Теорія розвитку вищих психічних функцій Л.С. Виготського
Для віку, як об'єктивної категорії, на думку Л.С. Виготського, характерні наступні моменти: хронологічні рамки окремого етапу розвитку, специфічна соціальна ситуація розвитку, якісні новоутворення. Під соціальною ситуацією розвитку Л. С. Виготський розумів специфічне для даного віку, виняткове, єдине і неповторне відношення, що складається до початку кожного вікового етапу розвитку між дитиною і навколишнім його соціальним середовищем. Протягом усього періоду вікового розвитку соціальна ситуація визначає динаміку психічного розвитку та викликає новоутворення, а також форми і шлях, якими вони набуваються.
В якості вікових новоутворень виступають новий тип будови особистості та її діяльності, психічні зміни, що у даному віці визначають перетворення у свідомості дитини, її внутрішнє і зовнішнє життя. Це ті позитивні надбання, які дозволяють перейти до нової стадії розвитку.
Кожен вік являє собою цілісну структуру, а не сукупність окремих особливостей. У ньому є центральне новоутворення, провідне для всього процесу розвитку і характеризує перебудову особистості дитини на новій основі. Навколо центрального новоутворення групуються всі інші, приватні новоутворення, які стосуються окремих сторін особистості дитини. З центральним новоутворенням пов'язані центральні лінії розвитку, а всі інші - з побічними. На наступній стадії центральні лінії розвитку попереднього віку стають побічними, а побічні висуваються на перший план.
Таким чином, значення і питома вага окремих ліній розвитку в структурі віку змінюються, перебудовуються на кожній стадії.
У процесі розвитку відбувається чергування стабільних і критичних періодів. У стабільних періодах поступово, повільно і неухильно накопичуються кількісні зміни, щоб виявитися в критичних періодах у вигляді необоротних новоутворень, що виникають стрибкоподібно. У критичні періоди відбувається перебудова соціальної ситуації розвитку, пов'язана із зміною взаємин дитини з соціальним середовищем і його ставленням до самого себе. Критичні періоди характеризуються насамперед тим, що кордони, що визначають початок і кінець кризи, невиразні. Вони починаються і закінчуються непомітно. Але хоча стадії кризи стислі, при несприятливих обставинах вони можуть розтягуватися.
Критичні періоди досить бурхливі, оскільки зміни, що відбуваються у розвитку, виявляються дуже значними. Для дорослих дитина в ці періоди важковиховувана.
Особистість в час вікової кризи перебуває в постійному конфлікті з оточуючими, а також найчастіше з самим собою. Упертість, капризи, афективні спалахи і подібні форми поведінки стають типовими.
Виготський вважав, що при переході від однієї вікової ступені до іншої виникають новоутворення, яких не було в попередні періоди, і перебудовується весь хід розвитку. Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючими, типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння.
Л.С. Виготський вводить також поняття вікової кризи як цілісних змін особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, як переломних точок на кривій дитячого розвитку, які відокремлюють один віковий період від іншого. Кризи обумовлюються виникненням основних новоутворень попереднього стабільного періоду, які призводять до руйнування однієї соціальної ситуації розвитку (це та система відносин, в якій знаходиться дитина та її орієнтація в них) та виникнення іншої.
Періодизація, вибудувана Виготським, включає наступні періоди:
криза новонародженості;
дитинство (2 місяці - 1 рік);
криза одного року;
раннє дитинство (1 - 3 роки);
криза трьох років;
дошкільний вік (3 - 7 років);
криза семи років;
шкільний вік (8-12 років);
криза 13 років;
пубертатний вік (14-17 років);
криза 17 років.
Рушійною силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, є навчання. На більш детальному розгляді його позиції з цього питання ми зупинимось при викладі поглядів на проблему співвідношення навчання і розвитку. Ряд досліджень показали значення діяльності для розвитку людини. Процес розвитку починає розглядатись як саморух суб'єкта завдяки його діяльності з предметами, а спадковість і середовище лише як умови, які визначають різні варіації розвитку в межах норми.
О.М. Леонтьєв розвинув ідею Л.С. Виготського про провідний тип діяльності.
Провідна діяльність – це діяльність, виконання якої визначає виникнення і формування основних психологічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості. Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Виділяють такі види провідної діяльності:
— емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0-1 рік);
— предметно-маніпулятивна діяльність дітей раннього віку (1-3 роки); в процесі її виконання засвоюються історично складені способи дій з певними предметами;
— сюжетно-рольова гра у дошкільнят (3-6 років);
— навчальна діяльність у молодших школярів;
— інтимно-особистісне спілкування підлітків;
— професійно-навчальна діяльність у старшому шкільному віці.
Провідна діяльність не виникає одразу, а проходить певний шлях свого становлення. Виникнення в кожному періоді психічного розвитку нової провідної діяльності не означає зникнення тієї, яка була провідною на попередньому етапі.