Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 2 страница

Навіть автори тих підручників, які у викладі матеріалу надають пер­шість правовій тематиці або майже цілком зосереджуються на ній, дотримуються думки, що предметом теорії права і держави (чи тео­рії держави і права) виступають право і держава як явища суспільного життя.

Проте, як зазначалося, будь-яка наука може мати лише один пред­мет. Юриспруденція у цьому відношенні не є винятком. Дуалізм предметів, якого продовжує дотримуватися пострадянське загаль­нотеоретичне правознавство, логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання по суті двох різних наук з двома різними предметами: науки про право - правознавства, предметом якої є право, і науки про державу - державознавства, предмет якої - держава^[11].

Саме таку логіку вже порівняно давно сповідує відомий російський державознавець В.Є. Чиркін, який вважає, що державознавство нині фактично відокремлюється в самостійну галузь знань, предметом дослідження якої є, зокрема, моделі державних органів, методи їх діяльності, процедури, їх співвідношення з різними суспільними ін-

(іитутами. У зв'язку з цим він пропонує ввести спеціальну навчальну дисципліну «державознавство», яка, на його думку, відкрила б можли­вість поглибленого і разом з тим цілісного вивчення такого феномену суспільного життя як держава, якого не дають нині ні соціологія, ні по­літологія, ні загальна теорія держави і права^[12].

Можна, очевидно, дискутувати з В.Є. Чиркіним з приводу того, чи має юриспруденція, зокрема її загальнотеоретична галузь, повністю підмовитись від вивчення держави на користь науки державознав­ства, чи вона повинна розглядати державу опосередковано, виключ­но під кутом зору власного предмета. Проте заперечувати проти того, що держава як суспільне утворення в цілому, як цілісна система не є предметом юридичної науки, навряд чи можливо. Намагання охопити предметом загальної теорії держави і права всю багатогранність зв'яз­ків держави з іншими суспільними явищами та їх прояви, про що йшло­ся вище, призводить до еклектичного поєднання в ній характеристик і визначень різних понять і різних предметів.

За всієї важливості зв'язків між правом і державою, про що йтиметь­ся в окремому розділі підручника, вони становлять собою самостійні складні системи, які в той же час є підсистемами системи вищого рів­ня - суспільства. Особливості функціонування і розвитку цих систем, причому не тільки на рівні окремої країни чи регіону, а й всезагаль- ного характеру не можуть бути виявлені і належним чином осмис­лені, у тому числі через призму їх власних історій, без відповідного предметного розчленування вказаних явищ. Звідси напрошується ви­сновок: держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі, зокрема, має досліджуватися лише під кутом зору взаємодії з правом, їх взаємовпливу один на одного. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв'язків і проявів, а держава як правова форма організації суспільства, тобто як публічно-правовий інститут. Предметостворюючим для за­гальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.

Такий світоглядно-методологічний підхід, на думку авторів, узгод­жується також з вимогами нового Закону України «Про вищу освіту», який передбачає скорочення кількості аудиторних (контактних) го-

дин на викладання навчальних дисциплін, тим самим орієнтуючи на ощадливість освітніх програм, вилучення з них всього зайвого та кон­центрацію зусиль студентів на засвоєнні тем, що визначають предмет навчальної дисципліни, у цьому разі загальної теорії права.

Насамперед саме вказаним світоглядним підходом пропонований підручник відрізняється від традиційних підручників і навчальних по­сібників із загальної теорії держави і права. Відмова від розгляду біль­шості тем, присвячених теорії держави, дозволили авторам звільнити­ся від «полону етатизму», зосередившись на розкритті особливостей права як самостійної соціокультурної цінності, вирішальне значення у формуванні і функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не тільки адресатом права, а його творцем і орієнтиром. Це зовсім не заперечує функціональних зв'язків права з державою, як і не супе­речить самоцінності для громадян України самої Української держави. Адже тільки власна сильна, незалежна, основана на вимогах верховен­ства права держава спроможна гарантувати справжню пошану люд­ської гідності у всіх її проявах - забезпечити рівні можливості доступу до якісних освіти, охорони здоров'я, достойні оплату праці і соціальне забезпечення, людську недоторканність і безпеку, надійний захист від посягань на них.

Відповідно до вказаних світоглядно-методологічних підходів по­будована структура підручника. Автори свідомо відмовилися від традиційних для перших розділів більшості вітчизняних підручників з загальнотеоретичного правознавства, присвячених предмету і ме­тодології теорії держави і права (чи права і держави), її місцю в сис­темі юридичних і суспільних наук, розпочавши з викладення, можна сказати, визначальної для студентів-початківців теми «Основні підхо­ди до праворозуміння» та еволюції поглядів до визначення поняття права.

Цією темою, якій присвячений розділ 1 підручника, відкривається його Перша частина (розділи 1-6), що має узагальнену назву «По­няття права». Вона охоплює також такі теми, як «Право і людина», «Принципи права», «Соціальне регулювання і право», «Правове ре­гулювання». Завершується ця частина розкриттям співвідношення права і держави. Всі теми Першої частини підручника спрямовані в кінцевому підсумку на поглиблене світоглядне осмислення такого явища, як право.

У Другій частині підручника (розділи 7-12) увага зосереджена на інституційній характеристиці права. Нею охоплюються як традиційні для вітчизняної теорії права теми - «Норми права», «Система права», «Джерела права», «Система нормативно-правових актів», так і теми, які нечасто зустрічаються у вітчизняних підручниках з загальнотеоре- іичного правознавства -«Правотворення і правотворчість», «Юридич­нії мова. Юридична техніка нормотворчості».

Третя частина підручника (розділи 13-16) присвячена функціональ­ній характеристиці права, тобто розгляду його як явища емпіричного, Що не тільки фіксується в текстах відповідних нормативно-правових актів, а й діє в реальному житті. Вона містить такі теми, як «Правовід­носини», «Реалізація і застосування норм права», «Юридичне тлума­чення», «Теорія юридичної аргументації».

Нарешті Четверта частина підручника (розділи 17-22) акцентує ува- іу на характеристиці сучасних правових систем та їх об'єднань (націо­нальних і міжнародних), їх взаємовпливів одна на одну, а також на роз­критті поняття верховенства права та його співвідношення з правовою І соціальною державою.

Автори підручника намагалися навіть традиційні теми подати під людиноцентричним, а не державоцентричним кутом зору, за рахунок скорочення державознавчих тем запропонувати ряд нових тем, які не властиві вітчизняним підручникам із загальної теорії держави і права.

Вони усвідомлюють, що не все задумане ними вдалося викласти (а інколи і переосмислити) повною мірою. Окремі частини тексту під­ручника, очевидно, можуть виявитися дещо ускладненими для сприй­няття студентами, особливо молодших курсів, що, знову-таки, можна пояснити складністю питань, які підлягають світоглядно-методологіч­ному переосмисленню студентами.

Втім, автори не виключають також своєї провини за можливу недо­статню доступність викладу окремих розділів та підрозділів підручни­ка. В подальшій роботі над його вдосконаленням вони намагатимуться зробити підручник по можливості дохідливішим, проте не за рахунок спрощення, а, навпаки, поглиблення світоглядних підходів.

Підручник підготовлений авторським колективом у складі: д.ю.н., професора М.І. Козюбри (вступ, розділи 1, 2, 15, 16, 19, 20, 21, 22); д.ю.н., професора С.П. Погребняка (розділи 3, 5, 7, 8, 13, 14); к.ю.н., доцента О.В. Цельєва (розділи 4, 6, 9, 11, 17, 18); ст. викла­дача Ю.І. Матвєєвої (розділи 10, 12); упорядник тексту підручника - В.М. Ткаченко.

ПЕРША ЧАСТИНА
ПОНЯТТЯ ПРАВА

Розділ 1

ОСНОВНІ ПІДХОДИ
ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ

Тисячоліттями, починаючи з античних часів, як у колі представників філософсько-правової думки, так і в суспільній свідомості загальнови­знаним вважалося положення про те, що існує єдине, універсальне поняття права, незалежне від часу, народів, політичних систем, в яких воно функціонує, тощо. Завдання філософів і юристів відповідно до цього положення полягало у з'ясуванні сутності цього поняття та його істотних рис.

Мало хто сумнівався в універсальності поняття права навіть в часи формування науки загальної теорії права, яке відбувалося протягом XIX століття.

Лише значно пізніше прийшло усвідомлення того, що право - це яви­ще, яке нерозривно пов'язане з простором і часом, тобто з конкретним людським буттям. Воно функціонує в глибинах життя, рухається в часі й змінюється разом з ним під впливом безлічі суспільних і природних чинників. Тому знайти якесь єдине, універсальне визначення поняття права просто неможливо.

Таке усвідомлення не припинило однак спроб дати, якщо й не універ­сальне, придатне для всіх часів і народів, то принаймні загальнозначи- ме для певного часу визначення права, яке акцентувало б увагу на його специфічних ознаках, що відрізняють право від інших нормативних ре- іуляторів сучасного суспільства. Такі спроби не припиняються донині. Особливо продовжує захоплюватись ними пострадянське, утому числі вітчизняне, загальнотеоретичне правознавство.

В літературі (зарубіжній і вітчизняній) існують сотні, якщо не тисячі, визначень права. Проте серед них немає жодного, яке було б визнане, якщо не всіма, то принаймні більшістю. З огляду на це дедалі перекон­ливіше лунають думки про те, що для того, щоб з'ясувати багатомірну природу права, потрібно взагалі відмовитись від дефініцій, віллявши перевагу характеристиці права як феномену. Можна по-різному стави­тись до такого роду думок, проте варто відзначити, що вони набувають все більшої підтримки в сучасному загальнотеоретичному правознав­стві, особливо зарубіжному^[13].

І чи не найяскравіше підтверджує їх обґрунтованість плюралізм під­ходів до праворозуміння.

1.1. Чинники, що впливають на плюралізм праворозуміння

Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до «вічних». Сотні й тисячі років мислителі різних народів - філософи, соціологи, правознавці сушили голови над його з'ясуванням. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юри­спруденції.

Ще на початку минулого століття відомий вітчизняний теоретик пра­ва і соціолог Б.О. Кістяківський писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому зна­йомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питан­ня про сутність і невід'ємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання - до якої сфери явищ належить право - починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці»^[14].

Запропоновані учасниками експерименту підходи до його розуміння виявилися настільки різноплановими, що журналу не вдалося синте­зувати їх навіть у декілька основних напрямів. Важко не погодитися у зв'язку з цим з Норбером Руланом, коли він констатує, що «право - це процес інтелектуальної кваліфікації, а не реальний природний об'єкт

0 priori»^[15]. Звідси випливає, що цей процес є нескінченним.

На динамізм права і, відповідно, його розуміння впливає безліч чин­ників - цивілізаційних, соціокультурних, ідеологічних, національних, міжнародних, економічних, політичних, моральних, релігійних тощо.

Істотний вплив на множинність підходів до праворозуміння справив також бурхливий розвиток різноманітних наук, як природничих, так суспільних і гуманітарних. Характерною рисою загальнонаукового розвитку в цих умовах є міжнаукові інтеграційні процеси. Дедалі ча­стішими у зв'язку з цим стають спроби використання здобутків одних галузей наукових знань для дослідження інших, зокрема традиційних, внаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки.

Не оминули міжнаукові інтеграційні процеси і правознавства, зокре­ма його центральної проблеми - праворозуміння.

Досить плідними для осмислення окремих аспектів права виявили­ся, зокрема, інструментальні підходи однієї з найунікальніших філо- юфських течій XX століття - феноменології - вчення, відповідно до якого будь-який феномен, включаючи право, має свою власну іде­альну основу - «ейдос», тобто особливий стан буття понять і норм. «Ьйдосом» права згідно з таким підходом є кореляція суб'єктивного права і правового обов'язку, що справді має істотне значення для ро- іуміння права. Поглибленим відгалуженням цієї течії з власною бага­товіковою історією є герменевтика - вчення про принципи і методи інтерпретації текстів, утому числі тлумачення текстів нормативних ак­тів, поза яким право існувати не може.

Антропологічний «переворот» в наукознавстві, який відбувся в 60-ті роки минулого століття, актуалізував антропологічний підхід до пра- ворозуміння, в якому, в свою чергу можна умовно виділити два ас­пекти - біоантропологічний (або біосоціальний) і етнографічний (або етнологічний). Перший з них робить акцент на тому, що право, як і інші соціальні інститути, обумовлене недосконалістю біологічної (біосоці- альної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і за­безпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов'яз­ків між людьми та дотримання принципу: «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціокультурній обумовленості правового статусу особистості і, від­повідно, права. Це в свою чергу сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європо­центризму», який тривалий час домінував в теорії права. Саме завдяки іакому підходу відбулася інституціоналізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на Заході, а й на теренах коли­шнього Союзу PCP, зокрема в Україні.

Завдяки бурхливому розвитку одного з наймолодших міждисциплі­нарних напрямів наукового дослідження - синергетики, наприкінці XX століття підвищеної популярності набув синергетичний підхід до пра­ворозуміння. На відміну від класичних уявлень про однолінійність про­цесів розвитку матерії, властивих механістичному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокрема правові, діють на ос­нові об'єктивної необхідності науково пізнаних законів, синергетичний підхід виходить з того, що всі природні і суспільні системи, включаючи правові, розвиваються нелінійно, тобто з великою часткою випадковості.

Саме випадковість є генератором нового в цих системах, вона при­зводить до того, що в них панує переважно саморозвиток, самооргані­зація, які, власне, здатні забезпечити їх впорядкованість.

Серед нових інструментальних підходів до осмислення феноме­ну права, актуалізованих в останнє десятиліття як на Заході, так і на пострадянському просторі, не можна не назвати також комунікатив­но-дискурсивного підходу, який став результатом активного розвитку комунікативної філософії, яка зосереджує основну увагу на інтерсуб'єк- тивних аспектах, комунікативній взаємодії, спілкуванні людей як чле­нів суспільства. Сутність права відповідно до комунікативного підходу коріниться в природі людської особистості. Для того щоб залишатися людиною, індивід повинен не тільки мати право на збереження само­го себе, власної свободи і незалежності, а й поважати права, свободу і незалежність інших людей. Такий підхід стосовно проблеми право- розуміння найбільш послідовно втілений в теорії обґрунтування права німецького філософа Ю. Габермаса, що має прихильників також серед вітчизняних правознавців^[16].

Зрозуміло, що використанням надбань синергетики і комунікативної філософії проблема праворозуміння не буде вичерпана. Адже не ви­ключено, що в недалекому майбутньому може з'явитися постсинерге- тична і посткомунікативна парадигма (від грец. рагасііедта- приклад, взірець), яка відкриє нові грані права, а отже, дасть привід для його осмислення під ще одним кутом зору або й певного переосмислення попередніх установок щодо нього.

Тому сподівання на те, що колись в дискусіях про праворозуміння буде поставлена крапка і ми зможемо досягти «єдино правильної» від­повіді на питання, що таке право - це ілюзія.

Право настільки складний, багатогранний, багатомірний і багаторів­невий феномен, в якому так тісно переплітаються духовні, культурні та етичні засади, внутрішньодержавні й міжнародні, цивілізаційні та загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра й справед­ливості, досягнення правової теорії і практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституційно-нормативні утворення і правові відноси­ни, що втиснути все це у рамки якоїсь універсальної дефініції просто неможливо.

Це зовсім не означає, що багатовікова історія філософського і загаль­нотеоретичного осмислення права є чимось виключно абстрактним і практично безплідним, а подальший аналіз проблеми праворозуміння втрачає перспективу. Така позиція спроможна призвести до радикаль­ного релятивізму, тобто до повного заперечення можливості погли­бленого пізнання права, що мало б негативні не тільки теоретичні, а й практичні наслідки. Адже проблема праворозуміння безпосередньо пов'язана з ціннісними орієнтирами суспільства, правами та свобода­ми людини і громадянина, якістю законодавства, врешті-решт з утвер­дженням в Україні конституційного принципу верховенства права, який, на жаль, досі залишається декларативним.

Марність намагань пошуку всезагального, універсального визначення права не означає також заперечення можливостей його робочих опе- раціональних визначень в різних контекстах залежно від конкретних правових ситуацій, до чого ми ще повернемось у кінці цього розділу.

1.2 Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією?

Незважаючи на підвищену увагу до проблеми праворозуміння у віт­чизняному (та й пострадянському загалом) правознавстві, що має під со­бою об'єктивні підстави, чимало питань, пов'язаних з цією проблемою, залишаються належним чином не з'ясованими. Серед них передусім пи­тання щодо самого терміна «розуміння». Що означає цей термін взагалі І стосовно права, зокрема? Попри широке використання вказаного тер­міна в науковій і навчальній літературі, його зміст здебільшого не роз­кривається. Поодинокі спроби розкрити його є або ж однобічними, або не зовсім коректними, що не дозволяє з'ясувати його специфіку.

У переважній більшості випадків праворозуміння розглядається як категорія доктринальної правосвідомості, тобто наукова категорія, яка пов'язується з науковим пізнанням. Воно відображає процес і резуль­тат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає в себе пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соці­ального явища^[17]

Віддаючи належне зусиллям переважної більшості науковців розкри­ти поняття праворозуміння як процес і результат цілеспрямованої розу­мової наукової діяльності, спрямованої на пізнання, сприйняття і оцінку права, разом з тим не варто перебільшувати значення науки у розумінні права. Не тільки тому, що формування категорії «праворозуміння» про­йшло складний шлях від індивідуально забарвленого, заснованого на особистому досвіді розуміння права до сучасного раціоналізованого і систематизованого його вигляду, якому ми справді зобов'язані науці. І навіть не тому, що наука не всесильна, вона не може дати відповіді на всі питання, які породжує життя.

А передусім з огляду на те, що право як феномен не може бути зрозумілим виключно на основі наукової па­радигми з її орієнтацією на такі критерії, як об'єктивність, достовірність, верифікованість, можливість практичного відтворення результатів тощо.

Ставлення людей до права, його осмислення і оцінка визначаються не тільки, і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки цінніс­ними установками і уявленнями.

Ще з часів античності відомий вислів jus estars boni etauqui, який на­лежить давньоримським юристам (за одними джерелами - Цельсу, а за іншими - Ульпіану). З цього вислову починаються Дигести римсько­го імператора Юстиніана.

Латинське слово ars у цьому вислові має щонайменше два значен­ня - «наука» і «мистецтво», що дало підстави одним авторам на по­страдянському просторі перекладати наведений вислів як «право є наукою про добро і справедливість», а іншим-як «право є мистецтвом добра і справедливості». Ні перше, ні друге тлумачення згаданого ви­слову не отримало при цьому більш-менш визначеного змістовного наповнення щодо зв'язків права з наукою і мистецтвом. Основна увага як в першому, так і в другому випадку зосереджується на його зв'язках з категоріями добра і справедливості.

Проте названі категорії, як і категорії свободи і рівності, якими також часто оперують при характеристиці природи права, це не результати наукового пізнання, а цінності.

Цінності ж - це передусім сфера світогляду, який є способом не ви­вчення і пояснення відповідних феноменів, зокрема права, а його ду­ховного освоєння, інтерпретації. На відміну від наукового знання, яке не має залежати від ідеалів і поглядів суб'єкта, який його пізнає, світо­глядне світосприйняття є тією своєрідною духовною призмою, через яку пропускається і переживається навколишній світ, а тому не може претендувати на достовірність, верифікованість тощо, тобто відповіда­ти критеріям науковості

Саме з цих позицій у філософській літературі досить часто тлумачить­ся термін «розуміння», яке хоч і знаходиться в одному ряду з пізнан­ням, проте не тотожне йому. На відміну від пізнання, що зосереджу- ІТься на питанні про природу об'єкта, тобто має на меті досягнення Індиферентного до світоглядних установок суб'єкта істинного, досто- кірного знання, поняття «розуміння» вирішує проблему суб'єкта, тоб- ю спрямоване на осмислення ролі світоглядно-суб'єктивного у прак- іичному перетворенні об'єктивного. Хоч абсолютної «стерильності» у цьому плані в науці домогтися неможливо, все ж вона, безперечно, Незрівнянно «позасуб'єктивніша» від мистецтва.

Право - це феномен, що тісно поєднує в собі елементи як науки, так і мистецтва, до чого здавна привернута увага загальнотеоретичного правознавства на Заході. Причому таке поєднання характерне для всіх рівнів правового буття - від формування загальних принципів права, більшості з яких ми маємо завдячувати судовій практиці, конструюван­ня відповідних теорій, формулювання юридичних норм до класифіка­ції юридичних фактів, розв'язання спірних ситуацій і ухвалення право- застосовних рішень, до чого ми ще повертатимемося при розгляді інших тем.

1.3.Типологія прапорозуміння та її критерії

Типологія, тобто поділ системи об'єктів та їх групування за до­помогоюузагальненої моделі або типу, широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є винятком у цьому відношенні також правознавство, хоч у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном «типологія» вживається термін «класифікація» (в юри­спруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»). Не зупиняючись на з'ясуванні певних відмінностей між вказаними термінами, зазначимо, що етимологічно вони, якщо й не повністю ідентичні, то принаймні досить близькі за змістом. Типологія відповідно до тлумачного словника української мови є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими ознаками^[18].

З урахуванням наведених застережень під типологією праворозу- міння слід розуміти поділ за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення, як праворозуміння, на від­повідні складові - типи.

Тип праворозуміння у свою чергу можна визначити як обумовлений світоглядною позицією суб'єкта, який його пізнає, образ права, що відображає найбільш суттєві відповідно до цієї позиції ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння обумовлює множин­ність критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізнома­нітнішими ознаками:

• залежно від ставлення до «основного питання філософії» - спів­відношення матеріального та ідеального - можна виокремити матері­алістичний та ідеалістичний типи праворозуміння;

• залежно від особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань в підходах до праворозуміння воно, як вже зазначалось, може бути поділено на такі типи: феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний, комунікативний тощо;

• залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших ци­вілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння, як європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Нерідко (особливо на постра­дянському просторі) до них додають євразійський, а інколи навіть ро­сійський (виключно в Росії);

• залежно від того, які суб'єкти - «колективні» чи «індивідуальні» - визначають ставлення до права в суспільстві і його оцінку, розрізняють відповідно «колективістське», притаманне теократичним і традицій­ним правовим системам, і «індивідуалістське» праворозуміння, харак­терне для правових систем країн Заходу (західної традиції права);

• залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виок­ремлюють юридичний (від jus - право) і легістський (від Іех - закон), або позитивістський і непозитивістський типи праворозуміння.

В літературі можна зустріти також інші критерії типології праворозуміння.

Наведена типологія праворозуміння відображає розмаїття концеп­цій, теорій, шкіл, створених за довгі тисячоліття існування і розвитку права-від теологічних, історичних, психологічних до солідаристських і марксистських. їх наукове і соціальне значення та ступінь впливу на су­часні правові процеси досить різні. Одні з них залишилися переважно в історії. Інші продовжують розвиватися в межах інших концепцій або й зовсім «розчинилися» в них, ще інші - як і раніше, претендують на автономність, пристосовуючись до сучасних проблем правознавства.

Не вдаючись до детального аналізу всіх названих і не названих ти­пів праворозуміння та концепцій і шкіл, на яких вони ґрунтуються (це предмет історії правових учень), відзначимо лише, що типологія, яка Існує нині в літературі, не може претендувати на завершеність: у праві, очевидно, завжди будуть залишатися аспекти, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин знаходитимуться за межами цієї типології; розвиток міжнаукових інтеграційних процесів неминуче призведе до виникнення нових наукових напрямів, що впливатимуть на праворо­зуміння; в умовах глобалізації відбудуться зміни в міжцивілізаційних відносинах і, відповідно, в критеріях виділення цивілізацій тощо.

Разом з тим найпоширеніша не тільки нині, айв попередні півто­ра століття типологія праворозуміння, в основі якої лежить юриди- ко-світоглядний критерій (залежно від того, що є вихідним у розумінні права - наддержавно-природне, державне чи реально-життєве), оче­видно, зберігатиме свої домінуючі позиції і в найближчій історичній перспективі.

Відповідно до цього критерію виокремлюють природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.

Природно-правовий тип праворозуміння ґрунтується на положен­нях доктрини природного права, ідеї якої започатковані ще в глибоку давнину - у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Вони пов'язані з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та ін­ших мислителів Античності, які намагалися розглядати право з позицій закладених у ньому моральних засад (справедливості, рівності, свобо­ди), обумовлених самою природою людини і не залежних від соціаль­них умов та держави.

Природно-правова доктрина пройшла у своєму розвитку доволі складний шлях, на якому були періоди як піднесень, так і спадів.

Кульмінаційних точок своєї популярності вона досягала в періоди ак­тивізацій громадських рухів за зміну свого життя на краще - в епоху Відродження, ліберально-демократичних революцій, краху тоталітар­них режимів та становлення правових держав. Істотний внесок в роз­виток доктрини природного права зробили такі її видатні представни­ки, як Г. Гроцій, Дж. Локк, 111. Монтеск'є, Ж .-Ж. Руссо, Т. Джефферсон, І. Кант та ін.

• ⇐ Назад
• 123
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9
• 10
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• Далее ⇒