Галицьке малярство XVII ст. 5 страница
Дня 31 травня зібралося в Празі 340 представників австрійської Словянщини, при чому з самої Галичини виїхало аж 61 делєгатів. Праці зїзду почалися дня 2 червня богослуженням при вівтарі св. Кирила і Методія; предсідником зїзду обрано чеського історика Паляцкого, його заступником поляка кн. Юрія Любомирського. Між промовцями на інавгураційному зібранню найшовся й українець Борисикевич. Він говорив, що хоч дотепер не було українців навіть на папері, але вони тепер, розбуджені подихом Весни Народів, нарівні з іншими словянами домагаються права на самоозначення, а від решти братів-словян вимагають запоруки своєї повної самостійности й волі.
Зїзд поділився на секції; третю з черги створили українці й поляки під проводом польського письменника Карла Лібельта, якого заступником був українець Гинилевич. Українці висунули тезу поділу Галичини на польську й українську, але проти того виступили пиляки й привезені ними українці-ренегати з «Руского Собору». Остаточно, за посередництвом чехів і москаля Бакуніна, вдалося дійти до устійнення компромісової петиції. В ній домагалися поляки й українці автономії для цілої Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільної національної гвардії з відзнаками обох національностей та окремих народніх і середніх шкіл. Нажаль дальші наради зїзду, що обмежився до зредагування маніфесту до народів Европи, перепинили вуличні заворушення в Празі.
Перші галицькі вибори
Дня 5 червня проголосив австрійський уряд тимчасову виборчу ординацію до парляменту; загальне число послів означено на 363, в тому на Галичину випало 96, на Буковину — 30. Виборче, пасивне й активне право мав кожний, хто скінчив 24 рік життя.
Перша виборча кампанія, зааранжована Головною Руською Радою пройшла з повним успіхом дарма, що польська Рада Народова робила все можливе, щоби обмежити кількість українських мандатів. З Галичини й Буковини вибрано 37 українців, у чому було 26 селян; решту творили священики й урядовці. Дня 12 липня відбулося святочне відкриття австрійського парляменту у Відні. Три дні згодом виступив наймолодший віком посол — Ян Кудліх зі Шлеська й поставив внесок на формальне й законне скасування панщини. Внесок принято одноголосно, а в дискусії над ним забирала слово ціла низка українських послів-селян. Промовляв селянин Гой з Заліщиччини, Боднар з Радовець на Буковині, але найбільше вражіння викликала промова Івана Капущака з Ляховець у Станиславівщині. «Високий Сойме! — говорив Капущак ломаною, але загально зрозумілою німеччиною. — Хочу говорити про відшкодування, що його домагаються пани-дідичі в Галичині й на Шлеську, за панщину. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона вимагає також, щоби кожний, хто чимсь безправно користувався, дав відшкодування за це безправне користування. Дідичі мали, по закону, домагатися від нас панщини. Але чи вони вдоволялися тим, що їм давав закон? Ні, іще раз ні. Коли ми, замісць 100 днів, мусіли працювати на пана 300 днів, коли ми мусіли працювати по три, чотири дні, а то й цілий тиждень, а дідич рахував нам той тиждень за один законний день, то — хто тут має заплатити відшкодування — ми, чи вони? Кажуть, що дідич поводився з підданими ласкаво. Гірка була ця «ласка». Бо коли селянин напрацювався цілий тиждень, то в неділю чи свято мав трактамент: його заковували в кайдани й замикали в стайні, аби він у понеділок не спізнився до роботи».
Змалювавши яскравими фарбами «людяність» дідичів, загарбання ними селянських грунтів і пасовиськ, Капущак полємізував з лєгендою про те, ніби дідичі «подарували селянам панщину»: «Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування? І колиж то стався той дарунок? Чи може в 1846 році? Чи цього року в січні? Чи 8-го або 9-го березня? Ні. Аж 17 квітня, коли сини німецького народу пожертвували своїм життям за наші права й свободу! Не панам дякувати за «дарунок», але німецькій молоді, що примусила панів податися перед духом часу! Панський «дар» прийшов запізно!»
А кінчаючи свою промову, говорив Капущак: «Батоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голов і тіл спрацьованих, хай їм будуть памяткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування!»
Буря оплесків сколихнула парляментом, коли Капущак скінчив промову. «Ніяка промова підчас довгої дебати над знесенням панщини й відшкодуванням — говорить сучасник — не викликала такого могутнього вражіння, як ці слова простого галицького селянина. Від першого до останнього слова не було тут пустої балачки, а тільки правда й мужеський гнів; обурення за кривду мільйонів виривалося з кожного речення».
Зпоміж послів-інтелігентів, найвизначніше місце зайняв крилошанин Григорій Шашкевич, брат Маркіяна, що по розвязанні австрійського парляменту залишився у Відні на становищі міністеріяльного радника для українських справ Галичини.
Знесення панщини
Дня 16 квітня підписано в цісарській канцелярії, а в днях 23 і 24 тогож місяця, на сам Великдень, проголошено патент «про знесення всякої роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». Те, до чого змагав і почав уже реалізувати цісар Йосиф II, у 80-их рр. XVIII ст. щойно тепер сталося живою дійсністю. Правда, в супереч замірам Йосифа II, дідичам признано відшкодування за панщину, але само звільнення селянства від понижуючого його людську гідність ярма, було для нього найціннішим «дарунком цісаря», на той пропамятний Великдень 1848 р. В кров і кість українського селянства вщіплено тим «дарунком» мікроб беззастережного віддання і вдячности Австрії та її династії, в душі цілих поколінь посіяно зерно австрофільства, що кільчилося, сходило й давало сторицею цвіт і плід для Австрії. «Хрести свободи», що виросли тоді на всіх галицьких дорогах і роздоріжжях, дуже довго були дороговказами української політики в Галичині.
Культурно-освітня організація
Повстання сербської (1828) та чеської «Матиці» (1830), як культурно-освітніх централь тих народів, примусило й галицьких українців продумувати над організацією анальогічної установи ще перед 1848 роком. Але щойно на засіданню Головної Руської Ради з дня 16 червня 1848 р. проголошено оснування «Галицько-руської Матиці», що по статуту мала видавати й поширювати в масах «добрі й корисні книжки для укріплення віри й моральности, поширення знання, розвитку красомовства, каліграфії, техніки, господарства й педагогії». А хоча членську вкладку означено для приватних осіб на 50, а для товариств на 100 ринських, то з першого маху вписалося до «Матиці» поверх 50, переважно львівських українців. Обмірковуючи літературно-науковий матеріял і видавничу програму «Матиці», попала Головна Рада на думку скликати до Львова перший конгрес культу рно-освітних діячів, що й відбувся під фірмою «Зїзду руських учених» в днях 19 і 26 жовтня 1848 р.
Ініціятором зїзду і його програми був молодший товариш Маркіяна Шашкевича — Микола Устиянович. Одною з основних точок програми зїзду була справа збереження української мови перед засиллям польської та московської й нівелюючими впливами церковнословянської мови.
«Зїзд руських учених»
В так званій «музейній» салі греко-католицької духовної семинарії у Львові, украшеній жовто-блакитними прапорами й національними емблемами, почалися наради 118 учасників першого в Галичині культурно-освітнього конгресу. Поміж промовцями особливо визначився Микола Устиянович:
«Земляки! — говорив він. — На широкій карті святої Словянщини лежить земля прекрасна, багата, стікаюча медом і молоком, земля, що на ній віками не забракло ні хліба ні соли. Серцем Словянщини є українська земля, а на ній живе наш нарід, славний колись багацтвом і силою, та стократь славніший своєю долею. Його минуле списане кровю й сльозами, а серце роздерте людською злобою й кривдою.
О, нема другого народу в Словянщині, що з так високого щабля багацтва й слави, що ними колись сяла Україна, так низько впавби у недолю, так глибоко запавсяб у неіснування».
А хоч як низько впав український народ, то в глибині його душі «найдемо золоте зерно, що потребує тільки чулої і вправної руки, щоби засяти ясним сяйвом ранішньої зірки».
«Правий серцем і устами, задоволений своїм, невтомний в праці, милосердний, нескорий до мести, сміливий в боротьбі, спокійний в мирі, непохитний в дотриманню заміру, вірний батьківській традиції, відданий рідній церкві», оце тип українця «гідного сина Словянщини».
«Земляки! — кінчив свою золотоусту промову Устиянович — Европа розкрила перед світом нову карту історії, а на ній золотими буквами виписано: «Воскресення!» Кожний народ потряс підвалинами своєї істоти й почав нове життя; життя свободи й щастя; а хібаж ми на те переболіли найтяжчу неволю в Европі, щоби далі дихати смертною задухою, мов під тягарем могили?»
Зїзд поділився на девять секцій; богословська секція вирішила м. і. що поза щоденними молитвами та псальмами, всі інші молитви мають бути перекладені на українську мову. Господарська секція підкреслила потребу заснування господарського товариства й видання загальної господарської компендії. В секції історії і географії говорилося про загально доступний підручник української історії для шкіл. Говорилося про перероблення для цеї ціли історії Миколи Маркевича. На зїзді порушено теж справу окружних читалень, з яких перша повстала тогож таки року в Коломиї. Не поминуто теж справи прослідження й охорони мистецьких та історичних памятників нашого краю. В справі мови й правопису, доручено по довгих дебатах реферат питання о. Іванові Жуківському, що й склав свою «Розправу писовні рускої» з проєктом уживання народньої мови й фонетичного правопису. Та на зїзді забагато було консерватистів, а завзятий москвофіл Денис Зубрицький мав досить прихильників і поклонників, щоби в справі мови й правопису впровадити замішання, яке потім відбилося на розвиткові галицького відродження як найфатальніше. Така прим. боротьба за «святе ъ» почалася якраз на тому «зїзді руських учених».
В цілому «зїзд руських учених» скликаний для організації галицького культурно-освітнього життя хоч і не дав практичних наслідків, всеж таки кинув низку гасел і, якби «весна народів» була потривала довше, мігби був похвалитися успіхами своєї ініціятиви. Та ані Головна Руська Рада ані зїзд учених не найшли часу ні нагоди на те, щоби видвигнути якусь ширшу національно-політичну програму й оформити ідеал відродженої нації.
Літературне пожнивя 1848 року
Суто-політичний характер українського руху в Галичині в добу «Весни Народів» не сприяв особливому оживленню в культурній, головнож літературно-мистецькій ділянці. Література того року мала різкий пропагандивно-маніфестаційний характер. Так приміром за почином і працею коломийського пароха о. Івана Озаркевича, станула тоді на дошках аматорського театру в Коломиї «Наталка Полтавка» І. Котляревського (в перерібці затитулована: «Дівка на відданню» або «На милованє нема силованя»), та «Стецько» Шерепері (в перерібці: «Весілє» або «Над цигана Смагайла нема розумнішого»). Оті перерібки, виконані о. Озаркевичем вийшли в 1849 р. у Чернівцях латинкою.
Характеристичним явищем для атмосфери того переломового року була ціла низка українських віршів, писаних, в агітаційних цілях, поляками. Особливо плодовитим у тій ділянці був Бальтазар Щуцкі, автор поеми про мазурську різню з 1846 р. п. з. «Гайдамаччина тарнівська» та Каспер Цєнглєвіч, позатим автор кількох брошур, призначених для повстанчої пропаганди серед українського селянства. З українців вдарив у той сам польонофільський тон Михайло Попель з Самбора, автор «Русина на празнику», що поширюваний у відписах, вперше появився друком у Франковому «Життю і Слові» з 1896 р.
«Слово Перестороги»
Людиною, що виручила чоловиків 1848 р. в оформленні національно-політичних ідеалів українського народу пробудженого в Галичині до нового життя, був парох с. Ветлина на Лемківщині о. Василь Подолинський. У відповіди на україножерні статті львівського «Дзєнніка Народового» написав Подолинський своє «Слово Перестороги», в якому, признаючи полякам право засидження й гостинности на українській землі, зареклямував для українського народу право автохтона й господаря. Перестерігаючи поляків перед безуспішністю польонізаційної акції на українському селі каже о. Подолинський, що «стотисячне військо можна перемогти, але не можна спольщити одного українського села. А хто хоче попсувати польську національну справу, хай іде з її пропагандою на українські села. Хоч Росія висипала вже кілька бочок аргументів на те, що українці й москалі це «один народ» то даремні її зусилля так само, як і польські зусилля в тому напрямі засуджені на повний неуспіх».
«Ніодин українець не буде зрадником України. Українці знають гаразд, що ознака їх національности не криється в релігії. Можна бути католиком, православним і поганином, а залишитися українцем».
Не бентежився Подолинський і тим, що вороги сплетничали на тему відродженого українства, як московської чи німецької інтриги: «Припустім, що ми ще ніколи не були народом, тільки завсіди провінціоналізмом, але це чейже не відбирає нам права бути народом від сьогодня. Ми віримо сильно в відродження вільної, незалежної України й нас зовсім не бентежить речинець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в життю нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу, це голос божий».
Надії на визволення України звязував Подолинський з надіями на визволення усеї Словянщини, що її уявляв собі, слідом за Кирило-методіївцями, як ліберальну федерацію всіх вільних словянських народів.
На польську концепцію накинення українцям польської мови, бо мовляв, українська мова це те саме що польська, відповів Подолинський: «Коли українцям треба спольщитися, щоби Польща була сильна, то чи не краще, щоби поляки зукраїнщилися? Коли українці, то поляки і навпаки — поляки, то українці, то чи не краще завести по школах українську мову навчання і хай усім здається, що вони творять по польськи? Колиж така наша претенсія до поляків видається кому смішна, то як можна трактувати поважно претенсію поляків до нас, щоби ми виреклися своєї мови тому, що вона і так польська?»
Думка про політичну незалежність України, якнебудь не війшла тоді ще в кров і кість загалу галицької інтелігенції, кільчилася в політичному світогляді не одного тільки о. Подолинського. Губернатор Голуховскі, денуйціюючи український національний рух перед віденським урядом, писав м. і: «Переміг цісарський уряд польську шляхту, що змагала до самостійної Польщі зі столицею у Варшаві, а тепер готов підтримувати український сепаратизм, що змагає до незалежної держави зі столицею в Києві». Нажаль на самому кільченню таких думок мусіло, покищо, покінчитися. Революційний буревій, що примусив габсбурську династію до уступок для народів монархії, притих. Повстання мадярів, здавлене при допомозі військ царя Миколи І, було перемогою австрійської реакції й гаслом повороту до «старих добрих часів» абсолютизму. «Весна Народів» не розвинулася в палке, соняшне літо.
Приборкання революції
Австрійський фельдмаршал Радецкі, висланий на приборкання італійських повстанців, зайняв зревольтований Медіолян і розгромив повстанчі війська під Кустоццою. Тимчасом у Відні кинулися на барикади робітники, звільнені від публичних робіт. Дня 13 серпня прийшло до кривавої зустрічі поміж робітниками і національною гвардією й військом. Впало тоді 18 робітників а 282 було ранених; гвардія залишила на полі бою 4 трупи й 56 ранених. Дня 5 жовтня дістали війська віденського гарнізону наказ до вимаршу і проти угорських повстанців. Італійські гренадирі відійшли на двірець під ескортом кавалєрії, але віденські гренадирі збунтувалися. Висланий проти збунтованих генерал Бреда з частиною полку Нассав, поляг один з перших. Юрба кинулася до міністерства війни, вхопила міністра Лятура й заколовши багнетами, повісила на ліхтарні. Дня 7 жовтня цісар утік з Шенбруну, залишаючи на полі бою кн. Віндішгреца, що вже мав за собою приборкання зревольтованої Праги. Права частина парляменту розбіглася, ліва проголосила себе в перманенції. Перед проголошенням революційного тимчасового уряду спинило віденців тільки випробуване привязання до династії. Віденці — вірні династії, але збунтовані проти двірської камарилі, пробували ставити опір військам Віндішгреца. Про завзятість того опору свідчить ок. 4.000 жертов по стороні революціонерів та біля 1.200 по стороні Віндішгреца, що 30 жовтня таки вмаширував до напів зруйнованого Відня.
Бомбардація Львова
Польська народова гвардія певна перемоги революції, вважала себе вже кадрами війська нової Польщі й супроти австрійської влади і війська поводилася надміру визиваюче. Самопевність галицьких поляків змоглася особливо з моменту, коли до Львова приїхав повстанчий генерал Бем і заофірував гвардії моральну й матеріяльну підтримку Франції, якщо поляки повстануть проти Австрії, Прусії та Росії. Поміж гвардією та військом, у якому переважав український елємент, почало приходити до чимраз гостріших сутичок. Врешті дня 1 листопада прийшло до рішучої розправи. Гвардія й академічна легія, спровокована якимсь дрібним інцидентом, кинулися ставити по вулицях барикади. Виступило військо й по безуспішних переговорах командантів, почався бій, за яким послідувала бомбардація обсаджених гвардією обєктів, з гармат. Від гарматнього вогню зайнявся новий тоді ратуш, університет з бібліотекою, старий театр та багато приватних домів. При тому погибло 55 осіб, а 75 було ранених. Дня 2 листопада зревольтоване місто капітулювало. «Весна Народів» закінчилася й на львівському грунті.
Про людське око радив ще якийсь час австрійський парлямент, перенесений з Відня до Кромерижа на Моравії, але дні конституційних свобід були почислені. Дня 2 грудня абдикував цісар Фердинанд у користь свого 18-літнього братанича Франца Йосифа. Правда, в маніфесті нового цісаря «до моїх вірних народів» була мова про «потребу в Австрії свобідних і відповідаючих духові часу установ», але це вже були тільки слова, за якими чаїлася реакція.
Справа поділу Галичини
Вже в пропамятному письмі Головної Руської Ради до цісаря Фердинанда з 9 червня 1848 р. поставлено м. і. домагання, щоби «ті простори Галичини, що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи Галичини з українським населенням, так як ця частина краю була первісно самостійним князівством, потім Галицьким Королівством, та вкінці Червоноруським Воєвідством; та щоби ті части краю, які заселюють мазури відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню частину Галичини і має польське населення». На спротив польського «Руского Собору» проти поділу Галичини видала Головна Рада обширно умотивований меморіял до міністерства внутрішніх справ (17 липня) а рівночасно візвала громадянство до підписування петиції в тій справі. В черговому меморіялі з 28 жовтня названо справу поділу Галичини «питанням життя для українців», Нарешті дня 6 листопада 1848 заявилася перед цісарем Фердинандом депутація Головної Руської Ради (о. Куземський, Борисикевич, о. Григорій Шашкевич і й.) й предложила йому меморіял, що його перша й основна точка говорила про поділ Галичини на українську й польську частину. Т. зв. Східна Галичина з частиною Волині й Лемківщиною, українською частиною Буковини й Закарпаттям, повинна була утворити окремий коронний край з власним соймом і .власним краєвим урядом (виділом). Українці мотивували своє домагання більше менше так:
«Хоча поляки належать до великого словянського племени, але українці ріжняться від них мовою, письмом, звичаями, обичаями й релігією. Вони заселяють одну з найплодовитших полос Европи й числять 15 мільйонів населення. Українська нація творить зовсім окрему цілість, подібно як москалі, поляки, чехи, хорвати, болгари й інші словянські племена. А хочаб заборонено науку всякої історії, спалено всі книжки, то знищити великого народу нікому ніколи не вдасться».
Цісар обіцяв «взяти собі до серця» українські домагання, але тимчасом абдикував. Його наслідникові Францові Йосифові зложила привіт чергова українська депутація, зложена з 21 найчільніших діячів, під проводом владики Яхимовича, що знову пригадала йому справу поділу Галичини. Але щойно 22 січня 1849 р. опинилася та справа на денному порядку конституційної комісії парляменту, що тоді радив у Кромерижі. Домагання поділу Галичини мотивував владика Яхимович, бесідником «проти» був поляк Земялковскі. В обороні українського становища промовляли м. і. чехи Паляцкі та Рігер. Алеж у голосуванню український внесок перепав. Паляцкі й Рігер, що промовляли за внесенням, порозумілися в кульоарах з поляками й здержалися від голосування. Та українці не дали за виграну. На засіданню Головної Руської Ради, 16 лютня, 1849 р. вони постановили не уступати, а колиб австрійський парлямент таки не допустив до поділу Галичини, рішили відкликати своїх представників з парляменту. Та дальша боротьба за поділ Галичини на парляментарному грунті виявилася неможлива. Дня 7 березня 1849 р. появився цісарський патент про розвязання парляменту. Рівночасно проголошено т. зв. октройовану конституцію для Австрії, поміж якої коронними краями опинилося «королівство» Галичини й Володимирії з воєвідствами Освєнцімським і Заторським і великим воєвідством краківським». При укладанні статутів для коронних країв існував первісно плян створеня двох сеймів, українського й польського для Галичини, але дальший розвиток подій ті пляни перекреслив. В 1851 р. Головна Руська Рада, разом з своїми провінціональними експозитурами перестала існувати. Справа поділу Галичини вернула ще двічі на порядок дня; раз у незреалізованому проєкті статуту для нашого краю з вересня 1853 р., другий раз у розпорядку австрійського уряду з 24 квітня 1854 р. В проєкті статуту для Галичини й Володимирії говорилося про створення трьох сеймовий курій — львівської, краківської й станиславівської, що мали радити окремо, але в загально-краєвих справах збіратися разом та створити центральну екзекутиву в формі краєвого виділу. З урядового розпорядку про адміністраційний поділ Галичини на дві національні области, виданого 24 квітня 1854 р. увійшов у життя тільки поділ на дві области апеляційних судів (львівську і краківську). Ще раз в 1863 р. вернув австрійський уряд до справи поділу Галичини, але тоді вбила справу штучно створена польська більшість галицького сойму. Перший і основний, політичний постулят Головної Руської Ради з 1848 р., що мав довести що еманципації галицького українства зпід польської супремації, так і не діждався своєї реалізації.
Національно-політичний світогляд представників галицьких українців у 1848—49 рр. зясовувався більш-менш у таких точках: свідомість національної окремішности від поляків та москалів, національно-територіяльний автономізм у межах Австрії, непримирима опозиція супроти поляків і австрійський патріотизм. Позиція, як на ті часи досить ясна і колиб галицькі українці були дальше й послідовно йшли наміченими дорогами, то напевне скорше й певніше вийшлиб на широкий шлях державно-творчих змагань. Нажаль слаба політична підготованість і надто велике довіря в добру волю Відня, впарі з тяжкими умовами чергового десятиліття, перекреслили неодно українське досягнення з бурхливої доби «Весни Народів».
Впарі з зародинами політичного життя серед галицьких українців, мав ще 1848 р. одну заслугу: в його атмосфері зродилася перша в Галичині українська, військова формація т.зв. «Баталіон руських стрільців».