Іспанська громадянська війна
Самостійна робота №1
Франц Кафка (1883-1924)
Австрійський письменник, лауреат премії ім. Т. Фонтане, один із фундаторів модерністської прози. Завдяки самобутній образності, оригінальній манері письма, глибині осмислення стрижневих проблем духовного життя творчість Кафки справила величезний вплив на літературу та культуру XX ст.
У літературному пантеоні XX ст., мабуть, важко знайти особистість, парадоксальнішу за Ф. Кафку. Відомий за життя вузькому колу цінувальників художнього слова, він за чверть століття після своєї смерті перетворився на одного з відкривачів цілого літературного материка - модернізму, який завзято їхноіовали представники літератури, мистецтва, філософії, психології та інших галузей світової гуманітаристики. Кафку вважали пророком XX ст., основоположником теми абсурду в Літературі XX ст. та релігійним мислителем, твори якого слід розглядати «у категоріях святості, а не літератури»; письменником, що його творчість надавала невичерпний матеріал для психоаналітичних студій і містила глибокі викриття механізму тоталітарної влади. Давно увійшли до лексикону інтелігенції вирази: «кафкіанськаситуація», «кафкіанськийабсурд», «каф-кіанський кошмар».
Парадоксально, що у кафківських творах, які нерідко справляли враження «незрозумілих», «чудних», навіть «хворобливих», впізнавали себе різні покоління читачів. Це здається тим більше дивним, якщо взяти до уваги, що Кафка, як зазначав український дослідник його творчості Д. Затонський, завжди писав «про себе і для себе».
Сторінками життя митця
«...я завжди від усього відмовлявся...»
Зовнішня його біографія була вкрай бідною на події.Майбутній письменник народився 3 липня 1883 р. у Празі в німецькомовній єврейській родині. Його батько був комерсантом, мав крамничку, деякий час йому належала також невелика фабрика. Мати походила з роду більш освіченого й забезпеченого. Серед її предків були люди вчені, схильні до мрійництва та екзотичних витівок. Деякою мірою цю схильність успадкував і Франц. Він мав трьох сестер, однак саме на нього, як на єдиного сина, а отже - як на головного спадкоємця комерційної справи, батько покладав особливі надії.
Прага на той час належала до Австро-Угорської імперії. У цьому місті, що розташувалося на перетині західноєвропейської та слов'янської культур, німецькомовний єврей Ф. Кафка відчував своє нездоланне відчуження. «Як єврей, - пояснював один з німецьких його біографів, -він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей - бо ж таким Кафка був на початку - він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що хоч і говорила німецькою, він не був своїм серед німців. Як богемець, він не був цілком австрійцем...» Цікаво, що навіть прізвище письменника було закорінене в чужій йому традиції: воно походило від чеського слова «kafka», що означає «галка». Цей птах був зображений на конвертах фірми Германа Кафки, які його син деякий час використовував для листування.
І стан відчуження, зумовлений самим соціальним контекстом, і культурне життя Праги (котра, до речі, приваблювала першопро-ходців експресіоністського кіно на початку XX ст. як найвдаліша декорація для загадково-фантасмагоричних сюжетів), і дивовижні реалії життя однієї з найстаріших у Європі імперій, що вирізнялася не лише пишною бароковою культурою, а й доведеною до гротескних форм бюрократією, - все це, звісно, наклало свій відбиток на світосприйняття і художнє мислення Кафки.
Гротеск (від франц. grotesque, італ. grottesco - примхливий, від grotta - грот) - тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного й реального, прекрасного й потворного, трагічного й комічного, життєподібного й карикатурного. За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ - світ аномальний, дивний, неймовірний, в якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності. Нерідко гротеск перетинається із сатирою (наприклад, у Дж. Свіфта, М. Гоголя, М. Булгакова, Ф. Кафки та інших).
Від 1893 до 1901 р. Франц навчався у німецькій державній гімназії. Після її закінчення вступив до Празького університету, де студіював юриспруденцію. 1906 р. він здобув звання доктора права, а за рік розпочав службу у системі страхування, де працював багато років, залишаючись скромним чиновником без будь-якого бажання зробити кар'єру. Службові обов'язки були для нього обтяжливими, проте служби він не полишав. Значною мірою вона Кафку влаштовувала: робота у конторі тривала тільки до обіду, отож решту часу він віддавав письменницькій праці. Певно ж, друкуючись від 1909 p., а поготів після отримання престижної премії (1915), він міг би зробити літературну творчість своєю професією. Однак заробляти на життя пером Кафка у жодному разі не хотів. А тому й тягнув безрадісну службу аж до пенсії, на яку передчасно вийшов через сухоти, що звели його у могилу за місяць до сорок першого дня народження.
Зовні непомітним було й особисте життя письменника. За винятком кількох подорожей до різних міст Європи (Цюриха, Мілана, Парижа, Відня, Венеції), а також останнього року рроведеного почасти у Берліні, Кафка прожив відведені йому Долею роки у рідному місті.
Ось яким постає письменник у спогадах свого найближчого друга, Літератора М. Брода: «Абсолютна правдивість була однією з головних рис характеру Кафки. Іншою його рисою була скрупульозна сумлінність... Вона виявлялася у питаннях моралі, де він ніколи не залишав без уваги щонайменшої тіні несправедливості... його сумлінність була... наслідком підвищеного почуття відповідальності. Я пригадую один спільно проведений вечір, одразу ж після того, як було опубліковано повідомлення про те, що Італія оголосила війну Туреччині. Ми були у театрі, Франц здавався до краю стривоженим. У антракті він раптом сказав: "Зараз італійські воєнні кораблі стоять у беззахисного берега". І скорботно посміхнувся».
«Одного дня завітавши до мене по обіді (я жив тоді ще у батьків) і розбудивши своїм приходом мого батька, який спав на канапі, він замість вибачення дуже делікатно, немовби заспокоюючи, підняв руки і, потихеньку просуваючись по кімнаті навшпиньки, сказав: "Будь ласка, вважайте, що ви бачите мене у сні"».
«Разом з моєю подругою він якось зайшов до берлінського Акваріума. Там він говорив рибам в освітлених скляних посудинах (пізніше подруга, глибоко вражена, про це мені розповіла): "Тепер я можу спокійно дивитися на вас, я вас більше не їм". Це був час, коли він став строгим вегетаріанцем».
Кілька разів Кафка намагався взяти шлюб. З першою своєю нареченою Феліцією Бауер він упродовж п'яти років заручався навіть двічі. Однак щоразу після виснажливих вагань все ж таки відмовлявся від планів на подружнє життя.
Однією з найвизначніших подій особистого життя Ф. Кафки була зустріч з журналісткою і перекладачкою Міленою Єсенською (вона, до речі, стала першою перекладачкою його творів чеською мовою). Ця жінка мала непересічну вдачу (друзі порівнювали Мілену з героїнею стендалівського роману «Червоне і чорне» Матильдою де ла Моль). її Кафка по-справжньому любив; та й вона, напевне, була єдиною жінкою, яка його добре розуміла. Саме Мілені належить широко цитована у критичній літературі характеристика письменника: «Для нього життя взагалі - щось зовсім інше, ніж для інших людей, і передусім: гроші, біржа, валютний банк, друкарська машинка для нього зовсім містичні речі... Для нього служба, зокрема й власна, - щось настільки ж загадкове і чудне, як локомотив для дитини...
Зрозуміло, ми всі начебто пристосовані до життя, але лише тому, що нам одного разу вдалося знайти спасіння у брехні, у заА сліпленості, у запалі, в оптимізмі, у непохитності переконань - у будь-чому. А він ніколи не шукав рятівного захистку, ні в чому. Він абсолютно нездатний збрехати, як нездатний напитися. У нього ніде немає притулку і захистку. Він як голий з-поміж одягнутих...»
Утім, любовні стосунки з М. Єсенською, що їх письменник переживав з величезною емоційною інтенсивністю, також не увінчалися шлюбом: Мілена була заміжньою жінкою і, попри сильне почуття до Кафки, так і не наважилася покинути свого чоловіка.
Неофіційною дружиною письменника наприкінці його життя стала 19-річна Дора Дімант. їхнє подружнє життя не мало важливого для Кафки офіційного статусу: батько дівчини не дав свого дозволу на цей шлюб. Не зупинившись перед конфліктом з родиною, вона оселилася разом з коханим у холодному й голодному Берліні. Втім, разом їм судилося прожити лише близько року - того самого, протягом якого тяжко хворий на сухоти Кафка повільно вмирав. Молода жінка самовіддано доглядала його. З червня 1924 р. письменник помер у санаторії Кірлінґ під Віднем.
Плодами літературної праці, що тривала близько двадцяти років, стали три незавершених романи: «Зниклий безвісти» (інша назва - «Америка», був розпочатий 1912 p.), «Процес» (1914—1915), «Замок» (1922); новели, притчі, афоризми. Особливе місце у літературній спадщині Ф. Кафки посідають його щоденники та листи, що балансують на межі документальної та художньої прози.
Лише незначна частина написаного побачила світ за життя автора: два уривки з новели «Опис однієї боротьби» (1909), збірка «Споглядання» (1913), перший розділ роману «Зниклий безвісти» (1913), новели «Вирок» (1912), «Перевтілення» (1912), «У виправній колонії» (1919), збірка новел «Сільський лікар» (1919); упродовж останнього року життя Кафка готував до друку збірку «Голодомайстер». Солідні видавництва залюбки бралися за публікацію його творів. Однак сам Кафка, постійно незадоволений тим, що виходило з-під його пера, не хотів оприлюднювати сумнівні речі, а таких, на його прискіпливий погляд, була більшість. У своєму заповіті він розпорядився спалити значну частину рукописів. І тільки завдяки вгадуваному вище М. Броду, який розумів, що йдеться про рукописи генія, а тому не лише ухилився від виконання останньої волі друга, а й доклав багато зусиль для публікації його творів, ім'я Ф. Кафки стало відомим широкому читацькому загалу.
У майстерні митця
«Література — це я сам, це моя плоть і кров...»
З-поміж письменників, перед якими Кафка схилявся, слід передусім згадати Й.В. Ґете, Г. Кляйста, Г. Флобера, Ч. Діккенса, Ф. Достоєвського. Взагалі дослідники знаходять у його творчості чимало рис, успадкованих від класичної літератури XIX ст. Однак і пригоди «маленької людини», і тема провини й кари, і сатиричне зображення бюрократії, і фантастичні перетворення, добре знайомі читачеві з літератури XIX ст., у Кафки синтезуються у модерністську реальність, в якій найнеймовірніше та найбезглуздіше зароджується всередині тривіального побутового середовища, а зовнішня життє-подібність виявляється інакомовною формою сюжетів, що розгортаються у царині людського духу. Кафківський світ разюче нагадує сновидіння, в якому все є вигадкою і водночас - чистою правдою, в якому абсурдне має свою незбагненну й відмінну від буденного життя логіку, і яке яскраво унаочнює ту реальність, що ховається у глибинах людської душі, на перетині свідомого й підсвідомого. Деякою мірою цей світ є дотичним до естетики експресіонізму.
Передусім письменника цікавлять універсальні взаємини особистості зі світом, найзагальніші питання духовного буття.
Схильність Ф. Кафки до роздумів над універсальними духовними проблемами виявлялася не лише у його творах, що мали своїм прихованим дном філософську проблематику, а й у його захопленні юдаїзмом та працями датського мислителя XIX ст. С. К'єркегора, котрий у XX ст. був піднятий на щит як предтеча теми абсурду у філософії.
Всеохоплююче, загальнозначуще письменник поєднує з найдрібнішим, приватним - точніше сказати, з тими подіями, що відбувалися у його власному житті. Звідси - вирішальна роль автобіографічного начала у кафківській прозі.
Втім, не варто шукати у творах цього письменника безпосереднього віддзеркалення певних ситуацій власного життя, зовні такого непомітного. Йдеться про зашифрований у самобутній образності духовний досвід митця, про його внутрішню біографію, що, на відміну від біографії зовнішньої, раз у раз вибухала грандіозними у масштабах особистості трагедіями. Ці трагедії розгорталися у площині взаємин Кафки з батьком, жінками та власною творчістю.
Батько письменника Герман Кафка належав до того типу людей з народу, які, маючи міцне здоров'я, добрячий апетит до життя й честолюбне прагнення «вибитися в люди», успішно завойовували краще, ніж передбачено їхнім середовищем, місце під сонцем. Він подолав шлях від сина сільського різника до празького комерсанта середньої руки - тобто спромігся, попри злидні та щоденну боротьбу за фізичне виживання, власними руками створити капітал, який дозволив йому вести свою справу, забезпечуючи добробут дружині й дітям. Ці обставини, одначе, спричинилися до того, що з сильної та волюнтаристської натури вигартувалася особистість з ознаками домашнього тирана. Досвід власного успіху переконав Германа Кафку в тому, що обрана ним життєва позиція є непогрішимо вірною, а властиві його характерові риси - еталонними. Принаймні - для єдиного сина, в якому він волів бачити свого спадкоємця. Проте син, який не був наділений ані батьківською енергією («Я - худий, слабкий, вузькогрудий, - писав Франц батькові. - Ти - сильний, великий, з широкими плечима»), ані його простодушним ставленням до життя, сприймав таке виховання як деспотичне втручання в свою особистість і в міру своїх слабких сил чинив йому опір. Цей опір, набуваючи різних форм, розтягнувся на все життя письменника (батько його пережив). Разом з тим батько був у його очах людиною не лише авторитарною, а й насправді авторитетною; відтак прагнення протистояти його впливові поєднувалося у душі сина зі щирим почуттям глибокої поваги й любові. Це засвідчує славнозвісний кафківський «Лист батькові» (1919), що увійшов в історію літератури як художньо-сповідальний документ одвічних драматичних взаємин між старшим і молодшим і поколіннями у родині: змальований у ньому портрет сімейного тирана доповнювався несподіваними вибухами щемливих синівських почуттів і почуттям глибокої провини.
Наведемо кілька характерних цитат з цього листа: «І я - такий, який я є (абстрагуючись від засад і впливів життя), -я результат Твого виховання і моєї покірливості... Ти говорив: "Не заперечувати!" - і хотів у такий спосіб змусити замовчати у мені неприємні Тобі сили опору, але Твій вплив був надто сильним, а я був надто слухняним, я замовкав, ховався від Тебе і наважувався поворушитися лише тоді, коли опинявся так далеко від Тебе, що Твоя могутність не могла мене досягнути, принаймні безпосередньо... Однак Ти знову поставав переді мною, і Тобі все знову здавалося "контра", хоча це було лише природним наслідком Твоєї сили та моєї слабкості».
«Коли я починав робити щось таке, що Тобі не подобалось, і Ти загрожував мені невдачею, благоговіння перед Твоєю думкою було таким великим, що невдача, нехай навіть згодом, була неминучою. Я втрачав впевненість у власних діях. Мене охоплювали вагання й сумніви. Чим старшим я ставав, тим більше накопичувалося матеріалу, який Ти міг мені продемонструвати як досвід моєї ницості, поволі ж виявлялося, що Ти певною мірою правий. Я знову ж таки побоююся стверджувати, що став таким тільки через Тебе; Ти лише підсилив те, що було в мені закладене, проте підсилив у великій мірі, тому що влада Твоя наді мною була дуже велика...»
Не дивно, що батько у свідомості митця перетворився на уособлення авторитарної влади з її байдужістю до особистості, тотальною присутністю й абсурдністю дій. Взаємини з батьком стали одним з головних автобіографічних джерел наскрізних у кафківській прозі мотивів суду, провини та покарання; абсурдності та катастрофічності людського існування; таємничої всесильної влади та приреченості бунту особистості проти ворожих сил.
Другим нерозв'язаним вузлом внутрішнього життя Ф. Кафки була проблема шлюбу. Ідея одруження приваблювала його не лише як можливість повноцінної життєвої реалізації, а й як засіб досягнення внутрішньої незалежності від батька, до того ж такий засіб, який батько міг би насправді визнати. Проте не менш вагомим був і аргумент проти шлюбу - літературна творчість, для якої сімейне життя, на думку Кафки, могло бути серйозною перешкодою. Цими внутрішніми ваганнями й пояснюється ланцюг його дивних заручин.
Із архівів митця
У листах до першої своєї нареченої, Феліції Бауер, Кафка пояснював: «Турботи про тебе і про мене - це житейські турботи, вони належать сфері життя і тому можуть зрештою поєднуватися з роботою в конторі, а ось моя письменницька робота і контора по суті несумісні, оскільки письменництво лежить в глибині, а контора розміщується на поверхні життя. Тому все й розгойдується вгору-вниз і неминуче має розірвати нас».
Проблема шлюбу, так само як і конфлікт з батьком, для пересічної людини начебто не містить нічого оригінального. Оригінальне виникає там, де ці проблеми, осмислені генієм, перетворюються на «історію мандрів духу», стають невичерпним живильним середовищем для самобутніх образів та сюжетів кафківських творів. Досить сказати, що обидва зрілих романи письменника - «Процес» і «Замок» - народжувалися саме у контексті пережитих ним любовних історій.
Перший, як переконливо довів австрійський письменник та інтерпретатор творчості Кафки Е. Канетті, був художнім переосмисленням скандальної ситуації, що виникла навколо розриву заручин з Феліцією Бауер. Судилище, яке влаштували Кафці розлючені родичі нареченої, силою художньої уяви митця перетворилося на трагііронічну історію боротьби банківського чиновника Йосифа К. з загадковим і невидимим судом, котрий після року усіляких зволікань і без будь-яких пояснень щодо провини героя присудив його до страти. Цей сюжет, породжений ситуацією глухого кута в особистому житті письменника, за кілька десятиліть після його смерті заграв новими смислами, що відбивали реалії життя у тоталітарних державах, де подібні беззаконні суди й вироки ставали масовим явищем. Значною мірою завдяки цьому роман «Процес» здобув славу літературної емблеми XX ст.
Що ж до роману «Замок», то у ньому в гротескно-сатиричній формі була зображена історія взаємин Кафки з Міленою Єсенською. Сюжет роману утворює розповідь про те, як землемір К., що здалеку прийшов до чужого села, намагається добитися від канцелярій Замку, до володінь якого воно належить, дозволу на те, щоб тут оселитися. Втім, зовні короткий шлях до Замку виявляється безкінечним. Землемір сподівається пробитися на прийом хоча б до одного чиновника Замку, що зупинився у сільському готелі. Він розраховує на допомогу молодої жінки Фріди - буфетниці готелю, яка є фавориткою згаданого чиновника. Втім, непомітно для себе герой сам закохується у неї, від цього моменту починається новий виток його митарств у селі... «Замок» - це класичний модерністський роман-міф, у якому іронічно змальовується трагічна приреченість спроб людини подолати свою самотність і відокремленість від інших людей, трагічна недосяжність духовних цілей.
І конфлікт з батьком, і любовні перипетії, і байдужо-терпляче ставлення до служби - все це оберталося у внутрішньому світі Ф. Кафки навколо літературної творчості, котра усвідомлювалася ним як єдиний сенс буття, те, заради чого він, за власними словами, від усього відмовлявся. Проте письменницька праця не давала йому того задоволення, яке хоча б почасти виправдовувало принесені їй жертви. Вона також повнилася суперечностями: між прагненням досягти досконалості й майже постійним розчаруванням у написаному, між бажанням цілком віддаватися творчості й відсутністю інтересу до публікації творів, а нерідко - і до їх завершення.
Тому, до речі, оприлюднення творчого доробку Кафки після його смерті виявилося вкрай нелегкою справою: значна частина текстів була недописана й невпорядкована. Така особливість письма Кафки дала деяким критикам підстави розглядати його творчість як один величезний «уривок».
Власний досвід щоденної виснажливої боротьби зі словом, досвід сподівань і розчарувань на теренах творчості значною мірою визначав змістове наповнення теми митця та мистецтва у Кафки. Щоправда, у сатирично знижених і примхливо гротескних кафківських образах інколи важко впізнати митця. Наприклад, у новелі «Голодомайстер» художник постає в образі майстра голоду, який під час голодування тихенько співає. Образ цей є інакомовним трагііронічним, по-своєму дотепним втіленням думки Кафки про те, що творчість вимагає відмови від усього того, чим сповнене звичайне обивательське життя.
СТОРІНКАМИ ТВОРІВ МИТЦЯ
Фантастика буденного, буденність фантастичного
Загальна тенденція до фрагментарного письма, з одного боку, зосередженість на тих питаннях, які прийнято називати філософськими, - з другого, характерний для модерністської поетики нахил до інакомовності, - з третього, зумовили посилений інтерес Кафки до жанру притчі. Щоправда, цей жанр під його пером помітно змінився: сюжет став ще менш насиченим подіями, зміст -ще темнішим, символіка - ще складнішою та багатозначнішою; зникла й моральна повчальність, яка мала наставляти читача на «шлях істинний». Новаторство Ф. Кафки яскраво розкривають притчі, в яких авторській обробці піддаються так звані «вічні образи» Прометея, Одіссея, Вавилонської вежі тощо. В одній з них, скажімо, Дон Кіхот зображується як вигадка Санча Панси або, точніше кажучи, як його «чорт» («Правда про Санча Пансу», 1917). А головне -притчі Кафки так само, як і його афоризми, містили нову «премудрість». Зовні парадоксальна, забарвлена трагііронічними інтонаціями, вона була квінтесенцією світосприймання людини доби початку XX ст.
Чи не найпоказовішою з цієї точки зору є притча про залізничних пасажирів, які потрапили в аварію у фантастичному тунелі, кінець і початок котрого настільки віддалені від місця події, що складається враження повної безвиході («Залізничні пасажири» ). Притча була написана 1917 p., коли Європа задихалася у згарищах Першої світової війни, здригалася від революцій царська Росія і тріщала по всіх швах, готова ось-ось впасти, давня імперія Габсбурґів. Звісно, перше, що спадає на думку у зв'язку з кафківською притчею, - це момент віддзеркалення згаданих історичних катаклізмів. Одначе сюжет притчі, безперечно, має дещо глибші смисли. Катастрофа в тунелі - це метафора глухого кута, в який загнало себе людство доби краху гуманістичних цінностей та історичного прогресу. Вона позначає собою стан духовного паралічу, коли унеможливилися і мета загальнолюдського буття, і шлях до неї. Та й людство, перетворене притчовою фантазією Кафки на залізничних пасажирів, виявляється знеособленою юрбою (не випадково у творі використано колективне «ми»), в котрій особистості з'єднані між собою поверховими, нетривалими й спонтанними взаєминами. І світ, який спостерігають постраж-далі навколо себе, постає сумним тунелем, відрізаним від духовного світла, наповненим уламками потяга, привидами, чудовиськами та «калейдоскопічною» (себто безглуздою й замкненою у колі повторень) грою... Мине майже тридцять років, і на уламках світу, зруйнованого Другою світовою війною, людство переживе той самий стан, якого зазнали кафківські «залізничні пасажири».
Центральним персонажем кафківського світу є «маленька Людина» XX ст., яка перебуває під тиском влади. Щоправда, у Кафки ця людина виявляється ще більш нікчемною, ще більш приниженою, ніж у реалістів XIX ст.
Саме такого Ніхто-героя читач зустрічає у новелі «Верхи на кадобі» (1917). її герой, змучений злиднями й нестерпним холодом жебрак, вирушає до вугляра, щоб випросити хоч би лопату найгіршого вугілля. Звісно, його благання залишаються без відповіді. Здавалося б, читачеві пропонується класична історія поразки «маленької людини» у зіткненні з тими, хто стоїть на вищому соціальному щаблі. Однак у Кафки ця історія, набуваючи фантастичного характеру, виходить за межі традиційної схеми.
Упродовж розвитку сюжету «дрібний калібр» героя скорочується до нуля. З небажаним клієнтом поводяться як з «порожнім місцем»: дружина вугляра, котра визирнула за двері, аби перевірити, чи не стоїть там хтось, удає, ніби нікого не бачить. Утім герой і сам підтверджує, що позбавлений людської вагомості, навіть ваги: досить зверхнього жесту господині, аби зрушене повітря могло його, легшого за власний порожній кадібець чи снігову порошу, підхопити й понести у холодний небесний простір.
Ця підкреслена «невагомість» є гротескним загостренням епохального знецінення особистості, внаслідок котрого, власне, й сталися такі трагедії XX ст., як Голодомор чи Освенцім. І холод, майстерно зображений у новелі, теж прочитується в інакомовному ключі - як метафора світу, байдужого до людини, що з відчаєм жебрака простягає руку за крихтами душевного тепла.
Творчість Ф. Кафки є взірцем модерністської прози. Тематичне ядро кафківських текстів становлять ідеї знеособлення та відчуження особистості у світі, її залежності від незбагненної та всесильної влади, феномен мистецтва тощо. У межах цих тем письменник порушував найзагальніші питання духовного буття.
Зображуючи конфлікт особистості зі світом, письменник зосереджується не на соціальному чи психологічному аналізі, а насамперед на дослідженні універсальних законів світового буття. При цьому всеохоплююче, загальнозначуще Кафка сполучає з найдрібнішим, приватним і передусім - зі своєю внутрішньою біографією, у якій важливу роль відігравали конфлікт з батьком, проблема шлюбу та суперечливе ставлення до власної творчості.
Художній світ Ф. Кафки характеризується поєднанням фантастичного й буденного, трагічного та іронічного, натуралістичних деталей і складної, затемненої символіки.
Самостійна робота № 2
Проза і драматургія 30-х років ХХ століття.
Добу 20-40-х років часто називають періодом «між двома світовими війнами». Література цього часу характеризувалася зображенням руйнівних наслідків Першої світової війни та увиразненням передчуттів Другої, викриттям антигуманної спрямованості тоталітарних режимів, відтворенням стану втрати культурною свідомістю усталених духовних орієнтирів.
Слід зауважити, що справжня, не прикрашена ура-патріотичними гаслами сутність Першої світової війни відкрилася не відразу. Навіть серед відомих діячів культури та науки було чимало таких, хто, перебуваючи у полоні політичних чи світоглядних ілюзій, спочатку підтримав цю війну. Усвідомлення її істинного характеру та жахливих наслідків для духовного розвитку людства відбулося пізніше, коли у літературу прийшли молоді фронтовики, котрі не з літературного олімпу споглядали батальні картини, а пізнали окопну дійсність на власному досвіді. У своїх книжках вони відтворили світобачення покоління, юність якого була понівечена війною, а роки зрілості припали на повоєнні часи економічної депресії та політичного хаосу. Твори німця Е.М. Ремарка («На західному фронті без змін»), американця Е.М. Хемінгуея («Прощавай, зброє») та інших потрапили до читачів наприкінці 20-х - на початку 30-х років і скоро стали надзвичайно популярними. Вони започаткували літературу «втраченого покоління».
Цей термін мав цікаву передісторію. Його винайшли не літературознавці чи критики, а... власник паризького гаража! Людиною «втраченого покоління» він назвав свого механіка, колишнього солдата Першої світової війни, який вчасно не відремонтував авто, що належало відомій письменниці Гертруді Стайн. Вона ж, надавши його словам узагальненого значення, переадресувала їх молодому літератору Е. Хемінгуею, який належав до того ж самого покоління. Той взяв їх за епіграф до свого роману «Фієста» («І сходить сонце»). Від того часу й повелося називати літературою «втраченого покоління» твори письменників, що розкривали світовідчуття генерації, яка пройшла крізь горнило Першої світової війни.Передусім ці твори розповідали про втрату ілюзій щодо суспільних ідеалів, під гаслами яких уряди різних країн посилали на смерть вчорашніх гімназистів, котрі свято вірили, що йдуть у бій за честь і благо своєї батьківщини. Про втрату віри у цінності західної цивілізації, яка, попри високий рівень свого розвитку, допустила розв'язання Першої світової війни. Про втрату особистістю, що пізнала жах війни, свого місця у повоєнному світі.
Влучно узагальнив ці настрої герой роману Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без змін»: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у війну». Останню фразу не слід сприймати як схвалення війни. Вона означає, що безглузде кровопролиття стало для «втраченого покоління» єдиною реальністю, в якій воно змушене було існувати. І не просто існувати, а й обстоювати спотворені війною гуманістичні цінності.
Антиутопія (тобто «негативна утопія», «утопія навиворіт») - це зображення (зазвичай у художній прозі) небезпечних, згубних непередбачених наслідків, пов'язаних з розбудовою суспільства згідно з певним соціальним ідеалом.
Спалах інтересу письменників до антиутопії у 20-40-і роки був формою реакції художньої літератури на стрімке розповсюдження тоталітаризму, який, прикриваючись метою «світлого майбутнього», розсипаючи обіцянки побудови «раю на землі», маніпулюючи колективною свідомістю, насаджував масовий терор і по суті знаменував собою вступ ряду народів в еру нового варварства. Доводячи до логічного кінця небезпечні тенденції сучасності, автори антиутопічних творів застерігали людство від можливої катастрофи та намагалися зупинити його деградацію.
Не випадково антиутопія набула інтенсивного розвитку у СРСР, який випереджав інші країни за темпами та розмахом переродження у тоталітарну державу. У 20-30-і роки до цього жанру охоче зверталися такі майстри російської прози, як А. Платонов та М. Булгаков. В їхніх творах елементи антиутопії впліталися в картину широких філософських узагальнень.
Один із перших найзначніших романів антиутопічного плану - «Ми» Євгена Замятіна (1884-1937) був завершений вже за шість років після жовтневого перевороту 1917 р. У ньому з дивовижною проникливістю зображено наслідки спроби побудувати «ідеальне» суспільство.
ТОМАС МАНН (1875-1955)
Світову літературу XX століття неможливо уявити без великого німецького письменника Томаса Манна. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.
Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів ("Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус") Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних проблем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно прагне розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відповідей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на питання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків".
Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: "Соціальне - моя слабка сторона - я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові роману, що вимагає соціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним...". Метафізикою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і духовних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті - так вони досліджували глибинні стосунки людей у цьому світі.
Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній переважав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигуманістична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план "чисте мистецтво". Найбільш модним словом було "модерн", тобто - сучасний, новий.
Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передового мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не спокуситися, не втратити з свого пильного художницького зору реальну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла велика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л.Толстого.
Томас Манн народився 6 червня 1875 року в старовинній бюргерській родині. Популярність приніс Майнові вже перший роман "Будденброки" (т. 1-2, 1901) - велика оповідь про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Підзаголовок роману - "Занепад однієї родини" - осмислюється як прояв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але має і соціальну характеристику: несумісність духовно витончених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що вступала в епоху імперіалізму. У більш широкому плані "Будденброки" говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизані почуттям вичерпаності колишніх форм життя. У "Будденброках" яскраво проявилася своєрідність Манна-художника: неквапливість і деталізованість описів, сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою. У романі помітний вплив німецьких реалістів XIX століття, скандинавських і французьких письменників, а також вплив російської літератури (передовсім Л. Толстого.
Критики відзначають особливий зміст, вкладений письменником у поняття "бюргерство". Томас Манн багато писав про велику бюргерську культуру, говорив, що тепер особливо згубно на неї впливає масова культура Америки. Епоху імперіалізму він називав епохою кризи бюргерства. У контексті творів письменника слово "бюргерство" дуже близьке за значенням до слів "шляхетність" та "інтелігентність". Письменник вважав, що російська література уважно аналізує внутрішню інтелігентність, людську шляхетність, що більш високої людяності, аніж у російській літературі, "не було ніде і ніколи".
Найяскравішим представником бюргерської культури Манн вважав великого Гете. Бюргерство породжується, на думку Манна, конкретними сприятливими історичними і навіть побутовими моментами, але сила його така, що негативними обставинами воно не знищується, лише може зникнути разом з загибеллю людства.
Стихія бюргерства була всепоглинаючою людською і письменницькою пристрастю Томаса Манна. Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це виявилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим приваблювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого століття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, називаючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзіями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протестом, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної "правоти буття". Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. "Я майже нічого не приймав у нього на віру,- писав він, згадуючи про ті часи,- і саме це надавало моїй любові до нього глибини". Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в літературі - новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча імені Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т. Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у формуванні його уявлень про зразок художньої форми.
До кращих творів Томаса Манна належать новели "Трістан" (1903), "Тоніо Крегер" (1903) та ін., у яких з великою психологічною глибиною змальовані взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики, у них поєднується іронія з проникливою ліричністю. Приступаючи до роботи над оповіданням "Смерть у Венеції" в 1911 році, автор ще не знав, що воно буде підсумковою оцінкою нового, глибокого аналізу проблем. У 1924 році вийшов роман Томаса Манна "Чарівна гора", у ньому подана картина ідейного життя буржуазного суспільства в переддень Першої світової війни 1914-1918 років. Дія розгортається у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапляє молодий інженер Ганс Касторп. Стикаючись з мешканцями санаторію, які втілюють різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Касторп проходить ряд етапів внутрішнього розвитку, наближаючись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкидає фрейдизм. "Чарівна гора" - це місце, де раніше, ніж у низині, згустилася нова духовна атмосфера, центром якої стає Ганс. Роман "Чарівна гора" продовжує традиції німецького виховного роману, є також одним з найважливіших філософських романів XX століття. Для роману характерна "симфонічність" - своєрідний ритм розкриття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Роман завоював світове визнання. Він вважається одним із найбільш значних і складних творів німецької літератури XX століття. У 1929 році Майнові було присуджено Нобелівську премію. Уперше, до речі, його ім'я почали пов'язувати з Нобелівською премією після опублікування новели "Смерть у Венеції", напередодні Першої світової війни, коли більшість його творів цього жанру була вже написана. Усього написав він їх за своє життя близько трьох десятків, і ця збірка, що складається з восьми новел, охоплює, всього лише невелику їхню частину. Але якщо взагалі новели Томаса Манна можуть слугувати для читачів вступом до всієї його складної творчості романіста, публіциста і критика, познайомити їх із середовищем, з якого вийшов цей автор, із проблемами, що його хвилювали, з його стилем, з його манерою письма, ті вісім новел, створені ним на різних етапах життя та історичних етапах, відібрані з урахуванням такої мети. Вони, нам здається, найбільшою мірою відбивають творчу біографію Томаса Манна, весь важкий шлях письменника, який вважав себе кревним сином німецького бюргерства, болісно пережив свій розлад з бюргерством через потяг до "художництва", до мистецтва, побачив, у який антигуманний тупик бюргерство зайшло, і в пошуках виходу з цього тупика постав у перших рядах борців проти фашизму.
У другій половині 20-х років Манн активно виступає як критик і публіцист. Подолавши консервативні погляди, висловлені в книзі "Міркування аполітичного", він бореться проти зростаючої небезпеки гітлеризму (статті "Німецька мова. Звернення до розуму", 1930). Антифашистськими ідеями перейнята новела "Маріо і чарівник", 1930), а також історична тетралогія на біблейську тему - "Йосип і його брати".
Тетралогія "Йосип і його брати" (1933-1943) складається з самостійних романів "Історія Якова", "Юність Йосипа", "Йосип у Єгипті" і "Йосип-годувальник". Крім того, цим романам передує передмова автора "Пекельний шлях", що коротко викладає історико-міфологічні та філософські концепції книги.
Манн казав, що в цій тетралогії він прагнув показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над цими романами він назвав "зухвалою грою". За допомогою арсеналу художніх засобів Манн вирішив оживити стародавність, ґрунтуючись на легендах, міфах, піснях і сказаннях. Для цього письменник у 1930 році вирушив до Палестини та Єгипту, місць, що збирався описати. Гуманізуючи міф і показуючи його конкретні соціально-історичні джерела, Манн виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок раціонального людського мислення.
Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дійсності і висування масштабних, репрезентативних героїв дозволили авторові більш безпосередньо і повно висловити найсуттєвішу проблематику епохи.
З 1933-го року, після приходу до влади нацистів, Томас Манн жив в еміграції у Швейцарії, з 1938-го у США. Гуманістичні заповіти класичної німецької літератури, пропоставлені фашистському варварству, утверджуються в романі про Й. В. Гете "Лотта у Веймарі" (1939) - підсумкові багаторічних роздумів Манна над творчістю Гете. У романі глибоко трактується співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніальним художником і навколишнім середовищем.
У 1943 році він почав роботу над романом "Доктор Фаустус" (1947) - найбільш значним твором останнього періоду. Це роман про духовні витоки усього відсталого й реакційного, що призвели до виникнення німецького фашизму.
Для Німеччини цей роман має особливе значення, у ньому Манн показує духовну неспроможність інтелігенції, яка загніває, вплив ідей Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий був носієм цих вад західної інтелігенції, прирікає себе на сердечну спустошеність, творче безсилля й апатію.
У цьому романі Томас Манн звертається до древнього міфу про Фауста. Леверкюн теж іде на угоду з дияволом. Він теж знехтував свій духовний дар, перейнявся згубним честолюбством, цим і пояснюється його знущання над талантом, хибне уявлення про цінності світу.
Манн вважає, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події XX століття. У романі відчувається сильний вплив Ф. М. Достоєвського.
Останні роки життя Манн провів у Швейцарії, у Цюріху. У 1955 році, під час Шиллеровських ювілейних торжеств, він виступав з промовами в НДР і ФРН. 80-річчя письменника в червні 1955 року відзначалося в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цюріху.
Письменницька спадщина Манна залишається в центрі світового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонічності, синтезуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, конкретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письменниками XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.
"Маріо і чарівник"
Томас Манн описував зіткнення ідей, а не тих реальних сил, що стояли за ідеями. Наслідок цього - певна умоглядність його художніх творів. Але інший наслідок такого "лабораторного" методу, такої звички розумового художника оперувати ідеями, показувати їх образно, через конкретні ситуації, відкриваючи читачеві глибокі психологічні взаємозв'язки ідей,- це підвищена чутливість Томаса Манна саме до їхніх взаємозв'язків, його уміння побачити часом хитку межу між красою і жорстокістю, мистецтвом і варварством, щирим поривом і низькою демагогією. Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задовго до того, як Гітлер прийшов до влади в Німеччині, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фашистської ідеології і відстала пасивність, що потурає цій ідеології. У цьому сенсі його "лабораторний метод" загартував письменника для боротьби проти фашизму.
Поясненням і підтвердженням сказаного може слугувати новела "Маріо і чарівник", написана в 1929 році. Перервавши на час літніх канікул роботу над романом "Йосип і його брати", письменник, за його словами, "вирішив зайнятися роботою, що не вимагала ніякого оснащення (тобто допоміжного матеріалу - книг, альбомів, папок з виписками з книг) і котру можна було в повному розумінні слова "черпати з повітря". Так, саме "з повітря", і повітря не тільки італійського, але вже й німецького,- хоча новелу "Маріо і чарівник" заборонили передусім в Італії,- народилася вона, як сказав про неї згодом автор, "дуже насичена політикою історія, внутрішній зміст якої становить психологія фашизму і психологія "волі"". Усе, що описано в новелі "Маріо і чарівник", за деякими винятками, Томас Манн бачив насправді, коли разом із дружиною і дітьми проводив у 1926 році канікули в Італії,- і "ворожнечу національних прапорів", і атмосферу "нервової напруженості", і шпиків у котелках, і горбаня-гіпнотизера, який змусив танцювати під хльоскання свого хлиста якогось "пана з Рима", і офіціанта Маріо, якого цей страхітливий фокусник змусив поцілувати себе, переконавши Маріо, що перед ним його кохана. Відчуваючи наближення якоїсь катастрофи, головний герой зі своєю сім'єю з самого початку твору намагався уникнути можливості потрапити саме туди, куди привела його доля. Спочатку це були залишки проявів коклюшу його дітей, котрі не дали змоги оселитися і залишитися у тому готелі, що був намічений для відпочинку. Доля їхньої родини залежала від примхи якоїсь багатої дами, і обслуга, виконуючи її волю, чомусь навіть у очі не дивилась, коли родина виїздила з готелю. Та й на виставі вони могли не сидіти до самого кінця, діти поснули ще під час першої дії. Але якась сила мовби змушувала їх залишитися і тим самим пройти крізь усе, що було призначено для них долею. Ці події повністю перегукуються з подіями і атмосферою реальної дійсності. "Наскільки я розумію,- говорить оповідач,- римлянина підвела його позиція чистого заперечення. Імовірно, одним небажанням не зміцниш сили духу; не хочеться чогось робити - цього недостатньо, щоб це стало змістом і метою життя; чогось не хотіти, і узагалі вже нічого не хотіти і, отже, усе-таки виконати необхідне,- отут, мабуть, одне так близько межує з іншим, що для волі вже й місця не залишається". У момент видання новели, у 1930 році, коли націонал-соціалістична, гітлерівська партія одержала на виборах до рейхстагу чотири мільйони загіпнотизованих голосів, ці слова великого письменника дійсно звучали як замах на фашистську політику. Вони лунали як пересторога німецькому пануванню, як прогноз наслідків консервативності, як застереження від тієї "угоди з дияволом", котру Т. Манн побачив уже в Італії.
Маріо і чарівник
Світову літературу XX століття неможливо уявити без великого німецького письменника Томаса Манна. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.
Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів ("Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус") Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних проблем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно прагне розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відповідей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на питання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків".
Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: "Соціальне - моя слабка сторона - я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові романа, що вимагає соціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним... ". Метафізикою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і духовних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті - так вони досліджували глибинні стосунки людей у цьому світі.
Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній переважав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигуманістична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план "чисте мистецтво". Найбільш модним словом було "модерн", тобто - сучасний, новий.
Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це виявилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим приваблювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого століття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, називаючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзіями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протестом, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної "правоти буття". Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. "Я майже нічого не приймав у нього на віру, - писав він, згадуючи про ті часи, - і саме це надавало моїй любові до нього глибини". Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в літературі - новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча імені Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у формуванні його уявлень про зразок художньої форми.
Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передового мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не спокуситися, не втратити з свого пильного художницького зору реальну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла велика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л. Толстого.
Характерними ознаками творчого стилю видатного письменника Томаса Манна була несквапність розповіді та дуже детальний опис власне процесу осягнення розумом дійсності, що сполучалися з аналітичним підходом, елементами іронії та емоційністю. Бачимо ми всі ці ознаки й у новелі "Маріо і чарівник".
Томас Манн описував зіткнення ідей, а не тих реальних сил, що стояли за ідеями. Наслідок цього - певна умоглядність його художніх творів. Але інший наслідок такого "лабораторного" методу, такої звички розумового художника оперувати ідеями, показувати їх образно, через конкретні ситуації, відкриваючи читачеві глибокі психологічні взаємозв'язки ідей, - це підвищена чутливість Томаса Манна саме до їхніх взаємозв'язків, його уміння побачити часом хитку межу між красою і жорстокістю, мистецтвом і варварством, щирим поривом і низькою демагогією.
Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задовго до того, як Гітлер прийшов до влади в Німеччині, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фашистської ідеології і відстала пасивність, що потурає цій ідеології. У цьому сенсі його "лабораторний метод" загартував письменника для боротьби проти фашизму. Поясненням і підтвердженням сказаного може слугувати новела "Маріо і чарівник", написана в 1929 році.
Сюжет новели можна переказати кількома словами: подружжя з дітьми приїздить на курорт у містечко Торре, де у них на очах Маріо вбиває гіпнотизера під час виступу. Але саме особливості стилю Т. Манна дозволяють письменникові зробити з такої майже незначної події складну картину передвоєнної доби в Європі.
Як завжди, дуже детально письменник змальовує саме містечко та подробиці, що на перший погляд не мають відношення до самого сюжету. Але це не так - Т. Манн створює моральний портрет того суспільства, де вже на чистому небі відчуваються ознаки майбутньої грози, де панує брехня, лицемірство та накопичується ненависть, і навіть діти, що зазвичай легко знаходять між собою спільну мову, вражені загальною хворобою. Письменник нічого не згадує про засилля пропаганди й агітації, яку потім публіцисти неодноразово порівнювали з масовим гіпнозом, але читачам не важко здогадатись, що саме через це "пляж був переповнений юними патріотами". Не обов'язково відверто висловлювати якусь думку - достатньо до неї підвести, що Т. Манн робить з великою художньою майстерністю.
Отже - нормальне буденне життя курортного містечка, в якому навіть "атмосфері не вистачало якоїсь чистоти, невимушеності", і коли восьмирічна дівчинка голенькою пробігає по пляжу, місцеві жителі ладні подати до суду: "цю свободу було сприйнято, як виклик", але при цьому заможнішим курортникам дозволено усе, наприклад, через їхні примхи можуть виселити з готелю тих, хто не належить до знаті.
"Ми не уявляли собі, як низько впала моральність у цій прекрасній країні, якщо тут можливе, більше того - не уникне таке повернення до ханжества і манірної чутливості", - каже письменник вустами героя новели, від імені якого ведеться розповідь.
На цьому тлі й відбувається катастрофа (саме так визначає характер події сам Т. Манн), більше того - її породжено цією атмосферою.
Так, вбивство гіпнотизера не сприймається як трагедія, навпаки, ця катастрофа здається схожою на звільнення від усього неприродного, від прихованого насильства над волею та душами людей, що далеко не один цей балаганний чарівник насаджував у цьому колись райському місці.
Чи можна дурити людей безкарно? Що буде, коли гіпноз закінчить ся? Ці питання мимоволі виникають ще до розв'язки, передчуттям катастрофи просякнута уся розповідь. те, що робить гіпнотизер на сцені, лише відвертіша форма задурення людей, що відбувається скрізь. Здається, немає межі влади однієї людини над іншою: навіть таке почуття, як кохання стає частиною вистави. Силою гіпнозу чарівник змушує Маріо повірити, що перед ним знаходиться його дівчина, й на розвагу глядачам поцілувати хлопця замість неї. Чи не за такою схемою почуття любові до власного народу спотворювали за допомогою пропаганди до необхідності служіння найжорстокішим режимам? Загіпнотизований Маріо вірить, що перед ним - його кохана, а ошукані люди вірять, що роблять щось заради щастя свого народу...Але коли вплив гіпнозу закінчується, настає прозріння.
Жодна людина не любить, коли її не лише дурять, а ще й виставляють перед усіма на посміховисько. Важко знайти більше приниження. Тому Маріо знаходить лише одну можливість відновити почуття власної гідності - вбити гіпнотизера.
До події на виставі ми дізнаємось про цю людину небагато, відомо практично лише те, що він служить у Гранд-готелі, звідки викинули ні за що родину відпочивальників, але на відміну від інших службовців, що визнають лише владу грошей і сили, поводить себе як нормальна людина і навіть потоваришував з восьмирічною дівчинкою, яка мимоволі стала причиною великого скандалу. Інакше - ми знаємо лише те, що він не піддався іншій формі масового гіпнозу, що причарувала більшість мешканців Торре. Але цього достатньо, щоб зрозуміти: влада будь-якого гіпнозу обмежена, завжди знайдуться люди, що не схочуть миритися з облудою. Тому і вбивство більше схоже на героїчний вчинок, ніж на злочин. Гідність і розум Маріо виявляються знову сильнішим за гіпноз.
Він стає вбивцею - але й переможцем. Вбивство було для нього єдиним виходом. І не лише для нього - бувають злочини, які припинити можна лише застосуванням сили. Для того, щоб припинити інший, масовий гіпноз, теж потрібне знищення устрою, що його здійснював.
Ця думка не звучить відверто, але вгадати її не важко, як не важко зрозуміти думку про те, що від людей залежить, чи виявляться вони здатними покласти край знущанням і приниженням.
Письменник ненав'язливо стверджує - так, опір можливий, гідність і розум сильніші за будь-яку брехню та можливості тих, що мають владу і схильні нею зловживати. Не варто забувати про це.
Новела Томаса Манна мене вразила. Я розумію, що у світі людей завжди жили і будуть жити поряд правда і кривда, добро і зло, честь і безчестя, смерть і жага життя. Але ж, коли перед тобою так яскраво постають картини зневаги до людей, навіть знущання над ними, неприховане презирство, хочеться кричати, протистояти, будити сонне царство сплячих мізків тих, хто не хоче бачити, як їх відкрито і безсоромно зомбують.
У невеликому творі Т. Манн, німецький письменник, гуманіст XX століття, зумів відтворити тривожну атмосферу передвоєнної епохи - перед початком Другої світової війни.
Але ж якщо ми - вільні люди і хочемо жити в демократичній державі, то маємо навчитися жити без примусу і без нагайок, бачити в людях рівно великих собі, поважати один одного.
Останні роки життя Манн провів у Швейцарії, у Цюріху. У 1955 році, під час Шиллеровських ювілейних торжеств, він виступав з промовами в НДР і ФРН.80-річчя письменника в червні 1955 року відзначалося в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цюріху.
Усього написав він їх за своє життя близько трьох десятків, і ця збірка, що складається з восьми новел, охоплює, всього лише невелику їхню частину. Ллє якщо взагалі новели Томаса Манна можуть слугувати для читачів вступом до всієї його складної творчості романіста, публіциста і критика, познайомити їх із середовищем, з якого вийшов цей автор, із проблемами, що його хвилювали, з його стилем, з його манерою письма, ті вісім новел, створені ним на різних етапах життя та історичних етапах, відібрані з урахуванням такої мети. Вони, нам здається, найбільшою мірою відбивають творчу біографію Томаса Манна, весь важкий шлях письменника, який вважав себе кревним сином німецького бюргерства, болісно пережив свій розлад з бюргерством через потяг до "художництва", до мистецтва, побачив, у який антигуманний тупик бюргерство зайшло, і в пошуках виходу з цього тупика постав у перших рядах борців проти фашизму.
Письменницька спадщина Манна залишається в центрі світового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Мани поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонійності, синтезуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, конкретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письменниками XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.
Самостійна робота № 3
Джордж Орвелл
Джо́рдж О́рвелл (англ. George Orwell; 25 червня 1903, Мотіхарі — 21 січня 1950,Лондон) — відомий англійський письменник, справжнє ім'я — Ерік Артур Блер (Eric Arthur Blair). Писав журналістські нариси й політичні та літературні есе. Всесвітньо відомим став завдяки двом творам, написаним в останні роки життя: політичній алегорії«Ферма тварин» і роману-антиутопії «1984», де він зобразив тоталітарне суспільство.
Дитинство
Ерік Артур Блер народився в 1903 році в індійському селі Мотіхарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Річард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великобританії. Мати письменника була дочкою французького торговця. Коли Еріку виповнилося 8 років, його не без проблем влаштували в приватну підготовчу школу в графстві Сассекс. Через кілька років, проявивши неабиякі здібності в навчанні, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілейованішій приватній школі Великобританії. Пізніше в есе «Чому я пишу» Орвелл згадував, що вже в 5—6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних пристрастей — Свіфт, Стерн, Джек Лондон.
Бірма
Він жив в аристократичній, але бідній сім'ї, і після закінчення навчання Ерік виїхав з Англії до її східних колоній, як колись його батько й тисячі інших незаможних англійців. Він пішов на службу в імперську поліцію, спочатку в Індії, потім у Бірмі. У 1927 році, розчарувавшись в ідеалах і системі, якій він служив, Блер іде у відставку й переселяється на Портобелло Роуд, у кварталі лондонської бідноти, потім їде вПариж — осередок європейської богеми. Однак майбутній письменник вів аж ніяк не богемний спосіб життя, він жив у робочому кварталі, де заробляв миттям посуду, і набирався досвіду й вражень, які пізніше наповнять його романи й численні есе.
1933 року він публікує збірку нарисів «Фунти лиха в Парижі і Лондоні» під псевдонімом Джордж Орвелл. Святий Джордж — патрон Англії, Орвелл — невеличка річечка на тихій англійській півночі. Так підписує він свої романи, що виходять після цього щороку.
В 1934 році побачила світ книга «Бірманські будні» в якій автор розповів про роки, проведені на службі в колоніях Британської імперії.
В 1935 було опубліковано роман «Дочка священика» (A Clergyman's Daughter) і низку робіт з найрізноманітніших питань — політики, мистецтва, літератури.
Іспанська громадянська війна