Факультативи, спецкурси і спецсемінари як форми організування навчання

Упровадження у вищому навчальному закладі факуль­тативів, спецкурсів та спецсемінарів сприяє активності студентів у навчальному процесі, стимулює їх до науково­го дослідження, до тривалої самостійної роботи над ви­вченням певної проблеми. Ці форми організації навчання підвищують ефективність навчальної діяльності студентів шляхом індивідуалізації.

Факультатив (франц. facultative – необов'язковий, від пат. facultas – можливість, здатність) – навчальний предмет, курс, що вивчається студентами вищого навчального закладу за бажанням з метою поглиблення й розширення наукових і прикладних знань.

Факультативні заняття сприяють розвитку творчості, здібностей, талантів студентів, оскільки вони обирають факультативи відповідно до своїх бажань, нахилів, інтересів.

На факультативах повинні переважати практичні заняття, де студенти можуть безпосередньо спостерігати за проведенням дослідів, робити відповідні висновки. З гума­нітарних дисциплін доцільні семінари, на яких відбува­ється вільний обмін думками.

Склад факультативу формується із студентів однієї групи, паралельних груп, а з гуманітарних дисциплін – із студентів різних курсів та факультетів.

Найпоширеніші у вищих навчальних закладах чотири типи факультативних курсів: курси, які поглиблюють програмний матеріал, що вивчається на аудиторних занят­тях; позапрограмні факультативні курси; факультативи, зорієнтовані на практичне застосування знань; факульта­тиви, що мають міжпредметний характер.

Для підвищення самостійності студентів у вищих на­вчальних закладах використовують кілька форм організу­вання роботи факультативів (Н.Смич, О.Топузов):

1. Містить вступний інструктаж викладача: як вив­чати факультатив і користуватися посібником; передбачає цілком самостійне оволодіння студентом знаннями, визначеними факультативом; виконання усіх практичних робіт з наступним підсумковим контролем з боку викладача.

2. Передбачає вступний інструктаж. Відрізняється від першого варіанта нижчим рівнем самостійності студентів. Самостійно вивчаючи матеріал факультативного курсу, студент за потреби консультується з викладачем, а прак­тичні роботи виконує під його керівництвом; завершується підсумковим контролем, який здійснює викладач за до­помогою тестів.

3. Передбачає інструктаж та оглядову характеристику змісту певного розділу. Студент самостійно вивчає його, за необхідності консультується з викладачем. Вивчивши розділ, студент перевіряє себе за допомогою стандартизовано­го контролю. Контроль з боку викладача здійснюється у формі письмового заліку. Під час складання заліку сту­дент отримує рекомендації щодо вивчення наступного розділу і т.д. Практичні роботи проводяться під керівництвом викладача. Після завершення вивчення курсу викла­дач здійснює заключний контроль, використовуючи тести.

4. Викладач лаконічно викладає тему, а студент само­тино вивчає її, за потреби звертаючись за роз'ясненнями до викладача. Після вивчення кожної теми студент контролює себе за допомогою стандартизованих тестів; практичні заняття виконує під керівництвом викладача.

5. Весь матеріал факультативу викладач разом зі сту­дентом послідовно розглядають на заняттях. Студеній консультуються з викладачем. У процесі засвоєння змісту факультативного курсу викладач вдається до систематичного, тематичного і завершального контролю.

Вибір варіанта проведення факультативу залежить від рівня самостійності, творчості, здібностей студентів гру. пи, а також матеріальної бази.

Важливою формою навчання у вашому навчальному закладі, до якої залучаються студенти старших курсів, є спецкурс.

Спецкурс – курс, який вивчається студентами на старших курсах з метою оволодіння вузькоспеціалізованими, новітніми знаннями з певної науки, формування актуальних для певної спеціалізації умінь і навичок.

Його керівник повинен бути висококваліфікованим фа­хівцем у певній галузі, мати достатню кількість наукових праць з проблем спецкурсу, який читає.

Важливою є роль вступної лекції до спецкурсу. У ній не лише розглядаються питання мети і завдань, а й дається огляд літератури з основної проблематики спецкурсу, ха­рактеристика основних напрямів, шкіл, концепцій, визна­чається його наукове і навчальне значення.

Під час викладання матеріалу спецкурсу висвітлюються новітні досягнення і актуальні завдання певної науки. Де­тально і глибоко розкриваються ті розділи і питання, які мають найбільший науковий інтерес і є актуальними або слабо висвітлені в науковій літературі, а також ті, які особ­ливо складні для студентів. Спецкурс висвітлює не лише минуле, а й перспективи розвитку науки, вказує і характе­ризує її нерозв'язані проблеми. Важливим є зв'язок спец­курсу із загальним курсом, а також із суміжними дисцип­лінами.

На спецкурсі викладач, спираючись на власний досвід і доробок у галузі, повинен охарактеризувати процес наукового дослідження, ввести студентів у свою творчу лабо­раторію, розкрити методику наукової роботи, проблеми інформаційного пошуку, техніку наукового дослідження. Саме на спецкурсі, як правило, прищеплюється студентам смак до наукової роботи, прагнення взяти активну участь у науковій діяльності кафедри.

Керівник спецкурсу повинен враховувати попередню теоретичну і практичну підготовку студентів, оскільки спецкурси проводяться переважно на старших курсах. Це полегшує завдання педагога, який може успішно спирати­ся на раніше засвоєні студентами знання при розгляді окремих проблем спецкурсу; у такий спосіб можна скороти­ти час на вивчення вже відомих легких питань і приділити більше уваги складним. Отже, науковий рівень спецкурсу повинен бути вищим, ніж загальна і професійна підготов­ка аудиторії. Високий рівень лекцій зі спецкурсу досяга­ється не лише її теоретичним і методологічним аспектами, а й уважним підбором фактичного матеріалу, а також від­повідною структурою, чітким визначенням місця спецкур­су серед інших дисциплін, в т. ч. інших спецкурсів, стилем лекції тощо.

Однією з найактивніших форм опанування спеціаль­ності є спецсемінар.

Спецсемінар – курс, що вивчається студентами на старших курсах в межах вузької спеціалізації і передбачає оволодіння спеціальними засобами професійної діяльності в обраній для спеціалізації галузі науки або практики.

Беручи участь у роботі спецсемінару, в колективному обговоренні доповідей, студенти під керівництвом викла­дача розширюють і поглиблюють свої знання з певної нау­кової проблеми, вчаться робити наукові доповіді, виступа­ти з рецензіями.

Спецсемінари проводять на старших курсах вищого навчального закладу. До їх ведення залучають відомих вчених, а також спеціалістів – працівників підпри­ємств, наукових установ, інших організацій. Спецсемі­нар, яким керує вчений, авторитетний фахівець, набуває ознак наукової школи, розвиває у студентів мислення і творчі здібності.

На вступному занятті викладач, як правило, робить ог­ляд змісту семінару і тем студентських наукових робіт. Розподіляючи теми доповідей, він акцентує на проблема­тиці спецсемінару, методиці і техніці роботи над науковим повідомленням.

Готуючись до доповіді, студенти повинні ознайомитися зі списком літератури з досліджуваної проблеми з метою з’ясування, якою мірою вона вивчена і висвітлена в науко­вій літературі, які джерела існують тощо.

Система обговорення доповіді на спецсемінарі може бути різною. Якщо з нею всі ознайомлені, то можна розпочи­нати зразу ж з обговорення її змісту. Більшість керівників семінарів спершу заслуховують доповідь (цілком або її основний зміст), а відтак пропонують студентам обговорювати її. За таких умов студенти вчаться сприймати матеріал на слух. Слід вибудовувати обговорення так, щоб виступи­ли всі студенти із запитаннями або зауваженнями. Вони можуть не лише вказувати на переваги і недоліки доповіді а й розвивати, розширювати її положення. Окрім того, до­цільно призначати одного-двох рецензентів. Ефективною є практика письмових рецензій на доповідь і зачитування їх після виступу доповідачів. Це змушує рецензента серйозно підготувати рецензію.

Важливим завданням спецсемінару є вироблення у сту­дентів вміння об'єктивно аналізувати доповіді і рецензії своїх товаришів, індивідуально і колективно обговорюва­ти матеріал, дискутувати.

Усі охарактеризовані форми організування навчання у вищому навчальному закладі сприяють формуванню у сту­дентів самостійності, вміння аналізувати, дискутувати, розвивають мислення і творчі здібності, їх ефективність залежить від рівня компетентності викладачів, рівня роз­витку студентів, їх інтересів, потреб і мотивів навчання, а також від того, наскільки їх зміст відповідає потребам практики і досягненням сучасної науки.