Як вона відмовилася бути паном
У Лєни ніколи нічого не було, але вона мала тверезий розум. Тверезий і ясний. Можливо, трохи цинічний, але цинізм — це форма захисту в умовах надзвичайного стану. На розум Лєна покладала свої останні надії.
Із часом, правда, вона помітила, на свій превеликий жаль, що й розум, тверезий і ясний, поволі здає позиції. Ну, по-перше, він не завжди був тверезим у прямому сенсі цього слова, але алкоголь ніколи не є причиною, завжди — наслідком. По-друге, з ясністю теж почалися проблеми. Я перестала розуміти те, що відбувається довкола, казала Лєна. І мене мучила ця потьмареність, я не хотіла, щоб так було, щоб я нічого не розуміла.
Втративши віру, Лєна подалася в інші сфери пошуків смислу, більш земні. Деколи, щоб пізнати духовну сутність того, що відбувається, потрібно спочатку пізнати реальний світ. Інтелектуали люблять ігнорувати реальність, і Лєна теж, хоч і не була інтелектуалом, мала таку схильність. Це велика помилка, так вирішила Лєна. Як не крути, крім реальності, нам, людям, більше нічого конкретного не дано. Треба якось спершу з нею дати собі раду.
В університеті вчився один хлопець, його всі називали Дарвін, бо він був живим доказом правдивості дарвінівської теорії. Що люди походять від мавпи. Цей Дарвін, щоправда, займався плаванням, а не перестрибуванням із дерева на дерево. Однак його називали Дарвін. Був він доволі симпатичний, мав пухкі червоні губи, здорове розвинене тіло, біле волосся, голубі очі — арієць, одним словом, жаль, що не дуже розумний.
Лєну дратувало в Дарвіні те, що він ніколи не сумнівався. Ні в чому. Як сказав, так зав’язав.
— Спорт — це головне в житті, — казав, наприклад, Дарвін, і переконати його в тому, що не спортом єдиним живе людина, було неможливо. Головне — і крапка.
І так щодо будь-чого іншого.
— Треба їсти буряк, — казав Дарвін.
І крапка. Буряк і в жодному разі капусту.
— Людина повинна працювати на благо суспільства, в якому вона живе.
І крапка.
— Не можна сперечатися з батьками, бо вони прожили життя.
І крапка.
— Російська пропаганда працює на знищення української незалежності.
І крапка.
Деколи Дарвін суперечив сам собі, тобто сповідував якісь дві несумісні ідеї. Наприклад, він стверджував, що пожертвувати життям заради батьківщини — велика честь. А іншого разу зізнавався, що батьківщину можна вибирати, і він вибрав Україну. Лєна зробила висновок, що треба вибирати батьківщину так, аби за неї не довелося жертвувати життям.
Але, на жаль, батьківщина на те й батьківщина, що її не вибирають. «Якби я мала можливість вибору, — казала пізніше Лєна, — то Україна була би зовсім не перша в списку. Напевно, я вибрала би Грецію, бо там море голубе-голубе. Не таке чорне, як українське. Або Великобританію, бо тоді я знала б англійську від народження і не довелося би вчити її в школі як іноземну. А то замучила мене ця англійська, постійно вчила її, вчила, а два слова за потреби все одно не зв’яжу».
Якось Дарвін підійшов до Лєни на великій перерві, вона сиділа в університетському дворі й гризла яблуко. Він сказав:
— Слухай, Лєно, ти дівчина ніби не дурна…
— Дякую, — відповіла Лєна.
— Чому ти досі не вступила до нашої організації?
— Якої організації?
— Молодих націоналістів.
— Таке існує?
— Існує. Називається «Рух опору». Я заступник голови.
— А проти чого ви опираєтесь?
— Ну, це націоналістична організація. Ми гуртуємо національно свідому молодь. Ти ж свідома?
— Свідома, — сказала Лєна.
— Тоді вступай. Ми збираємося тричі на тиждень о сьомій вечора. Обговорюємо новини, виробляємо план дій. Ділимося ідеями, корисними для України. Ти ж погоджуєшся, що треба щось робити?
Із цим Лєна погоджувалася.
— Жити й нічого не робити — це занепад, — вів далі Дарвін. — Треба діяти. Ти з цим погоджуєшся?
— Погоджуюсь.
«Рух опору» винаймав кімнату в старому будинку в центрі міста. Кімната була майже порожня, тільки кілька стільців, стіл і великий портрет Степана Бандери на білій стіні. Лєні така аскетична обстановка подобалася, вона сприяла зародженню ідей, які незабаром змінять світ. Лєна почувалась частиною таємного революційного руху і кілька тижнів ходила в неабиякому піднесенні.
На зборах вивчали і обговорювали біографії великих українців: Донцова, Коновальця, Петлюри, ну і, звісно, Бандери теж. Його першого. Головував зборами низький, але дуже балакучий студент історичного факультету. Він, коли говорив, розмахував руками і пильно дивився всім слухачам в очі. Після кожного твердження, хоч би чого воно стосувалося, вигукував: «Хіба не так?!» І слухачі радо кивали головами: «Та-а-ак». Не тому, що справді підтримували цю його думку, а тому, що в них ніби запитували дозволу, ніби рахувалися з ними.
Чимось цей голова нагадував Лєні Леніна зі старих радянських фільмів, у яких Ленін розмахував перед робітничим класом руками, ховаючись за трибуною. Щоб не було видно, який він курдупель.
На десятому чи якомусь там зібранні, після докладного вивчення всіх основних біографій та засадничих постулатів українського інтегрального націоналізму, Лєна сказала:
— Ну, і що ми будемо робити? Як будемо світ змінювати? Я готова до конкретних дій.
Її всі підтримали.
— Робити є що, — сказав голова зібрань. — Хіба не так?
— Та-а-ак!
— От надійшла пропозиція ініціювати перейменування вулиці Будівельників на вулицю Степана Бандери.
— А чим будівельники завинили? — спитала Лєна. — Вони хіба не люди? Будівельники — хороша професія, вони нам хати будують, а це не так легко, скажу я вам.
Курдупель трохи занервував, але був надто розумним, щоб спалитися на такій дрібниці.
— Будівельники, звичайно, хороша професія, але чому так повинна називатися вулиця? Це комуністична традиція — називати вулиці іменами робітничих класів. Будівельники, пожежники, шахтарі…
— А водолази є в цьому списку? — спитала Лєна, бо їй було справді цікаво.
— Може, десь і є, — буркнув голова. — Але не в цьому річ, хіба не так?
Усі знову сказали: «Та-а-ак».
— Національно свідоме суспільство, — говорив духовний лідер, — називає вулиці на честь своїх героїв, а не послуговується назвами тоталітарного режиму, яким був Радянський Союз.
— Ну, добре, — погодилась Лєна. — Давайте перейменовувати цих будівельників, як вони вам так очі муляють. Хоч я би, чесно, краще повернула нашому місту попередню назву Сан-Франциско… Що треба робити?
— Ми подамо запит в органи місцевого самоврядування, — сказав голова. — Але цього не досить. Вони перейменовують вулиці дуже довго, ми можемо й не дочекатися. Треба діяти радикальніше.
Лєна була готова до радикальних дій, першою рвалася в бій. За інших обставин, в іншому відрізку історії вона була би дуже добрим партизаном чи революціонером. Мужність і романтизм — ось що рухає революціями, а Лєна була і мужня, і романтична.
План розробили такий: піти вночі на цю вулицю робітничого класу і зафарбувати всі наявні там таблички з назвою «вулиця Будівельників». Натомість чорною фарбою написати «вулиця Степана Бандери». Просто і зрозуміло.
Лєна взяла із собою Василину-мені-по-барабану на всяк випадок, якщо виникнуть проблеми з місцевими наркоманами. Але проблеми виникли в іншому. Партизани не знайшли жодної таблички, яку можна було би зафарбувати. Усі в місті знали, що ця вулиця називається Будівельників, але табличок, що підтверджували б цей факт, не було. Старі стерлись чи повідвалювалися, а грошей на нові місцевий ЖЕК, очевидно, не мав.
Молоді націоналісти побродили довкола і, розчаровані, були готові розійтися по домівках. Тоді Лєна сказала:
— А навіщо нам узагалі здалися ці старі таблички. Ми просто понаписуємо на будинках нову назву, і справу зроблено! Навіть краще, що табличок нема, менше роботи. Хіба не так?
Методика «хіба не так?» спрацювала блискуче, всі з Лєною погодилися, навіть Василина, яка формально не належала до їхнього руху. Голови руху, до речі, на операції не було, відпросився за станом здоров’я.
Усі взялися акуратно виводити чорною фарбою нову назву вулиці. На кожному будинку. Це була тяжка праця, наступні кілька днів Лєна, приміром, не відчувала рук і не могла підняти їх угору, так утомилася. Операцію завершили на сході сонця і пішли щасливі відсипатися. Наркоманів не зустріли.
Місцеві мешканці, втім, чомусь не надто пройнялися шедеврами молодого образотворчого мистецтва. З усіх «художників» ніхто насправді не вмів малювати, назви вийшли криві, щоб не сказати, страшненькі. Багато хто поробив помилки в словах, імовірно, з утоми.
Упродовж тижня люди зафарбували понаписуване. Не поскупилися, навіть фарбу за власні гроші купили.
Спочатку юні націоналісти думали ще раз здійснити операцію, бо, чесне слово, шкода роботи. Міркували — нехай замальовують, а ми знову! Вони замальовують, а ми знову! І так, поки їм врешті обридне фарбу купувати. Відроджувати національну свідомість серед населення не так просто, треба докласти неабияких зусиль. Але тут нагодилася інша, значно серйозніша за міську топонімію справа.
На позачергових зборах Дарвін сказав:
— Товариство, от що я хочу вам сказати. Ви пам’ятаєте книжковий магазин «Букініст», той, що в центрі?
Його, звичайно, всі пам’ятали, бо це був, власне кажучи, єдиний книжковий магазин у місті.
Дарвін вів далі:
— Я там походив недавно і знаєте, що побачив? Усуціль російські книжки. Українських — дві-три. Ну, може, п’ять. Це ганьба, а не книгарня. Пропаганда кацапства! Про яку свідомість можна говорити, коли діти читають свої перші книжки російською!
Слово «діти» подіяло, як міна. Товариство зашуміло.
«Хочеш переконати когось у своїй правоті, — писала потім Лєна, — скажи «діти», і книгарню в ім’я дітей не те що з лиця міста, з лиця землі зітруть. Каменя на камені не залишать».
Дарвін тріумфував:
— Це ще не все! Я хотів купити якусь книжку, де було б порушено національну тематику, зрозуміло, жодної не знайшов. Зате там був цей мерзенний опус якогось київського науковця, в якому великого українського поета Шевченка обізвано алкоголіком. Таких речей пропускати не можна. Це насмішка над національними святинями!
— Ура! — втішилася Лєна. — Їдемо до Києва говорити з науковцем! Я Василину візьму, вона як поговорить, то науковець буде горобців до кінця життя рахувати…
— Нащо нам здався науковець?! — заперечив Дарвін. — Він собі нехай пише, що хоче. Ми книгарню спалимо, яка таку ганьбу продає!
Книгарня — то книгарня.
Лєна почувалася трохи незручно, палити книжки — вчинок усе-таки аморальний, хоч би якою мовою їх було написано. Але зупинятися на півдорозі теж було пізно. Деколи доводиться жертвувати меншим заради більшого.
Хтось роздобув коктейль Молотова. Його треба було кинути у вітрину книгарні, і справу зроблено. Згорить — і сліду не залишиться. Лєна запропонувала напередодні увечері організувати читання поезії Тараса Шевченка, щоб набратися бойового духу, але ініціативу ніхто не підтримав. Шевченка всі ще зі школи недолюблювали.
Честь жбурнути вибухову суміш у вітрину книгарні випала Лєні. Бо вона була мужня і романтична. Василина сказала їй:
— Дурницями ти займаєшся, Лєно.
— Зараз, може, й дурницями, але це тільки перший крок. Далі ми будемо серйозно світ змінювати. Я завжди до цього прагнула. Це моя місія. Я хочу, щоб усі люди жили щасливо.
Василина стенула плечима, мовляв, тоді йди, пали свою книгарню, раз так, мені по барабану.
І Лєна пішла.
Четверта ранку — найкращий час для злочинів. Місто цілком порожнє, і всі сплять, навіть ті, що кричатимуть вранці: «Ми не спали всю ніч, не могли заснути».
Духовний лідер знову не прийшов, сказав, що мусить готуватися до важливого заліку.
Партизани підійшли до книгарні. Її вітрина світилася. У вітрині стояли книжки, багато книжок, усі такі новенькі, з яскравими обкладинками. «Замки Львівщини», «Золото Египта», «Большая иллюстрированная энциклопедия динозавров» — асортимент такий собі, швидше розважальний, але, з іншого боку, писала потім Лєна, книжка і розважати повинна, хіба не так?
— Слухай, Дарвіне, — шепнула вона своєму колезі зі зміни світу на краще. — А ти взагалі які книжки читати любиш?
— Для мене спорт у житті головне, — відповів Дарвін.
— Ти книжок не читаєш?
— Ну, прочитав кілька…
— Які саме?
— Та не пам’ятаю я, що ти причепилася?!
Лєну така відповідь насторожила.
— Дарвіне, а якби в цьому магазині не книжки російські продавались, а спортивне обладнання, там, не знаю, російські кросівки, наприклад…
— Кросівки зараз усі російські…
Лєна закричала:
— Е нє, дорогі, так діло не піде! Книжки російські, значить, палимо, а кросівки російські носимо. Що за подвійні стандарти! Чим книжки від кросівок відрізняються?! Чому ми не палимо магазини з кросівками? Я би дуже хотіла, я взагалі спорт не люблю…
— Кросівки, на відміну від книжок, не впливають на світогляд.
— А як на світогляд впливає історія динозаврів?!
— Віддай пляшку! — звелів Дарвін.
— Я не дозволю книгарню палити!
— Ми тебе виключимо з організації! З ганьбою!
— Та виключайте, ради Бога!
Лєна кинулася тікати подалі від книгарні. Коктейль Молотова заховала в гуртожитку собі під матрац. Подумала, що може ще колись знадобитися. Може, ще колись треба буде щось підірвати.
Наступного дня партизани-революціонери все одно спалили книгарню, без Лєни. На фасаді вугіллям нашкрябали «ОУН-УПА», і місцева організація з такою назвою змушена була доводити в міліції свою непричетність до інциденту. Книгарню зачинили на довготривалий ремонт.
Потім у такий самий спосіб було спалено місцеву православну церкву Московського патріархату, і священик, який там випадково ночував, бо після вечірньої служби забагато випив, ледве вибрався з пожежі живим.
На зборах Лєна більше не з’являлася і взагалі вирішила, що колективна діяльність не для неї, що вона за природою індивідуаліст і працюватиме самостійно.
Якраз тоді Лєна випадково познайомилася з одним ямайцем, який приїхав зі своєї Ямайки в Україну, щоб вивчати в університеті українську філологію. Вперше нога чорношкірого ступила на святі землі українського Сан-Франциско. Люди викручували собі шиї, коли ямаєць ішов до магазину по хліб. Діти, не соромлячись, показували на нього пальцем, а зовсім малі плакали від переляку і кричали: «Бабай!»
Ямаєць був справді чорним. Таким чорним-чорним. Він мав довгі чорні пальці й ніжно-рожеві долоні, ніс у нього був широкий, на півлиця, волосся закручене тонкими змійками, і він називав це дредами.
Ямаєць говорив дуже приблизною українською мовою, а Лєна — дуже приблизною англійською. Так вони, приблизно, спілкувалися.
Лєна казала:
— Ти справді такий black, що аж страшно. Це щоб уночі маскуватися?
Ямаєць — Ішіон або якось так — усміхався.
— Чого ти взагалі сюди приїхав, га?
— To study українська мова і література.
— Ну це зрозуміло, але WHY?
— Цікаво.
Ішіон багато розповідав про Ямайку, Лєна половину розуміла, половину дофантазовувала.
— Я народився на Ямайці, — говорив Ішіон. — Мої батьки, діди і прадіди ловили рибу. Але взагалі-то ми з Африки.
— Це все дуже цікаво, але мене мучить тільки одне питання. Скажи чесно, ну чого ти сюди приперся?
Слова «приперся» Ішіон не знав. Він, урешті, багато чого не розумів, і Лєну втішало, що є люди, які розуміють іще менше за неї.
На Ямайці, казав Ішіон, усі чоловіки ловеласи. Але вони не просто використовують жінок, а й служать їм. Жінки обожнюють ямайських чоловіків, і навіть коли ті їх залишають, жінки далі є щасливими. Ямайські чоловіки роблять ямайських жінок щасливими. Крім того, всі вони мають пістолети і деколи стріляють один в одного. Всі мріють виїхати до Америки, і деколи їм це вдається. Також усі співають пісні Боба Марлі, а дітей Боба Марлі, їх щось п’ятнадцятеро від різних жінок, уважають неофіційними принцами острова.
Із вдячності Лєна, як уміла, розказала Ішіону історію України й показала місцеві визначні пам’ятки. Палац польського князя, в якому тепер була казарма для новобранців, і бар «Золота рибка», в якому наливали найдешевше в місті пиво.
У «Золотій рибці» вони часто сиділи. Лєна пила пиво, а Ішіон випендрювався (цього слова він, звичайно, теж не знав) і замовляв коктейлі. Офіціантки ненавиділи Ішіона й щоразу казали йому одне і теж:
— Нема в нас коктейлів! Ми тільки пиво наливаємо і горілку!
— Змішайте пиво з горілкою, і буде коктейль, — казав Ішіон українською, але офіціантка все одно зі сльозами на очах благала Лєну:
— Ну, поясніть йому, що ми таке не робимо!
— Принесіть йому «Криваву Мері», — пропонувала Лєна.
— Це типу томатний сік із горілкою? — офіціантка аж підстрибнула від щастя. — П’ять секунд! Зараз принесу!
Лєна рятувала Ішіона від українців, а українців від Ішіона. Відтак усі були задоволені. Керівництво «Золотої рибки» потайки пишалося тим, що до них ходить іноземець, і крізь пальці дивилося на колір його шкіри. Із часом, до речі, цей бар почав обростати легендами, і остання з них — що тут був сам Боб Марлі. Тепер бар так і називається — «У Боба», і тут наливають найдорожчі у місті коктейлі. Стіни обвішано табличками «Відчуй температуру — змішуй градуси» і підпис «Боб Марлі», хоча сам Боб Марлі, здається, ніколи такого не співав.
Проте в Ішіона виникли непередбачувані проблеми з Лєниними колишніми колегами по підпіллю. Це стало очевидним, коли якось у «Золоту рибку» прийшов Дарвін зі зброєносцями і сказав:
— А що це ви тут сидите?
— Не можна? — огризнулася Лєна.
— Та ні, можна, — відповів Дарвін і відійшов убік.
Спостерігав за ними обома декілька годин, попиваючи біля барної стійки мінеральну воду.
— Don’t worry, — втішав Лєну Ішіон, — я звик до расизм, мені це по барабан.
— Головне, щоб не по башка.
— Що таке башка?
— У деяких випадках те саме, що барабан.
«Рух опору» видав оперативну постанову, яка забороняла будь-які стосунки іноземців з українськими дівчатами. Це стосувалося, власне кажучи, тільки Ішіона і Лєни, бо Ішіон був єдиним у місті іноземцем, а Лєна була єдиною, хто з ним узагалі говорив.
Кілька разів Ішіона хтось переслідував по темних закапелках, але йому завжди вдавалося втекти. Ішіон узагалі добре бігав, сказав, що на Ямайці всі добре бігають, бо там не їздить громадський транспорт.
Потім Лєна отримала «офіційне» запрошення відвідати збори організації, бо розмова, яку там вестимуть, «прямо стосується її неприпустимої богомерзької поведінки».
Ось що написала у своєму щоденнику Лєна:
«Було цікаво послухати ідіотів. Я їм так і сказала з порога:
— Ви всі тут ідіоти!
Курдупель, як завжди, розмахуючи руками, виголосив коротку промову і звелів мені сісти на крісло посеред кімнати.
— Ви тут цілий суд влаштували! — засміялася я.
— Невже в усьому місті, — серйозно сказав голова, — щоб дружити, не знайшлося жодного українського хлопця?
— Виходить, що не знайшлося. Подивіться на себе, хіба з вами можна дружити? Ви ж комсомольці й фашисти в одному флаконі!
Дарвін, ніби вжалений, підскочив на своєму стільці.
— Спокійно, — звелів духовний лідер. — Ми тут зібралися для того, щоб провести виховну бесіду.
— А якщо не вдасться словами переконати, будете мене бити?
— Ти подумай, якого кольору ваші мавпенята понароджуються! — вигукнув Дарвін.
— Дарвіне, — сказала я, — чого, думаєш, тебе прозвали Дарвіном? Мавпи деколи й білошкірі бувають.
— Я бачу, що виховна бесіда не вдалася, — резюмував курдупель.
Члени організації, їх було близько двадцяти, всі як за командою встали зі стільців і взялися витягувати зі штанів ремені.
На цьому етапі я мушу зізнатися, що ні на які збори я насправді не пішла, просто хотіла наочніше уявити, як виглядала би наша розмова.
Я не люблю битися і, коли мене б’ють, теж не люблю, а щось одне точно сталося б, якби я прийняла запрошення з’явитися на згадані збори. Ні, нікуди я, звичайно, не пішла. З партизанами треба боротися їхніми ж, партизанськими, методами».
Будинок, у якому «Рух опору» винаймав кімнату, хоч і мав столітню історію, — там, здається, навіть Іван Франко свої вірші читав, — в Лєниних очах давно був дискредитований. В інших кімнатах засідали нічим не кращі організації: «Воля або смерть», «Червоно-чорний прапор», «Молода нація».
Усе спрацювало тіп-топ. Вночі Лєна розбила вікно «Руху опору», вкинула в кімнату притриману до кращих часів пляшку з коктейлем Молотова, і кімната миттєво спалахнула. І стільці спалахнули, і стіл, і портрет Степана Бандери. Його Лєні було шкода, Степан Бандера тут узагалі висів ні до чого, але іноді треба жертвувати меншим заради більшого.
Міліція, сита по горло пожежами в місті, не знайшовши інших винуватців, заарештувала потерпілих. Так завжди буває, але в цьому випадку Лєна не надто переймалася світовою несправедливістю. Духовного лідера «Руху опору» протримали в каталажці п’ятнадцять діб, і він здав із потрухом усіх своїх колег-однодумців. На Лєну він теж написав заяву, але міліціонерам, судячи з усього, було ліньки копати так глибоко, і вони обійшлися тільки ним і його заступником Дарвіном. Обом дали рік умовно і виключили з університету.
Дарвін після того прибігав до Лєни в гуртожиток, плакав, як дитина, рвався з кулаками і кричав:
— Ти, ти це підлаштувала!
— Я не розумію, про що мова, — збиткувалася Лєна.
— Через тебе і твого чорнобривця я з університету вилетів!
— А чого ти вирішив, Дарвіне, що можеш указувати іншим, що їм робити? Думаєш, пан великий?
— Так, я пан! Я пан на своїй землі!
Ця фраза надовго збила Лєну з пантелику. Загалом вона ніби правильна, але й нелогічна водночас. Лєна питала саму себе: хіба може бути пан землі? Хіба можна сховати землю в кишеню і сказати: «Це моє, а не ваше!»? Не можна. Так само як повітря, дерево, річку, гору. Тоді навіщо витрачати стільки зусиль на те, щоб заволодіти чимось, чим заволодіти неможливо, якщо навіть власним життям людина не володіє і віддасть його тоді, як прийде час?
Потім Лєна писала: «Коли хтось каже: «Я пан на своїй землі», я не знаю, що відповісти, почуваюся розгубленою. Але тоді я крикнула Дарвіну:
— Пан той, хто хитріший. У нашому випадку — це я!»
А ямаєць невдовзі заявив, що знудився тут, в Україні, і що йому хочеться більшої екзотики. Поїхав до Білорусі. Лєна побажала йому щасливої дороги.