Галицьке малярство XVII ст. 3 страница
Коль пояснює теж, чим живився той, загальний ще в 30-их роках патріотизм українського громадянства:
«Прості люди з народу виступають деколи підчас особливих свят, беруть бандуру й, співаючи, оповідають історію цілого народу, від величі Києва, Чернигова й інших славних міст їх батьківщини, про колишніх великих князів, про гетьманів, про їх братання з поляками і спільні з ними бої з москалями, татарами і і. Потім про віру батьків, про її поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про зєдинення з москалями, для рятування предківської віри. Нарешті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Україну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не висихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почуття й патріотизму серед українців». Та марні були надії українських дворян-конспіраторів на перемогу заговірників.
Дня 14 грудня 1825 р. знявся військовий бунт у Петербурзі, в слід за яким дня 25 грудня збунтувався під Васильковом на Україні т. зв. Чернигівський піхотний полк. Оба зриви, невміло підготовані, придушено зразу, як теж розгромлено всю організацію московських та українських «декабристів». Наступник Олександра — Микола І, стерроризував усе громадянство Росії низкою розстрілів, лісом шибениць і сотнями заслань. Принишкло революційне зусилля в Московщині, притихла сепаратистична стихія на Україні. Вона шукає собі за те ходу в літературі, історичній науці та етнографії, щоби в 40-их рр. найти нове втілення в київському Кирило Методіївському Брацтві.
Харківський гурток
Коштом слобідського дворянства й купецтва, а заходами вельможі Миколи Каразіна, що був повірником царя Миколи І, закладено в Харкові університет (1808). Перший і одинокий тоді на Подніпрівю, найвищий науковий інститут, зразу зробився центром літературно-наукового руху всеї України. Зроджений на грунті, що його зрушив й запліднив своїми фільософічними ідеями Сковорода, харківський університет, не тільки що згуртував довкола своїх катедр цвіт української інтелігенції й жадібної знання молоді, але дав життя та створив умови розвитку для цілої низки культурних ділянок, як журналістика, театр і мистецтво. Правда, і мова навчання на університеті й мова харківських журналів та газет була російська, але й тут і там панував український дух, далекий ще від повної національної свідомости, та близький до неї місцевими традиціями дворянства та любовю й уважливістю для простолюддя.
В одному тільки 1816 р. повстають в Харкові аж три журнали, з яких «Українскій Вєстнік» (1816-1819) присвячував питанням української культури дуже багато місця, а навіть друкував деякі твори (Артемовського-Гулака) українською мовою. Українській старовині, етнографії та літературі були присвячені й збірники-альманахи» як «Українскій альманах» Серезневського та Росковшенка (1831), «Утренняя звєзда» Петрова (1833), «Запорожская Старіна» Серезневського (1833-1838), а в 40-их рр. «Сніп» Корсуна та «Молодик» Бецького.
З круга харківських професорів вийшов і найкращий по Котляревському сатирик Петро Артемовський-Гулак (1790— 1865) автор знаменитої казки-сатири «Пан та собака» й цілої низки «перелицьованих» од Горація та романтичних баляд. Цей дворянин з походження й бюрократ з покликання, хоч і дивився на закріпощення селян, як на щось природне й зрозуміле, всеж таки спочував недолі простолюддя й протестував проти панських зловживань на шкоду кріпаків. Старший від Гулака Григорий Квітка-Основяненко (1778-1843), вихований в атмосфері навчань Сковороди, почав свою літературну діяльність доволі пізно (1816), та й то російською мовою, але бесмертну славу здобув собі щойно як автор української «Марусі», першої, не тільки в нас, але й у европейському письменстві повісти з народнього життя. Його комедія про «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою та дві українсько-російські пєси — «Шельменко-деньщик» і «Шельменко-писар» до нині не втратили ще інтересу, а надрукована комедія про «Суматоху в малому містечку» була правзором для «Ревізора» М. Гоголя. Його, писана по російськи, повість «Пан Халявський» була знаменитим епосом життя сучасного Квітці лівобережного поміщицтва, подібно як «Конотопська відьма» була сатирою на козацьку бувальщину з половини XVII ст. Поза «Марусею» такі повісти Квітки, як «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана», сягли до основ життя тогочасного селянства й промостили туди шлях грядучим поколінням українських письменників-народолюбців.
Учнем харківського університету був пізніший письменник, історик та громадський діяч Микола Костомарів, що звязав собою перші спроби харківської громади з київською 40-их років, а ідеали старого масонства й політичних конспірацій Лівоберіжжя розбудував і оформив у програмі Кирило-Методіївського Брацтва. Безпосередні звязки харківських діячів з Варшавою й Прагою, зробили Харків першим осередком українського словянофільства, що з усіми хибами й прикметами своїх концепцій так дуже заважило на дальшому розвиткові українського культурно-політичного відродження.
Культурне життя Правоберіжжя
Перехід Київщини, Поділля й Волині зпід польської під московську владу, мало що змінив суспільно-економічне положення тих земель. Панщину, що під кінець XVIII ст. дійшла в Польщі до вершка свого насилення, Росія ще більше закріпила й зануздала в шори адміністративно-бюрократичних приписів. Правда, з настанням московської влади припинилася тут нагінка на православну церкву, але її замінила нагінка на унію, що подекуди вспіла вже оформити на західньо-европейський зразок культурне життя українського громадянства. Позатим Росія не бачила й не хотіла визнавати ніякої культурно-національної окремішности українського населення земель, що так довго підлягали польській владі. Тому, приборкавши польську шляхту в її політичних аспіраціях, Росія залишила їй вільну руку в економічно-суспільній і культурно-освітній ділянці життя. Використали це поляки й за ініціятивою куратора виленської шкільної округи, князя Адама Чарторийського, при усильній праці Тадея Чацького, зорганізували на Правобережній Україні густу мережу середніх шкіл з кременецьким ліцеєм, як висшою школою, на чолі. Протягом короткого часу віджила в тому шкільництві польська державницька традиція, що з культурно-освітної праці дуже скоро перемінися в суто-політичну конспірацію.
Вислідом тої, назверх культурно-освітньої, а по правді суто-політичної акції польської й ополяченої шляхти на Правоберіжжю, було збройне повстання поляків проти Росії в 1831 р. Мережа повстанчих організацій обняла собою особливо Волинь. Повстання здавлено, а Москва поспішилася тепер «направити» похибку, яка виплила з визнання цілого Правоберіжжя «польською» землею. Очевидно, українців вона й тепер тут не найшла, та зате всіх православних і уніятів признала корінними москалями й по тій лінії повела свою політику. Закривши університет у Вильні та ліцей у Кремянці, московський уряд заложив російський університет у Києві (1832), а майже все польське середнє шкільництво Правоберіжжя переформував у російські гімназії. Багато латинських манастирів закрито й поконфісковано їхні добра, вслід за чим зліквідовано й унію (1839). Для позискання народніх мас і відчуження їх від поміщицької верхівки, московський уряд попробував перевести деякі полегчі в панщизняних повинностях, але про освіту й економічне подвигнення селян не подбав. Тимто й репресії супроти польської шляхти, духовенства й шкільництва не принесли москалям сподіваних користей. Шляхетська верхівка Правоберіжжя, подібно як дворянство Гетьманщини й Слобідщини, захоплена ідеями літературного романтизму, дуже скоро найшла собі дорогу «в народ». Промостила її група польських письменників, що як уроженці Правоберіжжя, мали в собі чимало української крови, а з нею й місцевого патріотизму. Поставивши перед собою ідею великої Польщі «від моря до моря», вони пробували воскресити козацькі традиції й взагалі минуле України, для чого навіть користувалися формами української, народньої поезії. В польській літературі повстала т. зв. «українська школа», що її кращі представники, як Антін Мальчевські, Богдан Залєскі, Северин Гощиньскі, а подекуди й Юліюш Словацкі та повістяр Михайло Чайковський, створили цілу галєрію українських поетичних та історичних і побутових картин. Вони писали свої твори «на українську нуту», але польською мовою, та були між ними й такі (Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський та інші), що писали й українською мовою. І одні й другі, як теж усильна повстанча пропаганда серед українських мас Правоберіжжя, не залишилася без впливу на українське громадянство. В першу чергу позначився цей вплив на молоді київського університету. «Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті так багатому українськими історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї словянської взаїмности. Вплив польської революційної ідеї надавав їй радикальний відтінок» (Д. Дорошенко).
Рівночасно з невдачею польського збройного повстання, стають перед польською й ополяченою шляхтою Правоберіжжя дві дороги: або вернутися до української народности, з якої вона виросла й жила, та щиро й без польських державно-творчих застережень працювати для культури й визволення України, або визбутися свого романтичного «українофільства» й почати боротьбу з пробудженим українством. Більшість вибрала другу дорогу, але найшлася нечисленна горстка, що пішла першою дорогою, їй то завдячує культурно-національний рух Правоберіжжя в 50-60-х рр. своє угрунтування й оформлення.
Кирило-Методіївське Брацтво
Кузнею, в якій виковано першу політичну програму відродженого українства, було славне Кирило-Методіївське Брацтво в Києві, назване так від словянських первоучителів. Його інспіратором був вихованець харківського університету, письменник та вчений Микола Костомарів, а в списках його членів найшлися найкращі імена тогочасної української інтелігенції — Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша й нарешті найбільшого з них Тараса Шевченка.
Микола Костомарів, що по скінчені харківського університету вчителював якийсь час у Рівному на Волині, а в 1846 р. перейшов як університетський професор до Києва, пройнятий ідеалами українського масонства й конспіративних гуртків зперед бунту «декабристів», зразу зорганізував тут тайне товариство, яке поставило собі метою боротьбу за визволення словянських народів та обєднання їх у федеративному союзі незалежних держав. За короткий час свого існування, вспіло це товариство обєднати до сотні найдіяльніших людей того часу, але вік його був недовгий. Вже на початку 1847 р., на донос студента Петрова, товариство розкрито, а його членів поарештовано й розпорошено по довгоречинцевих засланнях. З записок одного з членів товариства — Василя Білозерського, з щасливо збережених відозв та програм, можемо уявити собі бодай в приближенні ціли й засоби кирило-методіївців.
По словам Білозерського, — «Христос відкрив людськости рівність і братерство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували христіянський закон і почали гнобити слабших. Особливо болючий гніт припав на долю словянських народів, яким відібрано найсвятіше знаряддя духа — мову».
«В такому самому жахливому положенню найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд, її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в життю народу. Коли довше потриває теперішній порядок, у якому все що українське, зневажається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на власній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Україна загубить свій відвічний скарб. Невжеж ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні! — але ми заслужимо на неї, коли не будемо нічого робити й спокійно будемо дивитися, як на наших очах убивають найбільший дар божий — народнє життя з його духом, ідеєю й метою, до якої вона повинна змагати».
Так писав Білозерський у своїх «записках», так думали його товариші, що разом з ним, бажаючи бачити Україну вільною й щасливою, розуміли рівночасно, що важко буде їй здобути й втримати свою незалежність власними силами. Всю надію поклали вони на підтримку решти словянського світу, в якому повинен би панувати закон... взаїмної любови, пошани й солідарности.
«Ніодин з словянських народів — пише далі Білозерський, — не повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші словянські народи, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витривалість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значіння боротьби своїх предків, залишимося спокійними свідками неправди, коли нічого не навчить нас приклад пропавших народів, коли ми не подбаємо про власне майбутнє, тоді зівсім заслужено стріне нас доля тих народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»...
У відозві Кирило-Методіївського Брацтва «До українців» зясована його програма:
«Всі словяне повинні обєднатися, але так, щоби кожен словянський народ творив окрему республику й правив собою не вкупі з другими, а тільки, щоби кожний з них мав свою мову, свою літературу й свій окремий, громадсько-політичний лад. За такі народи вважаємо: українців, білорусів, москалів, поляків, чехів, словаків, словінців, сербо-хорватів та болгарів. У кожній республіці повинна бути загальна рівність і воля, щоб не було ніякої різниці станів».
У відозві «До братів поляків і москалів», писали кирило-методіївці: «Братя москалі й поляки! Оце говорить до вас Україна, нещасна сестра ваша, яку ви розпяли й замучили, але вона не памятаючи кривди, готова простити вам усе й проливати свою кров за вашу волю. Прочитайте оце братерське послання, роздумайте й обміркуйте справу нашого спільного визволення, прокиньтеся зі сну й дрімоти, викореніть з ваших серць безглузду ворожнечу до себе, засоромтеся ярма й кормиги, що давить вас і нас, посоромтеся вашого власного зіпсуття, прокляньте на віки святотатські імена земного царя й пана, виженіть з вашої душі дух зневіри, занесений народами романськими й германськими, та дух заскорузилости, надхнений татарами!»
Та найвимовніше зясовані національно-політичні стремління кирило-методіївців у «Книгах битія українського народу», написаних Миколою Костомаровим, під впливом месіяністичних ідей, проголошених трійцею велитнів польської літератури — Міцкевичем, Словацким та Красіньским.
В синівському відданю батьківщині, бачить Костомарів в українському народі найчистіший зпоміж усіх словянських, чужий всякій неволі й рабству, далекий від польсько-шляхетеького аристократизму й московського рабства й деспотизму. Україна весь вік боролася за волю, а хоч впала жертвою нікчемного, московського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Сяовянщину. «Тоді скажуть усі народи, показуючи те місце, де на мапі буде намальована українська республика: от камінь, відкинений будівничим, а він став основою всього»...
Проголошуючи й поширюючи свою так би сказати «максимальну» програму, кирило-методіївці не закривали очей на вимоги біжучого життя й тому змагали до скасування кріпацтва, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народню міліцію, тощо.
Та хоч даремне слали кирило-методіївці свої жагучі послання до «братів поляків і москалів», хоч надто щиросердечно вірили в можливість словянської іділлі, даремне хотіли проливати кров за чужу волю й зробити Україну — Месією Словянщини, хоч їхня праця була коротка й практично безуспішна, але в історії розвитку української політичної думки, належиться їм одно з чолових місць.
По зусиллях своїх попередників, що змагали до культурного відродження українства, вони перші начеркнули програму політичного визволення й незалежности. А хоч тої незалежности думали вони добитися в спілці та федерації з рештою, поневоленого тоді словянського світу, то це нівчому не вменчує ваги їх самостійницької ідеї. Слофянофільство перейняли вони від декабристів, думкою про післанництво України як «Месії словян» надхнула їх творчість Міцкевича, але оформлення тих ідей було в них найбільш вільнодумне в основі й суто-українське по формі.
Очевидно, засоби, що ними бажали дійти кирило-методіївці до наміченої мети, відповідали духові часу, але якраз тому були безуспішні. Проповідування москалям і полякам релігії словянського братання й визбуттяся імперіалістичних «забобонів», було ще далеке від гасла «борітеся — поборете», що його небаром кинув наймолодший і найбільший з кирило-методіївців — Тарас Шевченко. Зрештою не виключене й те, що колиб кирило-методпвська конспірація протривала довше, то можеб і перейшла була від романтичної проповіди любови й мира до більш переконливих гасел боротьби так, як це й сталося в дальшому розвиткові нашого культурно-політичного відродження.
«Плянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за визволення закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був завданий смертельний удар у літературі». (Д. Дорошенко.) Це щодо «мінімальної» програми кирило-методіївців. «Максимальну» перейняли від них грядучі покоління, що й виконали її разом з поправками, що їх внесла практика й дальший розвиток нашого життя.
Миколаївська реакція
Часи царювання наслідника Олександра — Миколи І (1825-1856) так і залишилися під знаком безоглядного здавлення змови «декабристів». «Православя, самодержавя й народність», оце три слова, що окреслювали тогочасний стан російської імперії. Церкву й духовенство підчинено тоді остаточно царатові та його інтересам, владу зосереджено в руках всесильної, царської бюрократії, а одно й друге заковано в кайдани безоглядної й загальної русифікації. З особливою жорстокістю дала себе відчути ця «триєдина» система Миколаївської реакції на Україні. Примара українського сепаратизму тримала царат у безупинному настороженні, вітрючи «зраду» навіть там, де «хитрі малороси» прикидалися чи й на справді пробували стати ряними, московськими патріотами. Популярність лівобережнього генерал-губернатора Рєпніна, що зважився виступити з проєктом облегчення долі селянських мас, спричинила йому негайну димісію, а розконспірування Кирило-Методіївського Брацтва поставило на ноги всю царську поліцію й бюрократію. Зпоза одного й другого побачила залякана Москва примару відновлення українського гетьманства й взагалі сепаратизму. Тому то в 1831 р. скасовано на Лівоберіжжю останні залишки міської самоуправи, а 1841 р. зліквідовано в лівобережньому судівництві вдомашнений тут Литовський Статут. Рівночасно підрізано силу українського міщанства в Києві, виселюючи українських купців на передмістя, а центр міста заселюючи московськими купцями-зайдами. Для приборкання повстанчих затій серед правоберіжньої шляхти, київський генерал-губернатор Бібіков подбав про те, щоби протягом 1840-45 рр. скреслити з дворянських списків біля 64.000 правобережних шляхтичів. Рівночасно, для приєднання собі селян, царський уряд запровадив у 1847 р. т. зв. «інвентарні правила», якими ніби унормовано кріпацькі повинности й забезпечено особисту свободу селян. Та, користи з цих «правил» було небагато, бо їх силу ослаблено, але царська бюрократія так уже походила коло справи, щоб селянам здавалося, ніби уряд дбає про селян, а тільки «пани не дають». Насправді, ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в той час.
«Київська козаччина»
Єхидна політика царського уряду, що з одного боку примилювався до селян паперовими «правилами», а з другого боку гнобив їх непосильними повинностями, поширювала серед народніх мас хвилювання. Селяне, спираючися на царські «укази», а не розуміючи їх як слід, бунтувалися проти панів, що в свою чергу кликали на бунтівників військо, а воно розправлялося з ними по свойому. Таких селянських бунтів, викликаних незрозумінням «інвентарних правил», було на Правоберіжжі більш пядесяти, та найголосніший з них це так зв. «Київська козаччина» з 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною видав царський уряд, весною 1855 р. маніфест з зазивом добровільного зголошування в військові ряди. Селяни зрозуміли це як поклик до відновлення козаччини. Вони кидали роботу на панщині, творили козацькі сотні й примушували своїх священиків проводити їм присягу. Пани підняли гвалт і, як звичайно, викликали військо проти захоплених царським маніфестом селян. «Козаччину» придушено кулями, нагайками та засланнями, але до чаші горя, що її пив український народ під царським ярмом, впала ще одна капля зловісної отрути.
Відродження на Західній Україні
Те, що південно-західня частина української території, опинилася під австрійською владою, було великим щастям, не тільки цього скравка але й усеї України. Дальший розвиток історичних подій уклався в той спосіб, що якраз Галичина, яка від 1340 р. ні разу не дихнула повітрям державної незалежности, що цілих пятьсот літ оставала під польською владою, сталася заборолом, політичним «Піємонтом» для решти України. Але 500-літня неволя не обійшлася Галичині без наслідків.
«Дух рабства і послуху перед «сильними міра цього» запустив сильне коріння в духовости галичан. Польонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, але й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї та мову. В XVIII ст. українську націю в Галичині творив виключно мужик, зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут». (Ю. Охримович).
А всежтаки, ця найбільше зденаціоналізована, найсильніше закріпощена частина України, відіграла в історії нашої Батьківщини справді першорядну ролю. Очевидно, не треба думати, що свою ролю завдячує Галичина особливій ліберальности й культурности австрійської влади. Навпаки! Не з любови й не з почуття гуманности піддержав австрійський уряд український культурно-національний рух, а з чистого вирахування. Виграючи українську народню масу проти польської чи ополяченої шляхотської верхівки в Галичині, Австрія силувалася в той спосіб закріпити «ревіндиковану» провінцію для себе й для своїх імперіялістичних замислів на південньому Сході Европи. Те, що така тактика вийшла нам остаточно на користь, це вже не заслуга Австрії, а тих сил і здорових елєментів в українському народі, що зуміли покористуватися цею пригожою для себе «конюнктурою».
Забіраючи Галичину, Австрія робила це в переконанню, що забірає частину корінної, етнографічної Польщі. Щойно при ближчому контакті з краєм відкрили тут австрійські урядовці існування окремої нації, відмінної від поляків мовою, релігією та звичаями, націю «хлопів і попів», як говорили згірдливо поляки, але таку, що пригноблена дотепер поляками, могла бути використана проти них. Про те, щоби всеціло опертися на тій людьми і Богом забутій нації, Австрія не думала. Стримувала її від того племінна однородність галицьких українців з населенням зазбручанського материка. Австрія лякалася тяги галицького населення до злиття з рештою, лякалася «русофільства», але неменче залякана поляками, пробувала створити з галицьких українців якусь регіональну, віддану собі всеціло відміну. Й можна сказати, що її це подекуди й на деякий час удалося. Так зване «рутенство» це продукт цих зусиль австрійського уряду, виплеканий на галицькому грунті в першій половині XIX ст.
«Характеристичними рисами «рутенства» був перш усього чисто галицький, льокальний патріотизм, що обмежувався 4-міліоновою «рутенською» нацією, вірнопідданість та надмірна льояльність центральному, віденському урядові, повна політична безхребетність, громадський консерватизм, духове назадництво, наївний хамський аристократизм, що погорджував усім, що не йшло «свише», згірдливе відношення до мужика з його мовою, безупинна змінливість поглядів і т. д.» (Ю. Охримович).
«Рутенство» характеризувало перші кадри галицького духовенства, що вийшло з нових австрійських середніх і вищих шкіл, воно теж стало пригожим грунтом під розвиток пізнішої, москвофільської язви. Воно то, як сучасний йому загал лівобережного дворянства «не мало ніяких національних ідеалів, нічого не домагалося, тільки все, що йому давали, приймало з рабською подякою».
Щож дивного, що піоніри національного відродження в Галичині, в першу чергу входили в конфлікт і мусіли розправитися, або зломитися в боротьбі з примарою того галицького «рутенства».
Йосифинські реформи
Вже в році «ревіндикації» Галичини, вийшов патент про інвентарі маєтностей, що послужили основно для рівномірного їх оподаткування. Зчерги, патентом з 1775 р. наказано дідичам трактувати своїх селян-підданих по «людськи» й не вимагати від них більше понад усталену в інвентарях норму. Колиж місце цісаревої Марії Тереси заступив її син Йосиф II (1780-1790), для цілої Австро-Угорщини, а для Галичини зосібна, почалася нова доба. Йосиф II, що по словам сучасників випередив Велику Французьку Революцію в поступовости й ліберальности своїх переконань, кинувся з запалом до реформ. Цей ідеаліст і чоловіколюбець на престолі Габсбургів, рішив ущасливити своїх підданих з одного маху й тому в багатьох випадках перемахнувся. Він м. і. покасував манастирі, а з їх велетенських дібр утворив т. зв. «релігійний фонд», призначений на вдержання духовенства, яке перемінив у клясу державних урядовців. Проголосивши релігійну тояєранцію, він рівночасно визволив вище і середнє шкільництво з дотеперішньої залежности від духовенства.
Вже весною 1784 р. висловив він намір «Скасувати в цілій державі підданче невільництво», а наприкінці 1782 р. видав патент, у якому дозволив селянам женитися без дозволу панів і шукати собі заробітків поза межами свого села. Саму панщину обмежив Йосиф II до 30 днів у рік і взагалі в великій мірі облегчив селянам їх незавидну долю. Залишаючи в силі панське судівництво над селянами, Йосиф II, всежтаки вимагав від панів кваліфікацій для цього. Хто з панів не міг чи не хотів скласти приписаного законом суддівського іспиту, мусів приняти на свій кошт спеціяльного урядовця, званого «юстіціярієм» або «мандатором». Рівночасно селяне могли боронитися на поміщицькому чи мандаторському суді через своїх повновласників-«плєніпогентів». В 1789 р. переведено нову систему оподаткування грунтів, в якої основу покладено прінцип, що 70 відсотків прибутку з поля мусить залишитися хліборобові-селянинові на прожиток, 12 відсотків ішло для держави, а 18 дідичеві. В ті дідичівські відсотки були вже враховані робучі дні панщизняків і всі драчки, яких вимагав двір від села. На передодні смерти виготовив був Йосиф II патент про цілковиту переміну панщизняних обовязків на грошевий податок, але смерть цісаря не дала тому патентові ввійти в життя.
Пани і духовні єрархи щиро зненавиділи Йосифа II за його народолюбство й тому відітхнули з полегчею, коли він помер. Його наслідник Лєопольд II (1790-1792) хоч і не допустив до скасування усіх йосифинських реформ, але не дуже то налягав на їх послідовне виконування. Зате його син Франц II (1792-1835) протягом свого довгого володіння позатирав і сліди по йосифинських реформах. Фінансове банкротство Австрії, що виснажена наполєонськими війнами, мусіла рятуватися друкуванням паперових банкнотів і зацитькуванням усіх поміщицьких вимогів, на довгі десятиліття відсунуло питання полегч для селянства. Колиж у 1821 р. переведено нове оподаткування грунтів з наявним покривдженням селянського стану, здавалося, що для селянства Австрії взагалі, а галицького зосібна, вибила остання година. Але тимчасом працювали в його користь інші сили й вони не дали йому пропасти, як під економічним так і національним оглядом.
Австрійський уряд, що за Йосифа II став провидінням для українського селянства Галичини, був ним не тільки під економічно-суспільним оглядом. Не менче важними для нашого культурно-національного відродження по цей бік Збруча, були заходи австрійського уряду над піднесенням освіти й духового життя нашого краго. Як це не дивно, але перші познаки культурно-національного пробудження блиснули на обрію Богом і людьми забутого Закарпаття, званого до недавна «Угорською Україною».
Історична доля й недоля Закарпаття
Висунута поза гребінь Карпат, як найдальша, південньо-західня окраїна нашої етнографічної території, Закарпатська Україна жила весь час своїм життям, майже нічим незвязаним з політичним життям свого материка. По словам дослідника А. Петрова — Закарпаття ніколи не мало своїх панів, воєводів і князів, а його історія не знає великих переворотів, воєн ні політичних трактатів. «Історія Закарпаття, це історія впертої боротьби людини з природою й повсякденної важкої праці серед важких суспільних і політичних умов. Справжнім героєм цієї історії є простий селянин, який виніс на своїх плечах многовікове ярмо февдально-панщизняного гнету й суворої бюрократичної опіки, але не втратив свого національного обличчя, своєї мови й свого історичного імени». (Д. Дорошенко).
Українське населення Закарпаття куди старше від своїх угорських сусідів, що прийшовши в долину Тиси наприкінці IX ст. застали його на південньому підніжжю Карпат. Боротьба за північний склін Карпат ішла довго між Галичиною й Угорщиною в XII і в початках XIII ст. коли то мадярам вдавалося станути тут тверділою ногою. Але з ослабленням Угорщини наприкінці XIII ст., галицьким князям вдалося на короткий час заволодіти частиною українського Закарпаття. Доперва, як угорський король Людвик у 1370-их рр. приєднав осиротілу Галичину до угорської корони, усталилася угорська границя, що біжучи карпатськими верхами, розмежувала Закарпаття від її материка. Уже в XII—XIII ст. бачимо Закарпаття поділене на «комітати» — шаришський, землинський, ужський, бережський та мармарошський, Українське населення дуже скоро зійшло до стану підвладного, закріпощеного селянства, над яким верховодили мадяри й німці та католицькі єрархи. Одинокою ознакою його національної окремішиости і заборолом,перед мадяризацією була й тут, як і скрізь на Україні, православна церква, що між іншими звязувала Закарпаття не тільки з сусідньою Галичиною, але й подальшою Придніпрянщиною. Манастир св. Миколи на Чернечій Горі в Мукачеві та св. Михайла в Грушові на Мармарощині, були тими релігійно-церковними центрами, що, за недостачею владичих столиць, підтримували українське населення Закарпаття в батьківській вірі й традиції. Щойно на прикінці XVI ст. повстає в Мукачеві православне владицтво, що огортає своєю юрисдикцією ціле Закарпаття. В XVII ст. було на Закарпаттю біля 200 православних церков та до 400 священиків, але все те духовенство було слабо освічене, а в справах церковної догматики не визнавалося краще, як його темна паства. Тому то приняття Закарпаттям унії було питанням формальности, в якій ніхто з населення не визнавався. Вже довго будучи в унії, закарпатські українці збунтувалися проти неї тільки через її... назву. «Імя унії для них ненависне гірше змії» — писав мармарошський намісник підчас бунту в 1760 р. — «Вони думають, що під нею криється богзна що і хоч, за своїм владикою, вірують в те, що уніяти, але імя уніятів відкидують з огидою».