Ідеологічна поляризація та звинувачення
Коли ми обговорюємо питання, що «пішло не так» в сьогоднішньому світі – беручи до уваги бідність, екологічний дисбаланс, жорстокість, загальну економічну дестабілізацію і таке інше, – то тут часто виникають поляризовані дебати. Така двоякість, як «правий чи лівий» або «ліберальний чи консервативний» є поширеною, і це означає, що на рівні людського розуміння та преференцій існують чіткі орієнтири, які містять в собі всі відомі можливості.
Поряд із цим існує також старіша, але при цьому не менш поширена двоїстість «колективізму проти вільного ринку». Якщо коротко, то ця двоїстість передбачає, що всі можливі варіанти економічних преференцій повинні бути прив’язані до ідеї, що суспільство повинно або ґрунтуватись на уявній демократичній волі всіх людей у формі «вільної торгівлі», або що невелика група людей повинна контролювати і казати всім іншим, що робити. Через темну історію тоталітаризму, яким, як чумою, відзначилось ХХ століття, страх створив ціннісну орієнтацію, яка відхиляла все, що навіть віддалено нагадувало «колективізм», надзвичайно поширений сьогодні, при чому слово «соціалізм» часто використовують у принизливій манері[361].
Як вже зазначалося раніше в цьому есе, розуміння можливостей у людей напряму пов’язане з їхніми знаннями, тобто з тим, що вони вивчили. Якщо традиційні освітні та соціальні інститути представляють всі соціально-економічні варіації в межах таких квадратних рамок мислення, то, ймовірніше за все, люди будуть відображати це припущення (мем) та увічнювати його в своєму мисленні та практиці. Якщо ви не «білий», то ви повинні бути «чорним» – це загальнопоширений мем мислення. Навіть політичні правлячі кола Сполучених Штатів існують у цій парадигмі, оскільки, якщо ви не «республіканець», то ви повинні бути «демократом» і т. д.
Іншими словами, існує пряма перешкода для можливостей і, в цьому контексті, вона часто виявляє ціннісну структуру, яка створює емоційні прив’язаності до хибної двоїстості. Ці цінності є значною перешкодою для прогресу сьогодні на багатьох рівнях. По суті, як відступ можна сказати, що якби наміром правлячого класу було б обмежити будь-які втручання з боку нижчих класів, то вони би в оборонних цілях обмежували розуміння людьми можливостей[362].
Наприклад, під уявною проблемою «державного втручання» у вільний ринок, що є постійною темою захисників капіталізму, по суті мається на увазі те, що оскільки різноманітна політика та практика держави обмежує вільну торгівлю в багатьох аспектах[363], то це є джерелом проблем для ринкової ефективності. Ця гра у звинувачення насправді відбувається між тими, хто стверджує, що ринок – це і є проблема й тими, хто стверджує, що проблемою є втручання держави в ринок[364].
Те, про що не говориться, – це знищуюча таку двоякість реальність, яка полягає в тому, що держава, в своїй історичній формі, є продовженням самої капіталістичної системи. Уряд не створював цю систему. Система створила уряд або, якщо бути точнішим, вони еволюціонували як один апарат. Всі соціально-економічні системи вкорінені у фундаменті промислового розвитку та елементарного виживання. Так само як феодалізм, що ґрунтувався на аграрному суспільстві, орієнтувався у своїй класовій структурі на відносини, пов’язані з землею, яка продукувала засоби для існування, так само відбувається і в так званій «демократії» в сучасному світі. Тому сама ідея, що державний уряд відокремлений і не піддається впливові капіталізму є чисто абстрактною теорією, в якій насправді немає правди. Капіталізм, по суті, сформував природу та шлях розвитку урядового апарату, а не навпаки.
Отже, коли люди стверджують, що регулювання урядом ринку є причиною проблеми і що ринок повинен бути «вільним», без структурних чи законних перешкод, то вони плутаються у своєму асоціативному розумінні. Вся правова система, яка є центральним інструментом уряду, буде завжди «інфільтрована» та використовуватиметься бізнесом для допомоги конкуруючим тактикам, щоб підтримати й посилити свої переваги, оскільки це є самою природою гри. Очікувати чогось іншого – це насправді вважати, що існують «моральні» обмеження для дій конкуренції. Проте, це зовсім суб’єктивно. Такі моральні та етичні припущення не мають емпіричної основи, особливо коли сама природа соціально-економічної системи зорієнтована на владу, експлуатацію та конкуренцію – все, що за фактом розглядається як ідеальні якості для «хорошого бізнесмена», як вже зазначалося раніше.
Якщо інститути, які шукають прибутку, мають змогу отримати владу в уряді (що є точною метою «корпоративного лобіювання») та маніпулювати урядовим апаратом в інтересах свого бізнесу чи індустрії, щоб отримати переваги, то все це є просто хорошим бізнесом. Лише коли конкуренті напади сягають вищої точки несправедливості, то приймаються якісь міри для того, щоб зберегти ілюзію «балансу». Ми можемо побачити це на прикладі антимонопольного законодавства тощо[365]. Ці закони випускаються насправді не для того, щоб захистити «вільну торгівлю» або щось подібне, а для того, щоб врегулювати екстремальні акти, які здійснюються з конкурентними намірами, що є властивим для ринку, де всі обманом борються один з одним задля отримання переваг будь-якими можливими методами[366].
Навіть ті ж складові всіх урядів у сучасному світі незмінно належать до корпоративного бізнес-класу. А отже, цілком очевидно, що глибокі цінності бізнесу є властивими для типу мислення тих, хто стоїть при владі. Торстейн Веблен писав про ці реалії на початку ХХ століття:
«Відповідальні урядові службовці та їхні головні адміністративні співробітники – всі, кого разом можна назвати «урядом» або «адміністрацією» – типово і незмінно притягнуті з класів вигодонабувачів; шляхетні пани, джентльмени або бізнесмени, які приходять сюди з однією і тією самою метою; метою цього всього є те, щоб звичайна людина не потрапила у ці стіни та не брала участі в цих нарадах, які, як передбачається, визначають долю націй»[367].
Отже, сперечатися про те, що «вільний ринок» не є «вільним» через якісь втручання – це не розуміти, що насправді означає сама природа поняття «вільний» стосовно системи. «Свобода» тут означає не свободу для всіх мати змогу «справедливо» брати участь у діяльності відкритого ринку, і не ту всю утопічну риторику, яку ми чуємо сьогодні від захисників капіталістичної системи – насправді ця свобода означає свободу домінувати, пригнічувати та забивати інших учасників бізнесу всіма можливими конкурентними способами. У зв’язку з цим ніякі «рівні умови гри» не є можливими. По суті, якби уряд «не перешкоджав» монополіям, не втручався через антимонопольне законодавство чи «не виручав» би банки тощо – то весь ринковий комплекс давно вже зруйнував би себе сам. Почасти ця притаманна ринкові нестабільність є тим, що, по суті, частково розуміли такі економісти, як Джон Мейнард Кейнс[368].