Типізація міжнародних організацій

Рис. 3.44. Види економічних союзів

Рис. 3.45. Регіональні економічні союзи світу

Збільшення кількості членів регіональних економічних союзів обумовлює поступові зміни у формах міжнародних економічних відносин, як між країнами що належать до цього регіонального угруповання, так і серед інших держав. І зміцнення потенціалу регіональних об’єднаснь вимагає від сусідніх країн чіткої визначеності їх зовнішньо- та внутрішньоекономічної політики.

Впродовж усіх років незалежності в Україні простежується відсутність консолідації суспільства щодо подальшого розвитку зовнішньоінтеграційних процесів. В державі мають місце різні громадські думки щодо вибору інтеграційних пріоритетів. Перша – це вступ до ЄС; друга – існування в межах СНД, ЄЕП, ГУАМ; третя – побудова нового регіонального угрупування або об’єднання з колишніми республіками СРСР на чолі з Росією; четверта – подальший розвиток України як позаблокової нейтральної держави. Усі вони мають своїх прихильників і супротивників з боку урядовців, політиків, бізнесменів, підприємців і звичайних громадян, які слушно та обгрунтовано визначають можливі позитивні та негативні наслідки кожного напряму. Цю різнополярність поглядів можна пояснити різними причинами – відстоюванням своїх інтересів, очікуванням можливих ризиків, нерозумінням реалій сьогодення. Кожен із зазначених зовнішньоінтеграційних напрямів може стати реалією лише при одночасному створенні відповідних умов: певна спрямованість мегаекономічного оточення, рішучість вищих державних службовців, наявність фінансування з боку великого вітчизняного бізнесу, консолідація переважної частини населення. Тому забезпечити сталий економічний розвиток держави та його складову – економічне зростання, можливо лише шляхом визначеності й руху країни в одному обраному напряму.

Рис. 3.46. Світові об'єднання економічного характеру

Рис. 3.47. Світові товарно-виробничі союзи

Рис. 3.48. Спеціальні світові об'єднання

Рис. 3.49. Світові фінансові об'єднання

Європейський союз

Ефективність діяльності ЄС забезпечується його відповідними органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних основах західної політичної системи, проте його конкретні форми істотно відрізняються від національних систем. До характерних його рис відносять:

1) Об'єднання інститутів двох типів – міждержавних і наднаціональних. Ті, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, не зв'язані інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів і інтересами Союзу в цілому.

2) Гнучкий розподіл компетенції між органами ЄС і національними урядами. Можна визначити три основні варіанти розподілу компетенції:

ü сфери, де здійснюється загальна політика ЄС (аграрна, торгова і т. п.);

ü сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями або групи питань відповідають органи ЄС, а національні завдання залишаються під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна і т. п.);

ü сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів і розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3) Значна кількість типів рішень, які приймаються – від регламентів і директив, обов'язкових для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, які мають лише рекомендаційний характер.

4) Пріоритет права ЄС над національними законодавствами держав-членів у рамках, визначених змістом засновницьких договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої і судової функцій. До основних органів ЄС відносять:

ü Європейський парламент;

ü Європейську раду;

ü Раду міністрів;

ü Європейську комісію;

ü Європейський суд;

ü Палату аудиторів.

Європейський парламент – представницький орган, який обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряду. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатися урядом у повному розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування Європейської комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, нагляд, ухвалення рішень, політична ініціатива, демократичний контроль і законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

Ø закордонних справа і безпеки;

Ø сільського господарства, рибальства і сільського розвитку;

Ø бюджетний;

Ø з економічних і фінансових питань і промислової політики;

Ø з енергетики, досліджень і технологій;

Ø із зовнішньоекономічних зв'язків;

Ø із законодавчих питань і цивільних прав;

Ø із соціальних питань, безробіття і виробничого середовища;

Ø з питань регіональної політики, регіонального планування і зв'язків на місцях;

Ø із транспорту і туризму;

Ø з питань навколишнього середовища, здоров'я і захисту споживачів;

Ø з культури, освіти і засобів масової інформації;

Ø з питань розвитку і співпраці;

Ø із цивільних свобод і внутрішньої політики;

Ø з контролю за виконанням бюджету;

Ø з інституційної політики;

Ø із процедурних питань, підтвердження мандатів і статусу недоторканності;

Ø з прав жінок;

Ø з питань петицій.

Європейська рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав і урядів. Окрім них у засіданнях Європейської ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) і Віце-президент Європейської комісії. Рішення Європейської ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс і визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Враховуючи високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав і урядів, Європейська рада – постійний орган, до якого можуть звернутися Рада міністрів і Європейська комісія зі складних питань, що не вирішуються в рамках звичайної процедури ЄС.

Рада міністрів є органом ухвалення остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ обов'язкові. Разом із засновницькими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує декілька рад, залежно від питань, які розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти і т. п.

Міністри країн ЄС різною мірою підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму ухвал і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також обов'язкові, але вони залишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді міністрів ухвалюються або одностайно, або простою чи кваліфікаційною більшістю. Розподіл голосів між державами-членами ЄС здійснений так, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно об'єднатися декільком державам, щоб набрати мінімум 34 голоси з загальної їх кількості – 76.

Функції Голови РМ виконують по черзі впродовж шести місяців міністри закордонних справ.

Європейська комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається із 32 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоч і призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії і Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

Склад Комісії розглядається і визначається Європарламентом, тому кожний з її членів працює п`яти річний термін. Як член колективного органу кожний член ЄК патронує один або декілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, яка називається Генеральним директоратом (Департаментом).

ЄК виконує три основні функції:

1) Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів або країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того або іншого рішення для долі ЄС і його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу взаємодопомоги, тобто виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих напрямах, де для ефективних дій ЄС має більші можливості, ніж окремі його члени.

2) Друга функція ЄК полягає в захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи Європейському Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій окремими країнами, що виділяються урядами, власним галузям промисловості, а також наданням дозволів на державну допомогу у разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

3) Третя функція ЄК полягає у виконанні обов'язків практичного втілення політики ЄС і управління нею. Для цього ЄК наділена істотними власними повноваженнями і правом ухвалення рішень в різних сферах політики, зокрема аграрної, торгової, транспортної і т. п. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС – бюджетом і роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи і ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський суд. Оскільки ЄС побудований на основі юридично обов'язкових Договорів, він істотно відрізняється від інших міжнародних організацій. Статті Договорів про ЄС і законодавчі акти, які основані на них, стають частиною національного права держав-членів. Це вимагає чіткого тлумачення цих законодавчих актів. Основною функцією Європейського суду і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС і його пріоритетності над національними законодавствами в рамках юрисдикції, встановленої засновницькими договорами.

Європейський суд розглядає і регулює розбіжності між державами-членами, між ними і ЄС, інститутами ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами. Крім того, Європейський суд робить висновки щодо міжнародних угод і попередніх слухань справ, переданих йому національними судами (хоча в цьому випадку юрисдикція Євросуду на них не непоширюється).

Євросуд є найвищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких засобів примушення. Проте, враховуючи його положення і авторитет, держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його рішеннями.

Палата аудиторів – порівняно молодий орган ЄС, створений 1975 р. з метою перевірки всіх доходів і витрат ЄС і створених ним інститутів. Вона складається з 12 членів, обираються на шість років і повністю незалежні у своїй діяльності.

Окрім перерахованих інститутів, доцільно назвати також два консультативні органи, які призначені сприяти роботі Ради міністрів, Європейської комісії і Європарламенту, а саме:

ü Комітет з економіки і соціальних питань, до якого входять представники організацій, що виражають інтереси основних соціальних груп – найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій і т. п.;

ü Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору та включає представників регіональних і місцевих установ і організацій.

В рамках ЄС діє також Європейський інвестиційний банк (ЕІБ) – кредитна установа, яка сприяє реалізації інвестиційних проектів, що відповідають інтересам і завданням ЄС.

Діяльність Європейського союзу грунтується на принципі, за яким жодна держава-учасник не може бути примушена до будь-яких дій без згоди цієї держави. Якщо рішення ЄС ухвалюються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того, щоб рішення мали обов'язковий характер, необхідне їх схвалення кожною державою.

6.3. Глобалізація світової економіки

Глобалізація – об'єктивне явище сучасного світу, тобто таке, що не залежить від суб'єктивних бажань, уподобань і антипатій. Глобалізація – це рух людства до формування цілісної глобальної цивілізації. В основі цього руху лежать економічні чинники. Глобалізація означає тісну взаємодію і переплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв'язків між суб'єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу і надає інтеграційним процесам загальносвітового характеру.

Економікам країн стає тісно у своїх національних рамках. Економіка планети стає справді глобальною. Глобалізація економіки у найширшому значенні цього поняття означає, що державні кордони та відмінності між світовими фінансовими ринками втратили своє колишнє значення. Цьому сприяли передусім такі тенденції: глобалізація фінансів; підвищення ролі транснаціональних корпорацій; розширення експорту прямих інвестицій з Північної Америки, Західної Європи та Східної Азії; міжнародна спеціалізація виробництва і торгівлі товарами та послугами; глобалізація третинного сектора (сфери послуг) економіки; глобалізація управлінських функцій; перетворення туризму на галузь світового масштабу; глобалізація проблем навколишнього середовища; міжнародна економічна інтеграція.

Внаслідок революції у сфері телекомунікацій було створено единий глобальний ринок капіталу. Завдяки комп'ютеризації нині майже миттєво можна укласти угоди щодо валюти та цінних паперів, які розміщуються в різних місцях планети. Світові фінанси працюють цілодобово, оскільки основні фінансові центри розташовані у різних часових поясах. Щоденний обсяг торгівлі іноземною валютою становив у 1995 р. 90 млрд. дол. Це в 100 разів перевищувало щоденний обсяг товарної торгівлі. На основних фондових біржах у 1995 р. було продано акцій на 8 трлн. дол. Банки, які прагнуть уникнути жорсткого урядового контролю, віддають перевагу країнам з ліберальними валютними порядками та офшорним зонам. Наприклад, у британській колонії острова Кайман (Карибське море) у 1995 р. банки тримали капітал на суму 600 млрд. дол. Це астрономічна сума для колонії, де кількість населення становила лише 25 тис осіб. Світовими центрами капіталу вважаються Токіо, Нью-Йорк, Лондон, нафтодобувні держави Перської затоки.

У світовій економіці спостерігається поширення впливу транснаціональних корпорацій на світове господарство. Транснаціональними корпораціями (ТНК) вважаються суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють її за межами однієї країни. В економічній літературі також можна зустріти думку, що транснаціональною є корпорація, капітал якої мононаціональний, а сфера діяльності – міжнародна. Термін “багатонаціональні корпорації" іноді застосовується до корпорацій, які багатонаціональні і за природою свого капіталу, і за сферою діяльності. Усі ці визначення можна застосувати до поняття “транснаціональна корпорація".

Найголовнішими ознаками транснаціональних корпорацій вважаються такі: компанія реалізує продукції більше ніж в одній країні; підприємства і філії компанії розташовані у двох і більше країнах; власники компанії є резидентами різних країн.

У 1970 р. у 15 найрозвинутіших країнах світу розміщувалися штаб-квартири 7,5 тис. транснаціональних корпорацій. За станом на 1994 р. їх кількість збільшилася до 25 тисяч. У 1997 р. у світі налічувалося 50 тис. ТНК, які контролювали 40 % приватних капіталовкладень і забезпечували виробництво третини товарів у країнах з ринковою економікою. Безпосередньо на підприємствах ТНК працюють понад 100 млн. осіб. Транснаціональні корпорації забезпечували зайнятість населення у розвинених країнах на 4 %, а у країнах, що розвиваються, – на 12 %.

Транснаціональні компанії сприяють розвитку виробництва й експорту країн, у яких відбувається їх діяльність. Наприклад, наприкінці XX ст. іноземні компанії працевлаштували 45 % робочої сили Сінгапуру, забезпечували 63 % обсягу виробництва обробної промисловості та 90 % експорту її продукції. У Зімбабве ТНК забезпечували 71 % обсягу промислового виробництва, а в Аргентині – 35 % продукції обробної промисловості.

Загалом на частку транснаціональних корпорацій припадає: 50 % виробництва (не враховуючи країн з перехідною економікою), 60 % зовнішньої торгівлі, 90 % прямих зарубіжних інвестицій, 80 % технологічних розробок. Підприємства ТНК формально не залежать одне від одного, в межах корпорацій вони торгують за трансфертними цінами, які не завжди відображають ціни світового ринку. Найбільш інтернаціональною серед провідних транснаціональних корпорацій є “Nestle", штаб-квартира якої розташована у Швейцарії. Обсяг її зарубіжних продаж становить 98 % від їх загального обсягу. Такий показник для відомої голландської компанії “Philips" становить 88 %, а для “British Petroleum" – 75 %.

Міжнародна спеціалізація виробництва означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжнародний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропіках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни експортують банани до країн помірного поясу, а останні експортують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвинутою сферою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу. При сходженні, скажімо, на вершини в Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі – шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір'я, бо добре знають його особливості.

У результаті міжнародного поділу праці в країнах світу формуються галузі міжнародної спеціалізації,які значною мірою орієнтовані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв'язку з географічним поділом праці згадати Об'єднані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий експортер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери – як неперевершені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швейцарія – ще й світовий центр рекреаційних послуг.

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фермерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м'яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: “Ми говоримо – Куба, а маємо на увазі – цукор. Ми говоримо – цукор, а маємо на увазі – Куба!"

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці, – дуже непросто. Так, від часу здобуття державної незалежності колишніми колоніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільськогосподарську продукцію. На світовий ринок потрібно прориватися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах – територіальному та виробничому. Перший напрям – спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації виробництва: предметну (виробництво готових товарів); подетальну (виробництво складових частин товарів); технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як частка певного товару у питомому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Провідними в міжнародному кооперуванні вважаються такі методи: виконання спільних програм, договірна спеціалізація, створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжнародній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися в таких режимах: вільної торгівлі, торговельних обмежень, протекціонізму.

Нинішня міжнародна торгівля не обмежується торгівлею товарами, які можна відчути і побачити (кам'яне вугілля, банани, комп'ютери тощо). Британський журнал Economist якось писав, що послуга – це те, що в процесі купівлі-продажу не може впасти й ударити по нозі. Невпинно збільшується торгівля послугами, темпи зростання якої перевищують темпи зростання міжнародної товарної торгівлі. Третинний сектор охоплює консультаційні послуги у сфері права та підприємництва, аудиту і бухгалтерії, реклами, комп'ютерної справи. Архітектори, лікарі, програмісти, бізнесові консультанти надають на комерційній основі свої послуги в усьому світі. Важливими складовими третинного сектора є міжнародний туризм, навчання іноземних студентів, фінансові послуги, розважальний бізнес, виготовлення аудіо- та відеозаписів тощо.

Існує ряд класифікацій послуг, це зокрема класифікації Світового банку, Світової організації торгівлі тощо. Послуги можуть поділятися на факторні і нефакторні. Перші стосуються міжнародного руху факторів виробництва, другі – решти. Надання послуг часто відбувається одночасно з продажем товарів чи здійсненням інвестицій. Міжнародна торгівля послугами передбачає мобільність покупця, продавця, одночасну мобільність продавця і покупця або мобільний характер власне послуги.

Нині найбільшим експортером послуг є США. Американські фільми, музика, телепрограми тощо заполонили весь світ. Однією з найважливіших статей експорту США вважається американська культура. Так, лише на наданні освітніх послуг США заробили у 1995 р. 10 млрд. дол. Сполучені штати є й найбільшим імпортером продукції третинного сектора. Чотири найбільші кіностудії США перебувають у власності іноземного капіталу.

Обсяги міжнародної торгівлі послугами, що відображуються у статистиці платіжних балансів, занижені. На початок 1990-х років багато країн, у тому числі великих, не підраховували торгівлю послугами. Методологія їх підрахунку має значні відмінності серед країн світу.

Наприкінці XX ст. понад половина вартості експорту послуг припадало на міжнародний транспорт та міжнародні приватні і ділові подорожі. Розвинуті країни експортували 75 % світового обсягу послуг, міжнародні організації – 1 %, а країни, що розвиваються, – 24 %. На США припадало 16,2 % світового експорту послуг, на Францію – 10,2 %, на Італію – 6,5 %, на Німеччину – 6,4 %, на Великобританію – 5,5 %, на Японію – 5 %.

Транснаціональні корпорації працевлаштовують значну кількість місцевих програмістів, клерків, комп'ютерних операторів і телекомунікаційних експертів (інакше кажучи – “білих комірців") безпосередньо у країнах, що розвиваються. Робоча сила в цих країнах висококваліфікована і водночас дешева. Якщо в Каліфорнії програміст одержує щорічно 60–100 тис. дол., то на Тайвані – 25 тис. дол., а в Індонезії або Китаї – 10 тис. дол. Крім того, робоча сила в країнах, що розвиваються, не лише дешевша, а й слухняніша. Ще не так давно управлінський персонал неодмінно мав розташовуватися в одному приміщенні з керівництвом. У результаті телекомунікаційної революції ця умова не обов'язкова. Президенту компанії нині не важливо, де робоче місце його підлеглих – на сусідньому поверсі хмарочоса чи за тисячі кілометрів від нього. Комп'ютер допомагає взаємодії керівництва й управлінського апарату.

Глобалізації сприяють і ТНК. Феномен ТНК нерозривно пов'язаний з ростом прямих зарубіжних інвестицій, тобто вкладеннями капіталу, що зумовлює створення виробничих і збутових філій фірм в інших країнах. Організовуючи такі філії (у тому числі і шляхом придбання вже існуючих підприємств), ТНК прагнуть збільшити свої прибутки за рахунок перенесення виробництва до ринків збуту, джерел сировини і дешевої робочої сили, обійти митні бар'єри, подолати сковувальні рамки національних правових норм (наприклад, антимонопольне, трудове, природоохоронне законодавство), уникнути високих податків і т. д. Слід мати на увазі і ту обставину, що в ряді країн, особливо малих, окремі корпорації “переросли” можливості місцевого ринку і потім могли рости тільки за рахунок зовнішніх ринків. Міжнародне виробництво дозволяє ТНК подолати обмеженість внутрішніх ринків окремих країн, домагатися підвищення розмірів підприємств і серійності продукції, яка випускається, максимально використовувати переваги міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва.

Нині ТНК контролюють третину виробництва приватного сектора у світі. У 1992 р. обсяг продажів ТНК за кордоном становив 5,5 трлн. доларів і перевищив сукупний світовий експорт (4 трлн. доларів). ТНК контролюють 50–60 % зовнішньої торгівлі, понад 80 % патентів на нову техніку і технологію, близько 70 % валютних і ліквідних коштів на ринку розвинених країн. На їхніх підприємствах зайнято до 50 млн. осіб, або кожен десятий зайнятий у розвинених країнах і країнах, що розвиваються.

Основна географічна спрямованість зовнішньої експансії ТНК – взаємопроникнення капіталів у національні господарства високорозвинених країн Заходу. Так, близько 76 % інвестицій американських ТНК розподіляються таким чином: 45 % припадає на країни Західної Європи, 20 % – на Канаду, 3 % – Японію.

Приблизно 60 % ТНК зайнято в обробній промисловості, 37 % – у сфері послуг і 3 % – у видобувній промисловості і сільському господарстві. Усередині обробної промисловості ТНК найбільш активно діють у новітніх, технологічно складних видах виробництва. У середині 1980-х pоків длизько половини загальних і закордонних продажів ТНК було зосереджено в чотирьох галузях: електроніці, загальному і транспортному машинобудуванні, хімічній промисловості. ТНК, як і раніше, контролюють переважну частину переробки і збуту мінеральної та сільськогосподарської сировини, особливо в “третьому світі”. Наприклад, ТНК так чи інакше контролюють понад 70 % експорту рису, кави, кукурудзи, какао, тютюну, джуту, міді, бокситів і т. д. Розширюється активність “транснаціоналів” у сфері послуг, особливо в послугах ділового, технічного й інформаційного характеру, у туристичному бізнесі тощо.

Найважливіша сфера діяльності ТНК – пряме отримання прибутку зі своїх філій і підприємств, які оперують на внутрішніх ринках приймаючих країн. Друга за значенням галузь їх активності – розширення експорту з країн базування і з приймаючих країн.

Якщо в 1970-х роках нараховувалося 7 тис. ТНК, то до початку 1990-х їх число досягло 37 тис., а число зарубіжних філій – 170 тисяч. Штаб-квартири понад 90 % ТНК розташовані в розвинених країнах. Однак якщо в 1970 р. половина ТНК походила із США і Великобританії, то тепер половину становлять фірми, які мають штаб-квартири в чотирьох країнах – США, Японії, Німеччині і Швейцарії. До “двадцятки” найбільших нефінансових ТНК входять: сім американських корпорацій, три японські, дві німецькі, дві англо-голландські, дві швейцарські, а також по одній з Великобританії, Нідерландів, Італії і Франції (за обсягом зарубіжних активів перша десятка нефінансових ТНК виглядає так: “Роял-Датч-Шелл”, “Форд”, “Дженерал моторс”, “Екссон”, “АйБіЕм”, “Брітіш Петроліум”, “АСЕА Браун-Бовері”, “Нестле”, “Філіпс”, “Мобіл”). Приблизно 70 % зарубіжних філій сучасних ТНК розміщені в розвинених капіталістичних країнах. Поряд із ТНК склалася і група банків із розгалуженою мережею закордонних відділень і філій, які постійно оперують на міжнародних грошових ринках, – транснаціональних банків (ТНБ).

• ⇐ Назад
• 44
• 45
• 46
• 47
• 48
• 49
• 505152
• 53
• 54
• 55
• 56
• 57
• 58
• 59
• Далее ⇒