Розвиток систем землеробства

Системи землеробства розвивались і змінювались відповід­но до розвитку продуктивних сил суспільства, його соціально-економічних особливостей і науково-технічного прогресу.

Першими науково обґрунтували систему землеробства російські агрономи-вчені А. Т. Болотов і Г. М. Комов наприкінці XVIII ст. Вони розрізняли системи землеробства за способом відновлення родючості ґрунту та співвідношенням посівів зерно­вих і кормових культур.

Значний внесок у розвиток наукових основ систем землероб­ства зробили І. А. Стебут, О. В. Совєтов, В. В. Докучаєв, П. А. Кос-тичев, В. Р. Вільямс, Д. М. Прянишников.

За ступенем інтенсивності системи землеробства поділяють на примітивні, екстенсивні та інтенсивні.

До примітивних систем землеробства належить заліжна, ви­рубно-вогнева та перелогова.

Заліжна, так само як і інші примітивні системи землеробства, існувала за первісно-общинного ладу, коли родючість ґрунту відновлювалась внаслідок природних процесів. Сільськогоспо­дарські культури вирощували на освоєних землях доти, поки ґрунти не виснажувалися. Внаслідок примітивної агротехніки родючість ґрунту зменшувалася, а посіви заростали бур'янами. Ділянки за­лишали на заліж, а для сівби використовували нові землі.

У лісових районах тоді була поширена вирубно-вогнева сис­тема землеробства, за якої сільськогосподарські культури виро­щували на ділянках, де перед цим вирубували або спалювали ліс.

Перелогова система землеробства змінювала заліжну в міру того, як збільшувалися площі розораних цілинних земель. За цієї системи використовували землі (перелоги), що не оброблялися протягом 10-20 років.

Примітивні системи землеробства характеризувалися незнач­ною площею земель, які використовувалися під посіви (не більш як 25%) та низькими показниками продуктивності. Відновлення родючості ґрунту відбувалося досить повільно і довгий час за рахунок використання природних факторів та характеризувалось високими затратами праці на одиницю врожаю. Виробництво рослинницької продукції за таких умов здійснювалось за раху­нок природної родючості ґрунту.

До екстенсивних систем землеробства відносять парову і зернотрав'яну.

Парова система землеробства розвинулась з перелогової у період розвитку феодалізму. Зростання населення потребувало розширення посівних площ і збільшення виробництва сільсько­господарської продукції. За таких умов період перелогу скоро­тився до одного року. Однорічний переліг дістав назву пару, а система землеробства — парової. В Україні парова система зем­леробства існувала до 20-х років минулого століття. Були поши­рені трипільні сівозміни, в яких одне поле відводилось під пар. Друге — під озимі зернові, третє — під ярі культури. Родючість ґрунту тут відновлювалась у паровому полі. Проте пару в сучас­ному розумінні цього слова не було. Починаючи з весни і до збирання врожаю зернових культур на цих полях випасали худо­бу, тому їх називали толокою. Випасання худоби та примітивна агротехніка призводили до засміченості посівів, погіршення по­живного режиму і фізичних властивостей ґрунту. Урожайність зернових була 7-8 ц/га.

Парова система землеробства не задовольняла й умов роз­витку тваринництва: кормових культур на полях не вирощували, а пар був малопродуктивним пасовищем. У сучасних умовах паро­ва система землеробства видозминилася на зерно-парову ґрун­тозахисну і застосовується нині у південних районах України.

Зерно-трав'яна система виникла і набула деякого поширен­ня в дореволюційній Росії в нечорноземній зоні, а в Україні — на Поліссі, коли в польових сівозмінах почали запроваджувати багаторічні трави. Наприклад, 8-пільна сівозміна поліпшеної зерно-трав'яної системи тоді була така: 1 — пар; 2 — озимі з під­сівом конюшини з тимофіївкою; 3, 4 — конюшина з тимофіївкою; 5 — льон; 6 — пар; 7 — озимі; 8 — ярі зернові. За цієї системи під багаторічні трави відводили 20-30%, під чисті пари — 15-25% площі, просапних культур не сіяли зовсім або висівали на невеликих площах.

Родючість ґрунту підвищувалася в результаті вирощування багаторічних трав, застосування органічних добрив (гною) та впровадження парів. Отже, в екстенсивних системах землероб­ства більшість орнопридатних земель використовували під по­сіви, серед яких переважали зернові. Високопродуктивні кормові і технічні культури займали незначні площі. Родючість ґрунту відновлювалася після висівання багаторічних трав, обробітку парів тощо. Мінеральні добрива використовували мало.

Подальший розвиток систем землеробства відбувався шля­хом скорочення площі під чистими парами і заміни їх зайнятими, а також введення у посіви просапних культур та переходу до плодозмінної системи. Такі форми використання землі з більшим або меншим розвитком плодозміни дістали назву поліпшеної зернової системи. Наприклад, у чорноземних районах поліпшен­ня системи землеробства відбувалося шляхом введення у сівоз­міну посівів цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику, а в нечор­ноземній зоні — картоплі.

Важливе місце в розвитку інтенсивних систем землеробства належить плодозмінній системі, яку в Росії почали застосовува­ти наприкінці XVIII ст. В окремих поміщицьких господарствах (ви­никла ця система в Бельгії і Голандії в XVI—XVII ст.). Найбільшого поширення вона набула у країнах Західної Європи у зв'язку з швидким розвитком капіталізму, що прискорило перехід від ек­стенсивних до інтенсивних систем землеробства.

У розробку теоретичних основ плодозмінної системи зем­леробства значний внесок зробили не тільки зарубіжні вчені (А. Юнг — Англія, А. Теєр — Німеччина), а й російські вчені-аг-рономи (А. Т. Болотов, І. М. Комов, М. Г. Павлов, О. В. Совєтов, Д. І. Менделєєв, П. А. Костичев, А. А. Ізмаїльський та ін.). Актив­но пропагував плодозмінну систему акад. Д. М. Прянишников. Він зазначав, що в результаті переходу від парової системи землеробства до плодозмінної середній урожай зернових у країнах Західної Європи збільшився з 7-8 ц/га у XVIII ст. до 16-17 ц/га в середині XIX ст., а на початку XX ст. — до 25 — 30 ц/га.

При плодозмінній системі однобічне зернове господарство поступилося місцем господарству з розвинутим тваринництвом та вирощуванням технічних і просапних культур. Зернові при цьому займали не більше половини площі ріллі. Родючість ґрунту підви­щувалася внаслідок чергування зернових, бобових і просапних культур, внесення гною, глибокого обробітку ґрунту і боротьби з бур'янами, високої агротехніки вирощування просапних культур.

Типовою сівозміною плодозмінної системи землеробства є норфолькське чотирипілля, яке в другій половині XVIII ст. було запроваджене в Англії в графстві Норфольк: 1 — конюшиновий пар; 2 — озимі; 3 — турнепс; 4 — ячмінь з підсівом конюшини.

У 30-х роках XX ст. у Росії широко пропагувалася нова траво­пільна система землеробства, основні положення якої були сформульовані В.Р. Вільямсом. За цією системою основою ро­дючості ґрунту була дрібногрудочкувата водостійка структура, яка може відновлюватися і поліпшуватися тільки після сівби злако­во-бобових сумішок.

Як і поліпшену зернову, травопільну систему відносять до так званих перехідних систем землеробства. Основними її недоліка­ми є низька продуктивність земельного фонду, слабкий розвиток зернового господарства і кормовиробництва. Тому травопільна си­стема не дістала значного поширення в Україні. В основних зонах України переважали більш прогресивні системи землеробства.