Розвиток освіти.

План

1. Умови розвитку культури у 30-ті рр.

2. Розвиток освіти.

3. Особливості розвитку літератури і мистецтва.

 

1. Умови розвитку культури у 30-ті рр.

Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, яке розглядалося як фронт — не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо улюбле-ним мотивом газетних публікацій став показ непідробного ентузіа­зму, з яким громадяни республіки опановували культурою.

Проте назвати революційними культурні здобутки доби ко­муністичних перетворень було б помилково. Є причини, внас­лідок яких без лапок у словосполученні «культурна револю-ція» не обійтись. Мабуть, найістотніша серед них — сталінські ре­пресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революцій-ною за масштабами. Проте другою рукою то­талітарна держава знищувала таланти. Від реп-ресій особливо страждала культурна еліта, зокрема і компартійно-радянська — керівні пра-цівники старшої генерації, які вийшли в основному з інтелектуального середовища.

Не менш важливим є і те, що влада ще з ленінських часів до культури ставилася надто прагматично. Культура її цікавила передусім як важіль зміцнення політичної влади. Тому куль­турне життя набуло вкрай політизованих форм, а сама культура розглядалася як підґрунтя ідеології. Влада вкрай нігілістично ставилася до культурних надбань поперед-ніх поколінь: холоднокровно руйнувалися старовинні будівлі, які нібито заважали реконст-рукції міст, за валюту на зарубіжних ринках продавалась націоналізована культурна спадщина, велася боротьба з митцями, які прагнули зберегти національні традиції.

Услід за Леніним сталінські апаратники повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені минулими поколіннями. Однак чимало із загаль­нолюдської культурної спадщини було затавровано як «чуже пролетарській ідео-логії». Діяльність діячів культури стала на­стільки зарегламентованою, що почала втрачати ознаки твор­чості, їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів також болюче позна-чалася на культурному процесі.

В Держава прагнула обмежити внутрішній СЃРІС–С‚ людини тільки цінностями, СЏРєС– РЅРµ супере-чили комуністичній доктрині. При­кладаючи зусилля для вилучення релігії Р· РґСѓС…РѕРІРЅРѕРіРѕ життя людей, РІРѕРЅР° діяла методами виховання, пропаганди С– терору.

Розвиток освіти.

2.1 Ліквідація неписьменності.У розвитку масової культури на­голошувалося на подо-ланні неписьменності дорослого населен­ня. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки.

В Україні до шкіл лікнепу в другій п'ятирічці залучили 1,5 млн. неписьменних. У школах з ліквідації малописьменності навчалися 1,7 млн. чо-ловік. Товариство «Геть не письмен-ність» було ліквідовано, а роботу з лікнепу покладено на наркомат освіти.

У 1936 р. було утворено школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. Партійно-радян­ське керівництво країни і республіки прийняло спеці-альні по­станови, в яких зобов'язало місцеві органи влади тримати під постійним контро-лем справу остаточної ліквідації неписьмен­ності. Через небажання багатьох людей похи-лого віку вчитися зро­бити це повністю не вдалося.

Величезні зусилля громадськості і держави не дали стопро­центного результату, але досягнуті показники були вагомі. Пе­репис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічу­валося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років.

Стан шкільної освіти.Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загаль-ноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв історичну постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Школа являла собою найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'яз-овості нав­чання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту.

Постанова ЦК Р’РљРџ(Р±) була декларацією намірів. Р— С—С— прий­няттям розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний РїРѕС…С–Рґ Р·Р° всеобуч»1. Щоб реалізувати принцип РѕР±РѕРІ'язковості навчан­ня, потрібні були РЅРѕРІС– шкільні приміщення, кадри учителів, підручники С– РїРѕСЃС–Р±-РЅРёРєРё.Р— метою СЂРѕР·РІ'язання цих та інших завдань РїСЂРё Раднаркомі РЈРЎРРбуло створено комітет СЃРїСЂРёСЏРЅРЅСЏ всеобучу РІР° чолі Р· Р’. Чу­барем. Мережа таких комітетів створювалася Р№ РЅР° місцях. До РЅРёС… входили, РїРѕСЂСЏРґ Р· громадськістю, впливові представники місцевої компар-тійно-радянської номенклатури.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася до­корінна перебудова існуючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки перехо­дили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

РЈ травні 1934 СЂ. вийшла постанова ЦК Р’РљРџ(Р±) С– РРќРљ РЎРСР«Про структуру початкової С– середньої школи РІ РЎРРЎРВ». Запро­ваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (се­мирічне) С– середня (десятирічне).РЈ 1932/33 навчальному році, СЏРє свідчать статистичні РґРѕРІС–РґРЅРёРєРё, РІ Україні було охоплено навчанням 98 % дітей РІС–РєРѕРј РґРѕ 10 СЂРѕРєС–РІ. 95 % учнів початкової школи продовжувало вчитися далі. Проте більшу частину цього навчального СЂРѕРєСѓ РІ українських селах лютував голодо-РјРѕСЂ, РІС–Рґ СЏРєРѕРіРѕ гинули насамперед діти. Р—Р° цих СѓРјРѕРІ РіРѕРґС– було говорити РїСЂРѕ навчальний процес. РЈ 1933/34 нав­чальному році Р·Р° парти сільських шкіл сіло РЅР° 170 тис. учнів менше, РЅС–Р¶ Сѓ попередньому році.

РЈ РґСЂСѓРіС–Р№ Рї'ятирічці РІ Україні було побудовано 1864 школи більш СЏРє РЅР° 500 тис. учнівських місць. Завдяки цьому було ліквідовано третю Р·РјС–РЅСѓ. Спів­відношення РјС–Р¶ типами шкіл ради-кально змінилося. Більшість початкових шкіл було перетворено Сѓ семирічки. Кількість середніх шкіл Р·Р° Рї'ятирічку зросла майже РІ десять разів С– РІ 1937/38 навчальному році стано-вила близько 2,5 тис. Р’ РЅРёС… навчалося близько третини учнів.Велику увагу влада приділяла змісту навчальних програм С– підручників, особливо Р· гуманітарних предметів. РЈ 1931 СЂ. ЦК Р’РљРџ(Р±) РїСЂРёР№РЅСЏРІ постанову, РІ СЏРєС–Р№ йшлося РїСЂРѕ те, що початкова С– середня «школа РїРѕРІРёРЅРЅР° виховати покоління, здатне остаточно встановити РєРѕРјСѓРЅС–Р·РјВ». Вчитель Р·РѕР±РѕРІ'язувався дотримуватися апробованих програм С– текстів підручника.Особливо контролювалося викладання історії. РЈ постанові ЦК Р’РљРџ(Р±) С– РРќРљ РЎРСР«Про викладання громадянської історії Сѓ школах РЎРРЎРВ» критикувалась СЃРїСЂРѕР±Р° підмінити викладання предмета РІ історико-хронологічній послідовності РїРѕРґС–Р№ аб­страктними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія РЎРРЎР. РџС–Рґ нею розуміли історію РРѕСЃС–С— Р· деякими відомостями РїСЂРѕ минуле інших національних рес­публік. Історія України розчинилася РІ загальному РєСѓСЂСЃС– гро­мадянської історії С– зникла СЏРє окремий навчальний предмет.Здійснюючи РєСѓСЂСЃ РЅР° коренізацію, нарком освіти Рњ. РЎРєСЂРёРїВ­РЅРёРє дбав РїСЂРѕ національну школу, РІ СЏРєС–Р№ навчання здійснюва­лося РјРѕРІРѕСЋ місцевого населення. РќР° початку РґСЂСѓРіРѕС— Рї'ятирічки РІ україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це від­повідало питомій вазі українців Сѓ складі населення республіки. Національні меншини мали СЃРІРѕС— школи — СЂРѕСЃС–Р№СЃСЊРєС–, єврей­ські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські то­що. Після скасування політики коренізації Сѓ школах націо­нальних меншин почали викладати СЂРѕСЃС–Р№СЃСЊРєРѕСЋ або українською РјРѕРІРѕСЋ. РЈ 1938/39 навчальному році РІ неросійських школах було запроваджено РѕР±РѕРІ'СЏР·РєРѕРІРµ вивчення СЂРѕСЃС–Р№СЃСЊРєРѕС— РјРѕРІРё. Передба­чалося вивчати СЂРѕСЃС–Р№СЃСЊРєСѓ РјРѕРІСѓ Р· 2-РіРѕ РґРѕ 10-РіРѕ класу. Оскільки планувалось 4-5 СѓСЂРѕРєС–РІ Р· РјРѕРІРё РЅР° тиждень, то СЂРѕСЃС–Р№СЃСЊРєР° РјРѕРІР° ставала РѕСЃРЅРѕРІРЅРѕСЋ навчальною дисципліною, Р° навчальні прог­рами Р· інших предметів істотно скорочувались. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Широкою була позакласна і позашкільна робота з учнями. У багатьох містах і районах створювалися дитячі технічні стан­ції, станції юних натуралістів, спортивні школи, театри юного глядача, будинки художнього виховання тощо. Вони проводили олімпіади, конкурси, виставки. В їх роботі брали участь десятки тисяч школярів.

Розвиток вищої школи.Нормальне функціонування народ­ного господарства С– управління було неможливе без спеціалістів. Спочатку власті спробували замінити тих, хто емігрував або Р±СѓРІ позбавлений роботи Р·Р° фахом через політичну недовіру, «висуванцями» Р· робітничого середовища. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося РЅРµ так багато самородків, СЏРєС– без спеціальної підготовки задовільно справлялися Р· покладеними РЅР° РЅРёС… РѕР±РѕРІ'язками. РўРѕРјСѓ Р· початку 30-С… СЂСЂ. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми С– РІСѓР·Рё.

Кількість вищих навчальних закладів РІ Україні зросла Р· 19 Сѓ 1914/15 навчальному році РґРѕ 129 Сѓ 1938/39 СЂСЂ., Р° чисельність студентів Сѓ РЅРёС… – РІС–РґРїРѕРІС–РґРЅРѕ Р· 27 тис. РґРѕ 124 тис. Радянська Україна Р·Р° чисельністю студентів випередила, зокрема, Великобританію (50 тис. ), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис).

Уперше РІСѓР·С–РІСЃСЊРєРёРјРё центрами стали 28 РјС–СЃС‚ республіки. РџРѕ чотири РІСѓР·Рё діяло Сѓ Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер - Донецьк), РїРѕ три - Сѓ - Ворошиловграді (Лугансь­ку), Запоріжжі (Олександрівську), РљСЂРёРІРѕРјСѓ РРѕР·С–, Житомирі, Миколаєві, Херсоні.РЈ підготовці фахівців більше уваги приділялось якості нав­чання. Строки навчання подовжилися. Систему короткостроко­вої підготовки було скасовано. Р—РЅРѕРІСѓ почала СЂРѕР·РІРё-ватися університетська освіта. РЈ 1933 СЂ. відновилася діяльність університетів Сѓ Києві, Дніпропет­ровську, Одесі С– Харкові. РС–Р·РєРѕ зросли можливості для на­уково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу РІСѓВ­Р·С–РІ, що позитивно позначилося РЅР° якості підготовки спеціалі­стів.

РЈ січні 1934СЂ. було встановлено наукові ступені кандидатів докторів наук, Р° також наукові звання доцентів С– професорів, наприкінці 1935 СЂ. було скасовано обмеження, РїРѕРІ'язані Р· соціальним походженням абітурієнтів. РЈ СЂРѕРєРё першої Рї'ятирічки РІСѓР·Рё С– технікуми Украї-РЅРё підготували 110 тис, Сѓ СЂРѕРєРё РґСЂСѓРіРѕС— - близько 196тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів РІ СѓСЃС–Р№ дореволю­ційній РРѕСЃС–С—.

Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянського по­ходження поділила сумну долю фахівців з дореволюційними дипломами: вона була репресована.

Розвиток науки.Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися Р’РЈРђРќ. РЈ 1936 СЂ. РїСЂРё затвердженні РЅРѕРІРѕРіРѕ статуту С—С— було перейменовано РІ Академію наук РЈРЎРР. Президентом Р’РЈРђРќ РІ 1928 -1929 СЂСЂ. працював Р”. Заболотний, Р· 1930 СЂ. РЅРёРј став Рћ. Богомолець.

У 1929 р. керівництво України здійснило заходи з оновлення складу ВУАН й істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоправда, у цековському списку переважали науковці, які ма­ли справді об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, СЏРє Рћ. Богомолець, Рњ. Вавилов, Рћ. Палладій, Р„. Патон, Рњ. Холодний, Р”. Яворницький та С–РЅ. Разом Р· тим були обрані такі представники партійнорадянської верхівки, СЏРє Р’. Затонський, Р“. Кржижанівський, Рњ. РЎРєСЂРёРїРЅРёРє, Рћ. Шліхтер. Р—Р° СЃРїРёСЃРєРѕРј кандидатів, рекомендованих РґРѕ обрання ЦК РљРџ(Р±)РЈ, пройшли РІ академіки комуністи-суспільствознавці РЎ. Семковський, Р’. Юринець, Рњ. РЇРІРѕСЂСЃСЊРєРёР№, Р° також РЇРЅРєР° Купала С– Рџ. Тичина (Р·Р° фахом «мова С– література»).

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава ціл­ком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — не­лінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Пра­ці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського роз­вивалися важливі напрями хімії. О. Богомольцем, І. Шмальгаузеном, М. Холодним, В. Юр'євим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 30-х рр., у ВУАН прискорився роз­виток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварю-вання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електро-зварювання та гірничої механіки. Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії Украї-ни. У лінгвістиці і літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, М. Зеровим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгариза­торських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М. Яворського.У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ). Голов-ним звинувачуваним був віце-президент ВУАН С. Єфремов.Пере­важна більшість звинува-чуваних належали до української наукової і творчої інтелігенції. їх судили за участь у діяльності політичних партій, які давно вже зійшли зі сцени, за відмінний від офіцій-ного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — «Українського національного центру» (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушений визнати свою приналежність до УНЦ. Проте через деякий час відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «спра­ва» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р., під час відпочинку у Кисловодську, після нескладної операції він за нез'ясованих обставин помер.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), пре­зидентом якої став О. Шліхтер. Влада розрахову-вала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гума­нітарного профілю — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІНу фор­мально злилися з ними, але фактично внаслідок репресій спі­вробітників у них уже майже не залишалося.