Соціально – економічний розвиток Туреччини в 60 – х - 1 пол. 70- х рр.. ХХ ст.
Одним із перших розпоряджень військових стало створення із професорів Стамбульського університету спеціальної групи, яка мала підготувати проект нової конституції. Конституцію прийнято на референдумі 9 липня 1961 р., причому проти запропонованого армією проекту проголосувало майже 40% виборців. Основний закон, який проголосив Другу республіку, запровадив пропорційну систему виборів, а також увів другу палату парламенту — сенат. 15 жовтня відбулися вибори до парламенту, на яких перемогли п'ять партій. Найбільше місць отримали ДХФ — 173 та Партія справедливості ("Адалет Партісі" — АП) — 158, котрі й створили коаліційний уряд, який очолив І. Іненю. Президентом країни парламент обрав Дж. Гюрзеля. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою", посилила вертикаль виконавчої влади та законодавчо закріпила особливий статус армії в турецькому суспільстві. Прем'єр-міністр отримав змогу напряму віддавати накази збройним силам без санкції парламенту чи президента. Суперечки навколо шляхів подальшого розвитку країни призвели до двох спроб військових переворотів: 22 лютого 1962 р. і 20 травня 1963 р. Обидві спроби закінчилися невдачею. Коменданта військової академії в Анкарі Талаата Айдеміра, який брав активну участь в підготовці цих заколотів, було повішено. Проведені 10 жовтня 1965 р. чергові вибори принесли перемогу АП, яку натой час очолив молодий та яскравий політик Сулейман Демірель (1924 р.н.).С. Демірель походив із багатої селянської родини, вчився у США, отримав фахінженера і будував греблі. Зважаючи на те, що в руках АП опинилося 240 із450 мандатів, С. Демірель зміг сформувати однопартійний уряд, що стояв при владіпротягом 1965—1971 рр. Дж. Гюрзеля, який помер в 1966 р., на посту президентазмінив генерал Чевдет Сунай. І Керований С. Демірелем уряд відновив планування, а під час двох чергових п'ятирічок (1963—1967 і 1968—1972 рр.) середньорічний приріст ВНП складав 7%. У 1973 р. вперше в історії Туреччини обсяги промислової продукції в загальній структурі ВНП перевищили обсяг продукції сільського господарства. Укладаючи двосторонні контракти, турецька промисловість розпочала виробництво ряду товарів, які раніше доводилося закуповувати за кордоном. У 1966 р. в Туреччині налагоджено випуск власних автомобілів, а з 1968 р. почало діяти телебачення. У жовтні 1973 р. до 50-річчя проголошення республіки було відкрито рух по трансконтинентальному мосту, що з'єднав азійський та європейський береги Босфору. Значну фінансову допомогу мешканцям Туреччини надавали турки-заробітчани. Згідно з даними 1973 р., тільки в країнах Західної Європи їх працювало майже 900 тис, причому щороку вони пересилали додому близько мільярда доларів. Водночас із економічним зростанням кінець 60-х рр. позначився появою цілої низки молодіжних радикальних груп, як лівацького, так і ультраправого спрямування. У 1968 р. майже одночасно виникли напівпідпільні організації турецьких націоналістів "Сірі вовки" та ультралівих радикалів "Революційна молодь", яка, щоправда, згодом розпалася на кілька дрібніших груп. Ультраліві розпочали кампанію нападів на представників влади та заможних верств населення, а також на військові бази США, розміщені в країні. "Сірі вовки", своєю чергою, вдалися до терору проти комуністів, або й просто тих осіб, діяльність яких уважали "антитурецькою". У середині 60-х рр. почалося охолодження американо-турецьких стосунків. Причиною погіршення міждержавних відносин послужила криза 1964 р. на Кіпрі. Цей острів, що колись належав Туреччині, а згодом став британською колонією, проголосив у 1960 р. незалежність. Більшість мешканців острова складали греки, турецьке населення налічувало близько 18% всіх жителів Кіпру. Незалежний Кіпр прийняв дуже складну та громіздку політичну систему, яка передбачала квотоване представництво турецької меншини в органах влади, парламенті та уряді й навіть право вето, яким турки могли скористатися у випадку небажання прийняти якийсь закон. Грецька більшість острова була незадоволена закріпленням за турками 30% місць в парламенті та органах влади. Восени 1963 р. на Кіпрі почалися збройні сутички між греками та турками. Навесні 1964 р. Греція та Туреччина, підтримуючи кожна своїх земляків, вже стояли на порозі справжньої війни. У цій ситуації президент США Л. Джонсон виступив із суворим попередженням до Афін та Анкари, аби вони не втручалися до кіпрського конфлікту. Неприхильна постава Вашингтона викликала хвилю незадоволення в Туреччині. Додатково підігріла конфлікт міждержавна дискусія про вирощування в Туреччині опійного маку. Американці стверджували, що 80% героїну, який ввозився в 60-х рр. до США, вироблялося саме із турецького маку. Під тиском американців уряд С. Деміреля в 1971 р. заборонив вирощування маку, але вже через три роки заборона була скасована. У самій Туреччині наркоманія ніколи не набирала загрозливих розмірів. Починаючи з літа 1968 р., майже щомісяця відбувалися збройні напади ультралівих бойовиків на військові об'єкти США, або й на представників турецької влади. У деяких місцях просто на вулицях розгорталися справжні битви між "Сірими вовками" та лівими боївками. На тлі постійних збройних сутичок між молодими радикалами 27 квітня 1971 р. уряд увів надзвичайний стан. У відповідь на це бойовики Турецької народної визвольної армії в травні 1971 р. викрали та вбили ізраїльського посла в Анкарі Єфраїма Елрома. Викликаний цим вбивством гучний міжнародний скандал змусив турецький уряд вдатися до жорстких тортури до затриманих за найменшою підозрою. Найбільш практикованою формою допитів стала традиційна мусульманська "фалака" — биття палицею по голих п'ятах. Переслідуючи ультралівих, правоохоронні органи не чіпали правих бойовиків. Втім, остаточно подолати лівий екстремізм у країні так і не вдалося. Опинившись перед загрозою повної військової диктатури, турецький уряд все ж не перетворився на класичний деспотичний режим східного ґатунку. У країні зберігалися основні риси демократичного правління, насамперед, парламентська система. У 1974 р. увагу країни від внутрішньополітичних проблем тимчасово відвернуло розгортання конфлікту на Кіпрі, який тлів ще з середини 60-х рр. 15 липня 1974 р. на острові відбувся інспірований грецькими "чорними полковниками" військовий переворот. Частини кіпрської національної гвардії усунули від влади президента Макаріоса (1913—1977) й оголосили "ено-зіс" — приєднання Кіпру до материкової Греції. У відповідь на це 20 липня 1974 р. Туреччина висадила на Кіпрі повітряний та морський десанти. Після кількох збройних сутичок між турецькою армією та кіпрськими греками ворогуючі сторони були розведені миротворчими силами ООН, які діяли на острові з 1964 р. Однак, зважаючи на те, що греки розпочали на своїй частині острова "етнічні чищення", вже в серпні бої відновилися. Турецькі військові встановили контроль над північною частиною Кіпру, що складала 37% території острова. Турки із грецької частини Кіпру переселилися на північ, а греки із півночі змушені були тікати на південь. Під захистом турецької армії на півночі Кіпру в 1983 р. проголошено Турецьку Республіку Північного Кіпру, яку очолив. Рауф Денкташ. Жодна з країн світу, крім Туреччини, не визнала цієї деожави. Великі військові видатки, спричинені конфліктом на Кіпрі, негативно позначилися на турецькій економіці. Додаткові клопоти створила всесвітня енергетична криза 1973—1974 рр., а також зменшення попиту на традиційні товари турецького експорту. Не бажаючи повторити помилок ДП.-уряд С. Деміреля відмовився виконувати рекомендації МВФ, які полягали в традиційному рецепті: скорочення бюджетних видатків, замороження заробітної платні та звільнення цін. Дірки в бюджеті залатати було нічим, тому до кінця 70-х рр. інфляція сягнула 90% на рік. Прикметами життя турецького суспільства стали щоденні багатогодинні відімкнення електроенергії, порожні полички магазинів та розквіт "чорного ринку". Значну проблему для уряду створило швидке зростання населення країни. Протягом 1945—1975 рр. кількість мешканців Туреччини подвоїлася: з 18,8 до 40,2 млн. осіб. Демографічний вибух спричинив збільшення безробіття та проблеми із житлом у великих містах. Навколо Стамбула та Анкари з'явилися цілі квартали халупок, нашвидкуруч зліплених із фанери, жерсті, а подекуди й звичайнісінького картону. Ці дільниці отримали назву "геджеконду" — (турецькою "збудовані вночі"), оскільки їх власники спритно користувалися законом, що забороняв насильно переселяти людину, яка має власний дах над головою. На кінець 70-х рр. у "геджеконду" тулилися 65% мешканців Анкари та 45% жителів Стамбула і Адани. На додачу до економічних негараздів у країні знову піднялася хвиля тероризму. Початок їй поклала виборча кампанія до парламенту навесні 1977 р. Під час першотравневого мітингу на стамбульській площі Таксім невідомі почали стріляти в натовп, чим спровокували паніку, внаслідок якої в тисняві загинуло 39 осіб. Через жертви серед прихильників лівої ідеї, які загинули на цьому мітингу, почалися акції відплати. Унаслідок взаємних нападів та терористичних актів лівих та правих до кінця 1977 р. вбито близько 200 осіб, а в наступні роки щорічно гинуло по 1,5 тис. осіб (чотири людини в день!). Одним із терористів, який розпочав свою злочинну "кар'єру" в цей час, був Алі Мехмед Агджа, відомий завдяки спробі вбити 13 травня 1981 р. Папу Римського Яна Павла II.