета-філософа й скептика, вірші якого вирізняються тугою й тонким гумором. Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й одна ніч”, формування якої почалось у Х ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст. в Єгипті. Історик Міскавейх (? - 1030) створив першу в арабській науці світську концепцію всесвітньої історії, а класичну арабську філософію й теологію збагатив метафізик-арістотеліст аль-Хайсам (? - 1039). До них треба додати географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів в арабську науку індійські цифри. На весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такими були останні спалахи аббасидської культури.
Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності. Її роз'їдала надзвичайна етнічна, культурна, мовна й релігійна різноманітність, а вороже ставлення підданих до “диких і жорстоких” дейлемітів зовсім не сприяло розбудові державності. На це нашарувалися династичні конфлікти всередині буїдської родини (які після смерті Адуда ад-даули ніколи не вщухали) та зовнішньополітичні проблеми. Конфлікт Буїдів (шиїтів-імамітів) із Фатімідами (ісмаїлітами), Махмудом Газневі та тюрками-сельджуками (суннітами) - ніколи не вгасав, і в 1055 р. настала розплата.
Спираючися на підтримку невдоволених буїдським засиллям суннітів, у 1055 р. Багдад захопили тюрки-сельджуки. Останній Буїд Мелік-Рахім потрапив у полон (де помер у 1058 р.), а вдячний аббасидський халіф аль-Каїм (1031 - 1075) затвердив за сельджуцьким лідером Тогрул-беком титул султана (“влада, могутність”).
Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього не змінився. Багдадський халіф залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, проте світським правителем “усіх правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, в руках якого зосередилася реальна політична й економічна влада. Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171_р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання перед загрозою з боку хрестоносної Європи.
Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів. У 1217 р. Мухаммед хорезм-шах (1200 - 1220), проклявши халіфа, спробував захопити Багдад. Гаслом цього походу стало повернення халіфату Алідам, та в горах Загросу стотисячне хорезмійське військо накрили раптові морози й снігопади. Тих, хто врятувався від морозів, вирізали войовничі курди, які не підкорялися нікому.
Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно, активно спекулював на гаслах “священної війни з невірними” всіх мастей, створив на кшталт хрестоносних орденів із фанатиків-суннітів військово-релігійний орден ахіїв (“братів”). Шпигуни, агенти й платні інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Політична стабілізація сприяла відродженню трансконтинентальної караванної торгівлі, й, незважаючи на війни, повені, неврожаї, епідемії чуми й віспи, відродилися з руїн Куфа, Хілла, Васіт, Басра, а Багдад знову став густонаселеним містом, де халіф аль-Мустансір (1226 - 1242) заснував славетне медресе аль-Мустансіріє та збудував пишну “Мечеть халіфів”.
Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опір монголам, які пронеслись у ХІІІ ст. вогняним вихорем через усю Євразію. Останній багдадський халіф аль-Мустасім (1242 - 1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Мусульман Багдада монголи різали й грабували п'ять днів, боягузливого аль-Мустасіма спочатку примусили видати всі таємні скарбосховища, а коли гори золота, срібла й коштовних каменів перейшли до Хулагу-хана, халіфа немилосердно знищили, а його резиденцію віддали несторіанському патріархові. Халіфат Аббасидів припинив існування.
Гнучкі нащадки Аббаса втекли до Єгипту, де жили на утриманні в мамлюцьких султанів, освячуючи їхню владу “халіфською благодаттю”, та коли в 1517 р. Єгипет захопили турки-османи, останнього Аббасида Мутеваккіля ІІІ примусили передати халіфський титул османському султанові Селіму І Явузу. Помер бездітний Мутеваккіль ІІІ у 1538 р. в Каїрі, а з ним згас і рід Аббасидів.
4. Варно- кастова система середньовічної іНДІЇ.Як уже зазначалося, фундаментальною основою соціальної структури середньовічної Індії була унікальна варново-кастова система. Поділ суспільства на чотири варни (“колір”) - брахманів (жерців), кшатріїв (вояків), вайш'їв (ремісників, землеробів, торговців) і шудр (залежних) зберігся ще з давнини, але з початком нашої ери перетворився просто на одну з форм класифікації різноманітних каст (джаті - “народження, походження”).
З точки зору індуїзму всі касти об'єднує те, що члени кожної джаті мають спільну карму. Кастою була група людей, яка претендувала на певний тип праці або спеціальної діяльності як на своє “кастове” заняття й чітко усвідомлювала свою відмінність, навіть протилежність щодо інших каст. Кожна джаті мала певний ступінь ритуальної “чистоти” або “нечистоти” (залежно від кастової професійної орієнтації), а належність до певної касти визначалася походженням. Абсолютна більшість каст дотримувалися ендогамії, але існувала певна кількість екзогамних джаті, а серед соціальної верхівки нормою вважалося брати собі наложниць із “нижчих” каст.
Жорстка ієрархічність варново-кастової системи зумовила слабкість державно-політичної адміністрації середньовічної Індії, особливо низової централізованої бюрократії, потреби в якій не було, бо соціальні низи жили за законами саморегульованих кастових принципів та общинних норм. Усе це породило аморфність і надзвичайну нестабільність будь-яких держав в Індії (аж поки свою жорстку державну систему не насадили в Південній Азії мусульмани). Проте ця ж система забезпечувала стійкість суспільства в умовах будь-яких політичних катаклізмів на відміну від ісламського світу або держав китайсько-конфуціанського типу, де криза держави неминуче спричинювала тимчасовий цілковитий розвал суспільства. Політичні катаклізми “нагорі” мало відбивалися на житті основної маси індійців, яким варново-кастова система забезпечувала непорушний статус-кво на нижніх поверхах суспільства.
Варново-кастова система породила й унікальні особливості соціально-економічного устрою середньовічної Індії, в межах якого співіснували два автономних, майже не пов'язаних між собою уклади - сільський та міський.
Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235).
Існує думка, що степ населяли дикуни-горлорізи, єдиною мрією яких були варварські набіги на багатий цивілізований Китай з метою пограбунку, що осілі етноси - це осередок культури, а степ - його нецивілізована кровожерлива периферія, проте зважений науковий аналіз спростовує подібні твердження. Кочовики були не менш обдарованими, ніж їхні сусіди. Вони подарували світові штани (без яких нині важко уявити не лише чоловічий, а й жіночий одяг), чоботи, коляску й віз на колесах, криву шаблю (яка набагато зручніша й легша від прямого меча), довгий складаний лук (стріла якого летить на 700 м!) та ідеально пристосовану для їхнього клімату й способу життя житло-юрту. Високою виявилася продуктивність тваринницького господарства, яке з самого народження вирізнялося досконалістю і майже не потребувало змін (на відміну від рільництва), бо вівці, кози й коні паслися, а батіг і собака допомагали людині належним чином цей процес організувати. Біда степовиків полягала в тому, що залишки їхньої матеріальної культури (повсть, вовна, шкіра, дерево, хутро) - нетривкі й зберігаються гірше аніж камінь, а вироби з металів (зброя, побутове начиння, вироби мистецтва) десятками разів ішли в переплавку при зміні хазяїв. Культура кочовиків переживала свої занепади і свої “золоті віки”, але в будь-якому випадку її носії не належали до “трутнів людства”.
В перших століттях нашої ери політична історія Степу розвивалася в руслі грандіозної боротьби за гегемонію між двома народами: прототюркомовними хуннами й протомонголомовними сяньбійцями. Хунни панували над Степом із ІІІ ст. до н.е., але в середині ІІ ст. н.е. у сяньбі з'явився вождь, який не знав поразок. Звали його Таншихай.
Біографія Таншихая нагадує авантюрний роман чи казку. Він народився в 141 р., коли чоловік його матері вже три роки відбував службу далеко від рідних кочовищ у хуннському війську воїном. Повернувшися додому, “служивий” з подивом побачив свого “сина” і зажадав від дружини пояснень, а та розповіла, що одного разу вона йшла дорогою, почула гуркотіння грому, підняла голову... - і в цю мить їй до рота впала градинка, від якої народився син. Чоловік виявився скептиком і хлопчика своїм не визнав, але “син грому” швидко проявив унікальні здібності воїна, політика й полководця, за що в 156 р. (15-літнім!) був обраний старійшиною свого роду, а потім силою зброї та дипломатичним хистом зібрав під свій скіпетр усі сяньбійські племена (які раніше жили окремими родами, постійно ворогували між собою й вирізнялися надзвичайною войовничістю та неорганізованістю). Протягом десяти наступних років об'єднані сяньбі розбили хуннів, здійснили “великий пограбунок” у Китаї, а потім підкорили весь степ від Маньчжурії до Уралу й Волги.
Сяньбі перемогли, а хунни по-різному пережили свою поразку. Частина змирилася з пануванням сяньбійців, 130_тис. залишилися васалами китайської імперії Хань, близько 200 тис. осіли в гірських лісах Чорного Іртишу (де <%-2>спочатку пересиділи сяньбійську навалу, а наприкінці ІІІ_ст., завоювавши Семиріччя, створили там хуннську державу Юебань), але 20 - 30 тис. найстійкіших бійців, відбиваючи наскоки сяньбійців, рушили на захід, здійснили стрімкий марафон у 2600 км, відірвалися від переслідувачів і вийшли на південний Урал.
Тут, у межиріччі Уралу й Волги, хунни породичалися, змішалися й, урешті-решт, злилися з місцевими угромовними народами в новий, єдиний етнос гуннів. На 200 років про них забули, а в ІV ст. цей новостворений народ розгромив ущент держави аланів і готів, у V ст. гунни на чолі з Аттілою завдавали могутніх ударів Риму, аж доки їх не зупинили римляни в 451 р. у грандіозній битві на Каталаунських полях.
Сяньбі стали господарями степу, а коли в 177 р. проти них виступили замордовані набігами степовиків китайці, протомонголи зустріли ханьців не по-хуннському (тактикою випаленої землі й виснаженням противника голодом і партизанщиною), а по-сяньбійському - стрімким і несподіваним для китайських генералів ударом. 30-тисячне ханьське військо було знищене.
Незважаючи на перемоги, життя кочовиків залишалося нелегким. За екстенсивного кочового тваринництва (тобто господарства, що мало привласнювальний натуральний характер) певна територія могла прогодувати обмежену кількість людей, що входили в регіональний геобіоценоз як верхня завершальна ланка. Загроза виснаження природних ресурсів змушувала степняків максимально обмежувати приріст населення (так, узимку новонародженого кидали у сніг, а потім закутували в кожух: якщо він виживав - із нього виростав богатир, але більшість гинула), а коли й це не допомагало, починалися жорстокі війни з сусідами. Степи Східної Азії в засушливі часи ІІІ ст. н.е. могли прогодувати не більше як 500 тис. кочовиків, тому легенда про “мільйони варварів”, що нападали на “беззахисний” Китай, є міфом.
Сяньбі, як і їхні сусіди (хунни, ухуані та ін.), залишалися кочовими тваринниками, пасли коней, дрібну й велику рогату худобу, промишляли рибальством і ловами. Державотворчі процеси в сяньбійському суспільстві так і не <%-2>вийшли за межі вождівства (протодержави або “чіфдома”)_ - початково структурованого суспільства, яке поділялося на вождів і воєначальників з дружинами, жерців, вояків та членів їхніх сімей. Найнижчий статус займали представники завойованих народів. Знали сяньбі інститут патріархального рабства, та межі між усіма соціальними прошарками залишалися ще досить аморфними, а створити повнокровну державу (що визначається певною територією з адміністративним поділом, існуванням професійної публічної влади й системою податків, за рахунок яких ця публічна влада утримується) сяньбі завадила обмеженість продуктивних сил. Це не давало змоги створювати в достатньому обсязі додатковий продукт, який можна було б вилучити у безпосереднього виробника як податок, не боячись, що цей виробник загине від голоду, а без систематичних податків не можуть існувати інститути державної публічної влади. Соціально-майнова диференціація у сяньбійців відбувалася, але, розселившися на неосяжних територіях (раніше вони мешкали в степах Південної Маньчжурії), протомонголи розгубили зародки державності, а з ними почала розвалюватись і їхня етнічна спільність.
У 181 р. 40-річний Таншихай несподівано помер, а його “пожадливий та розпусний”1 син Холян загинув під час облоги ханьської фортеці від стріли китайського самостріла. Після недовгої усобиці єдність і могутність протомонголів відродилася за правління Кебінина, та після його смерті (235 р.) степова сяньбійська імперія остаточно розпалася.
Ситуацію ускладнила грандіозна засуха, що вразила степ у III ст. Тихоокеанські мусони змінили свій шлях північніше, літні дощі виливалися на сибірську тайгу, а в степах гинула рослинність, висихали озера й річки, вимирала худоба, зникали рештки державності. Протомонголи розділилися на кілька племен (сяньбі, табгач, муюн, тогон та ін.), а хунни й ухуані звільнилися від обтяжливої опіки. Лише наприкінці III ст., коли посуха почала відступати, у степах поновилися державотворчі процеси.
Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних амбіцій у хуннів, а поряд утворився іще один етнос_ - кули (цзелу - “раби”), основу яких становили колишні хуннські раби (вони звільнилися в момент розпаду хуннської держави й розгрому її сяньбійцями). До них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники й злочинці, різноманітні втікачі й бродяги, яких згуртувала в єдиний етнос спільність долі й походження. Розмовляв цей строкатий конгломерат хуннською мовою.
Всі кочовики, знесилені засухою, усобицями за воду й пасовиська, розвалом хитких протодержавних інститутів, мріяли про мир і спокій та бажали торгувати з явно сильнішим Китаєм, обмінюючи м'ясо, шкіри, хутра й коней на китайські рис, вироби ремесел, шовк і печиво, але китайці спробували використати цей сприятливий для них момент для повного знищення степняків. Спочатку всіх бажаючих із напівголодних номадів упустили в долину Хуанхе, примушуючи їх орати землю, вивчати ієрогліфіку та служити в цзіньській армії, проте кочовики вперто не бажали ставати китайцями. Номади їли з ножа (а не паличками), споживали м'ясо й молочні продукти (а не рис із приправами), пили кумис (а не гаоляновий самогон). Вони носили халати з заходом наліво (а не направо, як китайці), а їхні жінки працювали разом із чоловіками (а не сиділи вдома як китаянки). Відмінностей виявилося надто багато, щоб на них не звертати уваги, й тоді імперія Цзінь, скориставшися тим, що притиснуті до води “варвари” втратили мобільність, перейшла до фізичного винищення кочовиків.
Довгий час степняки нічого не могли протиставити масованим походам китайських армій. Цілими родами кочовиків вирізали чи обертали на рабів; та коли Цзіньську імперію знесилили внутрішні катаклізми, а мусони на рубежі ІІІ - ІV ст. повернулися в степ - номади сповна відплатили своїм кривдникам. Від дощів зазеленіли трави, відгодувалися худоба й коні, відновилася бойова міць степняків, і в 316 р. 40 тис. хуннів захопили весь Північний Китай, полонивши двох цзіньських імператорів. Але синтез Китаю зі Степом дав несподівано криваві, жахливі результати.
_ Свої гареми хунни наповнили китаянками, та діти від шлюбів переможців із переможеними, виховані матусями-китаянками в павільйонах і альтанках на китайській поезії й філософії, розгубили степові традиції (родоклановий корпоратизм, “почуття ліктя”, імператив вірності племені й ханові тощо) й перетворилися на розбещених куртизанів, що розважалися людожерством, гаремно-політичними інтригами й зрадництвом. У 350 р. китайці хуннів вигнали. Потім у Північному Китаї почергово володарювали муюни, тибетці, тангути й, нарешті, табгачі, які від інших протомонголів відрізнялися тим, що, запозичивши багато традицій у своїх сусідів тунгусів, заплітали на голові косу. В Китаї народилася строката етно-політична химера - імперія Північна Вей, а в степах “імперії” хуннів і сяньбійців остаточно канули у небуття: на рівнинах Монголії зароджувався каганат жужанів, які започаткували інститут орди - першої повнокровної кочової державності.
6.Визначіть дату виходу Діамантової Сутри .932рік. Діамантова сутра – перша книга зі збору китайської поезії в 130 томах створеної за ініціативою міністра китайського двору Фон-Тао.
7. Завоювання турками Софії. В 1386 р. впала Софія
8. Заснування держави великих моголів.“Імперія Великих Моголів” (1526 - 1754).
9. Династія Юань (1271-1368) імператорська династія в Монголії і Китаї монгольського походження. Постала після проголошення хана Хубілая імператором у 1271 році.
10. Заснування халіфату Омеядів.У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів став Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею халіфату став Дамаск.
11. Переворот Тайка.Проімператорську змову очолили Накатомі Камако й царевич Нака Ое. Обидва здобули освіту в китайському дусі й мріяли в такому ж ключі перебудувати державний устрій Японії. Чутки про змову дійшли до Сога, і їхні керівники Емісі та Ірука стали дуже обережними, але на допомогу проімператорській партії прийшов дипломатичний етикет. 14 липня 645 р. при дворі відбувся офіційний прийом послів із Пекче, на який Сога Ірука прийшов, звичайно, без зброї та охорони і був тут же убитий заколотниками. Одразу після знищення ворожого лідера змовники оточили палац Сога, захисники якого, очолені літнім Сога Емісі, не маючи шансів відбитися, спалили себе, щоб не потрапити в полон. З ними згорів державний архів із найдавнішими японськими хроніками. В історії Японії відкрилася нова сторінка. Внаслідок перевороту 645 р. владу в країні захопив безпосередньо імператорський рід, а на престол зійшов новий тенно - найстаріший представник династії старець Котоку (645 - 654). Рік його воцаріння дістав назву перший рік Тайка (“Великих реформ”), а сама подія увійшла в історію під назвою переворот Тайка.
12. Перший хрестовий похід (1096 - 1099)
13.Дата першої подорожі до Китаю венеціанських купців Ніколо і Маффео Поло . В 1255 р два венеціанських купці Ніколо і Маффео Поло чорноморським шляхом досягнули Сарая, через безпорядки в країні не змогли повернутися назад і тому відправилися в Бухару, а звідти до двору великого хана, десь поблизу Пекіну. Через 14 років вони повернулися в Акру.
14.Дата повстання під проводом чжуан Юань- Чжана. В 1351 р китайці повстали. Каталізатором і організатором виступу була підпільна буддійська секта “Білий Лотос”. Повстанці обмастили губи кров'ю, закололи в жертву Небу і Землі білого коня та чорного бика, обв'язали голови червоними пов'язками й поклялися бити монголів. Армія “червоних пов'язок” швидко зростала. В 1352 р. до її лав вступив нікому не відомий монах Чжу Юаньчжан (1328 - 1396) - майбутній імператор відродженої Китайської держави. Завдяки неабияким організаторським і військовим здібностям та винятковій хоробрості Чжу Юаньчжан швидко висунувся із простих воїнів і став одним із керівників повстання, але незабаром зрозумів безперспективність народного бунту, тому в 1355 р. переправився через Янцзи до Південного Китаю, де, піднявши білий прапор, виклав свою програму дій. Вона передбачала вигнання монголів, відновлення китайсько-конфуціанської державності та створення максимально централізованої абсолютистської імперії. В 1356 р. “білі” захопили м. Цзіньлін (сучасний Нанкін) і почали відновлювати китайські адміністративні та військові органи влади. Ці заходи дістали підтримку абсолютної більшості співвітчизників Чжу Юаньчжана. Чжу Юаньчжан поставив під свій контроль весь південь країни, а 1363 р., добре озброївши своє 250-тисячне військо (в тому числі вогнепальною зброєю) і забезпечивши його провіантом, рушив на завоювання долини Хуанхе. Першим ворогом стали “червоні пов'язки”, та їхня 600-тисячна голодна неорганізована армія була розсіяна в битві поблизу озера Поянху. Залишки “червоних” спробували пограбувати Корею, але були відбиті, а їхнього лідера Сяо Мінвана втопив посол-вивідувач “білих” Ляо Юнчжун. А коли до Чжу Юаньчжана приєдналася “синя армія”, монголів вигнали з Китаю остаточно. В 1368 р. “білі” захопили Даду, а Чжу Юаньчжан проголосив себе імператором династії Велика Мін (1368 - 1644). Столицею імперії став Інтянь (сучасний Нанкін).