Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 28 страница
Принцип пропорційності сформульований в німецькій правовій системі. Він «виведений» Федеральним конституційним судом Німеччини з кодифікації прусського права XVIII століття, коли Кодекс публічного права уповноважував адміністрацію застосовувати тільки необхідні засоби для забезпечення громадського порядку, спокою та безпеки1. Він же визнав принцип пропорційності таким, що має конституційний статус (хоч і не закріплений в Основному Законі ФРН); випливає «з принципу правової держави» та «самої суті основоположних прав людини і громадянина»[140] [141]. Як прояв загального права громадянина на свободу від держави основоположні права можуть обмежуватися державними органами лише настільки, наскільки це є абсолютно необхідним для захисту публічного інтересу»[142].
На початкових етапах становлення принцип пропорційності стосувався, як випливає з викладеного, насамперед меж можливих обмежень основоположних прав людини. Вони, як зазначалося в одному з рішень того ж Федерального конституційного суду Німеччини, мають бути «адекватними конкретній ситуації, яка потребує такого обмеження, тобто перебувати у прийнятному співвідношенні до ваги та значення основного права»[143].
Саме таким чином, як підкреслювалося у розділі 3, реалізується ідея справедливості — базової цінності, на якій ґрунтується право.
Оскільки підстави для обмеження прав і свобод людини формулюються як у національних конституціях, так і в міжнародно-правових документах досить загально, у вигляді так званих оцінювальних понять, вирішальна роль у тлумаченні та конкретизації змісту принципу пропорційності стосовно конкретних правових ситуацій продовжує належати судам. В процесі тривалої практики міжнародними судовими органами, зокрема Європейським судом з прав людини, та національними судами, передусім конституційними, сформульовано ряд вимог принципу пропорційності, які в узагальненому вигляді зводяться до такого:
• будь-які обмеження основоположних праві свобод можливі тільки на підставі закону у передбачених конституцією (чи міжнародно-правовими документами) цілях та лише у межах, що є необхідними для нормального функціонування демократичного суспільства;
• такі обмеження мають застосовуватися тільки у випадках, якщо не існує менш обтяжливих засобів і способів запобігання порушенням прав і свобод інших осіб та забезпечення публічних інтересів;
• наслідки заходів, які обмежують реалізацію прав і свобод, не по винні бути надмірними та суворо обумовлюватися метою, що переслі дується.
Зарубіжною судовою практикою, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, сформульовані також певні критерії (хоч і не аб солютно визначені) таких оцінювальних категорій, пов'язаних з публічним інтересом, що мають суттєве значення для застосування принципу пропорційності, як «необхідність для демократичного суспільства», «невідкладна суспільна потреба», «переслідувана правомірна мета», додержання справедливої рівноваги між «загальним інтересом» та «інтересом особи» тощо, які виходять далеко за межі юрисдикції Суду, здійснюючи істотний вплив на національну судову практику, у тому числі вітчизняну.
Хоч останнім часом згадки про принцип пропорційності в практиці українських судів трапляються дещо частіше, судові рішення із застосуванням його вимог є надзвичайною рідкістю. Більше того, в багатьох судових рішеннях, які стосуються, зокрема, обмеження прав громадян на проведення мирних зібрань, принцип пропорційності не використовувався зовсім. Як засвідчила судова практика часів Революції Гідності, суди ним відверто нехтували, задовольняючи близько 95% позовів, які подавали органи місцевої влади, про заборону мітингів і демонстрацій.
Продовжуючи свою основну функцію як засіб забезпечення справедливого балансу між вимогами захисту публічного інтересу та необхідністю забезпечення фундаментальних прав особи, принцип пропорційності в процесі свого розвитку значно розширив діапазон своєї дії.
Він нині не тільки використовується для визначення меж можливих обмежень прав і свобод людини правозастосовними органами держави, а й поширюється на всі напрями і види державної діяльності, включаючи законотворчу. Дією принципу пропорційності охоплюються як публічно-правові, так і приватноправові відносини.
Це означає, що під дію принципу пропорційності підпадають майже всі правові питання - від регламентації повноважень різних органів державної влади та їх збалансування, запобігання зловживанню дискреційними повноваженнями та встановлення меж свободи розсуду, до вирішення питань про співмірність конституційних прав і обов яз- ків, відповідність злочину і покарання, праці і винагороди за неї, прав і обов'язків кредитора і боржника, збалансованість прав сторін у судовому процесі тощо.
Це виключає суто позитивістський підхід до тлумачення і застосування Конституції та законів.
21.2.10. Незалежність суду і суддів
Будь-який правовий принцип не діє сам по собі. Він втілюється у повсякденну практику і захищається за допомогою багатьох суспільних і державних інститутів. Не є винятком у цьому відношенні також принцип верховенства права та його складові.
Центральне місце у механізмі його забезпечення в демократичному суспільстві належить суду. І це цілком логічно. Адже саме суд ставить «останню крапку» у пошуку і утвердженні права при вирішенні конкретних справ, саме він уособлює (чи принаймні має уособлювати) неупередженість і справедливість. Чим вищий у країні авторитет суду і правосуддя, чим більшу незалежність має суд у взаємовідносинах з законодавчою і виконавчою владою, тим вищий рівень «правовості» і демократичності самої держави, тим надійніше захищені від можливих посягань права і свободи людей.
Це давно усвідомили в цивілізованому світі, що у свою чергу зумовило істотне зростання ролі та розширення сфери компетенції судової влади у вирішенні складних і суперечливих питань, які раніше вирішувалися іншими гілками влади. Цього, на жаль, не можна сказати про Україну, хоч і тут дедалі більше не тільки професійних юристів, а й фахівців інших сфер діяльності — економістів, бізнесменів, політологів і найдальновидніших політиків - розуміють, що від реформування та істотного підвищення якості правосуддя залежить майбутнє Української держави.
Організація і діяльність суду ґрунтується на досить різних за своїм змістом і обсягом принципах, найважливіші з яких, як правило, закріплюються у конституціях.
Відправним, визначальним серед них в сучасній державі є принцип незалежності суду і суддів. Він найбільш точно відображає ідею самостійності судової влади в системі розподілу влади, про що йшлося у попередніх розділах підручника.
Незалежність судової влади має декілька аспектів: інституцій- ний (його інколи іменують організаційним або інституційно-орга- нізаційним), функціональний та особистісний (незалежність самих суддів.)
Інституційна незалежність судової влади полягає насамперед утому, що вона довіряється суддям — носіям цієї влади, які здійснюють п незалежно від законодавчої і виконавчої гілок влади.
Ніхто, будь-то глава держави, прем'єр-міністр, депутат парламенту, член уряду чи будь-яка інша посадова особа, не може втручатися у діяльність суду і суддів при виконанні ними своїх судових функцій.
Законодавець не може ухвалювати закони, які анулюють рішення суду або ж іншим способом втручаються у здійснення судової функціє Органам виконавчої влади заборонено будь-який адміністративний вплив на суд, що обмежує його незалежність.
Істотною гарантією незалежності суду і суддів є наявність демократичної процедури формування суддівського корпусу, яка унеможливлює вплив на цей процес, а тим паче тиск інших гілок влади, соціальних чи політичних інститутів, що, на жаль, нерідко траплялося в Україні.
За європейськими стандартами кваліфікаційні вимоги до кандидатів на посаду судді до освіти, професійного юридичного стажу, віку, моральних якостей — дуже високі. Відбір кандидатів до того ж здебільшого проводиться на конкурсній основі після складання відповідних іспитів та доволі тривалого стажування. Ще вищі вимоги висуваються до суддів, що претендують на зайняття посаду вищих судових інстанціях.
Інституційна незалежність суддів гарантується також рядом інших, як правило, зафіксованих у конституціях засобів та інститутів:
• незмінюваністю суддів, тобто безстроковістю призначення особи на посаду судді за загальним правилом суддя обіймає свою посаду до досягнення певного (пенсійного) віку, а в деяких країнах — навіть довічно,
• чіткою визначеністю підстав усунення судді з посади, які переважно також фіксуються у конституціях. Такими підставами, як правило, є: набрання сили обвинувальним вироком суду щодо нього або вчинення суддею діянь (зокрема й аморальних), несумісних зі статусом судді,
• обов'язком держави забезпечувати належне фінансування судів на основі щорічного затвердженого законом державного бюджету, яке дозволило б судам ефективно виконувати свої функції тощо.
Функціональна незалежність суду і суддів визначається в першу чергу їх безсторонністю, тобто правом і обов'язком суду та суддів ухвалювати рішення самостійно, неупереджено, тільки на основі конституції і закону, керуючись принципом верховенства права.
Для запобігання можливому партійному, політичному, корпоративному чи іншому впливу (тиску) на суддів, їм, як правило, заборонені.
• членство в політичних партіях та інших об'єднаннях, що переслідують політичні цілі (мають політичну мету);
• участь у будь-якій іншій політичній діяльності (наприклад, у полі тичних мітингах і демонстраціях, в агітаційних заходах під час виборчих кампаній тощо);
• бути депутатом парламенту чи мати інший представницький мандат;
• обіймати будь-які посади та виконувати будь-яку оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Вагомою гарантією об'єктивного, неупередженого і справедливого здійснення суддею правосуддя є також закріплений, як правило, на конституційному рівні принцип суддівського імунітету, який має на меті захистити суддю від можливого зовнішнього незаконного впливу на нього під час здійснення ним своєї професійної діяльності.
Говорячи про безсторонність, неупередженість і справедливість судових рішень як найважливішу складову функціональної незалежності суду і суддів, варто відзначити ще один істотний момент, який часто не зовсім вірно тлумачиться у вітчизняній теорії і практиці правосуддя - незалежність судді при прийнятті ним рішень від неправомірних впливів на нього з боку органів чи представників самої судової влади. На відміну від виконавчої влади, яка побудована за ієрархічним принципом підпорядкованості органів нижчого рівня органам вищого рівня, всередині судової влади такої ієрархії не існує. Суди вищої інстанції не можуть впливати на діяльність судів нижчої інстанції в інший спосіб, ніж шляхом скасування їхніх рішень. Жодні «керівні роз яснення» вищих судів, як вирішувати справи судам нижчих інстанцій, характерні для радянського періоду, суперечать самій природі правосуддя і є неприпустимими. Забезпечення єдності судової практики найвищими судовими органами (яким, як правило, є верховний суд) має здійснюватися виключно в процесуальній формі в межах визначених конституцією і процесуальним законом повноважень.
Особистісна незалежність судді визначається не лише конституцією і законом, а й особистістю самого судді - рівнем його компетентності, моральними якостями тощо. Цей аспект суддівської незалежності дістає прояв у тому, що:
Суддя має здійснювати правосуддя незалежно від власних політичних поглядів і переконань, які жодними законами заборонити (на відміну від заборони належності до політичних партій) неможливо;
• підкорення судді тільки закону, ухваленому відповідно до демократичної процедури, не означає формального дотримання його букви, ігнорування загальних принципів права та інших правових цінностей, відображених у конституції, міжнародно-правових документах та міжнародній судовій практиці, тобто передбачає наявність у судді широкого юридичного світогляду;
• суддя зобов'язаний як аргументувати рішення, які ним ухваляються, положеннями закону, загальними принципами права та Іншими правовими цінностями, покладеними вйого основу, там і шіриіи їх і відповідною усталеною судовою практикою;
• надмірна «нестандартність» судді при ухваленні власних рішиш може призводити до порушення одного з важливих принципів судо чинства згідно з яким в однакових справах мають ухвалюватися од накові рішення, що є необхідною умовою єдності судової практики і ефективності судочинства;
• будь-яка участь судді в позасудовій професійній юридичній діяльності, зокрема у різних експертних установах та інститутах, має оцінюватися суддею з позицій її несуперечності незалежному виконанню основної судової функції — здійсненню об єктивного, неупередженого і справедливого правосуддя.
Вказане свідчить про те, що незалежність суду і суддів визначається не тільки досконалістю законодавчої бази, що відповідає сучасним загальносвітовим та європейським цінностям і стандартам, на яких базується судоустрій і судочинство, а й ступенем розвинутості громадянського суспільства, рівнем правової культури представників законодавчої і виконавчої влади, самого суддівського корпусу, які, як свідчить вітчизняна практика, залишаються ще досить далекими від демократичних правових держав Європи. Це не може не відбиватися негативно на утвердженні в Україні верховенства права та м євро- інтеграції.
Розділ 22
ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА,
ПРАВОВА І СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА:
СПІВВІДНОШЕННЯ
Теми «правова держава» і «соціальна держава», як і чимало інших тем цього підручника, не є новими для вітчизняного загальнотеоретичного правознавства. їм присвячено безліч наукових праць, вони, як правило, є предметом розгляду також більшості підручників з загальної теорії держави і права. Проте висвітлюються ці теми переважно, а то й виключно, з^позицій теорії держави - виникнення відповідних державницьких ідей, формування концепцій, характеристики їх найсуттєвіших ознак тощо. Логічним у зв'язку з цим виглядає їх розташування в структурі підручників здебільшого у тих їх частинах, які присвячені саме теорії держави. Питання співвідношення правової і, особливо, соціальної держави з сучасними тенденціями розвитку права та інших правових явищ, зокрема з принципом верховенства права та його складовими, фактично залишаються поза увагою авторів підручників з теорії держави і права.
Тим часом для України ці питання набувають підвищеної актуальності, оскільки українська Конституція, на відміну від конституцій інших європейських країн, оперує всіма трьома названими поняттями - «соціальна держава», «правова держава», «верховенство права». З останніх двох понять у конституціях країн континентальної Європи традиційно більше схильні до вживання поняття «правова держава», а в англосаксонських країнах - поняття «верховенство права», що має певні історичні коріння. Що ж стосується поняття «соціальна держава», то ставлення до нього фахівців, зокрема правознавців, завжди було суперечливим, тим паче воно неоднозначне сьогодні. Тож розглянемо ці питання детальніше.
22.1. Верховенство права і правова держава
На відміну від концепції верховенства права, місцем виникнення якої, як зазначалося, була Велика Британія, становлення теорії правової держави як цілісної політико-правової доктрини безпосередньо пов'язане з Німеччиною, хоч розробка окремих фрагментарних положень теорії, як і концепції верховенства права, сягає ще часів античності - Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Розуміння «правової держави» (нім. Rechtsstaat) як особливого стану державного устрою, спрямованого на обмеження держави, сформувалося в німецькій літературі в кінці XVIII - першій половині XIX століття зусиллями таких видатних філософів і правознавців як К.Т. Велькер, І. Кант, Р. фон Моль, Ф.Ю. ІІІталь, Р. фон Гнейстта ін.1
Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношення понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні автори вважають Rechtsstaat - правову державу сучасним німецьким варіантом Rule of Law - верховенства права[144] [145]; інші намагаються провести відмінності між ними[146], розглядаючи ці поняття як прояви «двох правових традицій - романо-германської та англосаксонської, які не є ні тотожністю, ні частинами одна одної»[147].
З'ясування відносин між названими поняттями можливе лише на основі звернення до історії виникнення відповідних концепцій, їх соціальної спрямованості, еволюції та розкриття сучасного змісту.
Як вже зазначалося, концепція верховенства права виникла як реакція на сваволю, деспотію і тиранію з боку монархічних режимів і виступала як противага зловживанням владою, у тому числі за допомогою закону.
Історичний досвід переконливо довів, що писаний закон далеко не завжди ставав гарантією від державного свавілля. Тому мета верховенства права - це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми. Інакше кажучи, навіть бездоганний з точки зору юридичної техніки закон не завжди є панацеєю верховенства права. Звідси випливає перший і загалом нині майже беззаперечний висновок: самостійного значення, відмінного від принципу верховенства закону, принцип верховенства права набуває тоді, коли право розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах та інших нормативних актах, тобто коли має місце теоретичне і практичне розрізнення права і закону.
Слід однак зазначити, що на відміну від англо-американської традиції верховенства права, яка фактично ніколи не ототожнювала право і закон, що знаходило своє відображення як у правовій теорії, так і в багатьох судових рішеннях1, в континентальній Європі, зокрема в Німеччині, принцип правової держави пройшов складніший шлях.
Доктрина німецької Rechtsstaat, як і англійська концепція Rule of Law, зароджувалась в загальному руслі становлення і розвитку нового юридичного світогляду, критики феодального свавілля, утвердження ідей гуманізму, принципів свободи і рівності всіх людей, невідчужува- них прав людини, пошуків різних правових засобів і форм, спрямованих проти узурпації публічної політичної влади. Сама назва доктрини Rechtsstaat свідчить про те, що вона, на відміну від концепції Rule of Law, зосереджує свою увагу на природі не стільки права, скільки держави, хоч акцент при цьому зміщується з інститутів державної влади на и гуманістичну, людську сутність, яка можлива лише в умовах свободи громадян. В той час як верховенство права «виростає» із звичаєвого, твореного суддями протягом тривалого часу, права, «правова держава походить з писаних конституцій»[148] [149]. Звідси захист від владного свавілля покладався не тільки і навіть не стільки на суди, як це має місце у Великій Британії та інших країнах сім'ї загального права, скільки на законодавця з його правовими за своїм змістом законами.
Проте попри ці відмінності, теоретичне обґрунтування правової держави, як і верховенства права, тісно пов'язане з представниками і послідовниками ідеології лібералізму, природно-правових вчень, зокрема з ім'ям німецького філософа І. Канта, який заклав філософську основу сучасної концепції правової держави. Хоч варто зазначити, що в своїх творах І. Кант користувався не поняттям Rechtsstaat, а поняттям Rechtsgeselschaft - правове суспільство, або поняттям Rechtsstaats Organisierung - правовий державний устрій. Кантівський категоричний імператив розуму у сфері права, що виступає у вигляді вимоги всезагального правового закону, якому має підпорядковуватися держава, став визначальним для тлумачення правової держави кінця XVIII —початку XIX століття.
Проте період природно-правового, чи близького до нього, підходу до розуміння концепції правової держави виявився порівняно нетривалим. Вже в другій половині XIX століття ця концепція набуває в Німеччині позитивістського спрямування, а наприкінці того ж століття формаль но-юридичні аспекти в підходах до її тлумачення стають панівними.
Концепція правової держави, згідно з якою норми закону мають відповідати певним природно-правовим критеріям, була витіснена винятково номінальним її поняттям, за яким право зводилося до закону, а верховенство права1 до формального законного управління[150] [151] або правління за допомогою закону, яке, як засвідчив досвід тієї ж Німеччини, не забезпечує достатніх обмежень влади, що є необхідною умовою верховенства права. В результаті концепція правової держави та ідеал верховенства права в Німеччині були позбавлені свого реального змісту. Це дозволило навіть нацистам іменувати свою державу «істинно правовою», «націонал-соціалістичною правовою державою» тощо. Що собою становила ця «істинно правова держава», можна судити з поширеного при фашизмі афоризму, що належав одному з його ідеологів. «Не право в державі, а держава вправі», - проголошував він. До чого призвела ця «всеправна» держава добре відомо: за законним її фасадом приховувались кричущі беззаконня і сваволя.
Лише після Другої світової війни під впливом боротьби проти позитивізму, який, за висловом видатного німецького філософа права Ґ. Радбру- ха, «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства»[152], та піднесення «відродженого природного права», поняттю правової держави в Німеччині повертається його справжній зміст: він не обмежується формальним дотриманням законності, а передбачає ряд вимог, які у своїй сукупності створюють умови для забезпечення принципу правової державності у Німеччині.
Оновлене його тлумачення знайшло відображення в Основному Законі ФРН 1949 року. Зокрема, із його статті 1 прямо випливає, що державна влада має підпорядковуватись певним загальноцивілізаційним цінностям, вищими з яких є недоторканна людська гідність, непорушні і невідчужувані права людини, які, як підкреслював екс-президент ФРН і екс-голова Федерального конституційного суду Німеччини Роман Герцог, на відміну від попередніх німецьких конституцій, спрямовані не лише проти зловживань адміністрації і судів, а й проти волюнтаризму парламенту, виступають як противага законодавчій владі1. А у статті 20 Основного Закону чітко зафіксована позиція про нетотожність закону і права, якими відповідно до частини 3 цієї статті зв'язані виконавча влада і правосуддя.
Вказані положення Основного Закону ФРН отримали свій розвиток у рішеннях Федерального конституційного суду Німеччини, у яких наголошувалося на тому, що хоча в цілому закон і право співіснують, проте вони не завжди співпадають, відтак право не є тотожним сукупності писаних законів. За певних обставин воно може існувати поза позитивними нормами, прийнятими державою[153] [154].
Ренесанс концепції правової держави в її первісному природно-правовому розумінні, який відбувся у ФРН після Другої світової війни, не означає, що дискусії щодо розуміння правової держави в німецькій літературі припинилися. Чимало німецьких авторів і сьогодні вважають, що поняття «принцип правової державності» як юридичної норми залишається сумнівним, а окремі з них ще порівняно недавно пропонували взагалі «викреслити його із юридичної лексики»[155].
Не наважився давати якесь однозначно-універсальне визначення принципу правової державності також Федеральний конституційний суд Німеччини (на відміну від Конституційного Суду України щодо принципу верховенства права, про що йшлося раніше). Він акцентував увагу на тому, що принцип правової державності потребує конкретизації залежно від умов конкретного випадку1, тобто сформулював позицію, аналогічну згадуваній позиції Європейського суду з прав людини щодо принципу верховенства права. І як свідчить практика діяльності самого ФКС Німеччини, таку конкретизацію принципу правової державності він здійснює досить успішно. Причому для з'ясування змісту принципу правової державності ФКС використовує практично ті ж самі підходи , що і в концепції верховенства права, розкриваючи його (цей зміст) через ряд пов'язаних між собою гетерогенних складових - підпринципів, деякі з яких ним же сформульовані (як наприклад, принцип пропорційності).
До складових принципу правової державності сучасні німецькі правознавці відносять: вищість конституції; наявність конституційної юстиції; забезпечення свободи та рівності у правах, розподіл влади, законність; зв'язаність державної влади правом; пріоритет закону в системі нормативних актів; обмеження дискреційних повноважень; принцип юридичної визначеності; заборону зворотної дії закону; публічність дій держави; наявність доброчесної адміністративної процедури; загальний обов'язок щодо забезпечення судового захисту права; судовий захист від актів та дій публічної влади, що порушують права людини; відповідальність держави за збитки, що виникли внаслідок дій органів державної влади; принцип пропорційності, заборону бути суддею у власній справі; незалежність, безсторонність (неупередженість) і об'єктивність правосуддя тощо[156] [157].
Не важко помітити, що одні з названих складових принципу правової державності навіть словесно співпадають зі складовими верховенства права, інші - хоч відрізняються в своїх словесних виразах, є досить близькими до вимог верховенства права за своїм змістом. Звідси можна дійти висновку про зближення концепцій верховенства права і правової держави, більше того — про спільність сутнісних основ англійського Rute oflaw і німецького Rechtsstaat в сучасних умовах.
На думку переважної більшості зарубіжних правознавців, відмінності між ними є швидше термінологічними, ніж змістовними, що дає підстави стверджувати про те, що в сучасному світі вони стали майже прототипами один одного, «узагальненими назвами споріднених концепцій»[158], що відкидає можливість пошуку суттєвої різниці між ними[159].
22.2. Верховенство права і соціальна держава
Становлення концепції соціальної держави, як і правової, пов'язане передусім з Німеччиною. Вважається, що термін 5о2/о/5ґоа?-«соціальна держава» вперше увів у науковий обіг німецький вчений-соціолог фон Штайн ще в середині XIX століття. Німецькому державознавцю X. Хеллеру належить також перше формулювання поняття «соціальна держава» (1929 рік). Сама ж концепція соціальної держави остаточно оформилася ближче до середини XX століття, знову-таки зусиллями переважно німецьких філософів, соціологів і державознавців. Німеччина стала першою державою, в Основному Законі якої, прийнятому у 1949 році, було зафіксоване положення про соціальну державу. Нині соціальною, або такою, що прагне стати соціальною державою проголошують себе в своїх конституціях ряд європейських (та й не тільки європейських) держав, у тому числі Україна (стаття 1 Конституції України).
На відміну від концепцій верховенства права і правової держави, які, як зазначалося раніше, зароджувалися і формувалися як невід'ємні складові ліберальної доктрини з її ідеалами свободи, юридичної рівності людей, демократії, обмеження влади держави над людиною, забезпечення автономії особистості від довільного втручання держави та її органів у певні, найбільш важливі для людини сфери її життєдіяльності, концепція соціальної держави формувалася під визначальним впливом соціал-демократичних ідеалів - соціальної справедливості, соціальної солідарності, соціальних зобов'язань тощо. Звідси - основна мета соціальної держави (незалежно від моделей і назв - «соціальна держава», «держава соціальної безпеки», «держава соціального добробуту» тощо) вбачалася у проведенні такої соціальної політики, яка орієнтована на зміцнення соціальної справедливості у суспільстві, забезпечення не тільки юридичної, а й матеріальної рівності його членів або ж, у всякому разі, зведення до мінімуму майнового розшарування населення. До визначальних ознак соціальної держави зазвичай належить також:
• гарантування економічних, соціальних і культурних прав людини;
• надання державної соціальної допомоги, хоч би на рівні прожиткового мінімуму, людям, неспроможним з незалежних від них причин заробити собі на життя працею - дітям, людям похилого віку, хворим, інвалідам тощо;
• наявність розвинутого соціальною иконодавства і неухильне його виконання та деякі інші.
Все це, на думку творців концепції, здач но уіимпечити суспільство від соціальних конфліктів і потрясінь, сприши і тяГїІлізації соціальної і економічної системи та їх прогресивному розмиту необхідної умови утвердження у суспільстві соціальної злагоди.
Здавалося б, ідеали вельми привабливі і благородні, нони цілком узгоджуються з людиноцентристською спрямованістю суч.н них права і держави. Проте вже на початку соціалізації держав виникли пиі.іння: чи можливо поєднати принцип верховенства права з орії шир.іми і принципами соціальної держави; чи не завадять вони реалізації і ідни і з визначальних засад концепцій верховенства права і правової держа ви - ідеалу людської свободи?
Не знаходячи шляхів вирішення цих питань, чимало західних право знавців, включно з основоположником концепції верховенства права А. Дайсі, заговорили про послаблення позицій верховенства права на Заході, а подекуди й про його повний занепад. «Формальна рівність перед законом, - писав, наприклад, один з послідовників А. Дайсі, англійський правознавець Ф. Гайєк, - суперечить, а насправді є несумісною з будь-якою діяльністю влади, спрямованою на забезпечення матеріальної чи реальної рівності різних людей, будь-яка політика, спрямована безпосередньо на реальне досягнення ідеалу справедливості в розподілі, має вести до руйнування верховенства права»1.