Концепції історичного розвитку стародавні часи.

ТЕМА 2. Теорія та методологія історичної науки.

ПЛАН

1. Теорія історії.

2. Концепції історичного розвитку стародавні часи.

3. Еволюціоністська та цивілізаційна концепції.

4. Антропологічні і соціологічні концепції.

5. Марксистська концепція.

Теорія історії.

У. Уолш казав, що «Істина заклечається в тому, що історія – річ набагато складніша ніж зазвичай думають».

Головною проблемою історії як науки є розуміння історичного процесу, виявлення зв’язків між подіями і фактами. Їх пояснення і тлумачення. Вирішення цієї проблеми покладається на теорію історії.

Теорія історії — це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про її предмет, об'єкт, за­вдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці.

З часом теоретична сутність історичного дослідження зазнала суттєвих змін. Якщо Леопольд фон Ранкепроголосив, що «Історія наділена обов’язком судити минуле, вчити сьогодення задля блага майбутнього. Прагнення тільки одного – показати як це було насправді».

Сучасна теорія пішла далі і висуває нові завдання:

· чому так було?;

· з чим це пов’язано?;

· чому не відбулося інакше?

Тому сучасний дослідник намагається:

· виявити факти, що визначали рух історії;

· відкрити її сенс, напрямок, мету;

· пояснити минуле.

Саме це сформувало в історіографічному полі ХХ ст. концептуальні засади. У різноманітних напрямках і школах закладено фундаментальні історіософські відмінності, відмінності вихідних принципів розуміння і пояснення історичного процесу.

Теорія історії зазнавала періодичних змін історіософських парадигм їх перегляду та ломки.

Вектор пошуку було визначено достатньо чітко: розробка цивілізаційного підходу до пізнання історичного минулого, з’ясування його співвідношення з традиційним для нашої історіографії формаційним поглядом на історичний процес.

Цивілізація – розвиток продуктивних сил у суспільстві за умов отримання додаткового продукту, а не просто задоволення людських потреб (вища фаза розвитку суспільства).

Культура – це система яка має власну внутрішню детермінацію. Вона не лише відображає суспільне буття, але й, володіючи власним творчим потенціалом, само розвивається, справляючи при цьому активний зворотній вплив на розвиток суспільства у цілому та особи зокрема.

Елемент суб’єкт

Концепції історичного розвитку стародавні часи.

Методологія вивчення минулого перебуває у постійному розвитку і пошуку! Це обумовлено тим, що людство нагромадило вели­чезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, й процес — це жива людська діяльність, що опи­рається на спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили сьогодення своїми знаннями, творчістю, новими відкриття­ми, досвідом, навичками і вміннями.

Вперше формування концептуальних оцінок зробили античні філософи. Вони виступали з критикою культури вбачаючи в ній цивілізаційну форму – систему руйнації духовності людини і закликали до повернення до законів природи. Визнаючи закономірності культурно-історичного процесу висували ідею коловороту.

Давньокитайські філософи спираючись на закономірності і принципи розвитку культур і цивілізацій висували концепцію циклічності і коловороту (замкнений у просторі рух – початок-кінець).

Серед теорії історії помітне місце посідають теологічні концепції. Основна суть цих концепцій зводиться до роз­гляду релігії як базової основи розвитку льдини зокрема і людства у цілому. який відбувається монолінійно, виходячи за межі етнічного і локальних просторів.

Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, проміжною лан­кою між Богом і людиною є культура. А отжеї розвиток відбувається по волі Всевиш­нього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу лю­дини і визначає її діяльність.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духов­ної і матеріальної складових людського буття. На думку богословів, людська діяль­ність і матеріальна складова її культури вражені секуляризмом і ате­їзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом прогресу людства.

Концептуальні основи теологічного розуміння історичного процесу були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Спо­відь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку все­світньої історії людства.

Історію людства він розділив на два етапи:

· «Град Божий», що заснований на любові до Бога і «пре­зирстві людини до себе», найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовід­носин,

· «Град земний», що ґрунтується на «лю­бові людини до себе» і на «презирстві до Бога», представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини.

Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучас­них теологічних концепцій. Сучасні богослови всі досягнення людства розглядають як похідні від релігії, а духовний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першо­основи. Наприклад, католицька концепція ґрунтується на прин­ципі, визначення історичного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. У книзі «Християнство і цивілізація» католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії.

Православна теологічна думка ґрунтується на принципі, що культу­ра виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва («Сенс історії»), «історія не є об’єктивна емпірична данність, історія є міф». Кожна людина за своєю внутрішньою природою є певний великий світ – мікрокосмос, в якому відкривається і перебуває увесь реальний світ і всі величний історичні епохи. В процесі поглиблення свідомості розкриваються всі величні історичні епохи, вся історія світу. Темою історії є доля людини у земному людському житті і це доля людини… пізнається, перш за все, як доля людини в дусі того хто пізнає. Історія передбачає Боголідство…» історичний процес передбачає глибоке зіткнення і взаємодію Божества і людини, Божого Промислу, божественного фатуму, , Божої необхідності і втаємниченої та незбагненної людської свободи».

Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнаваль­не значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад й русская идея" підкреслював, що саме релі­гійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона за­безпечує вирішення «основного завдання культури». (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.)

Для протестантської теорії характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття історичного процесу. Подібні ідеї розвиває протестантський теолог П. Тілліх (1886—1965). З точки зору Тілліха, в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкід­ливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття".

Ісламські теоретики історії. (Ібн Хадлан) виступали з позицій циклічності та коловороту цивілізаційних процесів. Визнаючи історичність розвитку визнавали вплив на формування процесів географічних та природних факторів, матеріального виробництва як важливого чинника впливу на суспільний розвиток та громадське життя. Активно розвивається в наш час. Вирішальну роль у розвитку історичної науки відводить Кора­ну. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

В епоху Просвітництва в Європі набуває розвитку Європоцентризм (Герде 1774-1803) та географічний детермінізм (Ш. Монтеск’є 1689-1755).

3. Еволюціоністська та цивілізаційна концепції;

1) Еволюціоністська теорія представлена в працях амери­канського вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832—1917) та інших дослідників, її виникненняпов'я­зане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визна­ченням закономірностей розвитку історії.

Сутність еволю­ціоністської концепції полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Аналізуючи культу­ру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до склад­ного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію.

На різних ступенях розвитку наро­ди живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але по­силення контактів між державами, зближення народів, обмін досяг­неннями культури зумовлює спільність культурних цінностей і за­своєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямоліній­ність культурного прогресу і обов'язкова вимога для кожного наро­ду пройти всі необхідні стадії розвитку.

2) Основоположником концепції циклічного розвитку (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи:

дитинство, або бездержав­ний період, де провідна роль належить жерцям;

юність, для якої ха­рактерне формування держави і підкорення героям;

зрілість люд­ського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідом­ленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка.

Досягнувши вищого ступеня розвит­ку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трак­тує, наприклад, як "друге варварство".

Концепція циклічності дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та інших вчених.

М.Я. Данилевський (1822-1885)— відомий російський природознавець, що здійснив спробу теоретично обґрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять само­бутніх типів цивілізацій:

· індійську,

· китайську,

· іранську,

· єгипетську,

· хал­дейську,

· грецьку,

· римську,

· аравійську,

· германо-романську,

· слов'ян­ську.

Кожний культурно-історичний тип виникаєз етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Са­мобутність цивілізації, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмін­ним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретич­них джерел теорії панславізму і шовінізму. Широко підтримана слов’янофілами (Хомяков, брати Киреєвські, Аксаков). Протиставлення Росія-Захід. Месіанська роль Росії Рятівниці Заходу (М.Бердяєв).

Найбільш поширеною в наш час стала теорія О. Шпенглера (1880-1936), який виклав її у своїй знаменитій книзі «Занепад Європи». Він відкинувконцепцію лінійного розвитку світового про­гресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури,піддав критиці концепцію Євроцентризму до­водячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих соціально-духовних систем. До таких вчений відносив

· китайську,

· індійську,

· єгипетську,

· аполлонівську (антична),

· візантійсько-арабську (магічну),

· західноєвропейську (фаустівську),

· культуру майя,

· російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення.

Кожна з них, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є ос­новоположною у філософії О. Шпенглера.

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О. Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляєть­ся єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до уві­ковічення тіла — муміфікації). "Фаустівська культура" вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан куль­тури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історич­но надбаних цінностей. На думку О. Шпенглера, наближається час смерті "фаустівської культури" і в двохтисячному році вона продов­жить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібе­ралізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Послідовником О. Шпенглера був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, їх досліджен­ню вчений присвятив 12-томну працю «Дослідження історії». Спо­чатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 розвинену цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися:

1.

2.Андська

3. Давньокитайська (Шан)

4. Мінойська

5. Шумерська

6. Майянська

7.Юкатанська центральноамериканська

8. Мексиканська

9. Хеттська

10.Сірійська

11.Вавілонська

12.Іранська ісламська

13.Арабська

14.Далекосхідна (китайська частина)

15.Далекосхідна (корейсько-японська)

16.Індуїстська

17.Індська

18.Еллінська

19.Православно-візантійська

20.Православно-руська

21.Західна

Нерозвинені цивілізації

1. Спартанці.

2. Кочівники Євразії (у часи середньовіччя).

3. Османи (тюрки Османської імперії).

4. Ескімоси.

5. Полінезійці.

Пізніше, цивілі­зації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Тойнбі відійшов від шпенглеровського принципу замкненості цивілізацій і поклав в основу материнсько-дочірній зв’язок між спорідненими цивілізаціями.

• ⇐ Назад
• 123
• 4
• Далее ⇒