Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике 3 страница

— Вона інвалід, — бубоніла Лєна, — повірте мені. Два роки тільки сидить. Я би вам її привела, але мені тяжко носити на собі такий тягар. Подруга хоч і маленька, але все одно важить — дай Боже.

— Мені потрібні документи від лікарів і МСЕК.

— Що таке МСЕК? — благально перепитала Лєна.

— Це така комісія, яка присвоює інваліду групу інвалідності.

— А коли буде МСЕК, то моя подруга зможе отримати інвалідний візок?

— По закону — так.

— То зможе чи ні?

— Ми діємо лише в рамках закону. До побачення, шановна. В мене обідня перерва.

Лєна ще запитала:

— А як я маю її на всі ці комісії тягати? Може, є якісь тимчасові інвалідні візки? Я віддам через тиждень-два.

Але жінка за столом уже наминала свою відбивну.

 

Комісія із загадковою назвою, котра, як уже потім дізналася Лєна, розшифровувалася як медико-соціальна експертна комісія, засідала лише після того, коли було надіслано всі необхідні документи. На їх збір у Лєни пішло кілька тижнів. Оскільки Пес не могла самостійно пересуватися, комісія могла би зібратися за місцем її проживання.

— Ми можемо, — сказали Лєні, — але не раніше, ніж через півроку. У нас черга. Буде швидше все-таки прийти до нас.

Тож Лєна взяла Пса на плечі, і так вони рушили підтверджувати інвалідність. Злощасний кабінет було розташовано на п’ятому поверсі. Ані ліфта, ані інших способів туди видряпатися, окрім як сходами, не було. Пес під час підкорення вершини безперестанку вибачалася, а Лєна говорила:

— Нічого, не переймайся, Пес, тобі потрібен цей папір. Отримаєш візок, пенсію невеличку, безкоштовно їздитимеш у громадському транспорті… Ми витримаємо. Ще такого не ставалося, чого не можна було би витримати.

Тут Лєна, звичайно, помилялася.

Перші три рази вони з Псом на комісію не потрапили. Не встигали до кінця робочого дня. Доводилося так само спускатися сходами вниз і так само підійматися ними через тиждень.

— Але тоді вже нас точно приймуть? — питала Лєна у секретарки.

— Жіночко, ну звідки я знаю?! — відповідала та. — Рано чи пізно приймуть. Черга, не бачите? Усі інвалідами хочуть бути.

Через тиждень історія повторювалася. Секретарка оголошувала про кінець робочого дня й обіцяла, що наступного разу пощастить більше.

— Ну, скажіть мені, — просила Лєна, — може, є якийсь інший спосіб потрапити на комісію? Може, треба гроші заплатити? Я заплачу, тільки скажіть, скільки!

Секретарка обурено пирхала й ішла геть, тому, напевно, що Лєна пропонувала гроші в коридорі й при багатьох свідках.

Коли нарешті їх із Псом запросили, Лєна аж не повірила. Перше, що вона сказала, затягуючи подругу в кімнату, де засідала комісія, було:

— Я з вами скоро сама калікою стану.

За довгим столом сиділо четверо: дві жінки, двоє чоловіків. Вони ліниво перешіптувалися між собою і так само ліниво, втомлено дивилися на каліцтво цього світу.

— Прізвище, — сказав хтось із них.

Пес відрекомендувалася. Лєна про всяк випадок сказала:

— А мене звати Лєна.

Люди за столом розкрили папку з Псовими документами і мляво зазирнули всередину.

— Так, у нас є ваші документи.

— Ми їх три тижні збирали, — чи то похвалилася, чи то поскаржилася Лєна, але комісія знову не удостоїла її увагою.

Чоловік — він, імовірно, тут головував — зачитав менторським тоном:

— Відсутність однієї нирки, сильне переохолодження, що спричинило параліч нижніх кінцівок…

— Хіба таке буває? — спитала жінка, яка сиділа справа від голови комісії.

— Не знаю. Можливо, неврологічне. Шановна, — звернувся він до Пса, — ваш лікар пропонував зробити операцію, але ви відмовилися, чому?

— У мене не було грошей, — відповіла Пес.

— Наскільки мені відомо, — не зморгнувши оком, сказав голова, — в Україні медицина безкоштовна.

Пес трохи розгубилася:

— Я не знаю… Лікар хотів п’ять тисяч.

— Ви звинувачуєте свого лікаря у хабарництві?

— Боже збав! Я не знала, що це хабар.

— У лікарському висновку про гроші не згадується. Написано тільки, що ви відмовилися від операції. Тобто свідомо наразили свій організм на небезпеку й на каліцтво. Вина повністю лежить на вас.

— Я з багатодітної сім’ї, — бурмотіла Пес. — Мої батьки не могли мені допомогти, тато сам каліка, а в мене грошей нема.

Голова комісії змінив тему розмови.

— Ви десь працювали?

— Працювала продавцем побутової хімії в сільському магазині.

— Довідка з місця роботи?

— Вони не захотіли давати. Сказали, що я неофіційно там працювала.

— Значить, ви ніде не працювали?

— Я працювала!

— Довідки нема — значить, не працювали.

Чоловік щось шепнув своєму сусідові. Вони обоє незадоволено прицмокнули.

— Вернімося до вашої травми. Чому ви не можете ходити?

— Я не знаю, — майже нечутно відповіла Пес, — ноги не рухаються.

— Це не діагноз. У вашій справі написано, що ви зазнали сильного переохолодження і втратили чутливість ніг.

— Так. Я не чую своїх ніг.

— Звідки ми можемо знати, що ви нас не обдурюєте?

— Та вона в житті слова не збрехала! — вигукнула Лєна.

— Прошу тиші, — урвав Лєну комісіант. — Не говоріть, коли ми вас не питаємо. — І до Пса: — Лікар написав, що за свою практику ніколи з подібними випадками не стикався. Ми теж. При сильному обмороженні кінцівки зазвичай підлягають негайному ампутуванню через небезпеку гангрени. Це називається — кукси нижніх кінцівок. У вашому випадку кістки і м’язи ніг не пошкоджено. Тобто теоретично ви можете ходити.

— Але вона не ходить! — знову вигукнула Лєна. — Пес, устань, покажи їм, що ти навіть встати не можеш!

— Ми зараз попросимо вас вийти!

— І це буде нормально, бо я можу вийти, а вона — ні!

— Заспокойтеся, шановна!

Члени комісії прихилилися одні до одних і пошепки швидко щось обговорили. Тоді голова встав зі стільця й урочисто промовив:

— З огляду на надані нам документи й особисте спостереження, ми, комісія у складі голови комісії, двох заступників голови комісії і вченого секретаря комісії, присвоюємо вам третю групу інвалідності строком на один рік через імовірну зворотність неповносправності. Через рік комісія за вашим бажанням може розглянути запит на інвалідність повторно. Протягом цього року ви маєте право користуватися пільгами, встановленими законом України для осіб із третьою групою інвалідності. А саме: вам надається безоплатний проїзд у громадському транспорті за винятком метрополітену і таксі, раз на два роки ви маєте право стати на чергу на отримання путівки на санаторно-курортне лікування. У разі працевлаштування, що ми особливо рекомендуємо, вам надаватимуть 26-денну відпустку.

— А пенсія і візок? — спитала Лєна.

— Пенсія за третьою групою інвалідності передбачена лише при виході на пенсію за віком у розмірі п’ятдесят відсотків від суми пенсії. Інвалідний візок надають лише громадянам з обмеженими можливостями категорії А і Б першої групи інвалідності.

— Тобто не буде візка?

— За третьою групою інвалідності візок не надається. У цьому немає необхідності.

— Як немає?! Подивіться на неї! Вона вже два роки сидить!

— У цій справі комісія завершила свою роботу. Прошу покинути кабінет.

— Почекайте! — горлала Лєна, а Пес тихо плакала. — По-вашому виходить, що вона і не інвалід ніякий, що вона може ходити і працювати? Так?

Голова комісії, чоловік доволі кремезний, із сивиною на скронях, вийшов із-за столу, щоб випровадити Лєну з кімнати.

— Не влаштовуйте комедію, я вас прошу! Через рік ви можете знову подати документи. Залиште кабінет!

— Я піду, — сказала Лєна. — А вона, оскільки вона може, по-вашому, ходити, нехай робить це сама!

І Лєна прожогом вибігла з кабінету, залишивши Пса сидіти на комісійному стільці й плакати. Члени комісії кинулися наздоганяти Лєну.

— Заберіть вашу подругу! Що ми маємо з нею робити?!

— А вона сама нехай іде! Вона ж може! — уже зі сходів відповідала їм Лєна. — Це ви сказали, не я!

 

Пізніше Лєна соромилася свого вчинку. Запевняла, що лишила Пса напризволяще тільки для того, аби провчити нелюдів, хотіла довести їм, що вони помилилися у своєму рішенні й повинні його переглянути. Я діяла імпульсивно, казала Лєна, не подумала, чим ця історія закінчиться.

А закінчилася історія тим, що вчений секретар комісії викликала таксі, два охоронці знесли Пса вниз на руках, посадили в автомобіль і наказали шоферу їхати куди завгодно геть. Гроші на таксі, звичайно, не дали. Лєна змушена була заплатити їх сама, оскільки таксист пригрозив винести з дому телевізор і фен для волосся.

Потому кілька тижнів підряд Пес просила у Лєни вибачення. Напевне, для того, щоб змогти вибачити самій. Так іноді легше. Просити вибачення, щоб вибачити.

— Ми підемо іншим шляхом, — заспокоювала її і себе Лєна, — ми мусимо домогтися справедливості. Не переживай, Пес, наша маленька війна ще попереду.

 


***

 

Лєна відшукала лікаря, який ставив Псові діагноз, сказала йому, що має важливу справу. Лікар повівся, на диво, люб’язно, навіть запропонував горнятко кави для початку.

Ця люб’язність працівників державних установ, пізніше казала Лєна, гірша від сичання сотні єхидн. І де тільки вони понаучувалися цих награних посмішок і ввічливих фраз? Де в Україні штампують таких бездушних лицемірів?

— А ми з вами вже зустрічалися, так? — посміхаючись, сказав Лєні лікар.

— Ні. Ми бачимося вперше. Розумієте…

— А все-таки я переконаний, що зустрічав вас раніше.

— Ви помилилися. Два роки тому у вас була пацієнтка, моя подруга, яка від холоду втратила чутливість ніг.

Лікар відхилився на бильце крісла, взяв невелику паузу на роздуми.

— Та…аа…ак, я пригадую цей випадок, — сказав. — Дуже дивний випадок. Ви її родичка?

— Не родичка, але я опікуюся нею.

— І як? Дівчина ходить?

— Ні. Вона тільки сидить.

— Ну, таке буває, буває…

— Буває? Ви написали у лікарському висновку, що такого бути не може.

Лікар знову посміхнувся, цього разу не люб’язно, а хитро.

— Бути не може, але буває. У цьому світі часто стаються незрозумілі речі.

— Ви написали також, що рекомендували зробити операцію, але пацієнтка відмовилася, — вела далі Лєна.

— Так. Я рекомендував. Але операція все одно не допомогла б. На мою лікарську думку, ця дівчина ніколи більше не зможе стати на ноги.

— То навіщо ви рекомендували?! І навіщо написали про це у висновку?! Нібито вона відмовилася і тому сама винна, що не ходить!

— У нас є певний порядок. Ми мусимо пропонувати пацієнтам те, що може, хоч і з мізерною імовірністю, їм допомогти.

— Ви совість маєте?! Ви хотіли за операцію п’ять тисяч гривень! За операцію, яка не допоможе!

— Це брехня. В Україні медицина безкоштовна.

— Через вас, — сказала Лєна, — медична комісія відмовила нам у присвоєнні першої групи інвалідності.

Маска награної люб’язності поволі почала спадати з обличчя ескулапа.

— Чому через мене? Ви знаєте, скільки людей подають заяви на інвалідність? Якби комісія надавала її всім, хто хоче, то у нас було би ціле місто інвалідів.

— Вона не може ходити, лікарю! Вона не може сама піти в туалет! Вона цілими днями дивиться у вікно і плаче! У неї немає грошей, її родичам на неї начхати, а ви говорите про ціле місто інвалідів?!

— Чекайте-чекайте. А навіщо було йти взимку в ліс, га? Хто її туди тягнув?

— То ви добре пам’ятаєте цю справу! — спалахнула Лєна. — Але ви забули, що такі самі державні службовці, як і ви, відмовили їй в останній допомозі і не пустили переночувати тоді, коли їй не було більше куди подітися! Вони вигнали її в ліс замерзати!

Лікар зупинив Лєнину тираду:

— Чого ви прийшли до мене?

— Я хочу, щоб ви переписали лікарський висновок. Ми подаватимемо на апеляцію.

Лікар знову заусміхався. Це насторожило Лєну. Лікар сказав:

— Не треба подавати на апеляцію. Я можу все владнати.

— Справді? — у цю коротку мить між двома репліками в Лєні знову зажевріла надія. Ненадовго, правда.

— Їй оформлять першу групу. Я все влаштую. Але це буде трохи коштувати.

Лєна мовчала.

— Ви ж розумієте, — говорив лікар, — зараз такі часи, що за все треба платити. Інвалідність в основному оформлюють, щоб уникати податків, щоб завозити із-за кордону автомобілі, не сплачуючи мито. А це кілька тисяч доларів на одному тільки авто.

— Про що ви говорите? Яке авто? Мені візок потрібен, інвалідний, щоб подруга могла хоч якось самостійно пересуватися…

— Сказав, оформлю, значить оформлю. П’ять тисяч гривень.

— У вас на все одна ціна!

— Це небагато, — виправдовуючись, сказав лікар, — вона відіб’є ці гроші за рік-два інвалідної пенсії. Там же ж пенсію нараховують. Ну, за два-три роки точно. А інвалідність пожиттєво оформимо. Ви уявляєте, яка вигода?! Там і візок, і лікування, і пільги всякі, телефон проведуть безкоштовно, путівки в санаторій на березі Чорного моря або у Славськ на води — там теж непогано. Повний комплект, одним словом.

— Якби в мене були ці гроші, я сама купила б їй інвалідний візок.

— Ну, за таку ціну ще треба добре пошукати. Хіба беу…

Лєна сказала:

— Слухайте, я краще зберу гроші, щоб ви собі інвалідність оформили. У вас каліцтво значно страшніше. Ви пережили ампутацію серця. Чи як ви там це називаєте… Кукс?

 

— Пішла геть із мого кабінету, — просичав лікар, вже як сто єхидн.

 

Одразу ж потому, відпрацьовуючи у «Золотій рибці» нічну зміну, Лєна написала свій другий маніфест. Цього разу — «Калікам від каліки», який починався так: «У мене немає ніг, а у вас немає серця». Текст цей, щоправда, вже ніде не було надруковано. Літературно-мистецький журнал «Четвер» закрили через брак фінансування. А місцеві газети всі як одна відмовилися друкувати Лєнин маніфест і дві її тематичні статті, бо інвалідність відлякує читачів.

Зрозумійте, сказали Лєні в одній із редакцій, люди втомлені й розчаровані, вони очікують від газети позитивної інформації. А каліцтво — це зовсім не позитив. Це табу. Люди бояться зараз скалічитися більше, ніж умерти. Крім того, подумайте самі, навіщо здоровим людям читати про хворих? Чого вони мають когось жаліти? Щоб ви знали, найпоширеніші причини каліцтва тепер — це аварії через алкоголь за кермом і невдалі стрибки у воду, на камінь наприклад. Ніхто цим людям не винен, що вони поставали інвалідами. Самі напросилися. Бо дурні були.

 

Калікам не треба, щоб їх жаліли, відповіла Лєна. Вони поставали каліками, дурні були чи просто не пощастило, і це їхня особиста біда, біда їхніх знайомих і родичів. Їм із цим жити, а не вам. Але вони мають свої маленькі калічі права, записані у великих українських законах, і єдине, про що треба говорити, це щоб ці права виконували. Треба говорити не про жаль, а про права. Суспільство здорове тоді, коли права всіх, навіть хворих, виконують. У чиновницьких кабінетах каліки не чекають від чиновників жалю і співчуття, а тільки щоб ці чиновники робили свою роботу, для якої вони там, у кабінетах, і сидять. Від лікарів каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб ті робили свою роботу, для якої вони там, у лікарнях, і сидять. Від перехожих на вулиці каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб на них не показували пальцем, як на прокажених. Хіба вони багато хочуть?

 

Не знаю, відповіли Лєні в редакції газети. Зверніться в громадські організації.

 

Лєна так і зробила. Знайшла одну-єдину на все Сан-Франциско. Називалася ця організація трохи цинічно — «Життя попереду», і нараховувала всього декілька десятків членів.

Голова організації, Антон, уже десять років лежав у ліжку. На відміну від Пса, сидіти він не міг, не міг повертати голову, дивився тільки прямо, руки працювали ледь-ледь. Тільки три пальці лівої руки згиналися. Ними він міг тримати горнятко з чаєм.

Калікою Антон став через одну з двох основних причин каліцтва: алкоголь за кермом. Поверталися з дискотеки, товариш за кермом заснув, Антон намагався вирулити на повороті, товариш обійшовся подряпинами, Антон вилетів через переднє скло, пролетів кілька метрів, врізався в дерево, зламав шийний хребець. Перші два роки каліцтва не пам’ятає. Думав, що помер. Двічі зупинялося серце.

 

Коли Лєна навідалася до цього Антона, щоб проконсультуватися, той лежав у ліжку в дворі одноповерхового будинку, медсестра, вродлива жінка років сорока, годувала його з ложечки.

— Він може й сам їсти, — чомусь сказала вона Лєні. — В Антона два ліжка. Одне тут, у дворі, де він лежить влітку і коли тепло. Інше ліжко в хаті. Там він зимує.

— І надії вилікуватися нема? — спитала Лєна. — Ой, вибачте, якщо…

— Надія завжди є, — приязно відповів Антон, — цим тільки я й відрізняюся від колоди.

— Він такий життєрадісний! — втрутилася медсестра. — Завжди жартує. З ним ніколи не буває нудно.

— А з чого ви живете? Ви отримуєте пенсію?

— Отримую, — сказав Антон. — Її якраз на памперси вистачає.

Медсестра кивнула головою, що, мовляв, так, тільки на памперси, вона свідок. Антон вів далі:

— Мені пощастило, у моїх батьків бізнес. Вони всі гроші вкладають у нерухомість. Тобто в мене.

— От бачите, завжди жартує! — підхопила медсестра. — Для таких інвалідів, як Антон, єдина можливість працювати — це через комп’ютер. Я в комп’ютерах нічого не розумію. А він — спец.

Поруч з Антоном на ліжку лежав розкритий ноутбук. Трьома пальцями лівої руки він міг переміщати курсор віртуальної миші.

— Поки що я заробляю мало, тільки минулого року почав, а тут треба час. Поки що на місяць виходить десь 50 доларів.

— І як ви заробляєте?

— Ну, секрет. Вам краще не знати. Бізнес не зовсім легальний.

— Я нікому не скажу, — запевняла Лєна.

Антон весело засміявся.

— Я створюю, розкручую і продаю порносайти. Коли сайт має понад десять тисяч відвідувань, його можна продати.

— І як ви їх розкручуєте?

— Через інші, відоміші сайти. Розміщаю на них рекламу, люди клікають, ідуть за посиланням і відкривають сайт, який я створив. Коли набирається певна кількість кліків, сайт можна продавати.

— Тяжка робота, — зітхнула Лєна.

— Тяжко придумувати кожного разу нові банери. Щоб люди велися. Колись досить було написати: «Негр розважається з двома студентками» або «Лесбіянки на пляжі», — і люди валили табуном, щоб на це подивитися. А тепер треба вигадувати щось нове, жорсткіше, люди вже звикли до негрів і лесбіянок. Деколи аж самому бридко, чесно.

Лєні бридко не було. Вона взагалі мало зналася на комп’ютерах, і ще менше на порно.

— Добре, що є кому за вами доглядати. Батьки найняли медсестру, — сказала вона.

— Найняли. Вона вже п’ять років за мною доглядає. Два роки тому ми одружилися.

Медсестра хіхікнула.

— Я як тільки Антона побачила, зрозуміла, що ми рідні душі. Бачите, жартує постійно, ніколи не падає духом. Мені завжди є про що з ним поговорити. Він, хоч і лежить і буде лежати, найкращий чоловік, якого я тільки зустрічала. Чоловік — це не той, що вміє ходити, а той, що вміє бути чоловіком.

 

Такі-то бувають історії, пізніше казала Лєна.

Але історії бували якраз не такі.

 

Зазвичай інваліди, особливо ті, що не могли самі ходити, сиділи роками в себе на поверсі, на шостому, сьомому, наприклад, і дивилися у вікно. Вниз спуститися самотужки вони не могли, бо, скажімо, їхній інвалідний візок не вміщався в ліфт, якщо той у будинку був, а міг і не бути. Якщо інвалідний візок таки вміщався в ліфт, то все одно міг не вміщатися в ширину дверей у під’їзді. Тож комусь треба було виносити окремо візок, а окремо — інваліда. Але бувало так, — власне, найчастіше так і бувало, — що в інваліда або зовсім нікого не було, або була лише стара слабосила мати. Тому інвалід мусив роками сидіти вдома і чекати на чуже милосердя. Просити друзів, чи якихось далеких родичів, чи сусідів, щоб ті зібралися і знесли його вниз на прогулянку, а потім, коли інвалід нагуляється, занесли його назад додому.

Бувало так, що інвалідові пощастило з будинком, там був широкий ліфт і широка пройма вхідних дверей. Тоді інвалід міг сам на своєму візку спуститися вниз. Але далеко такі щасливчики теж не від’їжджали, бо вже через два-три метри на них чекав сюрприз долі у вигляді звичайного бордюра, деколи високого, деколи низького, але в кожному разі достатнього, щоб пошкодити роками і нервами вичеканий інвалідний візок. Чи просто перекинути його і заразом його власника на асфальт. Деякі екстремали з часом понавчалися долати ці непомітні для двоногих істот перешкоди. Інші ж чекали на люб’язного пішохода і просили, щоб той, якщо нікуди не поспішає, допоміг спуститися. Хоча сенсу в такій допомозі все одно було мало, бо вже через наступних декілька метрів — новий сюрприз, новий бордюр.

Найкраще все-таки було сидіти вдома і дивитися у вікно.

Одні казали, що з’їздів для інвалідних візків у місті немає, бо так місту дешевше будувати дороги і тротуари. Інші стверджували, що в такий хитрий спосіб у Радянському Союзі втримували інвалідів від прогулянок. Щоб удома сиділи. Щоб ніхто їх не бачив на вулицях, особливо іноземні журналісти. Бо в Радянському Союзі не було сексу і не було калік. Тут жили лише фізично здорові фригідні люди.

 

Нещодавно, правда, у Сан-Франциско з’явилася соціальна служба, яка допомагає громадянам на візках спускатися зі своїх піднебесних в’язниць. Просто погуляти, чи відвідати лікаря, чи пройти обстеження, чи щось інше з мільйона інших природних людських потреб. Ця служба нагадує службу «швидкої допомоги». Приїжджають четверо здоровил, двоє беруть інваліда за барки, двоє несуть його візок. Коштує такий сервіс пів місячної інвалідної пенсії. Виходить так, що протягом місяця, якщо нічого не їсти, нічого не платити за проживання і лікування, можна двічі побувати надворі. І деякі інваліди жертвують усім заради такої, на перший погляд дивної, насолоди.

 

Лєна сказала:

— Моя подруга вже два роки не може ходити. Їй потрібен інвалідний візок. У відділі соцзахисту сказали, що дадуть, але треба спершу оформити групу інвалідності. Ми подали документи, але нам відмовили. Сказали — моя подруга ніякий не інвалід. Будемо подавати на апеляцію.

— Я вже пройшов усі ці стадії, — як завжди весело відповів Антон. — І от вам моя порада. Заплатіть, скільки вони хочуть. Ви витратите час, самі собі з’їсте мозок і нічого не доб’єтеся. Все одно заплатите. З ними неможливо боротися. Якщо вони підуть на поступки вам, то всім решті інвалідам теж доведеться поступатися. А це суперечить основному закону української бюрократії.

— Так неправильно. Я з вами не згодна.

— Тоді нехай щастить.

Дружина прикурила Антонові сигарету, і він узяв цю сигарету своїми трьома робочими пальцями.

Ми й не уявляємо собі, пізніше казала Лєна, як багато ними іноді можна зробити.

 

Трохи теорії

 

В університеті Сан-Франциско два роки тому відбулася наукова конференція юних психологів, яка, правду кажучи, нікому, враховуючи юних психологів, не потрібна, але причина згадати про неї таки є.

Студент В. Чубенко (вік і стать невідомі) за предмет дослідження обрав Лєнину історію і дійшов висновку, що її поведінку зумовлює синдром героя-рятівника.

Звідки студент дізнався такі доволі детальні й правдоподібні факти з Лєниного життя, наразі невідомо. Можливо, хтось із родичів працює у правоохоронних органах, от і підсобив з інформацією. Також невідомо, чи в психології взагалі існує згаданий синдром, а якщо й існує, то чи означає він справді те, що мав на увазі В. Чубенко.

Дослідження було надруковано разом з іншими, зачитаними на конференції, в університетському віснику «Шлях юного науковця» (с. 55—57). Брошура зберігається в університетській бібліотеці, і жоден абонемент поки що нею не зацікавився.

Юний науковець В. Чубенко стверджує, що причини неадекватної Лєниної поведінки треба шукати в її ранньому дитинстві. Конкретніше, у не зовсім правильних установках Лєниних батьків. Батьки, мовляв, свідомо чи несвідомо вимагали від Лєни заслужити їхню любов. Цей шлях зазвичай призводить до повного програшу, бо, як переконує юний науковець без посилання на першоджерело, любов заслужити неможливо. Лєна, намагаючись у всьому бути кращою, дуже швидко зрозуміла, що у світі завжди знайдуться кращі за тебе. Психіка, що живе в постійному порівнюванні себе з іншими, опиняється у справжнісінькому пеклі. Схильність до суїциду в підлітковому віці зростає на п’ятдесят відсотків. Якщо ж підлітковий вік усе-таки перейдено, особистість, яка так і не заслужила чиюсь любов, свідомо відмовляється від будь-якої любові, а несвідомо продовжує за неї боротися, але в інший спосіб. Вона стає гіперактивною соціально. Хворобливо реагує на найменші прояви несправедливості й готова пожертвувати собою, щоб цю несправедливість усунути. Критерії несправедливості така людина формує собі сама, сама визначає ворогів і правила боротьби. Імовірно, щоб потім стати самопроголошеним героєм цієї самопроголошеної війни, переконує автор статті.

Прикладів синдрому героя-рятівника можна відшукати як завгодно багато. Часто такі люди роками воюють із сусідським супермаркетом, наприклад, бо одного разу вони купили там несвіжий хліб. «Ми будуємо громадянське суспільство», — скажуть ці люди, але, подивившись на проблему ширше, ви переконаєтеся, що витрачати роки власного життя на такі дрібниці все-таки шкода. Супермаркет визнає врешті: «Ну, було раз. Ми продавали несвіжий хліб». І що? Полегшало?

Інші люди, приміром, так само палко захищають три дерева у скверику від зрубу й забудови. Розповідають, як вони під цими деревами в дитинстві знаходили затінок і прохолоду, прив’язують себе до дерева ланцюгами, не сплять, боячись нічної атаки, вбивають у стовбур дерева цвяхи, щоб пошкодити електропилку забудовників. І така боротьба має сенс, але тільки частково. Адже місто не може залишатися містом чийогось дитинства. Воно розростається, видозмінюється і зовсім не за законами природи. Якщо не зрубають ці три дерева, то зрубають десять інших. Але людям із синдромом героя-рятівника ці десять інших дерев не важливі. Їм узагалі не важливі дерева. Їм важлива сама боротьба, бо тільки тоді вони перебувають у центрі суспільної історії і можуть втішати себе думкою, що цю історію змінюють. На схилі літ герої тільки те й говорять, що про свій внесок у велику історію, про свою велику війну, як ветерани, котрі пережили війну справжню, говорять лише про окопи і про подвиги. Якщо ви ненароком скажете ветеранові: «Але ж війна безглузда», — той розсердиться й образиться, бо виходить, що його окопи і його подвиги теж були безглуздими.

 

Так розмірковував автор дослідження В. Чубенко.

Лєна і її поведінка дуже добре вписувалися у його загальний теоретичний бекґраунд. Лєна лишень хотіла, щоб її любили, повторював молодий психолог. Саме тому вона затіяла всю цю катавасію довкола бездомних собак, а пізніше — довкола прав людей із обмеженими можливостями.

В. Ч. навіть зустрівся з Лєниними батьками, щоб розтлумачити їм всю помилковість установок, якими вони напихали дитячу свідомість доньки, відтак спричинивши такі серйозні відхилення в її психіці. Батьки, обороняючись, повторювали лишень:

— Ми любили її так, як інші батьки люблять своїх дітей. Ми її любили.

Приватне життя Лєни, її стосунки з чоловіками також підтверджували концепцію В. Чубенка. Загалом у Лєни було п’ять-шість чоловіків, говорив він. Із жодним Лєна не пробула довше, ніж кілька місяців. Чоловіки переважно тікали від Лєни, бо вона вимагала від партнерів безперервних і безперечних доказів любові. Чоловіки мусили мінімум тричі на день запевняти Лєну, як сильно і як до кінця життя вони безмежно її кохають. Про це, зокрема, говорив її колишній коханець і однокурсник, волейболіст місцевої волейбольної збірної К. Він сказав:

— Вона мене буквально замахала зі своєю любов’ю.

— А ви її любили? — спитав В. Чубенко.

— Звідки я знаю?! — відповів спортсмен.

Інший коханець, колишній лижник, а тепер працівник невеликої страхової фірми, сказав прямо, що ніколи Лєну не любив, бо «вона якась така, яку не можна любити».

Третій не побажав називатися взагалі. Заявив, що ніколи не сумнівався в тому, що Лєна «просто дура і по-дурному закінчить». Таких, як вона, говорив чоловік, треба ще в дитячому віці ізолювати від суспільства. Лєнина сусідка по гуртожитку Василина зламала йому два ребра.

 

Найдовше протривали стосунки Лєни і йога Павла, з яким Лєна познайомилася у процесі пошуків свого великого чуда. Після невдалої першої зустрічі вдруге вони зіткнулися, коли Лєна вже працювала у барі «Золота рибка». Йог Павло прийшов туди якось увечері й замовив сто грамів горілки та яблучний сік. Лєну не впізнав. Зате Лєна добре його пам’ятала. Вона в’їдливо вигукнула:

— Що мало статися, що жителі нірвани опустилися до звичайних смертних утіх?

Йог похмуро спорожнив свої дві склянки і пішов геть. Наступного вечора повернувся, замовив те саме. Не менш уїдливо спитав:

— І як? Знайшлася загадкова жінка, яка вміє літати і рятує нещасних людей?

— Та нема її насправді, — буркнула Лєна.

— Невідомо, — сказав йог.

— Ти щось знаєш?

— Ні. Але вона могла би бути. І не бути теж могла б.

— От не розумію я тебе! — крикнула Лєна.

— Бо ти все хочеш розуміти розумом, а треба розуміти серцем.