Соціально – економічний і політичний розвиток Пакистану у 80 – х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.
В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхутто був звинувачений у державних злочинах, засуджений до страти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і економіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості статей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме розслідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Генерал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпосередньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріоритетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він загинув в авіакатастрофі.Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановленням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусульманська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпеки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офіційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада належала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у парламенті і мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно з державного бюджету незаконно вилучалось до 2 млрд. дол. Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10% вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу освіту. Майже 40 млн. чол. жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була доступна чиста питна вода. Спостерігався демографічний вибух і неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30% державного бюджету на оборону, а 40% - на виплату зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже вдвічі більшими, ніж в Індії. Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течіями. Найбільш екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає перетворення Пакистану в сунітську державу і визнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися гоніння на шиїтський релігійний орден ахмадія, який виступає за реформування ісламу. Активізувались праворадикальні релігійно-общинні партії Ісламське товариство. Товариство мусульманських богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей. На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів. Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під назвою Об'єднаний національний рух. Були висунуті радикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення південної частини Сінду з м. Карачі в окрему провінцію; заборона для панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У загальнодержавному масштабі мухаджири борються проти занижених квот представництва у владних структурах на федеральному і про-вінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в суспільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції в Лондоні. Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в країні мали СІЛА, здійснювалось економічне і військове співробітництво. На території Пакистанузнаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджахедів і руху талібів, які отримували постійну підтримку властей. В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол. допомоги. Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активізація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демократичної системи призвели до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня 1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи за-конодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Національна рада безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом. Спеціальне управління має викоріняти корупцію у владних структурах, примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки, ліквідувати мафіозні угруповання, що контролюють економічне життя в містах. Під загрозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було запропоновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хотіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами. Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, тероризмі, викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засуджений до довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого залишив країну. П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних угруповань, що армія не допустить використання ісламу в політиці. У відповідь деякі з них організували серії вибухів у багатьох містах країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Американський центр, посольство СІЛА, будинки працівників 00Н. Встановлення військового режиму західні країни, зокрема США, зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей, підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан (2000), де обговорювалась можливість прокладення газопроводу з Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписана економічна угодаз КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації пакистанської текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.