Організація навчального процесу у народних школах 3 страница

З розвитком у 60-х роках ХІХ століття початкової освіти проблема вчительських кадрів загострилася. Теоретик земської школи М.О. Корф справедливо вважав, що неможливо створити народної школи без добре підготовленого вчителя і що не кожна письменна людина може бути вчителем, бо простого знайомства з грамотою недостатньо для викладання у школі грамотності [704].

Херсонське повітове земство, розуміючи свою відповідальність за роботу народних шкіл, своїм рішенням у 1865 р. виділяє цільові кошти (щорічно по 500 руб.) на утримання у Херсонському повітовому училищі 20 селянських хлопчиків, які після навчання будуть працювати вчителями у початкових школах повіту. Земство у достатній мірі фінансувало навчання цих хлопчиків. Лише в 1869 році на їх утримання було виділено 1800 руб. [705]. Для забезпечення народних шкіл вчителями у 1866 році місцевою владою були організовані учительські семінарії в Одесі і Миколаєві, до яких на навчання було направлено 2 чол. Згодом урядовим розпорядженням від 8 серпня 1872 р. учительська семінарія переводилася із Миколаєва у Херсон і розміщувалася у приміщенні училища торгового мореплавства [706], [707]. Основним контингентом Новобузької вчительської семінарії були діти з селянських родин[708].

Стипендія учням семінарій виплачувалася урядом, яка, за словами члена Херсонської училищної ради Єнкуватова, перевищувала винагороду вчителя. Для матеріальної підтримки вчителів у 1866 р. губернська училищна рада дозволила виділити із своїх коштів 685 руб. Зросла винагорода вчителів. Найбільша зарплата вчителя у 1866 р. дорівнювала 300 руб. на рік і найменша – 22 руб. 40 коп., законовчителя – відповідно 100 і 30 руб. Кількість учнів на одного вчителя припадала від 4 до 120 чол. [709].

У другій половині 60-х років ХІХ століття низький рівень заробітної плати вчителів, незадовільні умови праці, переповненість класів, погане матеріальне забезпечення, відсутність інтересу громади, батьків, держави до стану шкіл – все це створило умови для того, шоб учні навчалися аби-як. Лише у колоністів школи були в кращому стані [710]. Не рідкість, коли вчителі початкових шкіл ходили на роботу за 10-12 км. Так, вчителі Погорілівської, Мішковської, Широкобалківської шкіл щоденно ходили пішки з Миколаєва на роботу до сусідніх сіл [711], [712].

Направлення до школи, прийом на роботу, звільнення, переміщення вчителів із школи в школу залежало від засновників шкіл. Але, як і раніше, у переважній більшості сільська громада за власним бажанням укладала умови з бажаючими вчити сільських дітей [713] (див. додаток Ж). Керівництво громади, невдоволене роботою вчителя, змінювало умови угоди і таким чином звільняло його від займаної посади. Але «при призначенні нового вчителя змінювалась сама метода викладання, не кажучи про те, що зменшення оплати вчителеві відкривало до школи доступ менш здібному вчителеві» [714].

У 1870 р. уряд починає активніше цікавитися викладацькими кадрами народних шкіл. З цією метою виходить урядове розпорядження про «включення у річні звіти про підготовку вчителів для народних шкіл і про ступінь участі у цьому земства»[715]. Такі звіти повинні були подаватися до Міністерства народної освіти. У навчальних закладах Одеського учбового округу розпорядженням попечителя запроваджувалася спеціальна прошнурована книга для реєстрації пропусків уроків вчителями. Це мало сприяти посиленню контролю за роботою вчителів, упорядкувати у значній мірі керівництво початковими навчальними закладами освіти[716]. Височайша постанова у лютому 1880 р. мала своєю метою відгородити народну школу від неблагонадійних вчителів. Попечителям учбових округів належало збирати відомості про виключених з навчальних закладів вчителів [717]. У той же час вчителі шкіл повинні були інформувати своє керівництво про те, які книжки надходять до шкільної бібліотеки, прізвища авторів і перекладачів, видавців, а також коротко вказувати мотиви придбання цих книжок[718].

Посилення контролю за роботою вчителів, методична допомога з боку інспекторів, сприяння земства почали давати позитивні результати. У ряді шкіл, завдяки старанням вчителів успіхи учнів були хороші. На належному рівні були знання учнів Воронцовської, Тягинської, Засільської, Федорівської та інших шкіл Херсонського повіту. У багатьох випадках вчителями в сільських початкових школах працювали священнослужителі. У Покровському училищі, того ж повіту, в якому навчалося 47 хлопчиків та 7 дівчаток, місцевий священнослужитель Сербін проводив заняття безоплатно[719].

Враховуючи важке матеріальне становище вчителів, Херсонським земством у 1869 році за поданням члена Херсонської повітової училищної ради Г.Г. Герценштейна було прийнято рішення про їх матеріальну підтримку і планувалося виділити премії окремим вчителям, які старанно виконували свої професійні обов’язки. Крім того, прізвища педагогів, що отримали заохочення, публікувалися у місцевій пресі. На цю справу було виділено 749 руб. Тридцять народних вчителів Херсонського повіту отримали матеріальну допомогу в розмірі від 40 до 50 руб. кожний[720]. Але з часом стало відомо, що ці кошти часто не доходили до вчителів, а потрапляли у кишені сільських старост, або виплачувалися зовсім іншим вчителям [721].

З метою упорядкування виплати вчительської винагороди 16 січня 1879 р. вийшла постанова уряду «Про своєчасну виплату заробітної плати вчителям народних училищ, які утримуються за рахунок земських установ, міських і сільських громад». Згідно постанові вимагалося, щоб гроші на утримання училищ від сільських і земських установ надходили у волосні правління завчасно і без затримки, зарплата учителям виплачувалася своєчасно і не пізніше першого числа кожного місяця [722].

Губернське земство забезпечувало школи народними вчителями частково із складу стипендіатів Херсонської вчительської семінарії та учасників вчительських з’їздів, своїми коштами заохочувало кращих вчителів земських шкіл, виділяло кошти на педагогічні курси, влаштовувало з’їзди у Херсоні та Єлисаветграді. Тільки в 1872 р. на цю справу було витрачено 20 тис. руб. Завдяки постійній турботі губернського земства про вчителів керівництво Херсонської вчительської семінарії майже весь випуск 1873 р., 20 чоловік, направило на роботу в народні земські школи. З метою якісного забезпечення педагогічними кадрами губернським земством планувалося відкриття вчительської семінарії в Новомиргороді [723].

Але як і раніше суспільне та соціальне становище вчителя було вкрай ненадійне. Коли вчитель наймався на роботу, він проходив через „сито” засновника школи, інспектора народних училищ, училищної ради. Але звільнити його могла будь-яка інстанція. Наприклад, у 1871 р. за згодою з інспектором народних училищ, Херсонським губернатором було зроблено розпорядження поліцейським чинам, щоб вони спостерігали за політичною благонадійністю вчителів [724] . Результатом цього було закриття 4-х шкіл і звільнення з роботи 14 вчителів [725]. Міністерство внутрішніх справ, у свою чергу, вимагало щоб місцеві органи влади цікавилися моральними якостями вчителів та повідомляли про це Міністерство народної освіти [726]. Траплялися випадки, коли вчитель вступав у конфлікт з сільською владою, яка відмовлялася допомагати школі. Інколи протидія вчителеві зустрічалася з боку місцевого духовенства. В Олександрійському повіті священики сіл Петрівка, Ново-Стародуб і Чечелівка у 1871 р. заявили повітовій управі, що вони вважають себе приниженими, бо управа, призначаючи в ці села народних вчителів, не узгодила це з ними [727]. Духовенство дивилося на земського вчителя як на особу, яка від них повністю залежить. Траплялися не поодинокі випадки, коли попечителі та засновники шкіл вимагали вчити дітей за своїми програмами, які не відповідали їх віковим особливостям, „прибирати шкільне приміщення, підмітати підлогу, топити піч, виносити попіл, лазити на церковну дзвіницю і дзвонити у дзвін для збору дітей до школи” [728].

У 60-х і на початку 70-х років ХІХ століття вчитель залишався у більшості випадків тимчасовим найманцем сільської громади. За короткий термін часу потрібно було кардинально підняти авторитет вчителя, його соціальний статус, матеріальне становище. А це було можливо лише в тому випадку, коли народ відчує потребу в освіті, побачить у вчителеві високопрофесійного і підготовленого фахівця, здатного якісно навчити дітей грамоті. Тому губернське земство взяло на себе турботу по підготовці вчителів для початкових шкіл, на повітові земства покладалася турбота про допомогу сільським громадам при відкритті та утримані шкіл [729]. Зі свого боку, земські повітові управи шукали шляхів забезпечення сільських земських початкових шкіл вчителями. Так, Херсонське повітове земство утримувало за свої кошти близько 100 сільських вчителів [730]. У 1870-80-х роках губернське земство йшло у шкільній справі попереду повітових; дбаючи про найкращу організацію школи, виділяло кошти на вчительські семінарії (в Херсоні і Новому Бузі) для хлопців, і на педагогічний клас при Херсонській гімназії для дівчат, організовувало педагогічні курси для вчителів, які не мали спеціальної вчительської підготовки, „влаштувало до 1881 року дев’ять учительських з’їздів, на яких, окрім зразкових уроків відомих педагогів М.Ф. Бунакова й М.О. Корфа, обговорювалися загальні справи шкільного життя, найкращі способи навчання” [731].

У 80-х роках відбулися деякі зміни в складі народного вчительства. Вихованці духовних семінарій і жіночих єпархіальних училищ поступали на роботу переважно до церковнопарафіяльних шкіл, хоча часто і не з власної волі. Випускники вчительських семінарій і жіночих гімназій складали більшість вчителів земських шкіл. У ці роки вчительство розпалося на дві великі групи – світську та церковну, і не тільки за своїм складом, але й за тими задачами, які стояли перед тією чи іншою групою. Представники цих двох груп значною мірою відрізнялися одна від одної не лише за своїм положенням у суспільстві, але і за своїми суспільними задачами і власними поглядами на свою діяльність. Між представниками цих груп ніколи не було ворожнечі та різких розбіжностей. В основному вихідці з одного класового середовища, вони, у глибині душі, мали одні й ті ж самі ідеали [732].

Цілеспрямована турбота земств, місцевої влади про покращення якісного складу вчителів в однокласних народних училищах почала давати свої позитивні результати. У школах значно зросла кількість вчителів. В Херсонській дирекції народних школах дітей навчав 1141 вчитель[733]. У 1885 р. в 516 народних училищах працювало 731 вчитель, 284 з них мали спеціальну педагогічну освіту, яку вони отримали в учительських семінаріях, педагогічних класах, інститутах і т.п. установах, 447 отримали домашню освіту та в середніх навчальних закладах і мали посвідчення на звання вчителів після спеціального іспиту. І лише 5 вчителів, один у Тираспольському і чотири в Одеському повітах, без свідоцтв навчали дітей. Викладання загальноосвітніх предметів велося фахівцями. Більше всього вчителів із спеціальною педагогічною освітою було в Херсонському повіті (50%), а найменше – в Одеському (біля 19%). Стосовно земських шкіл відсоткове відношення вчителів із спеціальною педагогічною підготовкою до загальної кількості вчителів складало 53% і в порівнянні з 1884 р. зросло на 3% [734]. Якісний склад викладацьких кадрів народних шкіл Херсонської губернії у 1890 році виглядав таким чином (див. таблицю 3.2.1.).

Таблиця 3.2.1.

Якісний склад викладацьких кадрів народних шкіл Херсонської губернії у 1890 році [735]

Як видно з наведеної таблиці, на початку 90-х років фахова підготовка вчителів значно покращилася. І це явище було характерним для всіх повітів Херсонської губернії. Відсоток непідготовлених вчителів був надзвичайно низьким. Таким чином, можна сказати про те, що достатній педагогічний рівень позитивно сприяв покращенню навчального процесу у початкових школах Півдня України. Про якісний склад вчителів народних шкіл можна було дізнатися всім зацікавленим з «Пам’ятних книжок Одеського учбового округу», які випускалися щорічно[736].

Для подальшого забезпечення народних шкіл підготовленими кадрами Міністерством народної освіти 20 березня 1896 р. були затверджені «Правила і програми для спеціальних іспитів на звання вчителя і вчительки початкових училищ».[737]. До цього діяло міністерське положення про спеціальні іспити від 22 квітня 1868 р. Свідоцтво про присвоєння звання учителя парафіяльного і початкового народного училища підписував директор гімназії і члени педагогічної ради, які проводили іспити [738] (див. додаток З). 14 червня 1876 р. урядовим учительським семінаріям поряд з іншими навчальними закладами надавалося право проводити іспити на звання учителя народного училища [739].

Помічники вчителів після практичної роботі в школі претендували на отримання посади педагога земського училища. Як правило, в березні місяці у Херсоні спеціальною комісією при прогімназії проводилися іспити і ті хто їх витримав, отримували звання народного вчителя [740].

У 1880-х роках запроваджуються регулярні звіти іспитового комітету на звання народного вчителя при Одеському учбовому округу. Вважаємо за доцільне навести для прикладу звіт такого комітету за 1883-1884 навчальний рік (див табл. 3.2.2)

Таблиця 3.2.2.

Результати іспитів на отримання звання народного учителя[741]

З наведених даних видно, що отримати звання народного вчителя було досить складно. Із 155 претендентів успішно пройшли випробування лише 91 чол. Загалом 59% тих хто надав заяви.

На нашу думку, це свідчить про досить високі вимоги до педагогів. З 12 чол. тих, хто намагався стати сільським вчителем, лише 3 витримали іспит, а із 109 лише 75 отримали свідоцтво на звання домашньої вчительки [742]. Аналіз програми випробувань показав їх складність і глибину. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття серед педагогів все частіше ставилося питання про спеціалізацію вчительської підготовки [743].

Важливе місце у системі підбору вчительських кадрів для початкових шкіл займало земство. Але держава не була зацікавлена у посиленні ролі земства в освіті. Про це свідчить урядовий циркуляр від 3 серпня 1892 р., яким заборонялося учителям народних шкіл укладати контракти із земством, тому, що народний вчитель «не найманець засновників училищ, а посадова особа, яка за повноваженнями уряду виконує свої посадові обов’язки». [744], [745]. Свідоцтвом прояву турботи про вчителів з боку держави було нагородження кращих педагогів срібними та золотими медалями Міністерства народної освіти [746], [747].

Треба відмітити позитивну тенденцію зростання підготовлених педагогів у церковних школах. У кінці 90-х років ХІХ ст. у церковнопарафіяльних школах середню освіту мали 27,5% вчителів, закінчили прогімназії, духовні повітові училища 12,7%, міські та міністерські училища – 13,1%, мали свідоцтва на звання народного вчителя – 32%. У школах грамоти показники були дещо гіршими. Так, духовні і вчительські семінарії, чоловічі та жіночі гімназії, єпархіальні училища закінчили 11,7% вчителів, зате 32% складали працівники школи, які мали початкову освіту, 3,9% мали свідоцтво народного вчителя[748] (див. додаток И). Таким чином, основну кількість вчителів училищ духовного відомства складали псаломщики, вчителі та вчительки. 40% викладачів закінчили курс духовних і світських вищих та середніх навчальних закладів і тих, які мають свідоцтво на звання вчителя. 60% мали освіту в обсязі духовних училищ, чоловічих і жіночих прогімназій, педагогічних курсів, середніх навчальних закладів, другокласної школи, повітових, міських, міністерських училищ, частина з них мали домашню освіту [749].

Законовчителями у церковнопарафіяльних школах були переважно місцеві священики і лише в небагатьох школах закон Божий викладали диякони та вчителі школи [750]. У 1895 р. викладання релігійних предметів вели 211 служителів культу: із них 17 протоєреїв, 182 священики, 7 дияконів і 5 світських осіб. Інколи в школах з достатньо великою кількістю учнів працювали 2 законовчителя, між якими розподілялися заняття[751]. Списки вчителів церковних шкіл зберігалися у єпархіальних училищних радах, що дозволяло з достатньою оперативністю реагувати на вирішення кадрових проблем [752], [753] .

Незважаючи на те, що на кожного вчителя припадала велика кількість учнів (49 чол.), заробітна плата за працю у школі була невисокою. З 410 законовчителів 121 (31%) отримували винагороду у розмірі 100 руб. за рік і більше 289 (69%) отримували менше. З 691 педагогів 1 вчив дітей безкорисно, 46 (15%) отримували 200 руб. і 644 (92%) – більше 200 руб. Відмітимо, що найменша кількість учнів (35 чол.) на одного учителя була в Миколаївському губернаторстві, а найбільша – в училищах Тираспольського повіту (52 чол.) .[754]

У кінці 90-х років ХІХ ст. якісно покращився вчительський персонал церковних шкіл. У церковнопарафіяльних школах працювали 297 викладачів і в школах грамоти – 434. Серед працівників цих шкіл більша частина були священно- і церковнослужителі: 10 священиків, 54 диякона, 252 псаломщика. Керівництво Миколаївської училищної ради, турбуючись про якісний склад викладачів Закону Божого, клопотало перед Херсонським єпархіальним керівництвом, щоб в школи міста не направлялися законовчителями диякони, «тим більше, що в місті не відчувається нехватки у священиках, які б побажали бути законовчителями в училищах»[755]. З часом престиж викладання закону Божого як предмета поступово зростав. У Миколаївську міську училищну комісію регулярно почали надходити заяви священнослужителів про надання їм можливості викладати закон Божий у початкових школах міста [756] .

Єпархіальна училищна рада у своїх щорічних звітах відмічала позитивну роботу завідуючих і законовчителів церковних шкіл по пропаганді релігійних знань серед учнів, хорошу постановку виховної роботи, особистий внесок у створення належних умов для діяльності школи. «При цьому найбільш добросовісні законовчителі намагалися поставити справу так, щоб ті істини віри і християнської моралі, які вони повідомляли, засвоювалися учнями не тільки теоретично, але й приймалися серцем і проявлялися в житті учнів»[757].

Майже всі законовчителі-священики були завідуючими школами, тому, крім викладання Закону Божого, на них лежала відповідальність за стан навчальної роботи, матеріального і фінансового забезпечення, підбір вчительських кадрів, виконання рішень єпархіальної училищної ради, забезпеченість церковної школи книжками, навчальними посібниками і приладдями [758].

Значною проблемою народних шкіл 1880-90-х років була плинність кадрів. Певну роль у зміні місця роботи відігравало питання неповного забезпечення вчителів житлом. Так, у Олександрійському та Єлисаветградському повітах поруч з тим, що 155 вчителів користувалися зручними помешканнями, 10 мали пристойне житло, а 62 зовсім не мали квартир (див. додаток К). Дослідження земців показали, що вчительська винагорода за працю складала в середньому 350-500 руб. на рік (помічника 150-370 руб.), тому вчителі на той час працювали недовго і при першому-ліпшому випадку переходили на іншу роботу, де платили більше, або взагалі поривали зі школою (див. табл. 3.2.5.)

Таблиця 3.2.5.

Рівень заробітної плати учителів народних шкіл Херсонської губернії у 1886 році [759]

Такий рівень винагороди праці не міг забезпечити нормального життя вчителя. Тому, вчитель народної школи у 80-х роках у середньому працював у одній школі від 3,4 років (Херсонський повіт) до 6,2 років (Тираспольський повіт) [760]. Це можна спостерігати за таблицею 3.2.6.

Таблиця 3.2.6.

Середня тривалість перебування вчителів в одній школі вчителів. .[761]

Вчителі із вихованців духовних семінарій трималися в школі за звичаєм 2-3 роки, випускники вчительських семінарій працювали дещо більше, а деякі з них присвячували сільській школі все своє життя. Наприклад, вчителі Володимирівської земської початкової школи Херсонського повіту Г.Г. Стародубцев та його дружина, пропрацювали в одній школі більше 20-ти років [762]. Цій категорії вчителів нікуди було переходити, до того ж вчительська винагорода була не єдиним прибутком, бо вчителі досить часто тримали підсобне господарство, яке допомагало їм виживати [763].

Серед вчителів були представники різних соціальних груп і класів. У 1885/86 навчальному році соціальний склад вчителів у Херсонській губернії виглядав таким чином (див. таблицю 3.2.7.)

Таблиця 3.2.7.

Соціальний склад вчителів у Херсонській губернії

у 1885-1886 навчальному році [764]

Як видно з наведених даних, серед вчителів народних шкіл переважали вихідці із селян, солдатів, дворян, міщан і духовенства. Це було позитивним явищем, тому що кожна соціальна група несла у народну школу свої звичаї, культуру, традиції.

Наші дослідження показали, що протягом першої половини ХІХ ст. навчанням дітей у початкових школах займалися в переважній більшості вчителі-чоловіки, а жінки-вчителі почали з’явилися в сільських школах у 1870-х роках. У цей період часу вчителів-чоловіків нараховувалося 54%, жінок – 46%, що означало посилення тенденції до збільшення серед вчителів жінок. У деякої частини народу, а особливо у старовірів, навчання дітей грамоті вели молоді дівчата, які відмовилися від думки вийти заміж. У православного населення інколи вчителювали черниці. Серед вчителів сільських земських шкіл все частіше траплялися вчительки вихідці з дворянського стану, але все ж таки їх кількість була незначною. Народ у своїх школах зустрічав їх з недовірою, яка досить довго існувала у сільських школах. Перші вчительки були також піонерками народництва. Їх рухали вперед ідеї просвітництва, і вони були готові на всі негаразди, які б надавали їх діяльності особливого ореалу подвигу, але досить скоро серед них з’явилися вчительки із селянського середовища. Випускниці гімназій, жіночих єпархіальних училищ все частіше почали обирати для себе професію вчительки [765]. Молоді вчительки, вийшовши заміж, надовго залишалися в селі.

Значно підвищився освітній рівень вчителів – 22,9% педагогів мали середню освіту [768]. За свідченням В.І. Фармаковського наприкінці ХІХ століття 76% вчителів закінчили курс навчання у вищих, середніх і спеціальних навчальних закладах, 20% отримали вчительське звання за особливим іспитом і лише 4% не мали свідоцтв на право викладання [769].

Таким чином, до кінця ХІХ ст. народним школам у значній мірі вдалося вирішити кадрові проблеми. Але, аналізуючи свою діяльність у шкільній справі майже за сорок років, земство Херсонської губернії, не зважаючи на значні досягнення на освітянській ниві, прийшло до висновку, що народна школа ще не відповідала вимогам часу і основну причину вбачало у відсутності достатньої кількості підготовлених вчительських кадрів. У школах ще працювала значна кількість вчителів, які не відповідали вимогам, заняття проводили на низькому рівні, слабо займалися виховною роботою з учнями. Зважаючи на це, губернське земство пропонувало „вжити всіх засобів для того, щоб вчителі земських шкіл володіли якомога більшою сумою знань” [770]. З цією метою пропонувалося розширити програму іспитів при отриманні свідоцтва на право викладання в початкових школах, а також програму навчання в учительських семінаріях [771],[772].

У березні 1891 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження „Про встановлення кількості вчителів в початкових народних училищах і визначенні умов, при яких це число може бути збільшеним”, яке у значній мірі регламентувало кадровий склад учителів народних шкіл. Пояснювалося, що в однокласному початковому училищі дітей повинні навчати 1 законовчитель (або викладач закону Божого) і 1 учитель. При кількості учнів більше ніж 40 чол. міг відкриватися паралельний клас з окремим учителем, але загальним законовчителем. Із збільшенням кількості учнів могли відкриватися додаткові паралельні класи з новими вакансіями вчителів і законовчителів [773].

Проблема формування вчительського корпусу наприкінці другої половини ХІХ ст. залишалася надзвичайно важливою, незважаючи на те, що після заснування учительських семінарій в Одесі, Новому Бузі, Херсоні семінарій, питання забезпечення шкіл педагогічними кадрами стояла гостро. Тому гімназіям було дозволено брати участь у підготовці вчителів, у яких з цією метою створювалися педагогічні класи.

Важливою складовою формування вчительських кадрів стали вчительські з’їзди. Їх метою було оживити педагогічну діяльність, підвищити професійну майстерність педагогів, сприяти обміну досвідом, новими досягненнями в педагогічній науці, спілкування з колегами. Вперше інформація про з’їзд учителів на території Херсонської губернії була розміщена на сторінках «Одесского вестника» від 9 липня 1864 р. Газета розповідала, що 2 липня об 11 годині в Одесі „розпочав свою роботу з’їзд директорів і вчителів Одеського учбового округу”. На з’їзді була прийнята важлива постанова про заснування в Одесі учительської семінарії для підготовки парафіяльних вчителів. Інспектор Д.Т. Варєнцов, підтримуючи це рішення педагогічного форуму, заявив: «До цих пір парафіяльні училища незадовільно виконували свої обов’язки – частково тому, що не вистачало хороших вчителів і раціональних методів навчання…»[774] Для поліпшення знань учнів пропонувалося розширити курс предметів природничого циклу, впровадити наочність, передові засоби навчання [775]. Другий педагогічний з’їзд планувалося провести з 25 червня до 10 липня 1865 року теж в Одесі [776], [777].

Протоколи з’їздів згодом публікувалися у «Циркулярах Одеського учбового округу» і з ними могли познайомитися всі педагоги губернії [778]. 11 листопада 1869 р. Херсонським повітовим земством була прийнята постанова про влаштування в Херсоні літніх з’їздів для вчителів та їх фінансування, і вже у серпні 1870 р. відбувся такий з’їзд, який став «для вчителів-самоучок досить корисною школою»[779], [780]. Спостерігалася позитивна тенденція до систематичного проведення вчительських зібрань.

• ⇐ Назад
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 91011
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• 17
• 18
• Далее ⇒