Біхевіористські і когнітивні моделі соціальної роботи

Основою біхевіористських (поведінкових) і когнітив-них (пізнавальних) моделей соціальної роботи є відповідні психологічні теорії, які описують поведінку людини і ме­тоди впливу на її зміни. Біхевіористські теорії загалом ігнорують свідомість, зводячи психіку до різних форм по­ведінки, сформованої під впливом навколишнього середо­вища за принципом «стимул — реакція», їх прихильники вважають, що джерелом поведінки і дій людей є біологічна депривація (голод, сексуальне напруження) та історія нау-чіння індивіда, а не свідомість, воля.

Когнітивістські теорії, що сформувалися у відповідь на нехтування біхевіоризмом внутрішньою організацією пси­хічних процесів, доводять важливість врахування мозко­вих пізнавальних механізмів, які діють між стимулом і ре­акцією та опосередковують поведінку людини.

Біхевіористські моделі соціальної роботи. Теоретич­ною і методологічною основою цих теорій є біхевіоризм (англ. ЬеЬауіо(и)г — поведінка) — напрям у психології, послідовники якого виходили з того, що предметом психо­логії є не свідомість, а поведінка людини як сукупність фі­зіологічних реакцій на зовнішні фактори. Засади його ґрунтуються на філософії позитивізму, на підставі чого він позиціонується як «об'єктивна психологія», що має спра­ву з явищами, які можна спостерігати, досліджувати і змі­нювати: зовнішніми стимулами і реакціями на них індиві­да. Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958), який сформулював ос­новні теоретичні положення, спираючись на експерименти з тваринами свого співвітчизника, психолога Едварда Торн-дайка (1874—1949) та російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936), і відповідні висновки, адаптовані до люд­ської поведінки.

Загалом поведінку вони витлумачували як відносини «стимул — реакція» (8 — К), за яких характер реакції за­лежить тільки від стимулу. Ці відносини вважаються оди­ницею поведінки. Усі реакції були класифіковані як спад­кові (рефлекси, фізіологічні, елементарні реакції: чхання, гикання, смоктання, усмішка, плач, рух тіла) і набуті (звички, мислення, мова, соціальна поведінка). На цій ос­нові було обґрунтовано наукове завдання навчитися керу­вати поведінкою.

Поведінкову теорію розвинули далі американські пси­хологи Берес Фредерік Скіннер (1904—1990) (теорія опе-рантного навчання), Альберт Бандура (1925—1988) (тео­рія соціального научіння), а також учені, які розробляли практичні методи її застосування в терапії і навчанні.

Біхевіористська теорія охоплює такі основні терапев­тичні підходи:

1. Класичне обумовлення (Дж.-Б. Вотсон), що здійсню­­ється за схемою «стимул — реакція» (8 — К) і полягає в­конструюванні специфічного набору стимулів для отри­­мання потрібної поведінки або створення умов для згасан­­ня небажаної поведінки (контробумовлювання).

2. Оперантне (англ, орегаїе — діяти, впливати) обумов­­лення (Б.-Ф. Скіннер), яке виходить з того, що поведінка,­здійснюючись у певному середовищі, зумовлює відповідні­наслідки, які називають «підкріпленням». Ці наслідки­можуть посилювати, робити стійкою певну реакцію або­послаблювати, руйнувати її. Саме вони, а не попередні сти­­мули, формують поведінку.

Позитивне підкріплення полягає в отриманні індиві­дом внаслідок дії певного заохочення (наприклад, схва­лення) або покарання (напртслад, штрафу). Негативне підкріплення полягає у вилученні внаслідок дії певного стимулу (карального або заохочувального).

3. Соціальне научіння (А. Бандура), яке є соціально-­когнітивною моделлю поведінки, що перебуває на межі по-­ведінкового і когнітивного підходів. Відповідно до цієї­теорії, поведінка розглядається за формулою (8 — О — Е),­де 8 — стимул, О — опосередковані організмом когнітивні­реакції, К — реакція. Йдеться про наявність у людей соціально-когнітивних здібностей до символізації, передбачен­ня, опосередкування, саморегуляції, самоаналізу, які да­ють змогу навчатися певній поведінці і модифікувати її. Це навчання може відбуватися через спостереження-насліду-вання (вікарне) і навчання в дії.

Біхевіористська модель соціальної роботи — модель соціаль­ної роботи, прихильники якої вважають, що поведінка людини детермінована впливами зовнішнього середовища, і тому спря­мовують свої зусилля на подолання небажаних або підсилення бажаних форм поведінки за допомогою підкріплення і соціаль­ного научіння.

Ця модель передбачає використання у взаємодії соці­альних працівників і клієнтів таких методів і технік:

1. Методи класичного обумовлення, що ґрунтуються на­принципі реципрокного (поступового) гальмування. Суть­цього принципу полягає у формуванні в індивіда конкуру­­ючої реакції, що гальмує (пригнічує) небажану реакцію­(наприклад, тривогу або страх). Гальмування має відбува­­тися за наявності стимулів, що зумовлюють небажані ре­­акції. Такою реакцією може бути неадаптивна поведінка,­що ґрунтується на тривозі і страсі. Для згасання небажа­­ної реакції необхідно викликати найефективнішу для кон­­кретного клієнта несумісну зі страхом конкуруючу реак­­цію. Залежно від обставин цієї мети можна досягти завдя­­ки асертивним, сексуальним, релаксаційним, дихальним,­«полегшення тривоги», змагально-обумовленим моторним­реакціям; вивільненню спричиненої негативними емоція­­ми напруги; виплеканню позитивних емоцій, ефект яких­підсилюють вживанням певних медикаментів.

2. Метод систематичної десенсибілізації (лат. зепзіЬПіз —­чутливий), який, ґрунтуючись на принципі реципрокного­гальмування, полягає у поступовому зниженні чутливості­клієнтів до стимулів, які раніше викликали у них страх.­Найпоширенішою конкуруючою реакцією при цьому е ре­­лаксація (лат. геіахайо — зменшення, ослаблення) — стану­спокою, розслаблення. Для цього клієнта спершу навча­­ють прийомів релаксації, а потім поступово під час релак­­сації представляють його уяві стимули, починаючи з най­­меншого за силою, що викликають страх або тривогу в різ­­них ситуаціях його життя.

3. Поведінковий контракт, який полягає в узгоджено­­му з клієнтом визначенні змін у поведінці, що мають відбу­­тися, і дій, які має виконувати для цього клієнт. Дуже­важливими при цьому є переговори соціального працівни­­ка з клієнтом, досягнення його свідомої згоди виконувати контракт. Цю техніку, яка передбачає спільну відпові­дальність працівника і клієнта у досягненні бажаних ре­зультатів, широко застосовують у соціальній роботі.

4. Соціальне моделювання, яке, ґрунтуючись на теорії соціального научіння, використовує здатність людини навчатися, спостерігаючи поведінку інших. Це відбуваєть­ся шляхом спостереження і розумового кодування (за­пам'ятовування) поведінки іншого, її обставин і наслідків, а також її відтворення у подібній ситуації. З цією метою консультант пропонує зразки моделі поведінки (відео-, аудіозаписи, опис життєвих ситуацій), заохочуючи і під­тримуючи у процесі терапії їх застосування. У соціальній роботі використовують соціальне научіння клієнтів здоро­вій адаптивній поведінці в різних спільнотах, у яких вони можуть спостерігати поведінку людей, що позбулися алко­гольної або наркотичної залежності, ведуть здоровий спо­сіб життя, перестали вдаватися до насильства щодо себе та інших людей тощо.

Загалом біхевіористський підхід більше фокусується на цілях змін, ніж на їх процесі. Соціальний працівник визначає їх разом з клієнтом після вивчення під час по­передніх інтерв'ю його основних проблем, поведінки, що підлягає корекції, а також його мотивації до змін. Під час такого дослідження і в подальшій роботі важливу роль ві­діграють нотатки (плани, контракти, програми, облікові щоденники), в яких фіксують певні ситуації, реакції на них, зміни, що відбуваються. Використовують з цією ме­тою і картки, які наклеюють у колонки для фіксації фак­тів певної поведінки, а також автоматичні чи умовні лі­чильники.

Розроблення програм і контроль поведінкових змін ін­шої людини дає соціальному працівникові, який його зас­тосовує, велику владу і створює умови для авторитарного ставлення до клієнта. Це накладає на фахівця особливу відповідальність за дотримання етичних норм і вибір мето­дів втручання, які забезпечували б не тільки досягнення, а й закріплення бажаних змін в поведінці.

Вибору конкретного методу впливу передує біхевіо-ристське оцінювання проблем клієнта, етапами якого є дослідження, вироблення рішення про необхідне втручан­ня, функціональний аналіз. Під час дослідження проблем важливо уникнути ототожнення очевидних недоліків у по­ведінці окремих людей із джерелом проблем. При цьому перевагу надають проблемам, здатним найбільше вплину­ти на якість життя людини. За результатами дослідження виробляють рішення про втручання. Якщо якісь прояви своєї поведінки клієнти визнають такими, що вимагають змін, то конкретизують цільову поведінку (якою вона є; хто її здійснює; умови, за яких від клієнта очікують бажа­ної поведінки; необхідне її підкріплення чи усунення). Для визначення прогресу встановлюють базовий рівень по­ведінки. Функціональний аналіз як останній етап біхевіо-ристської оцінки покликаний розкрити мету поведінки людини, з'ясувати можливості досягнення її альтернатив­ними засобами. Адже людина може використовувати проб­лематичну (зухвалу, антисоціальну) поведінку, щоб задово­льнити певні потреби або бажання.

Біхевіористський підхід застосовують у багатьох сфе­рах соціальної роботи: з правопорушниками, людьмй*ЇІо-хилого віку, конфліктними сім'ями, людьми з обмежени­ми можливостями та їхнім найближчим оточенням, особа­ми, що потерпають від насильства, тощо. Він придатний для використання в індивідуальній і груповій роботі, а та­кож під час роботи у громаді. Найпоширенішим прикла­дом його застосування є так звані групи тренінгу вмінь, у яких відбувається навчання доцільній поведінці, вмінням, необхідним для розв'язання побутових проблем клієнта, підвищення його професійної ефективності. До цих груп належать групи зниження тривожності й набуття впевне­ності в собі (асертивності); групи комунікативних умінь (для осіб з труднощами або помилками у спілкуванні); гру­пи прийняття рішень; групи планування кар'єри тощо. Та­кі біхевіористські процедури, як тренінг ведення перегово­рів, тренінг управління гнівом, можна використовувати для подолання жорстокого поводження з дітьми та їхньої занедбаності. Навчання специфічним навичкам спілку­вання влаштовують у сім'ях, де є хворі на шизофренію. Цей підхід наголошує на особливому значенні для хворого підтримки і розуміння його найближчим оточенням.

Розробляючи програму навчання клієнтів соціальним вмінням, необхідно передусім враховувати:

1) середовище навчання (виявлення умов і варіантів, у­яких доведеться перебувати людині);

2) доцільні варіанти механізму «стимул — реакція»­(важливо знати, чого слід очікувати, і навчати можливим­моделям поведінки і вірогідним реакціям на них);

3) типові для навчання приклади реакцій, а також та­­кі, копіювання яких є небажаним;

4) послідовність вивчення прикладів.

Наприклад, навчаючи людей із легким ступенем розу­мової відсталості поведінки в супермаркеті, необхідно враховувати ситуацію, в якій їм доведеться діяти: подолання турнікетів при вході у торговий зал, вибір товарів, дотри­мання черги біля касових апаратів при оплаті товарів. Со­ціальні працівники, котрі проводять такі заняття, повинні вміти проаналізувати завдання, відпрацювати під час за­нять варіанти ймовірної поведінки, визначити рівень по­трібної допомоги та підказок під час навчання, забезпечи­ти при цьому і заохочувати зворотний зв'язок.

У деяких соціальних закладах (наприклад, для підліт­ків із проблемами в поведінці, правопорушників, людей із проблемами психічного здоров'я, розумовою відсталістю) застосовують «символічну економіку» — систему операн-тного навчання, яка використовує з певними інтервалами заохочення бажаної поведінки. За цієї системи персонал визначає, яку поведінку і в який спосіб необхідно заохочу­вати, про що повідомляти пацієнтам. За демонстрацію та­кої поведінки клієнти отримують певні «символи» (бали, фішки, жетони), які вони накопичують і згодом можуть обміняти на бажану для себе винагороду — товари, приві­леї. Перед тим, як правило, складають перелік винагород, для отримання кожної з яких потрібно представити певну кількість символів. Оскільки не всі клієнти відразу вірять у таку символічну економіку, прагнення персоналу досяг­ти бажаних змін у їх поведінці може спричинити надмірну суворість, навіть стимулювати насильство. Актуальною при цьому є і проблема згасання бажаних реакцій з часом. Тому для збереження здобутих під час оперативного нав­чання поведінкових досягнень клієнтів спонукають після усунення матеріальних винагород (жетонів) використову­вати самопідкріплення — фактор розвитку особистості, який полягає у схваленні своєї нової поведінки, в емоцій­ній самовинагороді.

Для біхевіористських, як і для інших концепцій соці­альної роботи, важливе налагодження теплих взаємин між соціальним працівником і клієнтом, у досягненні чого виправданим є інтуїтивне проникнення в його проблеми.

Зосереджуючись на особливостях поведінки особистос­ті у відповідь на певні зовнішні подразники, біхевіорист-ський підхід невиправдано обминав своєю увагою внут­рішні мотиви поведінки, історію життя клієнта, нехтував інтрапсихічними (внутріпсихічними) процесами. Ці недо­ліки й обмеження біхевіористського підходу певною мірою долаються його інтеграцією з когнітивними методами, або «когнітивною революцією» в біхевіоризмі, що відбулася у 60-ті роки XX ст. У межах біхевіористського підходу когнітивні концепції самоефективності і саморегулювання розробляв А. Бандура, вони кристалізувалися в обґрунто­ваній ним теорії соціального научіння. Когнітивний нап­рям розвивали і психологи, які мали психоаналітичну під­готовку.

Когнітивні моделі соціальної роботи. Теоретичним джерелом формування, розвитку й реалізації цих моделей є когнітивна (лат. со^пійо — знання, пізнання) психологія — наука, яка досліджує пізнавальні, орієнтаційні структури психіки (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам'ять). Згідно з когнітивним підходом людина отримує інформацію через сенсорні органи, яку інтелект сприймає, обробляє і зберігає в пам'яті, щоб у відповідний час за відповідних $бс-тавин використати її в мовленні і поведінці. Невротичні і поведінкові проблеми когнітивна психологія витлумачує як наслідки помилкового сприйняття, хибних уявлень, уза­гальнень та інших порушень мислення. Наприклад, страх і тривога можуть бути результатами хибного перенесення цих почуттів з минулої травмуючої ситуації на інші, які насправді є безпечними, не таять у собі жодної загрози для індивіда.

Когнітивна (лат. со£піІіо — знання, пізнання) модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка ґрунтується на тому, що більшість емоцій і форм поведінки людей зумовлені їх думками, уявленнями, переконаннями, тобто когнітивними процесами («мислення формує поведінку»).

Консультування у межах цієї моделі має на меті вип­равлення помилкових і формування адекватних реальнос­ті форм мислення. У сучасній психології когнітивний нап­рям репрезентують:

1. Раціонально-емотивна терапія (РЕТ) американсько­го психолога Альберта Елліса (нар. 1913). Відповідно до ці­єї концепції джерелом психологічних порушень є система засвоєних у дитинстві від значущих дорослих індивідуаль­них ірраціональних уявлень, спрямованих на те, щоб по­добатися їм. Запропонована А. Еллісом абеткова теорія особистості (А — В — С — В-теорія) може використовува­тися клієнтом для самокорекції. Застосування її дає змогу фіксувати етапи процесу формування розумового висновку людини у відповідь на певну подію, яка сприяє досягнен­ню мети або блокує його. Такими етапами є:

А (асіїоп) — активізуюча подія;

В (Ье1іе£) — думка про подію;

С (сопзе^иепсе) — наслідок події (емоційний або пове-дінковий);

В (сІіариНпе) — подальша реакція на подію внаслідок мисленнєвого перероблення (дискутування раціональних таірраціональних установок);

Е (еїГесі) — завершальний ціннісний розумовий висно­вок (конструктивний або деструктивний).

Деструктивний розумовий висновок може сформувати­ся внаслідок перемоги ірраціональних переконань на етапі мисленнєвого перероблення. Такі ірраціональні переко­нання А. Елліс поділяв на первинні жорсткі примусові пе­реконання, їхні похідні, а також вторинні примусові уста­новки. Цей розподіл відображає здатність мислення під тиском жорстких переконань породжувати їм подібні, що змушує людину ще більше порушувати власну рівновагу. Типовим прикладом такого патологічного нагнітання три­воги є думки: «Я мушу досягти успіху і схвалення іншими всіх моїх дій...», «Якщо я цього не зможу досягти, це буде жахливо...», «Я цього не витримаю...», «Я нікчема...», «Так буде зі мною завжди...», «Я не повинен так себе почу­вати — це жахливо, я винен в цьому», «Тепер я тривожуся ще більше..». Це свідчить про те, що люди часто хвилю­ються з приводу своєї тривоги, відчувають депресію у зв'язку з депресією, почуття провини через почуття прови­ни. «Елегантна мета» терапії, за А. Еллісом, полягає не ли­ше у ліквідації симптомів, а й у значному зниженні здат­ності клієнтів порушувати власну душевну рівновагу.

Позиція соціального працівника, що використовує РЕТ та інші когнітивно-поведінкові підходи, є директив­ною, а клієнту відводиться роль учня, який має пережива­ти інсайти в процесі усвідомлення власної проблеми. Під час допомоги клієнтові доцільними є такі психотехніки, як обговорення і спростовування ірраціональних переко­нань (дискусії з клієнтом), когнітивне домашнє завдання (самоаналіз власних реакцій), раціонально-емотивна уява (уявлення важких ситуацій зі спробою змінити відчуття, які вони викликають), рольова гра (програвання тривож­них ситуацій), «атака на страх» (домашнє завдання^— виконати дію, що зазвичай викликає страх).

2. Когнітивна терапія американського психіатра Ааро-на Бека (нар. 1921). За багатьма особливостями наближена до РЕТ і спрямована на лікування когнітивних розладів — емоційних порушень, переважно депресій. Типовими ког­нітивними помилками, що спричиняють когнітивну враз­ливість людей, А. Бек вважав необґрунтовані, неадекватні реальності довільні висновки; вибіркову абстракцію (зосе­редження на деталях поза контекстом); супер-генералізацію (виведення загального правила з окремих випадків); дихотомічне мислення (мислення за принципом «чорне — біле»; «читання думок») та ін.

Депресію він розглядав як порушення трьох когнітив-них компонентів: сприйняття себе, сприйняття власних переживань, сприйняття майбутнього. Ефективним мето­дом когнітивної терапії, за твердженнями А. Бека, є сокра-тівський діалог з клієнтом, під час якого піддають сумніву його хворобливі переконання, використовуючи також іро­нію та гумор. Специфічними її техніками є усвідомлення і реєстрація, щоденний запис, узагальнення, аналіз автома­тичних хворобливих думок тощо.

3. Реальнісна терапія американського психолога Вілья-ма Глассера (нар. 1926). Ґрунтується вона на переконанні, що людина обумовлює свою поведінку власними рішення­ми, тобто є самодетермінованою істотою. Вона сама обирає власну позицію (жертви або діяча), свій світ і поведінку. В цій концепції, яка на перших порах була спрямована на психокорекцію молодих правопорушниць, акцентується на особистій відповідальності людини за своє життя, позитив­ну особисту спрямованість, що є важливою умовою її пси­хічного здоров'я. Головною метою терапії є допомогати клі­єнтові стати розсудливим, емоційно стабільним, досягти особистісної незалежності, підвищити рівень самосвідомос­ті і розробити план особистісного вдосконалення.

Реальнісна терапія передбачає подолання соціальним працівником із клієнтом семи кроків, покликаних забез­печити досягнення таких психопедагогічних цілей, як розвиток відповідальності, самоконтролю і позитивної по­ведінки. Ці кроки зобов'язують:

— встановити сприятливі для досягнення психотера­­певтичної мети стосунки з клієнтом — подружитися з ним,­прийняти його, виявити турботу;

— забути про минуле клієнта, зосередившись на поточ­­ній його поведінці;

— стимулювати, схвалювати клієнта в оцінюванні сво­­єї поведінки;

— допомогти клієнтові у пошуку альтернативних дій і­створенні конкретного реалістичного плану самовдоскона­­лення;

— спонукати клієнта взяти на себе зобов'язання за ус­­пішне виконання плану;

— відмовляти клієнтові у прийнятті вибачень за пору­­шення ним плану самовдосконалення;

— бути жорстким, але не вдаватися до покарань і в­жодному разі не відмовлятися від роботи з клієнтом.

Когнітивна терапія має багато спільного з біхевіорист-ським підходом, оскільки обом їм властиві директивність (відведення клієнтові ролі учня, консультантові — ролі вчи­теля); велика кількість технічних прийомів і жорстка їх послідовність; маніпулятивність; прагматичність, реаліс­тичність і конкретність цілей. Однак багатьом такий підхід може здаватися негуманним і викликати етичні заперечен­ня, оскільки використання його може породжувати зло­вживання соціального працівника у взаємодії з клієнтом.

Когнітивно-біхевіористська модель соціальної робо­ти. Прихильників когнітивно-біхевіористського підходу цікавить поведінка індивіда, однак одночасно вони вияв­ляють неабиякий інтерес до процесів, які контролюють цю поведінку, керують нею.

Когнітивно-біхевіористська (лат. со^пШо — пізнання, англ. ЬеЛам-оиг — поведінка) модель — модель, яка передбачає врахування при наданні допомоги клієнтові особливостей його мислення, уста­новок, які спрямовують його дії, а також набуття клієнтом адекват­них соціальним умовам навичок поведінки.

У соціальній роботі ця модель спрямовує клієнтів до конкретних видів діяльності, які покликані змінити по­слідовність думок, надати нового значення окремим поді­ям. У межах цієї моделі використовують такі психотехні­ки, як «стоп-думка», «кероване уявлення», «вибух» таін. Наприклад, у роботі з людьми, залежними від вживання алкоголю, ефективними є такі когнітивно-біхевіористські техніки, як короткострокове втручання, тренінг навичок, контракт щодо зміни поведінки, мотиваційна терапія, уп­равління негативними емоціями, їх поєднують з відповід­ною медикаментозною допомогою, залученням спільноти, посиленням підтримки клієнта з боку його оточення. Всю цю роботу здійснюють у стаціонарних реабілітаційних центрах. Деякі прості когнітивно-біхевіористські мето­дичні прийоми використовують у роботі з людьми, які ма­ють незначні відставання у розвитку. Менш поширені ^о-ни у спеціалізованих закладах^ у яких перебувають діти з фобіями і віковими проблемами, психіатричні хворі, в яких діагностують когнітивні розлади з легкими формами тривоги та депресії тощо, оскільки їх клієнти перебувають під постійною увагою і опікою соціальних працівників.

У середині 80-х років XX ст. стараннями американ­ського фахівця із соціальної роботи Говарда Голдстейна було здійснено спроби об'єднати когнітивні ідеї з гуманіс­тичними, переглянути засади соціальної адаптації з ураху­ванням сучасних теорій соціології та соціальної психології, що внесло певні модифікації у когнітивно-біхевіорист-ський підхід. Зусилля соціального працівника, котрий послуговувався цією моделлю, спрямовувалися на розв'я­зання конфлікту між Я клієнта, яким він сам його уявляє, і уявленнями, які, на його думку, виникають про нього в інших. За твердженнями Г. Голдстейна, процес соціальної адаптації охоплює такі фази: стратегічну (отримання клієнтом додаткових знань і навичок, потрібних для до­сягнення поставлених цілей); тактичну (нейтралізація напруги клієнта й відпрацьовування засобів корекції його поведінки в повсякденному житті); власне адаптивну (клієнт створює новий внутрішній світ, нове Я, що є час­тиною процесу зміни його ставлення до світу загалой). Кожна фаза передбачає певні кроки і техніки роботи, най­важливішими з яких є консультування і ведення клієнтом щоденника. За необхідності використовують пояснення, моделювання, звертання до референтних груп, участь у груповій роботі.

Соціальні працівники, які надають перевагу когнітив-но-біхевіористському підходу, прогнозують доцільні, на їх погляд, зміни особистості клієнта і цілеспрямовано працю­ють над їх здійсненням. Особливість такого підходу полягає в тому, що зміни емоційного стану клієнтів відбуваються ефективніше за відсутності у них соціальних проблем (тобто за наявності житла, хоча б мінімальних засобів до існуван­ня, гарантування особистої безпеки тощо). З огляду на це когнітивно-біхевіористський підхід часто застосовують у комплексі з іншими моделями соціальної роботи.

Попри певну методологічну і практичну неоднознач­ність, когнітивно-біхевіористські методи мають немало прихильників серед фахівців соціальної роботи. Сучасний їх розвиток спрямований на реалізацію різних видів і про­цедур підкріплення; форм і процесів модельованого нав­чання (емпатійне, 'когнітивно-репрезентоване); технік управління поведінкою клієнта за непередбачуваних обс­тавин; пошук ефективного поєднання когнітивних і пове-дінкових методів та їх застосування в груповій та резиден-тній роботі; розроблення і використання спеціальних опи-тувальників і оцінних шкал тощо.

В Україні фахівці соціальної роботи використовують техніки і методи когнітивно-поведінкового підходу стосов­но нарко- та алкозалежних, психічно хворих, людей похи­лого віку, дітей, що перебувають у інтернатних закладах, жінок — жертв домашнього насильства тощо. Така робота спрямована, зокрема, на те, щоб навчити клєнтів соціальним навичкам, усунути у них небажані форми поведінки, змінити неадаптивні переконання, зміцнити їх впевне­ність у собі.

Загалом, когнітивно-поведінковий підхід залишається вині основою практичної соціальної роботи, і його можли­вості поступово реалізуються у вітчизняній практиці.